ТУРИЗМ ЯК ПРОЯВ ТА ЧИННИК ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО СВІТУ

Сучасний світ вже важко уявити без туризму. Він розглядається міжнародними організаціями, планується національними урядами, обговорюється у засобах масової інформації, врешті-решт, ми самі зустрічаємося з ним мало не щодня. Кому з нас не доводилося спостерігати вже доволі типову картину, коли містом рухається невеличка купка допитливих людей з фото- або відеокамерами – неодмінними атрибутами кожного туриста. Скоріше за все багатьом і самим доводилося брати участь у подібного роду процесіях. Їхню ритуальну основу становить невгамовне прагнення отримати якнайбільше сувенірів – зафіксувати об’єктивом камери усі місцеві пам’ятки. У певному розумінні споживання за допомогою фотоапарату або так званий «синдром Кодаку» можна розглядати як втілення сучасної експансії туризму.

Без перебільшень можна стверджувати, що туризм сьогодні є не тільки практикою суспільного життя, а й чинником, що впливає на світовий розвиток. Логіку його впливу на світ, і передусім людину, не можна збагнути, керуючись лише статистичними даними Всесвітньої туристичної організації щодо динаміки туристичних потоків, доходів від туризму та кількості робочих місць у сфері туристичного бізнесу. Хоча вони теж переконливо свідчать про сучасне «велике переміщення народів». (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1 – Міжнародні туристичні рейси за прогнозом UNWTO

Джерело: Tourism 2020 Vision, Volume 4, Europe, World Tourism Organization.

Нескінченний «туристичний вир» охопив нині усі країни і континенти світу. Сучасний турист вже почав «підкоряти» безмежний космічний простір та водну товщу морів і океанів. Все це призвело до глибоких світоглядних змін та організації життя. З певними застереженнями, але сьогодні вже можна сміливо вести мову про народження «подорожуючої цивілізації». Адже більша частина людства має нині чіткі установки на мандри, що виявляється у появі доволі специфічних потреб, які реалізуються, як твердять соціологи, лише під час подорожей. Являючись похідною від людських потреб, туризм, попре все, не може розглядатися лише як засіб їхнього задоволення. На наш погляд, він є значно ширшим та багатогранним соціокультурним явищем, що породжене суспільним буттям, є одним з його проявів та виступає чинником значних соціокультурних перетворень. Виходячи саме з такої настанови, ми спробуємо визначити місце туризму в сучасному світі, проаналізувати специфіку його впливу на соціальні та культурні процеси, окреслити можливі варіанти подальшого розвитку. Повною мірою це дозволяє здійснити ретроспективний аналіз світової ходи туризму, що й пропонується в межах даного параграфа. І перш за все, хотілося б акцентувати увагу на виникненні цього феномену.

Міф «Про першого туриста». Безперечно, подорожі існували з давніх часів і були мотивовані різними факторами. Для когось це була життєва необхідність, а хтось організовував у такий спосіб власне дозвілля. Тому дивними і наївними виглядають нинішні спроби відшукати як першого туриста, так і дату першої туристичної подорожі. У деяких виданнях, де йдеться про витоки туризму, автори не рідко починають своє оповідання з біблейської розповіді про вигнання Адама і Єви з раю, розглядаючи це як першу «подорож». Іноді мова йде про «фактори», що стимулювали розвиток організованого туризму в Стародавньому Єгипті, Фінікії, Персії, Індії. Серед таких «факторів» називаються диференціація праці, створення єгиптянами алфавіту з голосними буквами, виникнення християнства тощо. В одному з видань згадується про першу туристичну подорож, здійснену єгипетською царицею. Такі приклади можна продовжувати й далі... Та це не входить до наших завдань.

У даному випадку, ми виходимо із принципової настанови, що сам туризм як і туристичний бізнес, у сучасному розумінні виникає на певній стадії суспільного розвитку в лоні Європейської цивілізації. Як справедливо відзначає з цього приводу відомий український соціолог Микола Шульга, туризм як соціальний феномен є широкомасштабним суспільним явищем, що сформувалося у буржуазному суспільстві в той час, коли сформувався так званий середній клас, тобто соціальна група, яка за кількістю посідає левову частку в соціальній структурі. Серед умов виникнення туризму як сучасного суспільного явища він називає наявність у туристів вільного часу, вільних коштів, а також існування у представників різних соціальних груп «сформованих установок на мандри, пізнання світу та інші форми поведінки, що реалізуються у процесі турів». Все це, продовжує М. Шульга, з’являється лише на відповідному рівні розвитку суспільства, за певного стану його економіки, промисловості, продуктивних сил тощо. Як нам відомо, відповідного рівня у деяких країнах Європи було досягнуто у середині XIX століття; лише відтоді є підстави стверджувати про зародження туризму і туристичної індустрії.

І все ж таки протягом другої половини XIX століття туризм був скоріше модерною практикою організації дозвілля, аніж масовим явищем. Водночас, вже наприкінці XIX століття почали відзначати, що туризм, який стрімко крокував світом, впливає на суспільство і суспільні відносини. Наприклад, економіст Торстін Веблен у праці «Теорія розслабляючогося класу», що вийшла друком у 1899 році у США, відзначав, що туризм вже встиг перетворитися на прояв вишуканого, рафінованого стилю життя. За його словами, у той час чимало людей вдавалося до туристичних подорожей з метою підкреслити власну приналежність до певної суспільної групи. Стосовно того, що туристична подорож розглядається у той час в якості привабливого образу життя, свідчить і художня література, де утворюється своєрідний жанр, який так і називався «подорожі», що неабияк живило інтерес до туризму.

Чому туризм виникає у Європі? Із самого початку свого існування Європейська цивілізація мала екстравертивний характер, тобто була зорієнтована на активне пізнання навколишнього світу, що вплинуло і на її загальний поступ. Вже в античному суспільстві були сформовані установки на мандри. «Батько історії», давньогрецький історик Геродот (V ст. до н.е.), висвітлюючи історію Єгипту, згадує, що багато греків їздили до Єгипту «просто подивитися країну». Римський письменник, імператорський легат у провінціях Віфінія і Понт, Пліній Молодший влучно помітив установки людей античності: «Мандруємо, – відзначав він, – сушею і морем, щоб побачити щось, що не удостоюємо поглядом, якщо воно знаходиться перед очима. Природа створила нас такими: надаємо перевагу тому, що далеко, і байдужі до того, що близько».

Інституціоналізація туризму. Технічна революція кінця XIX – початку XX століть і модернізація капіталізму спричинили нечувані зміні: відбувається електрифікація промисловості, транспорту і побуту, гігантськими темпами зростає продуктивність праці. Усе це докорінно змінює суспільне життя: посилюється урбанізація, зростає частка вільного часу, розвивається сфера послуг тощо. Раціональне використання вільного часу постає як актуальна суспільна проблема.

У період між двома світовими війнами відбувається інтернаціоналізація туристичних цінностей і розширення соціальної бази туризму. У цей же час формується нормативно-правова база, утворюється ціннісно-нормативна основа туризму як масового суспільного руху і напрямку економічної діяльності. Виникають профільні освітні заклади, друкуються спеціалізовані періодичні видання, засновуються міжнародні туристичні організації. У деяких країнах туризм постає одним із напрямків соціальної політики держави. Особливо це виявилося у СРСР і фашистській Німеччині, де за зрозумілих обставин влада стимулює його динамічний розвиток.

У повоєнні десятиріччя туризм виявляється як каталізатор загального поступу багатьох країн, особливо це стосується новостворених держав, що звільнилися з лещат колоніального гніту. Важливим чинником для подальшої світової ходи туризму стала чимраз зростаюча доступність авіаперевезень. Сам туризм набуває дедалі складнішої структури і постає серед епістомологічних[30] пріоритетів науковців, певні аспекти туризму стають предметом наукового усвідомлення відповідних дисциплін. Особливо це стосується соціальних наук, які на той час переживають своєрідний «ренесанс», формується уявлення не тільки про економічний, а й про соціальний «феномен» туризму. Нині навіть важко уявити усю амальгаму дисциплінарних підходів і ключових концептів у дослідженні туризму. Лише одна зі спроб їхньої систематизації (причому далеко не повна), здійснена західними науковцями Т. Джамалем та Х. Кімом [31], виявила десятки дисциплін та галузей знання (див. табл. 1.1).

Таблиця 1.1

ІНТЕГРОВАНА СХЕМА ПІДХОДІВ У ДОСЛІДЖЕННІ ТУРИЗМУ[32]

Таке розмаїття дослідницьких підходів до феномену туризму спричинило на певному етапі появу і обґрунтування різних гіпотез про народження окремої наукової дисципліни, що займається системним вивченням туризму і мандрівництва. Не маючи намірів аналізувати їхню змістовну частину, відзначимо лише, що у багатьох науковців вона отримала неоднакову назву: «туристка», «туризмологія», «туризмознавство» та ін.

«Рекреаційний бум». Друга половина XX століття відома всім фахівцям туристичного бізнесу як період масового туризму. Щоправда, масовість, як відзначалося, була характерна і для міжвоєнного періоду. Інша справа, що з 1950-х років величезними темпами розгортається ринок туристичних послуг; туристичні фірми виникають в Європі, немов гриби після дощу. Цьому є декілька пояснень.

Як відомо, у 1950–1960-х роках повоєнна Європа перебуває в небувалому економічному піднесенні. У розвинених країнах відбувається науково-технічна революція, серед наслідків якої – чергове зростання ефективності суспільної праці і підвищення добробуту населення. Оформлюється тенденція до формування постіндустріального суспільства, що супроводжувалася невпинним зростанням сфери послуг, у тому числі – туризму. Вже у 60-х роках XX століття, із досягненням західним суспільством високого рівня життя, почали культивуватися гедоністичні[33] настанови, що сприяли формуванню «суспільства масового споживання»[34]. Водночас, розвиток транспорту і комунікацій, з одного боку, та інтеграційні процеси у Європі, з іншого, зумовили підвищення мобільності людини. Подорожування і відпочинок стають пріоритетами суспільного життя.

Пляжний відпочинок стає найпоширенішою формою проведення відпусток; культивування так званих «трьох S» Sea – Sun –Sand (море – сонце – пляж) стане визначальною туристичною практикою для мільйонів людей. З цього приводу відомий французький філософ Жан Бодрійяр у книзі «Америка», що побачила світ у 1980 році, говорячи про пляжний відпочинок у Каліфорнії, констатував появу цивілізації «курортного типу». Він пророчив їй невтішну долю, оскільки начебто зростаюче прагнення до відповідного образу життя і збільшення місць відпочинку мали призвести до її загибелі. Водночас, такий погляд на туризм свідчив про віднесення його до спектра найважливіших системних об’єктів суспільства.

Народження «Homo viator» (людини подорожуючої). З поступовим утвердженням постіндустріальної парадигми розвитку, праця як одна з найважливіших соціальних ознак стала поступатися дозвіллю. За підрахунками західних дослідників, на зламі 80–90-х років XX століття подорожі у розвинутих суспільствах займали близько 40% вільного часу. Тоді ж утверджується погляд, що робота є не тільки засобом для існування, а й механізмом забезпечення самореалізації; задоволення від праці розглядається як складова «мистецтва жити». Визначальним для соціального статусу стає поняття «життєвий стиль», що об’єднує тип праці, дозвілля, сімейного стану, місця проживання та рівня споживання. Починаючи з 1980-х років, формується диференційована парадигма потреб і мотивацій туристів, відповідно зростає різноманітність послуг і спеціалізація пропозиції. Усталені «три S» поступово витісняються «трьома L»: Lore – Landscape – Leisure (національні традиції – пейзаж – дозвілля). Відпустка, проведена далеко від дому, перетворюється у зазначений час на неодмінну соціальну норму. Триває процес інтернаціоналізації соціальної бази туризму та розширення його географії, відбувається подальша стандартизація туристичних послуг; туризм екстраполюється у світові глобальні процеси як потужний чинник розвитку. З прояву глобалізації він перетворюється на її чинник.

Туризм як чинник глобалізації: приреченість чи панацея? Трансформувавшись з модерної практики організації дозвілля на важливий соціальний інститут, що має власні інституційні функції, туризм постає у вигляді масового соціокультурного явища, з яким змушені рахуватися як національні уряди, так і міжнародні організації. Необхідність замислитися над роллю туризму в сучасному світі викликана й прогнозами його розвитку на найближчі десятиріччя, які з упевненістю дозволяють стверджувати про його подальшу експансію. Усвідомлення феномену туризму неможливе без висвітлення його основних функцій, які щільно переплетені і взаємопов’язані одна з одною.

Розглядаючи функції туризму, потрібно виходити із того, що сам туризм є складною системою, що втілює декілька рівнів взаємодії з людиною, суспільством і навколишнім світом. Так, російська дослідниця А.С. Галіздра виокремлює у системі туризму декілька найважливіших характеристик. По-перше, відзначає вона, туризм – соціальна практика. По-друге, туризм – це сфера дозвілля. По-третє, туризм є формою споживання. По-четверте, туризм постає у якості культурного феномену. По-п’яте, туризм – галузь економіки. Крім того, туризм активно взаємодіє із навколишнім середовищем. Названі характеристики феномену туризму втілюються у його функціях, серед яких можна виокремити: економічну, соціально-культурну, рекреаційну, екологічну, комунікативну, світоглядну. Представимо їх на рис. 1.2.

Рис. 1.2 – Функції туризму за умов глобалізації

Будучи виявом і втіленням глобалізації, туризм, як і сама глобалізація, має подвійну природу. З одного боку, його позитивний вплив на різні аспекти економічного, суспільно-політичного і культурного життя є безсумнівним. Однак з іншого боку, у глобалізованому світі чимраз помітнішим стає його негативний вплив. Тому пропонуємо проаналізувати названі функції туризму з погляду різних можливих впливів на людину і світ.

Чимало держав воліють бачити туризм однією із провідних галузей економіки, прагнучи отримати прибутки від свого територіального ресурсу – природного та історико-культурного різноманіття. Однак, мало хто говорить про загрози, що містить у собі перевтілення країни, окремого регіону чи міста на «туристичну Мекку». Серед основних викликів туризму економічному суверенітету країни можна виокремити:

Невідповідність прибутків і витрат. Це означає, що прибутки від туризму не завжди отримує той, хто несе витрати. У деяких країнах прибутки від туризму отримують здебільшого ТНК, що діють у сфері туристичного бізнесу, тоді як місцеве населення несе витрати на створення розвиненої інфраструктури. Відбувається так званий «витік» (leakage) прибутків. Наприклад, з Гамбії «витікає» 75% витрат іноземного туриста, а в Індії – 25%.

Туристичну залежність економіки країни. Країни, що «роблять ставку» на туризм як найважливішу галузь економіки, часто потрапляють у економічну залежність від кількості іноземних туристів. Тому економічні кризи, політичні негаразди або стихійні лиха можуть спричинити кризу усієї економіки країни. Наприклад, американська економіка неабияк постраждала від терактів 11 вересня. За статистикою Міністерства торгівлі США, кількість поїздок до країни скоротилася на 17% порівняно із рекордним показником 2000 року – 51,2 млн.

Руйнацію балансу ринку («експорт інфляції»). Попит з боку туристів на основні товари і послуги часто призводить до підвищення цін, що негативно впливає на місцевих мешканців, чиї прибутки залишаються майже без змін. Наприклад, у «розпал сезону» підвищення цін на продукти харчування спостерігається практично у всіх курортних центрах Криму. Розвиток туризму і пов’язаний із ним попит на житло може привести до катастрофічного збільшення вартості землі і будівельних витрат.

До цього можна додати велику кількість малокваліфікованих працівників (покоївок, прибиральниць, офіціантів, садівників тощо) та здебільшого сезонний характер роботи, що в цілому створює суттєві проблеми для тих місцевостей, що сильно залежать від туризму.

Водночас, загальна економічна ефективність туристичного бізнесу мінімізує вплив зазначених негативних факторів. За умов зваженої державної політики, їхній вплив може і не виявлятися. Більшість дослідників констатують, що туризм суттєво стимулює розвиток таких ключових галузей економіки, як сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, торгівлю і виробництво товарів народного споживання (усього називається понад 30 галузей), виступаючи своєрідним каталізатором економічного розвитку країни. Саме через це туристична галузь формує близько 11% світового ВВП, хоча її частка у основних фондах складає 7%. Туризм збагачує і вдосконалює соціально-економічну інфраструктуру і міжрегіональне співробітництво країн, держав і народів.

Туризм залишається однією з найприбутковіших найдинамічніших галузей економіки, виступаючи частиною зовнішньоекономічної діяльності багатьох держав. Для багатьох держав прибутки від туризму є істотним джерелом наповнення бюджету, у 80 країнах вони входять до п’ятірки бюджетоутворюючих статей. Туризм має й високий інвестиційний мультиплікатор. Вважається, що 1 дол. вкладень приносить 4 дол. сумарного прибутку в інших галузях економіки. Не зважаючи на все, туризм залишається одним із найефективніших засобів подолання бідності.

Соціально-культурні функції. Специфіка нинішньої ситуації полягає у тому, що туристична комунікація і досвід, окрім встановлення гуманізації відносин між народами (про що сьогодні постійно говорять), не обмежуються учасниками подорожі, а й взаємодіють з іншими соціальними просторами. Поширення стандартів міжнародного туризму виступає як каталізатор для переходу від традиційного образу життя до так званих «сучасних західних стандартів» з усіма відповідними атрибутами. Відповідно, туризм продукує зміни у соціальному середовищі, що часто суперечать усталеним традиційним нормам, властивим для певного типу суспільства. Іншими словами, туристична комунікація, як, власне, й сама інфраструктура споживання, дозвілля і розваг, яка має все більше стандартизоване спрямування[35], продукують формування глобального соціокультурного простору, що супроводжується втратою національної та культурної ідентичності[36].

І все ж таки, ці процеси відбуваються не в знеособленому просторі, а у конкретних культурно-історичних спільнотах, що залишаються строкатими і суперечливими. Та й глобалізація як така, що відзначалося вище, не заперечує різноманітності вибору, при цьому суспільство характеризується більшою індивідуалізацією. У даному випадку, це демонструє і невпинна диференціація туристичного попиту та пропозиції.

Водночас, саму стандартизацію (державну, громадську, змішану) у сфері туристичного бізнесу слід розглядати також у площині захисту інтересів споживачів. В умовах ринкових відносин будь-яка діяльність, у тому разі туристична, потребує уніфікації і стандартизації. Передусім це стосується пропонованих послуг. Що стосується безпосередньої туристичної комунікації, досвіду, то вони апріорі не можуть бути стандартизованими, оскільки одним з головних мотивів туристичної подорожі є прагнення до знайомства і безпосереднього контакту з унікальною, самобутньою культурою певного народу, які є просторово локалізованими. Тому говорячи про стандартизацію у туристичному бізнесі, скоріше за все слід вести мову не про стандартизацію соціального і культурного різноманіття, а про стандартизацію рівнів комфортності – тих сторін та властивостей послуг, що мають споживчу вартість, а тому мають містити гарантований еквівалент якості, комфорту, безпеки тощо. Усі інші аспекти туристичної подорожі є й мають бути унікальними, етнічно чи регіонально обумовленими. Така стандартизація, звісна річ, є небажаною.

Останніми десятиріччями спостерігається й прагнення місцевих та регіональних спільнот опанувати глобалізацію шляхом створення відповідного соціокультурного і національного антуражу. Не виключено, що саме у такому контексті слід розглядати «зачарування історією», що його демонструє нинішній європеєць. Адже культ минулого, як свідчить густота і розмах «меморіальних практик» (появи нових і нових музеїв, святкування історичних дат, зусиль зі збереження пам’яток старовини тощо), нині помітно зріс – влучно відзначає відома українська дослідниця, історик Н.М. Яковенко. Не можна не відзначити й надмірне захоплення різними рейтингами, як то вибори нових семи «чудес»[37], найпривабливіших за різними критеріями міст сучасного світу, популяризацію найвідвідуваніших туристичних об’єктів та «найвидатніших» представників тієї чи іншої країни.

Йдеться фактично про те, що експансія туризму супроводжується комерціоналізацією усіх аспектів суспільного буття, перетворюючи історичні пам’ятки, народні звичаї і свята, природні ландшафти на туристичні атракції[38]. У західній соціології ці проблеми вже давно привертають увагу дослідників. Так, відомий американський дослідник туризму, соціолог Дин Макканел одним із перших почав звертати увагу на комерційну природу туризму. У своїй роботі «Турист. Нова теорія відпочиваючого класу» (Berkley, 1976), розглядаючи туриста як модель сучасної людини «взагалі», типового представника середнього класу, Д. Макканел порівняв формування туристичного досвіду із сприйняттям мешканця мегаполісу, що характеризується швидкою зміною образів та інформаційною насиченістю. На думку Д. Макканела, утворюваний бізнесовими інтересами туристичний простір складається із свого роду «кривих дзеркал» (визначних туристичних об’єктів), що насправді відображають лише зовнішній вигляд та аж ніяк не є справжніми пам’ятками. Із 1970-х років проблеми «псевдоподій» та «імітації автентичності» постають як найактуальніші й для самих західних туристів.

І все ж таки, важко заперечити, що нерідко відзначені «меморіальні практики» дозволяють зберегти місцеву самобутність та черговий раз нагадують нам про наше минуле. Сучасний туристичний бізнес має бути зацікавленим у підтримці проектів, розрахованих на підтримку культурних та інших традицій місцевого населення, збереження культурної спадщини нації. У багатьох розвинутих країнах прибутки від туризму спрямовуються на збереження історико-культурних пам’яток, національних звичаїв та традицій. І це є доволі симптоматично. Передусім це свідчить про зміну споживацьких моделей нинішнього покоління туристів[39]. Окрім звичних вимог до туристичної поїздки (здебільшого, це комфорт, якість обслуговування, різноманіття пропонованих товарів і послуг, своєрідність навколишнього середовища, екологічна безпека тощо), туристи зацікавлені у екзотичних і унікальних послугах. Різноманітні фестивалі, національні свята[40] та інші заходи, поряд зі збереженням національних традицій, виступають сьогодні у якості важливої складової туристичної конкурентоспроможності держави.

Очевидно також і те, що організація сучасних туристичних практик розрахована на отримання певних так би мовити «святкових вражень». Сучасна людина, повсякденне життя якої сповнене клопоту, завдяки багатьом місяцям напруженої праці отримує дещо більше, аніж туристичний продукт. Святковості туристичній подорожі надає хоча б її обростання своєрідними, всім відомими, ритуалами. У найзагальнішому вигляді можна виокремити ритуали, що передують подорожі (вибір туру, збори), ритуали під час подорожі (неодмінні відвідини «найтуристичніших» об’єктів, фотографування) та ритуали після подорожі (вручення сувенірів, показ фотознімків, обмін враженнями). Туристична мандрівка справедливо розглядається як святковий період життя, під час якого розмиваються деякі соціальні обмеження, а фінансові витрати нерідко диктуються ірраціональними мотивами[41]. З такого погляду туризм можна розглядати і як одну із форм соціального ескапізму, тобто втечі від реального життя. А точніше формування у людській свідомості тимчасового ілюзорного життя з відповідним «візуальним рядом» для різних цільових груп, що владою видовищної маніпуляції формує відповідне уявлюване «казкове» життя. Нерідко людиною оволодіває захоплення, вона потрапляє у світ колективних мрій.

Хоча не можна не відзначити очевидну позитивну роль цього явища як варіанта зняття соціальної напруги. Соціальна значущість туристичного досвіду виявляється й на рівні внутрішнього світу людини, міжособистісних стосунків, соціуму. Адже туристична подорож є невід’ємною частиною освоєння соціокультурного простору і перетворення його у соціально значуще знання. Для сучасної людини туризм є важливим імперативом життєдіяльності, що створює організаційну основу для індивідуального сприйняття навколишнього світу у всій його повноті та різноманітності. Фактично, крізь туризм відбувається соціалізація особистості, перед індивідом відкривається можливість сприйняття ціннісних орієнтацій незнайомого соціокультурного середовища.

Рекреаційна функція. Говорячи про соціальні функції туризму, не можна не відзначити його рекреаційний зміст. Відновлення духовних і фізичних сил людини шляхом зміни навколишнього середовища і оточення, отримання нових життєвих практик і вражень є вихідними туристичного досвіду. Можливо, саме тому сьогодні у свідомості багатьох уявлення про повноцінний відпочинок асоціюється саме із туристичною поїздкою.

Як відомо, нині проблеми зміни клімату і збереження навколишнього середовища є одними з найактуальніших глобальних проблем людства. Чимало клопоту у загостренні екологічної ситуації у світі додає, як не дивно, й туризм. Зазвичай, серед негативних впливів туризму на екологію називають:

Підвищений тиск на навколишнє середовище. Оскільки туристична галузь має сезонний характер, кількість туристів на певній території у розпал сезону в декілька разів більше порівняно із «мертвим» сезоном. Відповідно, тиск на навколишнє середовище і місцевих мешканців у цей період значно зростає. Це відбувається внаслідок: інтенсивного використання водних і земельних ресурсів; постачання і споживання енергії; зміни ландшафту внаслідок будівництва інфраструктури і туристичних комплексів; забруднення повітря і виробництва відходів; ущільнення ґрунту (пошкодження і руйнування вегетації); неспокою для місцевих мешканців і фауни (наприклад, шум) тощо. Зростаюча кількість туристів, що відвідують вразливі природні території, може загрожувати їхньому збереженню. Також розвиток туризму часто вступає у конфлікт із іншими видами діяльності, такими, як лісове господарство.

Неабияким чином туристична індустрія впливає на загальний дефіцит води й забруднення повітря. Надмірне використання водних ресурсів для потреб готелів, басейнів, площадок для гольфу та ін. часто призводить до дефіциту води, погіршення водопостачання та збільшення обсягів стічних вод, що особливо актуально для Середземномор’я та інших районів, де водні ресурси обмежені. Туристична індустрія робить свій внесок і до проблеми глобальної зміни клімату. Негативний вплив глобального туристичного виробництва (численні кондиціонери, холодильно-морозильні камери, а особливо чимраз більша кількість авіарейсів і круїзних лайнерів) суттєво позначається на озоновій оболонці Землі.

Внаслідок інтенсивного будівництва пов’язаної із туризмом інфраструктури відбувається виснаження земельных ресурсов. Наприклад, відчутної шкоди від туристичної діяльності зазнають лісові масиви, що знищуються для розширення зон відпочинку.

Засміченість туристичних центрів. У мальовничих природних зонах,де, звісно, спостерігається висока концентрація туристів, актуальною залишається проблема збору та вивозу відходів. Звалища сміття відображаються на привабливості місцевості і негативно впливають на водні ресурси. Наприклад, у Непалі популярні туристичні маршрути вже отримали назву «тропа Кока-Коли» та «тропа туалетного паперу».

У деяких районах потреби туристичного бізнесу конфліктують із природою та місцевою архітектурою, погіршуючи естетику ландшафтів. Готельні новобудови, бізнес-центри, курортні комплекси нерідко дисгармонують із місцевістю, руйнуючи автентичний природний ландшафт та старі архітектурні ансамблі міст.

І все ж таки, саме туризм зацікавлений у підтримці, збереженні і відтворенні природної самобутності та історико-культурної унікальності. У багатьох туристично-розвинутих країнах великі кошти, що надходять від туризму, спрямовують на природоохоронну діяльність та збереження пам’яток історії і культури. Вже сьогодні чиста вода та повітря, автентичний природний і культурний ландшафт є імперативами філософії туризму XXI століття [42]. Тому, попри очевидний негативний вплив туризму на навколишнє середовище, його екологічна функція виявляється чимраз виразніше і вже не викликає сумніву.

Окрім економічних, соціально-культурних, екологічних функцій, туризм виконує важливі гуманітарні функції. В умовах глобалізації міжнародний туризм сприяє формуванню нового типу просторових зв’язків, що сприяють мінімізації ризиків військових зіткнень, політичних протистоянь, надихають на культурну взаємодію та збагачення країн і народів.

Туризм відкриває перед людиною унікальні можливості не тільки для відпочинку, а й для пізнання інших культур, історії, отримання нового соціального досвіду, освіти тощо. Туристична подорож дозволяє усвідомити реальне розмаїття сучасної картини світу – соціальні, культурні, політичні та ін. відмінності. Неабияке значення туризм має для виховання молоді, забезпечуючи просторове усвідомлення історичного процесу та історико-культурної спадковості. Туризм виступає важливим каналом так званої «народної дипломатії», сприяючи суспільно-політичній гармонії.

Зважаючи на чималий комунікативний потенціал сучасних туристичних практик, є сенс виокремити комунікативну функцію. Вона є логічною похідною, якщо охарактеризувати туризм як акт міжкультурної комунікації. Культурний потенціал туристичного простору являє, за словами А.С. Галіздри, «важливе джерело інформації, що ініціює комунікативні зв’язки на рівні індивідів, соціумів, культур». Основними каналами інформації виступають вербальний, візуальний та дотичний.

І все ж таки, чим є сучасний туризм для людини та, можливо, найважливішого серед створених нею суспільно-політичних інститутів – національної держави: загрозою чи панацеєю? Чи здатен туризм протидіяти негативним наслідкам глобалізації, чи тільки максимізує їхній вплив? Зрештою, наскільки реальну загрозу становить туризм для національної культури та ідентичності?

Вважаємо, що не дивлячись на зазначені загрози, які може містити подальша експансія туризму, його позитивний вплив як засобу подолання соціальних, економічних та екологічних проблем залишається поза сумнівом. За умов відповідної соціально-філософської рефлексії туризм залишається дієвим соціальним інститутом, здатним вирішувати глобальні проблеми світового співтовариства. І у цьому сенсі виявляється його дуалістична природа. З одного боку – він є чинником, що глобалізує сучасний світ; з іншого – він сприяє національній різноманітності та поліфонії культурного життя. Адже сам туризм ґрунтується на культурних і природних відмінностях, що розглядаються нині серед найважливіших територіальних ресурсів. Виходячи з цього, сучасний туристичний бізнес постає не тільки у якості їхнього споживача, а й у ролі потужного генератора, виконуючи у такий спосіб за умов глобалізації нову роль для національної держави.

Нова роль туризму в умовах глобалізації. Очевидно, щосучасна держава аж ніяк не зводиться лише до адміністративної структури. В умовах, коли світова економіка передбачає майже необмежений експорт (експортується практично все: освіта, медицина, юстиція, стиль життя і т. д.), сама держава набуває своєрідної «символічної цінності». Це продукує формування якісно нових моделей конкурентоспроможностей країн світу, де «символічна цінність», за словами відомого консультанта з реклами, кандидата політичних наук, автора книги «100% бренд» – В. Ляпорова, отримує цілком «реальну оціночну вартість».

Попервах такі моделі конкурентоспроможності усталюються у сфері бізнесу, де позитивний імідж або так званий «бренд[43]» тієї чи іншої кампанії перетворився на джерело нечуваних прибутків[44]. Однак постіндустріальний щабель розвитку людства зумовив зростання інформаційно-знакових компонентів в усіх вимірах суспільно-політичного життя. Повною мірою це стосується й національної держави як «одиниці символічного вживання світовою суспільною думкою».

Відомий британський науковець і консультант з «країнового брендінгу» Саймон Анхольт, послугами якого користувалися чимало європейських країн і міжнародних корпорацій, вважає, що глобалізація зумовлює загострення конкуренції національних держав практично в усьому: залученні інвесторів, туристів, покупців експортованих товарів, висококваліфікованих кадрів, культурному і політичному впливі тощо. У таких умовах кожна країна виступає на світовому ринку в якості своєрідного бренду, що дозволяє успішно конкурувати у різних галузях. Це безпосередньо впливає на темпи економічного зростання, рівень і якість життя населення. І не зважаючи на традиційну інерцію мислення щодо впливу іміджу держави на її конкурентоспроможність[45], іміджеві складові, а саме бренд країни, стає все більш відчутним фактором економічного добробуту і політичного впливу.

Згідно з такою логікою, національна держава розглядається у якості своєрідної корпорації, що здійснює управління національним брендом. При цьому сама нація (її досягнення у різних галузях виробництва, національна культура і традиції) виступає брендоутворюючою категорією. Таким чином, держава стає для людини об’єктом символічного усвідомлення.

Анхольт С. визначає брендінг країни як систематичний процес узгодження дій, поведінки, інвестицій, інновацій і комунікацій країни для реалізації стратегії конкурентної ідентичності. Це може бути як скромне співробітництво урядового комітету з туризму і агентства із залучення інвестицій, так і десятиріччя реалізації скоординованих і чітко спланованих стратегій всередині країни і на міжнародній арені у галузі культури, спорту, освіти, політики, туризму, міжнародної торгівлі. Сприйняття держав у системі координат брендів логічно призводить до появи рейтингів брендів держав і міст світу, а також утворення відповідних державних структур, що займаються створенням позитивного іміджу держави. Так, з недавнього часу С. Анхольт і американська дослідницька компанія «Global Market Insite» пропонують щорічні оцінки вартості брендів, або репутацій, країн світу. Як правило, репутація визначається за такими шістьома факторами: туристична привабливість, людський капітал, якість експортованих товарів, справедливість уряду, привабливість культури і спорту, а також інвестиційна привабливість і привабливість країни як місця постійного проживання. У 2007 році першу п’ятірку найпривабливіших національних брендів склали: Велика Британія, Німеччина, Канада, Франція і Швейцарія. Фактично було прораховано вартість кожної країни, начебто мова йшла про вартість бренду, наприклад, компанії «Сoca-Cola». Схожий рейтинг брендів було представлено у 2007 році й для міст світу[46].

Нині для створення позитивного міжнародного іміджу країни державні органи створюють спеціальні організації, прикладом яких можуть бути Presence Switzerland в Швейцарії або Instytut Marki Polskiej у Польщі. Серед більш відомих структур можна назвати Інститут Гете, Французький альянс або Британську раду, створені як інструменти реалізації публічної дипломатії своїх країн.

Світова практика створення яскравих національних брендів і ефективне управління ними демонструють свою економічну і політичну ефективність. Передусім це створює можливості для туристичної конкурентоспроможності держави та слугує важливим чинником підтримки національного бізнесу. Водночас, успішний національний бренд вимірюється не тільки економічними категоріями. Ефективний бренд зазвичай відображає й частину національного характеру, щось говорить про націю у світовій системі розподілу праці. Це є вкрай важливим моментом, оскільки в епоху розмивання будь-яких кордонів і часткової втрати національних ідентичностей національний бренд ідентифікує і підкреслює особливості тієї чи іншої країни, актуалізуючи у її народу відчуття власної окремішності та унікальності.

Створення бренду для тієї чи іншої країни може мати різні цілі. Деякі країни лише стають на шлях свого позиціювання на світовій арені і змушені створювати свій бренд фактично «з нуля». Тоді як іншим достатньо лише незначних зусиль для підтримки і популяризації свого культурного, у широкому розумінні, потенціалу як цінного активу і важливої складової збереження своєї конкурентної переваги. Так чи інакше, та ключовою ланкою національного бренду будь-якої країни виступає саме її туристична привабливість. Недарма будь-який рейтинг країн світу ґрунтується на аналізі змін іміджу туристичної популярності. Адже висока туристична привабливість країни сама собою містить низку складових, що визначають високу конкурентоспроможність держави (наприклад, високий рівень безпеки, сервісу, розвинуту інфраструктуру, підкреслені національну культуру і традиції тощо). Саме у такій площині слід розглядати нову роль туризму в умовах глобалізації.

1.3. ПАРАДИГМА [47] ТУРИЗМУ XXI СТОЛІТТЯ

Індустрія туризму, будучи виявом і чинником глобалізації, а у певному розумінні ще і її втіленням, зазнає помітного впливу таких сил, як інформаційні технології, соціальна диференціація суспільства, зміна клімату та ін. На тлі неабиякого урізноманітнення функцій туризму, перетворення його на неодмінну складову соціально-економічного і культурного життя, очевидною є його концептуальна трансформація на якісно новий рівень розвитку. У певному розумінні туризм отримує, так би мовити, «нове народження», або якщо говорити більш науковою мовою – відбувається формування нової парадигми сфери дозвілля, відпочинку і розваг. Нині вона акумулює наступні імперативні компоненти – мобільність, туристифікацію простору, сталий розвиток, екологізацію, соціальний туризм, соціологізацію, гуманізацію та технологізацію, що характеризують туризм як одну з найважливіших складових споживчих моделей сучасного суспільства. Їхній аналіз, що пропонується у межах даного розділу, дозволить концептуалізувати парадигму туризму XXI століття (рис. 1.3).

Рис. 1.3 – Парадигма туризму XXI століття

Мобільність – принциповий концепт нової туристичної парадигми. Цілком очевидно, що у всьому світі все більше дається взнаки своєрідне «анулювання відстаней». На «просторовій матриці світу» майже не залишається так званих «білих плям», де б зберігалася первинна недоторканість і не ступала нога туриста. Турист XXI століття долає найскладніші географічні перешкоди, отримуючи доступ до соціокультурного досвіду різних країн та народів.

Можливо нині у свідомості багатьох мобільність є звичайною практикою життя. Втім, до недавнього часу людині був ще притаманний своєрідний страх від взаємодії з іншою культурою, зашкоджували мовні бар’єри, прив’язаність до речей, місць, осіб тощо. Більшість населення Землі раніше майже не мислила і не оперувала планетарними масштабами. «Глобалістська свідомість» з’являється лише в останні десятиріччя XX століття, коли просторові горизонти значно розширилися. Своєрідними символами мобільності стають, з одного боку, мобільні телефони, портативні комп’ютери, мережа Інтернет, а з іншого – більш високий рівень культури, обізнаності та інформованості людства. Все відкриває нові форми бачення світу, нові напрямки стилю життя та практики дозвілля.

Реалії постіндустріалізму продукують зміну мотиваційної структури і формування нового типу особистості, для якої у якості першочергових пріоритетів постають накопичення інтелектуального і творчого потенціалу та можливості самореалізації. Як наслідок, покоління людей постіндустріального суспільства стає більш мобільною соціальною групою, що завдяки туристичним практикам демонструє екстравертне сприйняття світу.

Суттєвим чинником мобільності є поширення новітніх технологій організації подорожування, спрощення туристичних формальностей та сучасні засоби комунікації, завдяки яким сучасна людина має можливість орієнтуватися практично у будь-якому місці земної кулі. На думку Т.І. Черняєвої, завідувача кафедри соціальної комунікації Поволзької академії держслужби, авторки доповіді «Споживання у туризмі: глобальні тенденції і перспективи», представленої на IX Міжнародній науковій конференції «Міжнародна економіка і глобалізація», уже у найближчі роки можна буде спостерігати сплеск інтересу до так званої «вертикальної мобільності» підводним подорожам, гірським сходженням, космічному туризму тощо. Як втілення мобільності слід розглядати й зростаючу щороку тенденцію до скорочення тривалості перебування у дестинації та поступове збільшення кількості щорічних туристичних подорожей.

Туристифікація простору. 924 мільйони чол. – саме така кількість туристів подорожувала світом у 2008 році, за даними UNWTO. Це на 2% більше порівняно із 2006 роком[48]. За прогнозами UNWTO, до 2020 року у туристичні подорожі буде включено понад 1,6 млрд. чол. Очевидно, що перетворення туризму на вихідний пункт сучасного життя[49] об’єктивно призводить до перетворення навколишнього простору.

Концептуальною основою цих змін виступає «туристифікація місць» на усій планеті з метою їх продажу. Величезний попит на «споживання місць» супроводжується, за словами українського соціолога С. Шостак, відповідною «рефлексією туризму», що виявляється у комплексі заходів з оцінки і моніторингу туристичного потенціалу і можливостей будь-якого закутка нашої планети. Відповідно, кожне місце на планеті підлягає своєрідній ідентифікації з погляду туристичних координат – географії, історії, культури, інфраструктури тощо. З моменту потрапляння місця до «туристичного обігу» воно починає транслюватися сучасними телекомунікаційними засобами з відповідними маркерами туристичної привабливості. Д. Уррі вважає, що «туристична рефлексія» контролює нині кожну, навіть маловиразну, земельну ділянку, щоб перетворити її на новий туристичний маршрут у новому глобальному порядку. Таким чином, туристифікація набуває всеохоплюючого масштабу і торкається навіть тих мешканців планети, які не є туристами. Туристична індустрія використовує місця їхнього проживання для потреб туризму.

Туристифікацію простору слід розглядати як вихідний пункт нинішнього туризму і суспільного життя. Втіленням туристифікації є нескінченне відкриття по всьому світу все нових і нових аеропортів, закладів харчування і розміщення, супермаркетів та витворів індустрії розваг – казино, барів, ігрових автоматів, всіляких атракціонів, тематичних парків тощо. Усе це покликано забезпечити стабільність переміщень і відповідним чином організовує географічний простір. Спираючись на вищесказане, можна стверджувати, що туризм і продиктована його потребами туристифікація простору постають у якості стрижня глобальної культури сучасності. До певної міри туристифікація продукує стандартизовані споживацькі практики розваг і проведення вільного часу.

Думається, туристичне виробництво й надалі буде істотно вливати на організацію простору. Однак основні параметри цих змін, як свідчать аналітичні прогнози, будуть зорієнтовані на задоволення не фізіологічних аспектів споживання, а більшою мірою на організацію емоційно насиченого культурного і здорового дозвілля. На думку відомого датського науковця і футуролога Ролфа Йєнсена, автора відомого посібника для бізнесу «Суспільство мрії», наступає час, коли на сцену повернуться «емоції, історії і цінності». Якби нам потрібно було, відзначає він, виявити галузь, що найшвидше буде розвиватися у XXI столітті, то це б була індустрія розваг для розуму і почуттів. Орієнтацію індустрії туризму на ринок розваг, емоцій і освіти прорікають й експерти туристичного бізнесу. Вважається, його втіленням стане комбінація так званих «трьох Е» – «entertainment» (розвага), excitement (хвилювання), education (освіта). Не виключено, що саме у такому контексті (як свідчення фактичної реалізації однієї з «Е») слід розглядати зростаючий попит серед нинішніх туристів на так звані «живі події» сучасності. Можливо, прагнення «схопити» історичні події у реальному часі і є свідченням дефіциту «емоцій» і «історій».

Концепція сталого розвитку туризму – нова філософія подорожування. Проблеми, які спричиняє і з якими зіштовхується світова туристична індустрія, змушують шукати все нові й нові шляхи їх розв’язання. Так, останнім часом набула поширення так звана концепція сталого туризму (sustainable tourism). По суті вона є додатком до концепції сталого розвитку, що передбачає інтеграцію соціальних, економічних і екологічних аспектів у прийнятті рішень. Розроблена 1987 року, Концепція сталого розвитку стала провідною ідеєю Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) і була визнана ефективною моделлю більшістю країн, представники яких підписали міжнародні угоди щодо безпосередньої її реалізації. Це свідчить про те, що нині (та найближчим часом) у суспільстві формується нове мислення з орієнтацією на сталий розвиток.

У сфері туристичного бізнесу воно вже вплинуло на виникнення нових мотивацій для подорожі, зумовлених потребою отримання такого туристичного досвіду, який би втілював, окрім іншого, екологічну і соціальну відповідальність. Таким чином, суспільний розвиток продукує нові парадигми розвитку туризму, що ґрунтується на принципах екологізації, соціологізації, гуманізації та принципах сталого розвитку.

Принципи сталого розвитку для сфери туризму було сформульовано UNWTO ще 1988 року. Згідно з UNWTO, сталий туризм – це такий напрямок розвитку туризму, що дозволяє задовольняти потреби туристів зараз, враховуючи інтереси приймаючого регіону, і дозволяє зберігати цю можливість у майбутньому. При цьому передбачається управління усіма ресурсами у такий спосіб, щоб економічні, соціальні і естетичні потреби задовольнялися з підтримкою культурної і екологічної цілісності, без нанесення шкоди біологічному різноманіттю і системам життєзабезпечення.

У 1996 році UNWTO, Всесвітньою радою з туризму і подорожей і Радою з проблем Землі (Earth Council) було опубліковано звіт «Програма дій на XXI століття для індустрії туризму і подорожей – назустріч екологічному сталому розвитку», що окреслює провідні шляхи розвитку туристичної галузі для урядів та інших учасників. У ній було перераховано 10 найпріоритетніших напрямків роботи галузі туризму і подорожей з метою досягнення сталого розвитку. Принципи сталості у туризмі зводяться до екологічної, культурної, економічної сталості, а також сталості для місцевих співтовариств. На практиці це означає, що всі туристичні компанії мають здійснювати запропоновані заходи для досягнення довгострокового сталого розвитку.

Чималий внесок у реалізацію принципів сталого розвитку в туристичну індустрію робить Рада Європи. При ній створено підкомітет з розвикту туризму, існує схожа організація і при Європейській комісії. Протягом 1994 – 1997 років Радою Європи було надруковано три рекомендації з питань політики сталого розвитку: «Генеральний курс для сталого і екологічно безпечного розвитку туризму», «Політика сталого розвитку туризму у природоохоронних територіях», «Політика розвитку сталого і екологічно безпечного туризму у прибережних територіях».

1 жовтня 1999 року Генеральною асамблеєю UNWTO у Сант-Яго (Чилі) було прийнято «Глобальний етичний кодекс туризму»[50], основні положення якого розкривали сутність концепції сталого розвитку в туризмі. «Глобальний етичний кодекс туризму» встановлює комплекс орієнтирів для відповідального та сталого розвитку світового туризму на початку нового тисячоліття. У ньому закладені ідеї багатьох попередніх декларацій та діючих професійних кодексів, він несе у собі нове мислення, яке відображає зміни у суспільстві кінця XX століття.

Шведське агентство з охорони навколишнього середовища (Environmental Protection Agency — SEPA) розробило 10 принципів сталого розвитку:

1. Невичерпне, стале використання ресурсів.

2. Скорочення надлишкового споживання і відходів.

3. Забезпечення збереження природного, соціального, культурного різноманіття.

4. Ретельне планування, комплексний підхід, інтеграція туризму до планів регіонального розвитку.

5. Підтримка місцевих економік.

6. Участь місцевого населення у розвитку туризму і розділення ним фінансових та інших переваг від цієї діяльності.

7. Консультації і обговорення між зацікавленими особами з метою вирішення конфліктів інтересів.

8. Навчання персоналу.

9. Відповідальна торгівля у сфері туризму.

10. Постійні дослідження, контроль і моніторинг сфери туризму.

Очевидно, що моделі розвитку туризму у більшості країн світу поки що не завжди відповідають критеріям сталого розвитку, хоча окремі положення все частіше впроваджуються у життя. Тому, безсумнівно, концепція сталого розвитку у туризмі є не тільки темою обговорення у науковому середовищі (кількість конференцій та публікацій із зазначеного приводу б’є рекорди), а й принциповим імперативом внутрішньої політики багатьох держав і самої парадигми туризму XXI століття. Фактично вона виступає, так би мовити, «фоновою основою» останньої. Свідченням цього є всебічна екологізація як туризму, так і всього суспільства.

Екологічний імператив [51] як складова нової туристичної парадигми. Нині у всьому світі відбувається екологізація туристичних практик і туристичного бізнесу, що пов’язано із усвідомленням суспільством реальності втрати природного та історико-культурного різноманіття. Відповідно, продукуються нові форми організації туристичного дозвілля, з’являються нові терміни, що характеризують частково відмінні, а частково схожі види відпочинку: природний, екологічний, сільський, зелений, пригодницький, етнографічний, археологічний, історико-культурний, освітній, фестивальний – ось далеко не повний перелік видів туризму, що набули популярності останнім часом. Очевидно, що всі вони відображають тенденцію зростаючого інтересу до природи і дбайливого ставлення до навколишнього середовища.

Суттєвою тенденцією екологізації туристичної практики є розширення туристичного простору на сільську місцевість, що сприяє живленню народної культури, традиційних ремесел і позитивно, у цілому, впливає на економіку. Особливий наголос слід зробити на тому, що створювані туристичною індустрією робочі місця можуть стати суттєвим чинником скорочення міграції людей із сільської місцевості у міста, що набула останнім часом загрозливих масштабів. Так, за прогнозами ООН, представленими у доповіді «Світові перспективи урбанізації-2007», на кінець 2008 року вперше у історії людства половина всього населення буде мешкати у містах. Очікується, що до 2025 року кількість мегаполісів планети, де мешкає понад 10 млн. чол., збільшиться і сягне 27. П’ять нових міст з’являться в Азії, два – в Африці і одне – у Європі (Франція, Париж)[52]. Автори доповіді також пророкують, що до 2050 року кількість городян зросте на 3,1 млрд. і сягне 6,4 млрд. Тоді як кількість сільських мешканців зменшиться до на 0,6 млрд. (до 2,8 млрд.). Передбачається, що міста будуть зростати не тільки за рахунок природного приросту, але й унаслідок процесу урбанізації. Тож туризм у цьому сенсі може вдихнути у депресивні сільські регіони нове життя і стати запорукою добробуту населення.

Підкреслимо, що екологізація туризму не зводиться лише до так званого «екологічного туризму», який характеризується неабиякою поліваріантністю інтерпретацій серед фахівців. Зважаючи на складність у визначенні екологічного туризму, а також на неоднозначність процесів, що відбуваються у туризмі під впливом еколого-економічних та соціальних факторів, UNWTO та іншими міжнародними організаціями було прийнято рішення використовувати концепцію екотуризму. Ця концепція передбачає «такі форми туризму, за яких головною мотивацією туристів є спостереження і спілкування із природою, що сприяє збереженню навколишнього середовища і культурної спадщини, здійснюючи на них мінімальний вплив». На думку експертів UNWTO, екотуризм як такий втілює цілу низку наступних характеристик:

Ø Такі форми природно-орієнтованого туризму, у яких основна мотивація туристів полягає у спостереженні і розумінні природи, а також традиційної культури, що розташована на даній території.

Ø Передбачає елементи екологічної освіти, виховання і просвітництва.

Ø Здебільшого організується для незначних груп туристів невеликими спеціалізованими місцевими підприємствами.

Ø Негативний вплив на навколишнє природне та соціокультурне середовище зведено до мінімуму.

Ø Підтримує охорону природи засобами: забезпечення економічних вигід для приймаючих співтовариств, організацій і влади; створення нових робочих місць і можливостей для альтернативної зайнятості; отримання прибутку для місцевого населення; підвищення свідомості необхідності охорони природного і культурного середовища як місцевим населенням, так і туристами.

Очевидно, що згідно з такими параметрами, відзначає російська дослідниця В. Григорьєва, екологічним туром можна назвати навіть круїзну подорож Амазонкою, за умов, що з позиції технології лайнер буде досконалим, туристи матимуть екскурсії для знайомства із місцевою природою і культурою і зроблять внесок у вирішення екологічних проблем, нехай навіть шляхом пожертвувань на природоохоронні проекти. Цей приклад свідчить про доречність виокремлення принаймні двох найзагальніших трактувань екотуризму – вузького (класичного) та широкого. Наведений приклад належить саме до останнього. Широка інтерпретація екологічного туризму набула поширення у країнах Західної Європи.

«М’який туризм» як споживча модель постіндустріалізму і вияв гуманізації туризму [53]. Вважається, що провідні країни Заходу першими стали на шлях постіндустріального розвитку, що сталося на зламі 1950–1960-х років. Сьогодні, на початку XXI століття, реальне життя показує, що далеко не всім країнам вдалося створити умови для переходу на рівень постіндустріального суспільства. Вважається, що нині основні риси постіндустріалізму втілюють здебільшого провідні країни Європи. Західна Європа пройшла тривалий шлях історичного розвитку. Тут виник капіталізм, зародилася промислова революція, виникло індустріальне суспільство, яке шляхом тривалого історичного розвитку трансформувалося у постіндустріальне.

З першого погляду це може видаватися дещо дивним. Адже провідною у багатьох аспектах, і передусім економічних, державою світу вважається США, показник ВНП яких на душу населення є більш високим, ніж у Європі. Однак, якість життя у США, як стверджують фахівці, не перевищує відповідні європейські показники. У якості аргументу відома українська дослідниця Т.В. Орлова наводить наступні дані. Так, більше 40% американців, за її словами, хворіють на ожиріння – проти 6% у країнах ЄС; 78% ніколи не виїздили за межі своєї країни – проти 12% у ЄС; 95% громадян США не володіють жодною іноземною мовою – проти 31% у ЄС. Крім того, вважається, що саме європейці мають більш високу культуру споживання, де пріоритетами виступають індивідуальний вибір і висока якість споживаного. У процесі зростання матеріального добробуту європейці поставилися з відразою і висловили свій протест проти масового, стандартизованого споживання. Серед життєвих пріоритетів найважливішими стали можливість самореалізації і саморозвиток.

Саме у такій площині слід розглядати появу концепції «м’якого туризму», що стала чи не першою концепцією екологічно безпечного туризму і свідченням гуманізації туристичних практик та усієї туристичної індустрії. Ця концепція виникає попервах у німецькомовних країнах Європи (Німеччині, Австрії, Швейцарії), які потерпали від негативних наслідків масового туризму, передусім альпійського відпочинку. Із середини XX століття вона набуває все більшого поширення. Хоч тривалий час у його формулюванні спостерігалися суттєві розбіжності, існувала ціла низка визначень: «ощадливий туризм», «нетехнізований туризм», «наближений до природи», «альтернативний», «адаптований» тощо. Нині найбільшого розповсюдження набув термін «м’який туризм» (Sanfter Tоurismus). Його було протиставлено традиційному «жорсткому туризму» (масовому, орієнтованому на отримання максимального прибутку і задоволення). До пріоритетів «м’якого туризму» увійшли й основні цінності постіндустріального суспільства. Окрім успішного бізнесу, дбайливого ставлення до природи, самобутньої культури і традицій місцевого населення, його лейтмотивом стала гуманізація, орієнтація на самореалізацію і саморозвиток під час подорожі. Свідченням «постіндустріальності» «м’якого» туризму може бути таблиця його порівняння із формами і проявами «жорсткого туризму». Майже кожним своїм пунктом (попередній збір інформації, вивчення мови країни перебування, отримання нового досвіду і знань для особистого розвитку тощо) вона свідчить про пріоритетність цієї моделі туризму.

Таблиця 1.2

ЗІСТАВЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ «ЖОРСТКОГО»[54]

І «М’ЯКОГО» ТУРИЗМУ

Поиск по сайту: