ПОНЯТТЯ «ТЕРИТОРІЯ» І «ПРОСТІР» У ТУРИСТИЧНОМУ КРАЇНОЗНАВСТВІ

При визначенні туристичної специфіки країни традиційно оперують двома ключовими, схожими на перший погляд, поняттями – «територія» і «простір». Фактично вони є передумовами розвитку туризму, оскільки виступають в якості основного ресурсу для туристичного бізнесу.

Проблема просторово-територіальної організації у певному розумінні є центральною в усій системі географічних наук, у тому разі й у країнознавстві. Поняття «територія» є більш чіткішим на відміну від «простору», адже це не що інше як площа (площина), що прив’язана до певних координат. Простір же (або просторова організація) – категорія більше абстрактна, вона наповнює територію певним змістом, утворює територіальну структуру. В певному розумінні, це форма існування та взаємодії об’єктів і явищ в межах географічної оболонки.

Використання понять «територія» і «простір» в туристичному країнознавстві залежить від конкретної ситуації. Так, якщо йде мова про особливості географічного положення та склад території, то як правило використовується поняття «територія». У всіх інших випадках пропонується використовувати поняття «простір». Пропонуємо розглянути кожну категорію більш детально. І насамперед звернемо увагу на поняття «територія».

Зазвичай під територією в туристичному країнознавстві розуміють частину земної поверхні з притаманними їй властивостями, ресурсами та межами, що відокремлюють її від інших ділянок землі. Територія характеризується рядом властивостей, що впливають на специфіку туризму. Серед них виокремлюються:

Ø площа (або протяжність);

Ø особливості географічного положення;

Ø природний ландшафт;

Ø ступінь господарського освоєння та ін.

Територія держави. Окрім іншого, територія це ще й неодмінна ознака будь-якої держави, поряд з населенням і державною владою. До складу державного простору входять суходільна територія, акваторія, разом із розташованими під ними надрами, а також повітряний простір у межах кордонів держави.

Водна територія (акваторія) держави складається із внутрішніх вод (озера і річки, води портів, затоки і протоки) та територіальних вод, що визначаються відстанню у 12 миль від морського узбережжя. Окрім територіальних вод, міжнародно-правові угоди визначають і поняття 200-мильні узбережні економічні зони. В таких зонах держава має виключне право на використання корисних копалин, втім її юрисдикція є обмеженою. Це виявляється в тому, що інші держави користуються правом вільного судноплавства та мають доступ до надлишків припустимого улову.

Також державі належить континентальний шельф, що визначається примиканням до державної території, глибиною до 200 м та технічною доступністю ресурсів. Згідно з конвенцією ООН з морського права, зовнішній кордон континентального шельфу не мусить перевищувати 350-мильну територію від узбережжя за умови глибин, що не перевищують 200 м. У випадку, якщо глибина є значно більшою, то континентальний шельф не повинен простягатися більше як на 100 миль від ізобати 2500 м. Країни мають виключне право на експлуатацію свого шельфу, втім не мають права на відповідну акваторію.

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря, обмежений уявними площинами, що сходять перпендикулярно по периметру державних кордонів. Питання щодо верхньої межі повітряної території в міжнародному порядку залишається неврегульованим.

Практично кожна держава має у своєму складі так звану туристичну територію (акваторію). Вона являє собою географічно визначене місце концентрації найцінніших туристичних ресурсів та об’єктів туристичного інтересу. Як правило така територія чітко визначається у відповідних реєстрах (кадастрах) та інших державних документах і передбачає запровадження режиму пріоритетного цільового використання з метою туризму.

Параметри території. Територія держави (країни) визначається також декількома параметрами, в тому числі її розмірами, кордонами та конфігурацією. Вважається, що розмір території є істотним фактором розвитку держави, у тому числі, розвитку в ній туризму. Зрозуміло, що чим більше країна, тим більше її ресурси і можливості для розвитку туризму. Водночас, слід враховувати, що великі розміри країни породжують проблеми «подолання простору», тобто налагодження дієвої інфраструктури.

Конфігурація країни – це форма її території, що визначається зовнішніми кордонами. Конфігурація дозволяє сформувати просторове уявлення про країну. Практичне значення конфігурації виявляється на рівні формування інфраструктури, адміністративно-територіального поділу, специфіки розміщення виробничих сил країни та ін. Щодо туризму, то практичне значення конфігурації країни не є визначальним. Інша річ, що конфігурація країни належить до особливостей, як визначають індивідуальність країни, формують загальне уявлення або «образ» країни. Так, загальновідомою є конфігурація Італії, що нагадує чобіт. Завдяки цьому країна є однією з небагатьох у світі, чиї контури і положення на карті відомі навіть недбайливим школярам. Отже, в туристичному країнознавстві, говорячи про конфігурацію країни, є сенс використовувати порівняння з геометричними фігурами та іншими загальновідомими предметами.

В якості прикладу застосування різних метафор у визначенні конфігурацій країн Європи можна навести уривок з роману Жюля Верна «Капітан Сервадак»:

Державні кордони. Являють собою політичний і економічний кордон, що є лімітованим державним ладом, національною окремішністю, митним контролем, правилами зовнішньої торгівлі та ін. Кордон держави проходить суходолом, по воді (морські та річкові кордони) та повітрю (повітряні кордони).

У туристичному країнознавстві державні кордони можуть бути цікавими насамперед з історичної точки зору. Як відомо, стійкість державних кордонів безпосередньо пов’язана з історичним розвитком держави. Залежно від багатьох конкретно-історичних умов кордони багатьох держав світу зазнавали нечуваних трансформацій. У багатьох випадках зміна кордону супроводжувалася зміною культурного середовища, відповідною трансформацією ландшафту. Нині існує чимало свідчень численних геополітичних трансформацій сучасного світу. Вони відображені в архітектурі, залишках фортифікаційних споруд, топонімах і гідронімах та ін.

Окрім того, багато країн зберігає залишки кордонів вже давно не існуючих держав світу, що також привертає увагу туристів. Наприклад, в Україні існують знамениті «Траянові вали» – земляні прикордонні укріплення, споруджені на початку II століття н.е. за часів римського імператора Траяна (97-117 роки), що відокремлювали колись могутню Римську імперію від причорноморських степів.

У сучасному світі процес встановлення державного кордону країни проходить два етапи: делімітацію – визначення, за згодою урядів держав, загального напрямку державного кордону та нанесення його на карту; і демаркацію – проведення лінії державного кордону з безпосередньою прив’язкою до місцевості та позначення його прикордонними знаками.

За своїм походженням кордони поділяють на антецедентні та субсеквентні. Антецедентними вважаються такі кордони, що передують остаточному заселенню території, яку вони оточують. Доволі поширеними такі кордони є в Північній Америці, Канаді, Росії, Амазонці та ін. До субсеквентних належать кордони, що проводяться після заселення території, здебільшого вони ґрунтуються на існуючому мовно-культурному розмежуванні. Найбільше таких кордонів існує в Європі.

Поза межею державних територій знаходяться території з міжнародним правовим режимом (спільного використання) – відкрите море за кордоном територіального моря, повітряний простір над відкритим морем, глибоководне морське дно з його надрами, Антарктика та космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Держави не мають права підпорядковувати ці території своєму суверенітету.

Здається, що території з міжнародним правовим статусом мало співвідносяться з розвитком туризму. Втім, це лише на перший погляд. Останнім часом неабияким чином активізуються екстремальні види туризму, що, разом з іншими чинниками, активізують прагнення держав до встановлення різного роду контролю на зазначених територіях. Насамперед в Антарктиці та у відкритому космосі.

Так, за даними Міжнародної асоціації антарктичних туроператорів, у 2007 році кількість відвідувачів Антарктиди мала сягнути 33000, що викликає неабияку стурбованість екологів. Використання цього регіону відбувається на основі Антарктичної Угоди (1959 року), згідно з якою всі рішення, пов’язані з туристським використанням Антарктики, мають прийматися одноголосно. У 2007 році країни-членами зазначеної Угоди прийняли декілька ключових рішень щодо обмеження кількості туристів, якім дозволено відвідувати Антарктику. Лідерами у сфері антарктичного туризму є сьогодні приватні структури США, Росії та деякі фірми з країн, що знаходять неподалеку від Антарктики. Протягом літнього сезону приймає туристів і українська антарктична станція «Академік Вернадський».

Цілком реальним стає сьогодні й так званий «космічний туризм». Імена перших космічних туристів відомі широкому загалу, це – американець Денніс Тіто, здійснивший першу подорож у космос, південноафриканець Марк Шаттлворт, американець Грег Олсен та ін. Перспективи розвитку космічного туризму неодноразово озвучувалися з боку Російської Федерації. Засоби масової інформації називали навіть ім’я першого російського космічного туриста, який висловив бажання здійснити космічну подорож.

Перспективи космічного туризму неодноразово обговорювалися на шпальтах періодичних видань. Так, європейським авіакосмічним концерном EADS було висунуто концепцію приватних космічних польотів та будівництва космічного апарату для цієї мети. За планом EADS до 2020 року в космосі зможуть побувати приблизно 15 тисяч туристів. Між тим, нещодавно Італія та США запропонували світові новий формат екзотичного відпочинку – космічний готель «Галактик люкс». Його будівництво планується закінчити до 2012 року. Не виключено, що така комерціалізація космосу рано чи пізно поставить на порядок денний і питання про сфери його контролю, а сюжети деяких раніше фантастичних фільмів, де земляни в масовому порядку здійснюють туристичні подорожі в космос стануть реальністю.

Простір. Для визначення умов, в яких здійснюється туристична діяльність, науковці пропонують використовувати поняття простір. Територіальна структура (простір) включає в себе розміщення населення і галузей виробничої і невиробничої сфери, природокористування, територіальний поділ праці, економічне чи національно-етнічне районування, територіально-політичну й адміністративно-територіальну організацію. Здебільшого простір зводиться лише до соціального-економічного наповнення території, точніше до визначення системи відношень, що характеризує локалізацію та просторове розчленування людської діяльності та її результатів.

Втім, у туристичному країнознавстві складові поняття «простір» значно перевищують межі соціально-економічних характеристик території. Як справедливо відзначає Є.М. Сапожнікова, в центрі проблем, що вивчає туристичне країнознавство, постають різні аспекти туристичного вивчення країни, а не проблеми туризму як галузі господарства. Це зумовлює суттєве збільшення компонентів, що входять до туристичної характеристики країни. Вона повинна висвітлювати усі складові, що визначають розвиток туризму в межах певного територіального утворення, серед яких як правило називають: населення, економіку, політику, природу, історію, культуру та ін.

Виходячи з цього з метою оптимізації використання простору країни, його географічної систематизації, виявлення туристично-рекреаційного потенціалу, територіальних закономірностей розвитку тощо, навколишнє середовище може бути розподілене на шість функціональних територіальних зон: заповідну, рекреаційну, традиційно-етнографічну, сільськогосподарську, промислову та урбанізовану території.

Керуючись специфікою туристично-рекреаційних ресурсів названих територіальних зон, маркетинговими дослідженнями, визначається оптимальне співвідношення типів і розмірів різних за рангом територіальних туристичних комплексів, обґрунтовується вибір найсприятливіших туристичних підприємств, розраховується рекреаційна ємкість, обсяги капіталовкладень для розширення старих або створення нових туристичних територій, робляться висновки щодо перспективного розвитку тих чи інших видів туризму тощо.

Заповідна територіальна зона. Заповідна зона складається із природно-заповідного та історико-культурного фондів. Однією з головних функцій природно-заповідного фонду є збереження і відтворення живої природи в межах певного природно-територіального комплексу. Природно-заповідний фонд включає ділянки гео- та акваторії і окремі об’єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного та рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фондового моніторингу довкілля. Такі територій відрізняються чистотою повітря і водних ресурсів. В Україні площа природно-заповідного фонду сягає понад 2,5 тис. гектарів, або понад 4% всієї території країни. Історико-культурний заповідний фонд включає історичні заповідні центри міст, міста-заповідники, ландшафтні, історико-культурні та етнографічні музейні комплекси та ін. Найважливішою складовою історико-культурної спадщини є пам’ятки архітектури та містобудування. Зазвичай заповідники і музеї створюються на базі найзначніших історико-культурних та історико-архітектурних пам’яток. В Україні, наприклад, на базі найзначніших пам’яток нині створено 47 історико-культурних та історико-архітектурних заповідників, серед них статус національного мають: «Давній Галич», «Кам’янець», «Києво-Печерська Лавра», «Могила Т.Г. Шевченка», «Переяслав», «Софія Київська», «Чернігів стародавній», «Чигирин», «Херсонес Таврійський», «Хортиця».

Рекреаційна територіальна зона. Являє собою частину земельного фонду, задіяну для організації туризму, лікування та відпочинку. В туристичному бізнесі рекреаційні території розподіляються залежно від функціонального спрямування для розвитку тих чи інших видів туризму. Загальна площа рекреаційних територій усіх функціональних типів становить в Україні близько 3% від усієї площі, хоч питома вага потенційно рекреаційних територій дорівнює 20%. По суті, кожна із зазначених територіальних зон може містити рекреаційний потенціал. Розібратися у переплетінні рекреаційних територій з іншими дозволяють різні класифікації рекреаційних територій. Найпоширенішим є наступний поділ: урбанізовані, міжпоселенські, проміжні (в сільській місцевості); для короткочасної і тривалої рекреації; постійні, сезонні, тимчасові; природно-рекреаційні, аграрно-рекреаційні, індустріально-рекреаційні, змішані тощо.

Традиційно-етнографічна територіальна зона. Представлена поселеннями, що є осередками традиційної культури. Регіональні особливості традиційної культури та побуту – народні пісні і танці, святкові гуляння і т.п. сьогодні також виступають важливим ресурсом для розвитку туризму. Можливості розвитку туризму у таких місцевостях залежать від ступеню «відкритості» його населення – доброзичливості, гостинності, комерційної ініціативи тощо.

Сільськогосподарська територіальна зона. Територія сільськогосподарського призначення з мережею сільськогосподарських підприємств, сільських будівель, приміських садиб тощо. Філософія туризму XXI століття переводить традиційну сільськогосподарську територію у площину зовсім іншого сприйняття. Свідченням цього є народження порівняно нового виду туристичних практик – так званого «сільського» або «зеленого» туризму, що розглядається як найдинамічніша сфера світового туристичного господарства. Так, Європейський Союз розглядає сільський туризм як «основний важіль» економічного підйому сільськогосподарських територій.

Для України ж сільський зелений туризм явище відносно малознайоме, хоч останнім часом у розвитку цього виду туризму спостерігаються певні зрушення. Слід відзначити, що відпочинок на селі використовувався відомими українськими письменниками, художниками, артистами і політиками із давніх часів. Нині в найбільш загальному вигляд під сільським зеленим туризмом слід розуміти специфічну форму відпочинку в приватних господарствах сільської місцевості з використанням майна та трудових ресурсів особистого селянського, підсобного або фермерського господарства, природно-рекреаційних особливостей місцевості та культурної, історичної й етнографічної спадщини регіону. Пріоритетність розвитку сільського зеленого туризму в Україні зумовлена нагальною необхідністю негайного розв’язання соціально-економічних проблем сучасного села. Серед пропозицій сільського туризму дослідники вирізняють: культурну, рекреаційну, екотуристичну, агротуристичну та ін.

Промислова територіальна зона. Території з великою концентрацією промислових підприємств. І хоча стан екології подібних територій як правило не найкращий, можливість їх використання з метою туризму цілком реальна. Неабиякий досвід у цьому плані був накопичений у радянські часи, коли пропозиції щодо відвідування промислових підприємств були чи не обов’язковою складовою туристичних путівників та існуючих маршрутів. Практично при кожному більш-менш потужному підприємстві влаштовувався музей його історії. В Україні сьогодні в якості об’єктів показу здебільшого використовують лише старі вугільні та соляні шахти.

Урбанізована територіальна зона. Має значний потенціал для розвитку туризму, оскілки саме в містах спостерігається велика концентрація історико-культурної та архітектурної спадщини.

Відпочинок у природному, екологічно чистому середовищі є сьогодні одним із найважливіших соціальних завдань, водночас і сам туризм висуває особливі вимоги до екологічного стану навколишнього середовища та екологічної безпеки. Втім, рівні екологічної безпеки можуть бути різними, залежно від типу функціональної зони. Найбільші вимоги до екології висуваються в межах рекреаційних та традиційно-етнографічних територій.

Поиск по сайту: