РЕЛІГІЙНА КАРТА СВІТУ

У попередньому розділі ми вже звертали увагу як на релігійний ренесанс, що переживає сучасний світ, так і на інституційне оформлення релігійного туризму. В даному випадку пропонуємо окреслити у загальних рисах особливості найважливіших конфесій світу та визначити їхній вплив на організацію життя країн.

Актуальність релігії і необхідність її вивчення у туристичному країнознавстві зумовлена принаймні декількома обставинами.

Теза перша. Історико-культурні особливості країн світу, як і етнокультурну специфіку того чи іншого народу, практично не можна уявити поза релігією. Нагадаємо, близько 90% мешканців Землі так чи інакше пов’язані з релігією (релігійну структуру населення світу за окремими країнами представлено у додатку 2). Релігія у якості певного віровчення і культової практики і церква як соціальна інституція, що об’єднує послідовників тієї або іншої релігії – є однією з найважливіших сфер соціальної дійсності. Протягом багатьох століть релігійні уявлення, церковні інститути і релігійна практика займали панівне положення у суспільстві і радикально впливали на усі прояви суспільного-політичного і культурного життя. Вплив релігії на історію і культуру країни, на менталітет її народу має виключне значення.

Релігії відігравали важливу роль у становленні державності і формуванні сильних держав – Візантійської імперії, імперії Карла Великого, Священної Римської імперії, Київської Русі, Арабського халіфату та ін. Під впливом релігії перебувала культура, наука, освіта, неодноразово змінювалися політична карта світу й історична доля цілих народів. Особливо помітним це було протягом XVI-XVII століть, коли Реформація і релігійні війни у Європі розкололи етноси на ворогуючі табори – католиків і протестантів – і докорінно змінили світ. Найбільше у той час це виявилося в Англії, Франції, Скандинавських країнах, Польщі, Угорщині, Швейцарії та ін. І все ж таки, у Новий час релігійні традиції більшою мірою об’єднували народи, слугуючи одним із чинників утворення національних держав.

Потрібно враховувати, що особливості культури народу, зумовлені його віросповіданням, виявляються значною мірою спільними для цілого ряду етносів, що входять до культурного світу (світ буддизму, світ ісламу, протестантський світ, світ православ’я та ін.). Водночас, однакових у релігійному відношення країн майже не існує. Це пов’язано із тим, що народні традиції, менталітет, суспільно-політичний устрій, особливості історичного шляху кожного народу, включаючи історію релігійного розвитку, здійснюють величезний вплив на релігійні особливості країн і народів.

Релігійне світовідчуття, обрядова практика, релігійна мораль, церковні установи глибоко проникають у повсякденне життя народу і країни, багато у чому визначають його і стають частиною місцевої своєрідності, національно-культурної ідентичності. Тому навіть світові релігії (тобто релігії надетнічні), по мірі взаємодії із побутом нарду, у різних країнах відрізняються національним колоритом. Між іншим, це виявляється навіть у церковній термінології, що часто не перекладається у путівниках, оскільки виступає як екзотична лексика, з відбитком «місцевого колориту», сер.: «церква» – «кірха» – «костел» – «синагога» – «мечеть»; «священик» – «піп» (батюшка) – «пастор» – «ксьондз» – «рабин» – «мулла» – «лама»; «обідня» – «меса»; «ігумен» – «абат» і т.д.

У цілому, вплив релігійно-конфесійних чинників відчувається на усіх рівнях організації життя суспільства. Розмаїття його проявів майже безмежне, за великим рахунком це не вплив на життя, а саме життя. Це слід завжди пам’ятати як при висвітлення туристичних ресурсів країни, так і умов для організації у ній туризму.

Теза друга. Релігійна своєрідність тієї чи іншої країни постає серед найважливіших умов організації в ній туризму. Як відомо, кожна релігія відрізняється особливостями віровчення, церковною організацією, зовнішньою стороною культів, специфікою атрибутики у зовнішньому і внутрішньому оформленні храмів і т.д. Зовнішні виявлення культу – перше, що впадає в очі при знайомстві з релігією тієї чи іншої країни. Так, наприклад, зовнішній вигляд будь-якого великого міста світу важко уявити без численної храмової архітектури – монастирів, храмів, мечетей чи синагог. Не рідко храм стає «візитною карткою» міста, як наприклад, собор Св. Софії у Києві або Св. Юра у Львові, і належить до його найважливіших пам’яток, що являє історичну і художню цінність. Не випадково огляд храмової архітектури є зазвичай складовою частиною екскурсійної програми.

Звісно, що релігійна своєрідність країни виявляється не тільки в архітектурі. Доволі часто вона накладає відбиток і на умови перебування туристів. У якості прикладу можна назвати організацію суспільного життя у мусульманських країнах, що особливо дається взнаки під час Рамадану – свяченого місяця посту і молитов. Вважається, що у цей місяць пророку Мухаммеду було даровано перше одкровення Корану. Дати початку і кінця свята щороку визначаються за місячним календарем. Протягом Рамадану час роботи державних установ і банків у ОАЕ, Єгипті, Марокко, Тунісі та ін. країнах скорочується. Зазвичай вони працюють лише першу половину дня. Режим скороченого робочого дня стосується й візового департаменту. Особливо суворими мусульманські канони[126] під час Рамадану у ОАЕ. У цій країні під час свята протягом світлового для у суспільних місцях забороняється їсти, пити, палити, не рекомендується навіть жувати жувальну гумку. У денний час можуть бути зачиненими ресторани і кафе, причому навіть ті, що розташовані у готелях. Туристам же пропонується користуватися послугами сервісу у номерах. За порушення поведінки під час Рамадану може бути накладено штраф, хоча на перший раз туриста лише попереджують.

У багатьох країнах, де релігія відіграє помітну роль у державі, релігійні свята включені до місцевої національної і культурно-релігійної традиції і сприймаються як її неодмінна частина. Не рідко вони набувають театралізованого, а подекуди й карнавального характеру, що привертає увагу туристів. Доволі показовими у цьому сенсі є свята, що проводяться в індуїзмі – на честь богині багатства Лакшмі, богині знань Сарасваті, бога військової доблесті Картикейї, слоноголового Ганаші і багатьох інших богів. Щороку в Індії відзначається сотні релігійних свят, які присвячені подіям релігійної історії, ремеслам, ритуалам життєвого циклу, сільськогосподарським роботам, астрономічним подіям та ін. Найважливіші з них – холі, дівалі, дасера та ін.

Характеризуючи релігійне життя країни як умову організації туризму, потрібно враховувати, що нині у всьому світі спостерігається загострення міжконфесійного протистояння. Значною мірою це зумовлено тим, що для багатьох народів і країн світу певні цінності, моделі поведінки, стандарти життя нав’язуються представниками інших конфесій і держав. Тим самим створюється підґрунтя для агресивного націоналізму і релігійного фундаменталізму. У деяких, особливо економічно відсталих країнах, такого роду рухи мають деструктивний вплив на організацію в них туризму.

Теза третя. Зважаючи на те, що релігійний туризм набув останнім часом неабиякого поширення, вивчення специфіки сакральних ресурсів постає у межах туристичного країнознавства як об’єктивна необхідність.

Передусім відзначимо, що сучасний релігійний туризм має давнє минуле. Існує думка, що саме паломники[127], які подорожували до святих місць з певними культовими цілями, були чи не першими в історії людства мандрівниками. На відміну від філософів, інтелектуалів, дослідників, яких приваблювали нові землі і відкриття як джерела збагачення і слави, паломники вирушали туди, де вже виросли й оформилися до масштабів визнання певною частиною людства історичні, релігійні, культові символи, пам’ятки, знаки.

Віра у те, що молитва є більш дієвою в певних місцях, що мають відношення до божества, існувала вже у античному світі і навіть раніше. Серед загальновідомих прикладів – подорожі греків і римлян до Дельфійського Оракула[128]. Однак найбільшого розквіту «божі мандрівництва» набули за Середньовіччя. Благословляючи мандрівника у нелегку путь, священик вручав йому суму і посох – втіху і знак мандрівника. Пілігрими з різних країн – шляхетні і простолюдини, багаті і бідні, чоловіки і жінки – проходили крізь засніжені перевали, долали вбрід стрімкі потоки, перепливали кораблями бурхливі моря. Увесь їхній невеликий скарб – плащ з капюшоном, сума та посох[129].

У моменти суспільних потрясінь – під час першого хрестового походу або в критичний 1000-й рік, коли Європа жила наближенням «страшного суду», юрби богомольців сягали десятків тисяч людей. Вислухавши страсну проповідь, вони облишали повсякденні справи, тепло домашнього вогнища і прямо з ланів вирушали до Риму або Єрусалиму. Паломницький рух – був одним з найбільших виявів набожності, коли релігійна екзальтація[130] викидала на дороги тисячі людей. Вважалося, що того, хто відвідав «святі місця» очікувало відпущення гріхів і найдорожча нагорода – вічне блаженство на небесах. Дійсно, паломництво за Середньовіччя – доля багатьох і багатьох людей. Втім, було б не вірно ототожнювати їх з туристами, що зустрічається останнім часом у багатьох виданнях. Потрібно розуміти, що то була не розважальна прогулянка, а сувора праця і священний обов’язок, які вимагали неабиякого напруження волі і сил. У такий спосіб «моральне вдосконалення», за словами визнаного у світі історика й культуролога А.Я. Гуревича, набувало «топографічного переміщення».

Нині паломництво до святих місць не тільки не втратило свого значення, а й набуло ще більшого розмаху, що спричинило виокремлення нового виду туризму – релігійного. Однак сучасний релігійний туризм не завжди втілює первинний сенс паломництва – духовне очищення, покаяння, зцілення та ін. Тому варто визнати доцільність розмежування у релігійному туризмі паломницького туризму і релігійного туризму екскурсійно-пізнавальної спрямованості (хоч не виключено, що в реальному житті вони можуть переплітатися і доповнювати один одного).

Різниця між ними полягає у тому, що паломницький туризм передбачає певне сприйняття і ставлення до дійсності, символізує готовність людини жертвувати матеріальними цінностями в ім’я вічних духовних. Паломники висувають і значно менше вимог до рівня та якості обслуговування, харчування, розміщення. Релігійний туризм екскурсійно-релігійної спрямованості не вимагає нічого подібного, хоч і включає відвідання релігійних центрів, де туристи можуть побачити діючі культові пам’ятки, музеї, відвідати богослужіння, взяти участь у хресній ході, медитаціях, інших релігійних обрядах. Цей вид туризму щільно пов’язаний з культурно-пізнавальним туризмом і з науковим туризмом релігійної спрямованості. Останній передбачає відвідання науковцями країн з багатими релігійними традиціями.

Останнім часом у межах паломницького туризму почали виокремлювати і так званий «духовно-паломницький» туризм. Він має меншу соціальну базу і географічне охоплення. Під духовно-паломницьким туризмом розуміють поїздки туристів із Північної і Південної Америки і Європи до різних центрів духовної практики у країнах Сходу, передусім в Індії, Тибеті, Китаї, Непалі, Японії та ін. Духовно-паломницький туризм щільно пов’язаний з лікувально-оздоровчим туризмом, хоч іноді й характеризується езотеричною[131] спрямованістю. Наприклад, багато духовних центрів в Індії є, водночас, центами аюрведчиного лікування. В Індії аюрведа – це комплексна практика лікування, омолодження організму і запобігання захворювань, що виникають внаслідок порушення гармонії між енергією людини і Всесвітом. Різноманітні практики і настанови, що надаються у багатьох ашрамах[132], а також у Золотому Місті, часто виходять за межі релігій і не мають безпосереднього релігійного підґрунтя. Чимало туристів відвідують Китай для занять цигун (комплекс дихальних і рухових вправ). Вважається, що цигун допомагає людині накопичити великий запас життєвих сил, або енергії «ці». Мета такого роду практик – допомогти людині у вирішенні її проблем, а також у духовному і моральному самовдосконаленні, пізнанні внутрішньої духовної природи. Нині подорожі духовно-паломницького спрямування стають дедалі поширеними, чому значною мірою сприяє їхня універсальність спрямованість для людей різних віросповідань, національностей, статі, віку і професії. Водночас, це є однією з найхарактерніших тенденцій, що супроводжують розвиток релігійної сфери на сучасному етапі розвитку: захоплення людей Заходу віруваннями Сходу, екзотичними культами, стародавніми язичницькими ритуалами, магією тощо виявляються чимраз рельєфніше.

Про неабияке поширення усіх форм релігійно-паломницьких і пізнавальних практик красномовно говорять цифри. Так, за даними UNWTO, щороку до паломництва вдаються понад 200 млн. чол., а його географія охоплює майже увесь світ. У першому наближенні можна виокремити принаймні 11 макрорегіонів паломництва:

Ø християнська Європа;

Ø Північна Америка з домінуючим положенням християнства і численними іншими релігіями;

Ø Латинська Америка з переважанням християнства і традиційними місцевими релігіями;

Ø Північна Африка з переважанням ісламу;

Ø Західна і Східна Африка, де панує іслам і існують окремі центри християнства і традиційних релігій;

Ø Західна Азія з домінуванням ісламу і анклавами християнства та іудаїзму;

Ø Південна Азія, де отримали поширення індуїзм і буддизм, а також є центри християнства, джайнізму, сикхізму й ісламу;

Ø Південно-Східна Азія з переважанням буддизму, ісламу, християнства і анклавами іудаїзму;

Ø Східна Азія з пануючими буддизмом, конфуціанством, синтоїзмом і ділянками ісламу й християнства;

Ø Центральна Азія з домінантою буддизму (здебільшого ламаїзму);

Ø Середня Азія з пануванням ісламу.

Кожен макрорегіон відомий, передусім, світовими центрами паломництва. Вони приймають міжнародні потоки віруючих і нерідко поєднують релігійну спеціалізацію з функціями адміністративного, промислового, культурного і туристичного центрів. Крім того, у макрорегіонах існують об’єкти релігійного поклоніння національного і місцевого значення.

Типологія, географія і сутність основних релігій і родоплемінних вірувань. Сучасній науці майже не відомі безрелігійні народи, що властиво навіть для первісних культур. Релігійна строкатість світу продукує різні типології релігій, серед яких варто назвати наступні:

Ø політеїстичні, тобто такі, що вклоняються багатьом богам (наприклад, синтоїзм, індуїзм та ін.), і монотеїстичні, що вшановують єдиного Бога (іудаїзм, християнство, іслам);

Ø релігії з Богом (християнство, іслам, іудаїзм та ін.) і без Бога (конфуціанство, даосизм та ін.);

Ø традиційні (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм, даосизм, конфуціанство та ін.) і нетрадиційні «нові» релігії («Рух Муна», «Сайентологія», «Церква Бога», «Нова ера», «Аум Синрікьо» та багато інших, – на цей час нараховується кілька тисяч нетрадиційних релігій);

Ø релігії західні (християнство, іслам, іудаїзм, сикхізм, зороастризм) і східні (індуїзм, буддизм, джайнізм, даосизм, конфуціанство і синтоїзм);

Ø релігії племінні (обмежені територіально і представлені здебільшого традиційними народними віруваннями), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм та ін.) і світові (християнство, іслам, буддизм).

Остання типологія ґрунтується на територіально-етнічному принципі, що робить її особливо зручною для країнознавства. Племінні релігії є доволі нечисленними, вони властиві для відсталих у соціально-економічному відношенні народів і племен. Національні (місцеві) релігії територіально охоплюють один народ (наприклад, іудаїзм) або декілька схожих у соціокультурному сенсі (індуїзм). Світові релігії охоплюють значне коло країн і мають велику кількість прибічників. Географію релігій за територіально-етнічною ознакою представлено в табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Поиск по сайту: