ЕТНІЧНА КАРТА СВІТУ

Гуманізація сучасних туристичних практик[113] втілюється нині у тому числі й у неабиякому захопленні етнокультурними відмінностями тієї чи іншої країни або регіону. На тлі подальшого поширення міського, здебільшого уніфікованого, образу життя та міської культури, чимраз помітніше стає своєрідний «ренесанс романтизму[114]» з відповідним вивищенням, а подекуди й ідеалізацією минулого власного та інших народів, традиційного фольклору та народної культури у самому широкому розумінні. У туризмі це виявляється у прагненні долучитися до пізнавальних (етнографічного, релігійного, історичного, природознавчого) та екологічно-орієнтованих[115] (зелений, сільський, аграрний) видів туризму. Світова туристична індустрія зорієнтована нині не тільки на первинні екологічно чисті природні ландшафти, а й на автентичність соціального середовища, що додає країні додаткові «бонуси» у рейтингу її туристичної привабливості. Іншими словами, в міжнародному туризмі населення країни виступає і як суб’єкт організації туризму і, водночас, як найважливіша умова його розвитку, що поряд із природою, історико-культурною спадщиною та економікою формує привабливий туристичний образ країни, що заслуговує на вивчення і висвітлення у туристичній характеристиці країни.

Різноманітність, несхожість людей, що мешкають у тій чи іншій частині Землі неодмінно привертала увагу мандрівника будь-якої історичної епохи. Ще стародавні античні та арабські вчені – географи, історики, філософи, що подорожували з метою всебічного пізнання світу, як і чисельні середньовічні мандрівники – купці, паломники, студенти, лицарі та ін., завжди неминуче зіштовхувалися з різноманітністю народів світу. У ті часи різниця між людьми різних регіонів здавалася неймовірною. Незнайомим, а значить дивовижним, здавалося майже усе – мова, одяг, житло, побут, їжа, зрештою, сама зовнішність людини.

Середньовічна космографія[116] була сповнена фантастичних вигадок про землі, розташовані за межами Європи і Середземноморського басейну. Вона не знала якоїсь усталеної межі між вигадкою та істиною. Вірили у те, що мандрівник, який ризикнув зануритися у азійські пустелі або тропічні хащі Африки, міг зустріти сурових амазонок на диких конях, антропофагів із кінними ногами, почути гавкотіння песиголових людей-кінокефалів або потрапити до зовсім дивовижних племен, що харчуються лише пахощами яблук. Доволі показовою є карата світу 1284 року, виконана у Люненбурзі, на полях якої повідомлялося про людиноподібних монстрів Ефіопії: «А ось безлюдні пустелі й нелюдські лики жахливих племен. Одні – без носу, все обличчя їхнє рівне і пласкувате. Вигляд їхній потворний. У інших вуста зрослися і вони крізь маленьку дірку висмоктують їжу вівсяним колосом». Середньовічна людина з її прагненням до парадоксального довірливо сприймала подібного роду байки, що підкріплювалися свідченнями «очевидців»[117]. В ту епоху майже ніхто не перевіряв їхню оригінальність, не зіставляв критично різні версії.

Втім, життєва практика, як це нерідко трапляється, передувала космографічним теоретизуванням. Плаваючі за «тридев’ять земель» моряки і всюдисущі пілігрими[118] разом з екзотичними товарами і священними реліквіями постачали на батьківщину і цілком реальні свідчення про далекі народи і країни. Із цієї скарбниці мандрівничого досвіду скупо й обережно черпали свідчення історики, географи та укладачі «дорожників»-ітинераріїв.

З часом, із накопиченням свідчень про різні країни і народи, серед феєрверку людських кольорів, форм і звуків почали виокремлювати певну систему. В ході тривалих дискусій і суперечок у науці оформилося уявлення про різні способи класифікації людських груп. Одна з найпоширеніших передбачає виокремлення географічних груп людей – відомих нині як «раси» [119] – за біологічними відмінностями. Відповідно, певні аспектів біологічної мінливості географічних груп сучасної людини вивчає расознавство[120].

Під терміном «раса» розуміється (франц. race від італ. razza – рід, порода, плем’я) – історично сформовані групи людей, пов’язані єдністю походження, що виявляється у спільних спадкових, здебільшого, зовнішніх, (тілесних) ознаках.

Передусім раси – категорії біологічні і цим принципово відрізняються від усіх інших соціальних спільнот – етнічних, мовних, релігійних та ін. Раси виступають як системи людських популяцій, які є територіальними спільнотами, всередині яких найчастіше укладаються шлюби.

По мірі розвитку культури, цивілізації, а також біологічної взаємодії між різними народами, кордони расових ареалів усе більше і більше розмиваються, утворюються нові місцеві поєднання расових ознак єдиного людства.

Расові відмінності помітні, як правило, лише у груп людей, які мешкають одна від одної на значній відстані, і майже не помітні у людей, що мешкають разом. Змішування рас триває багато тисячоліть і являє собою безперервний і все більш прискорений процес – на долю усіх змішаних і проміжних расових груп припадає близько третини людей Землі.

Єдиного погляду на кількість рас на Землі серед науковців не існує. Зазвичай виокремлюють від трьох до п’яти рас. Існує думка, що є лише дві раси (європеоїдна-негроїдна і монголоїдна-австралоїдна) або навіть одна – люди Землі. Кожен дослідник, кожен автор вправі самий обирати будь-яку із наведених думок, оскільки расові ознаки не є чимось, що принципово відрізняє людей на планеті. У туристичній характеристиці країни раси – розмаїття кольорів і відтінків, що створюють барвисту картину народонаселення у кожній країні і на Землі у цілому. Виходячи із цього візьмемо за основу висновок, що під впливом певних факторів на Землі утворилося п’ять великих рас: європеоїдна (євразійська); монголоїдна; американоїдна; негроїдна (африканська); австралоїдна (океанійська).

Однією з наочних расових ознак сучасного людства є відмінності у кольорі шкіри. Не випадково одне з розбіжних уявлень про расовий поділ, у межах якого виокремлюють європеоїдну, монголоїдну та негроїдну раси, втілюється, водночас, у такому лексичному еквіваленті, як «біла», «жовта» та «чорна» раси. Такого роду відмінності у кольорі шкіри залежать від кількості барвника – пігменту меланіну, який за своїми фізичними і хімічними властивостями є однаковим у представників усіх рас. Однак колір шкіри не єдиною, а в окремих випадках навіть не основною, ознакою для розмежування рас.

Зазвичай антропологи використовують для такого розподілу цілу низку расових ознак: колір шкіри, особливості волосяного покрову, будову лицевої частини голови, співвідношення довжини ніг і довжини корпусу тіла, малюнок шкіри, групи крові, окремі фізіологічні ознаки (наприклад, здатність перетравлювати молоко) та ін. Основні антропологічні особливості людських рас та географія їхнього розповсюдження представлені у табл. 3.1.

Таблиця 3.1

ОСНОВНІ АНТРОПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛЮДСЬКИХ РАС ТА ГЕОГРАФІЯ ЇХНЬОГО РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

У деяких схемах замість рас використовується термін великі расові стволи. Серед етнографів існує думка, що великі раси можна об’єднати у дві групи (макрораси) або два великих стволи: західний ствол (європеоїди, негроїди, австралоїди) і східний (монголоїди та американоїди). Крім того, виокремлюється до 50 малих рас, далі йдуть антропологічні типи (локальні раси). На кордонах між великими расами уторилися змішані раси: ефіопська, мальгаська, полінезійська, мікронезійська, середньоазійська та ін.

Внаслідок прямого схрещування рас утворюються расові помісі, які є особливо розповсюдженими у країнах Латинської Америки та США. Серед них виокремлюють наступні:

Ø від змішування представників європеоїдної і негроїдної рас – мулати;

Ø європеоїдної і монголоїдної (американоїдної) рас – метиси;

Ø негроїдної і монголоїдної (американоїдної) рас – самбо.

Варто відзначити, що будь-який расовий поділ є до певної міри умовний. Адже зрештою усі люди нехай далека, але рідня по крові у прямому розумінні. Фізичні відмінності між людьми – реальність, вони потребують обліку, вивченню та класифікації. Втім це аж ніяк не заперечує достеменно відомої істини, що у найсуттєвішому і найважливішому для життя – у почуттях і думках, у здатностях і можливостях – люди різних рас є рівними і єдиними.

На відміну від рас, які виокремлюються на основі біологічних відмінностей, етноси являють собою історично сформований вид соціального угруповання людей, що характеризується сукупністю таких ознак, як єдність території, культури на базі спільної мови, господарчо-побутових особливостей, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших таких само утворень, тобто самосвідомістю і самоназвою. Нині існують різні форми (типи) спільнот, що відповідають певним рівням історичного розвитку будь-якого етносу: плем’я, народ, нація.

Потрібно відзначити, що жоден з компонентів визначення не є неодмінною ознакою, що відрізняє один народ від іншого. В одних випадках провідна роль належить мові, в інших – території, у третіх – релігії і т.д. Те саме можна сказати і про процес формування етносу. Так, іноді цьому сприяє спільність релігії різних груп людей, які входять до етносу. Однак не рідко етноси утворюються із різномовних поліконфесіональних і різнорасових груп (наприклад, деякі нації Америки).

Сформований етнос виступає як самовідтворюваний соціальний організм, що досягається завдяки етнічно однорідним шлюбам і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації. Етнос також прагне до створення соціально-територіальної організації (територіальної етнічної автономії або держави). У етнографічному сенсі поняття «етнос» суголосне поняттю «народ». Інколи ним позначають декілька народів (етнолінгвістичні групи), а також особливі частини всередині народу (етнографічні групи).

Етнічна територія – це територія переважного розміщення даного етносу, зазвичай вона включає ареал його формування і компактного розселення, а також райони змішання із другими національностями. Особливості розташування і природні умови етнічної території істотно вливають на життя етносу, його культуру, побут і взаємодію з іншими етносами. Етнічна територія може мати статус офіційної одиниці державно-територіального устрою. Внаслідок міграцій територія розселення етносу не завжди компактна, тому багато народів розосереджені у межах декількох держав.

Етнічний (національний) склад (структура) населення відображає розподіл останнього за ознакою етнічної приналежності (національності), що враховується при переписі населення та інших формах масового статистичного обліку. Окрім прямих відомостей щодо етнічної приналежності (національності), для певного етнічного складу використовують свідчення про рідну мову. Вихідним матеріалом для вивчення етнічного складу населення є дані переписів населення, до програм яких зазвичай вміщено питання про етнічну приналежність (національність), що здебільшого ґрунтується на самосвідомості опитуваних.

За особливостями національного складу населення усі країни можна поділити на одно-, дво- і багатонаціональні. Однонаціональними вважаються ті держави, де частка осіб однієї національності (народності або племені) перевищує дев’ять десятих. Таких країн доволі багато у Європі (Німеччина, Данія, Угорщина, Греція та ін.), Азії (Японія, Саудівська Аравія та ін.) і Африці (Лівія, Єгипет та ін.). Двонаціональних держав значно менше (Канада, Бельгія), Більшість країн світу є багатонаціональними. Поліетнічний склад населення світу є типовим для країн, що розвиваються. Серед них найбільш багатонаціональними є Нігерія (понад 200 народів), Індонезія і Індія, у кожній з яких проживає близько 150 народів.

Як відзначалося, етнокультурна специфіка народу постає останнім часом усе більш відчутним чинником на ринку міжнародного туризму. Тому туристична характеристика країни має також включати висвітлення окремих аспектів етнічних систем життєзабезпечення тих чи інших народів – особливості одягу і житла; раціон харчування[121]; відмінності у дошлюбній поведінці, умовах і церемоніях укладання шлюбів, ставлення до шлюбу, бездітності (малодітності, багатодітності), положення жінки у родині і суспільстві та ін.

На особливу увагу заслуговують існуючі в країні етнічні особливості харчування. Наприклад, у землеробських народів (наприклад, слов’ян) основу харчового раціону складають продукти землеробства; у скотарів і мисливців (наприклад, народів Півночі) – м’ясо; у тих народів, які займаються риболовлею (наприклад, нанайців, нівхів, ульчів на Амурі), – риба. У Східному Китаї і Японії риба також є одним з найважливіших продуктів харчування, однак у Японії багато страв готують із сирої риби, тоді як монголи і тібетці в Азії, а зулуси в Африці взагалі не вживають рибу. Корінне населення Сибіру, де ліси багаті на гриби, майже не збирає їх. Індійці не вживають яловичину, а мусульмани – свинину. Для населення усієї Середньої Азії плов є національним видом їжі, а для населення Кавказу – шашлик. Хліб вірмени й азербайджанці випікають у вигляді великих товстих млинців (лаваш), а у Середній Азії – у вигляді коржів.

Характеризуючи кулінарні традиції країни, потрібно розуміти, що їжа є не тільки основою для фізичного існування людини. У будь-якій культурі вона набуває також і символічних значень, у яких втілюється частина національно-культурних характеристик того чи іншого народу. Не рідко такого роду символічні значення слугують своєрідними маркерами певної території. Найяскравіше це виявляється у географічно маркованих номінаціях страв і напоїв, де утворюваною основою є назва міста, району, області або країни (топонімічний принцип номінації). Наведемо деякі приклади:

Ø Назва страв і напоїв за географічним ім’ям країни: «пельмені по- китайськи», «Turkish delight» («турецька захопленість», рахат-лукум), яловичина по- голландськи із маринованими грибами та ін.

Ø Назва страв і напоїв за ім’ям міст, регіонів, областей: «котлети по-київськи», «пончики московські», «міланське тістечко», «київський торт», «тульський пряник», «архангельські колобки», «Devonshire сrеаm» (вершковий варенець) та ін.

Ø Назва сортів вин – топоніми: «Бургундське» (за ім’ям французької провінції Bourgogne), «Кагор» (за назвою міста Cahors у Франції), «Лісабон» (Лісабон – столиця Португалії), «Хванчкара» (за назвою селища в Амбролаурському районі Грузії), «Токай» (стародавнє місто на північному сході Угорщини), «Магарач» (урочище неподалік Ялти) та ін.

Ø Назва коньяків – топоніми: «Гурзуф» (селище міського типу в Криму), «Арарат» (погаслий вулкан на сході Туреччини біля кордону з Вірменією), «Єреван» (столиця Вірменії), «Коктебель» (селище міського типу поблизу Феодосії).

Ø Назва мінеральних вод – топоніми: «Єсентуки» (лікувальні соляно-лужні мінеральні води різних властивостей і температур, кожен з видів має власний номер, названі за ім’ям міста Єсентуки на Північному Кавказі), «Діліжан» (за містом Діліжан у Вірменії), «Сельтерська» (зельтерська) (питна вода, джерело якої знаходиться у селі Нидерзельтерс і Оберзельтерс, Німеччина); «Віші» (Франція) та ін.

У багатьох країнах (Франція, Велика Британія, Італія, Польща та ін.) страви ресторанної кухні названі на честь відомих державних, політичних і військових діячів і чітко пов’язуються з історією і культурою країни. Серед прикладів таких страв можна назвати французькі – біфштекс Шатобріан, пиріг Брілья-Саварен, суп Карла П’ятого, баранячі котлети Помпадур, соус Кольбер, пиріжки Наполеон і Талейран, крем Мірабо, курчата Ришельє. В Англії такими «історичними стравами» є гарнір Каннінг, зрази і консоме Нельсон, пудинг Ковлей (Каули), суп Джон Буль; у Польщі – судак Радзивіл, рис Понятовский, баба Станислав (також на честь Понятовского); в Італії – різотто Камерані; в Австрії – суп і пиріжки Меттерніх; у Німеччині – суп Зоннтаг, гарнір Гуттенберг.

Слід враховувати, що нині широкий вибір національних напоїв і їжі слугує таким же чинником вибору місця для відпочинку, як і музеї, спорт чи шопінг. Так звані «гастрономічні тури» набули останнім часом неабиякої популярності. Гастрономічний туризм є синтезом екології, культури і виробництва. Вважається, що першими у генеруванні ідеї гастрономічних турів були італійці, які вдало поєднали налагодження торгівельних і технологічних виробництв із залученням туристів під знаком смачної і здорової їжі. Згідно з даними американської Асоціації туристичної індустрії (TIA), близько 17% туристів із США їздили у гастрономічні або винні тури територією своєї країни та поза її межами. Близько 60% опитаних заявили, що планують таку подорож у майбутньому. Американські, європейські та японські турагентства давно пропонують клієнтам спеціальні мішленівські маршрути: усі «зіркові» ресторани Мадриду або, наприклад, Дубліну. Такі подорожі, коли програма і маршрут подорожі формуються навколо їжі – найкращих ресторанів або кулінарних шкіл регіону, гастрономічних фестивалів, місцевих делікатесів або напоїв, – складають окрему галузь турбізнесу. Чимало країн прагнуть сьогодні диверсифікувати свої туристичні послуги саме завдяки популяризації власних кулінарних традицій, про що свідчить і чимраз зростаюча кількість спеціалізованих гастрономічних путівників. Навіть кожен звичайний туристичний путівник, присвяченій тій чи іншій країні, неодмінно висвітлює національну кухню і її регіональні відмінності.

Етнічний чинник частково характеризує своєрідність духовного життя етносів, що виявляється у так званому етнічному (національному) характері. Під останнім розуміється особливий психічний склад народу, що виникає на основі усього його соціокультурного досвіду, усієї сукупності ідей, цінностей, стереотипів, ідеалів, інтересів, розповсюджених серед даної етнічної спільноти, здійснюючи вплив на її представників і формування її образу як у свідомості самої спільноти, так і в уявленні інших. Це ціла система характеристик, особливостей сприйняття, мислення і поведінки, що можуть траплятися і в інших народів, але лише у певному поєднанні відрізняють саме цей етнос. Нині вивченням особливостей національних характерів різних народів світу займається етнічна психологія, результати напрацювань цієї дисципліни варто застосовувати при комплексній туристичній характеристиці країни. Нижче наведено приклади описів національного характеру двох скандинавських народів – норвежців і шведів.

Як відзначалося, історичний розвиток етносу втілюється як мінімум у трьох наступних формах: плем’я, народ, нація. Ці форми відповідають певним рівням, або стадіям, етнічного чи соціально-етнічного розвитку. На будь-якій стадії для кожного типу відповідають усі шість обов’язкових ознак, або єдностей: території, мови, певних елементів духовної і матеріальної культури, самосвідомість і самоназва. Водночас, слід розуміти, що провести чіткі кордони між цими формами, або типами, етносів доволі складно.

Історично самий ранній тип етносу – плем’я. Кожне плем’я складалося із різних родів – соціальних осередків, пов’язаних кровними узами. Нині лише найвідсталіші і нечисленні етнічні спільноти мають особливості, властиві справжнім племенам, здебільшого ж вони зберігають лише окремі риси родоплемінної структури. Найбільша кількість племен проживає в Африці, Латинській Америці, Океанії. Наприклад, у Папуа – Новій Гвінеї – їх нараховується понад 700.

Другим типом етносів вважається народність. Народність – це тип етносу, що посідає проміжну ланку між племенем і нацією. Відрізняється нечіткістю мовно-культурних кордонів, слабкістю економічних зв’язків. До народностей відносять ряд етносів, що втратили риси племені, але не стали націями (наприклад, в Африці), а також нечисленні корінні народи тих чи інших великих держав (наприклад, у Росії). Процес утворення народностей розгорнувся ще в часи античності. Здебільшого вони утворювалися з близьких за походженням і мовою племен, рідше – із різномовних племен і етнічних груп, що змішувалися внаслідок завоювання одних іншими (північнофранцузька і провансальська народності – із різномовних галльських племен, римських колоністів і германських племен франків, вестготів і бургундів і т.д.). Народності дотепер залишаються домінуючими етносами, народами на карті світу. Є райони земної кулі, де населення складається саме із народностей, це Азія і Африка. Навіть у Європі збереглося чимало народностей.

Нація (період «зрілості етносу») виникає у межах державних або політико-адміністративних кордонів, тобто нація формується у певному політико-правовому полі. Сутність нації виразно виявляється у національних рухах, що являють собою діяльність мас людей, спрямовану до досягнення певних цілей, причому якнайчастіше політичних. Кожний такий рух має чітку програму. Національні рухи, на відміну від етнічних процесів, належать до сфери політики. Вони являють собою один з видів політичних рухів. Нація у такого роду рухах виступає як певна суспільна, передусім, політична сила з якою потрібно рахуватися. Важливою ознакою нації стають спільність мови (усної і писемної) як засобу внутрішньонаціонального спілкування. Відбувається уніфікація і спрощення мови. Кількісно нації переважають у Європі і Північній Америці[122].

Точно визначити етнічний склад населення Землі доволі складно, науковці вважають, що у сучасному світу мешкає три-чотири тисячі різних народів. Існує багато принципів класифікації етносів. Доволі розхожим є поділ народів за країнами, де вони мешкають: французи, англійці, німці, бразильці, австралійці та ін. Крім того, доволі часто вчені об’єднують народи за географічною назвою регіону проживання: народи Малої Азії, народи Індокитаю, народи Полінезії. Існують й інші класифікації: за особливостями господарства і культури, історичного розвитку, національного характеру та ін.

Окрім поняття «етнос» існує ще декілька видів історичних спільнот – національні меншини, діаспора, клан, каста, стан та ін. У туристичній характеристиці країни варто зазначати які з них мешкають на території даної країни та який вплив вони мають на її культурний, соціальний та політичний клімат. З точки зору туризму, особливий інтерес будуть становити ті спільноти, які мають чітко виражений локальний рисунок розміщення. Характеристика будь-якої з цих спільнот має висвітлювати наступні моменти: місце проживання, мова спілкування, соціально-правовий статус, особливості духовної і матеріальної культури, передусім – релігійні уявлення, традиції, типи господарювання, спадкові професії, найважливіші історичні і культурні центри. Слід, також, звертати увагу на особливості етнічного характеру, в першу чергу – на ступінь відкритості, доброзичливості, специфіку гостинності. Ці умови мають важливе значення для розвитку туризму в країні.

Національні меншини – групи населення, що відрізняються від більшості населення держави за етнічними, соціальними, культурними та іншими ознаками.

Багато етносів має складну внутрішню структуру, розподіляючись на субетноси й етнографічної групи. Це стійкі спільноти з характерними особливостями традиційної культури і мови. Виникнення субетносів і етнічних груп пов’язано із особливостями їхнього розселення всередині спільної етнічної території (природно-географічна або історико-політична ізоляція частки етносу протягом тривалого часу). Наприклад, етнічні групи – киргизи північні і південні, поляки-мазури, українці-гуцули і т.д.

Діаспора – велика група людей, територіально відірваних від свого народу, що проживають у багатьох країнах. Іноді чисельність діаспори може бути більшою, аніж чисельність етносу, що проживає на історичній батьківщині. Кількість членів такої діаспори може складати декілька мільйонів чоловік. Однак усі члени діаспори усвідомлюють себе частиною «материнського етносу». Наприклад, діаспори євреїв, вірмен, китайців та ін.

Клан – замкнута ендогамна[123] або соціальна група людей, що виникла на стадії родової общини або у більш пізній час в умовах соціально-економічної ізоляції. Існує декілька різновидів кланів:

Ø назва патронімії (роду або племені), члени якої носять ім'я пращура-епоніма (носія прізвища) з додаванням слів (приставок): «mac» («син») – у шотландців (наприклад, Макдаун, Макніл і т.д.) або «о» («онук») – у ірландців (наприклад, О’Коннор);

Ø назва родової спільноти, що веде своє походження від спільного пращура в умовах природної ізоляції. Члени такої спільноти сприймають один одного як близьких родичів (наприклад, родові клани народів Кавказу – інгушів, чеченців та ін.).

Ø назва релігійної спільноти, що веде своє походження від спільного уявного пращура, здебільшого, хижої тварини або язичницького божества. Такі общини часто таємні, їхні члени пов’язані поміж собою складною системою клятв і ритуалів (наприклад. люди-леопарди в Африці та ін.).

Ø назва соціальної спільноти, часто кримінального характеру, представники якої вважають один одного членами однієї патріархальної сім’ї, де авторитет старійшини незаперечний і підтримується жорсткими заходами (мафіозні клани в Італії, США, деяких країнах Африки і Латинської Америки).

Каста – ендогамна замкнута соціальна група людей, що спадково спеціалізуються на будь-якій професійній діяльності. Вважається що термін «каста» (від лат. «castus» – чистий) було запроваджено португальцями – першими колонізаторами Індії, які ознайомилися із цією системою у XV столітті. Зазвичай кастова приналежність поєднується з етнічною і конфесійною приналежністю. Визначальну роль відіграють кровно-родинні зв’язки, структура каст значною мірою копіює родоплемінну структуру. Членом певної касти можна лише народитися.

Окрім ендогамії замкнутість каст забезпечується дотриманням суворої ієрархії, визначеним статусом окремих каст відповідно до укоріненого уявлення про «чистоту» або «нечистоту» певних груп населення, що жорстко регулює форми поведінки і спілкування між членами каст і визначає можливі види діяльності для кожної з них.

Як відомо, найбільшого розповсюдження система каст набула в Індії, де була підтримана становою організацією і авторитетом індуїзму. До складу давніх варн (станів) входили чотири касти: брахмани – жерці, кшатрії – воїни, вайші – купці, незалежні ремісники, землероби; шудри – залежні ремісники і землероби. Загалом у країні понад 3000 тис. каст. Формально ж за конституцією усі мешканці країни мають рівні права, однак кастовий розділ у суспільстві існує. Особливо це стосується сільської місцевості – «недоторканих», які посідають у цій системі найнижче положення. Донині шлюби в Індії укладаються здебільшого усередині касти. Не втратили свого значення касти й у деяких країнах Західної і Центральної Африки, але там вони мають, як правило, професійний характер – землероби, скотарі, ковалі, ткачі та ін.

Стан – соціальна група людей, що має закріплені звичаєвим правом або законом спадкові права та обов’язки. Становий поділ суспільства був властивий для країн Європи, Китаю, Індії та ін. Серед найпоширеніших станів вирізнялися: дворянство, духівництво, купецтво, селянство, міщанство та ін. Нині становий поділ суспільства ліквідовано, однак у деяких країнах певні привілеї для найвищих станів збереглися. Не рідно це пов’язано з існуванням монархій. Монарх – представник певного стану, існування цього стану і його привілеїв – неодмінна умова існування монархії. Наприклад, у Великій Британії зберігається Палата лордів (місця у ній спадкові й належать представникам певного стану). Приналежність до стану може бути дарована монархом «за особливі заслуги» перед державою і суспільством. У ряді випадків дарується не спадкова, а особиста станова приналежність.

Кожний стан мав (і має) свої особливості господарства, культури, традиції. Одні й ті ж ритуали могли суттєво різнитися у представників різних станів. Виключення складають етноси, у яких проблема виживання стояла настільки гостро, що загальноетнічна консолідація подолала станові забобони.

У Європі буржуазні революції домоглися відміни станових привілеїв і відмінностей. Традиції різних станів було переглянуто й уніфіковано. На їхній основі утворилися загальнонаціональні або регіональні традиції свят, одягу, кухні та ін. Нині чимало деяких станових привілеїв перетворилися на яскраві свята, що привертають увагу туристів.

Поиск по сайту: