ТУРИСТИЧНЕ КРАЇНОЗНАВСТВО: ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ, ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ФУНКЦІЇ ТА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК З ІНШИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ

Розглянувши процес дисциплінарного оформлення комплексного країнознавства, слід зосередитися на висвітленні дисциплінарної сутності туристичного країнознавства – складової частини комплексного країнознавства. Передусім, розглянемо питання про час його виникнення.

Виходячи з тези про вихідну універсальну спрямованість країнознавчого знання, варто визнати, що перші країнознавчі відомості, орієнтовані на пізнавальну подорож [71] (праобраз туризму), виникають майже одночасно із предметним знанням про країни і мають суто практичне спрямування. Таке знання представлено, як правило, у численних путівниках країнами і містами, путьових нарисах та інших жанрах літератури, що виходила з-під пера мандрівників. Першопочатки відповідних країнознавчих уявлень формуються ще в античну епоху. Так, давньогрецькі мандрівники, подорожуючи світом, окрім історико-географічних (країнознавчих за змістом) нарисів, висвітлювали у своїх творах дивовижні пам’ятки тих країн, де їм траплялося бувати[72]. Поступово сформувався навіть своєрідний «пантеон» таких пам’яток, що у окремих авторів висвітлювався в різних комбінаціях. В епоху еллінізму[73] усталеним стає список так званих «Семи чудес»[74], що вивчався поряд із географічними об’єктами. Формувалися своєрідні, говорячи сучасною мовою, «рейтинги» для відвідування тих чи інших територій.

І все ж таки одним із перших специфічно орієнтованих творів «мандрівниково-країнознавчого» спрямування може вважатися праця давньогрецького мандрівника і письменника II століття н.е. Павсанія – «Опис Еллади»[75]. Приступаючи до написання свого твору, Павсаній керується спеціально складеним планом, про що сам повідомляє читача: «Я із самого початку в своєму викладі, – відзначає він, – вирішив вибрати найдостойніше на згадку із тієї множини, що не варта висвітлення, що кожен народ розповідає про самого себе. Оскільки цей план добре обміркований, то його не слід порушувати». Важливо зауважити, що й далі за текстом Павсаній завіряє читача, що він звертає увагу на те, що «достойне згадки», «огляду» і те, що заслуговує довгої пам’яті у нащадків. У даному випадку, очевидною є аналогія із так званим «туристським поглядом» (про що йшлося у попередньому розділі), в «об’єктив» якого потрапляє лише щось надзвичайне, цікаве або, так би мовити, атрактивне. Так, Павсаній висвітлює здебільшого стародавні об’єкти, акцентує увагу на якихось таємницях. Його погляд зосереджений на пам’ятках V–III століть до н.е., особливо сакральних – святилищах, гробницях, зображеннях богів та богинь. Він вибирає, але й водночас прагне до повноти викладу, а тому дає численні описи пам’яток світського характеру – статуй і будівель. Вирішивши висвітлити лише найвідоміші міста – Афіни, Коринф, Епідавр та інші, він не може оминути і невеличкі, якщо там є щось дивовижне.

Кожна книга побудована за географічним принципом, оскільки Павсаній описує один район за іншим. З початку II книги методологія стає більш чіткою, матеріал викладається лише за топографічним принципом. Від кордону Павсаній веде свого читача найкоротшою дорогою до центрального міста і описує усі його визначні пам'ятки. Потім іншим шляхом повертається до кордону, відзначаючи усе найцікавіше, що йому трапляється, і знов – до центру. І так повторюється багато разів, аж до перетину дороги іншої області, якою він знов прямує до головного міста. Саме у такий спосіб висвітлено такі крупні центри культурного життя, як Коринф, Аргос, Спарта, Мантінея, Мегалополь, Тегея, Фіви.

Зважаючи на культурну строкатість Греції, Павсаній прагне відобразити неповторний колорит кожної її місцевості, вдаючись до великих вступів, де висвітлюється міфологія, епічні герої і політична історія тієї чи іншої місцевості. Доволі часто відповідні екскурси-вступи супроводжують і окремі міста. Не рідко вони займають й декілька розділів, втім є складовою частиною усього оповідання і є так само важливими, як і описи безпосередніх пам’яток.

Нині очевидним є те, що праця Павсанія, яка ґрунтується на обробці великої кількості літературних джерел і власному мандрівничому досвіді автора, має країнознавче спрямування і призначалася, скоріше за усе, для потреб мандрівників. У певному розумінні вона являє один із перших у світі путівників. Не дарма твір Павсанія авторитетні дослідникиназивали навіть «Бедекером давнини»[76].

І все ж таки складна структура «Опису Еллади» стала свого часу приводом для дискусій серед дослідників з приводу мети написання твору. Основне питання, навколо якого виникло непорозуміння, це читацька аудиторія Павсанія. Адже твір був занадто об’ємний, щоби його можна було використовувати у дорозі. З іншого боку, той, хто прагнув долучитися до ознайомлення з історичним минулим, наприклад прочитати про Мессенські війни, навряд чи відчував би потребу в детальних описах 203 статуй олімпійських переможців у святилищі Зевса, що були вміщені до «Опису Еллади». Павсаній же створив повноцінний, художньо захоплюючий твір, орієнтований на людину достатньо заможну[77], щоби максимально комфортно долати шлях і мати можливість ознайомитися із твором. Водночас не виключено, що Павсаній міг адресувати працю і мрійливому мандрівникові, адже грекам було властиве образне мислення, так що ознайомившись із твором у людини виникало бажання побачити все на власні очі. Сам же факт тривалого забуття павсанієвого «Опису» сучасниками і нащадками слід розуміти не як руйнацію спроб віднайти свою аудиторію, а головним чином її нечисленністю; твір було розраховано передусім на освіченого читача, яким був і сам автор.

Свідченням цього твердження може бути неабиякий інтерес освічених людей до праці Павсанія у Середньовіччя, коли гуманісти епохи Кватроченто[78] «вдруге прочитали» або «відродили» «Опис Еллади». У 1516 році твір уперше було надруковано, через чверть століття частину його було перекладено на латину, пізніше – 1557 року – перекладено увесь текст. Протягом XVI–XVIII століть «Опис Еллади» Павсанія користувався неабиякою популярністю і активно перевидавався у різних країнах – Німеччині, Франції, Голландії та ін. Особливо багато видань «Опису Еллади» з’явилося у XIX – на початку XX століть. Таким чином твір Павсанія, завдяки величезному і доволі цікавому змістовному матеріалу, живив інтерес читачів і був за визнанням багатьох «свого роду путівником» найбільшими пам’ятками архітектури і мистецтва давньої Греції, що містив «мандрівниково-країнознавчу» компоненту. Сьогодні праця Павсанія привертає увагу не тільки фахівців з античності, а й значно ширше коло людей; вміщені у ній свідчення дотепер використовують при укладанні путівників. Це свідчить про те, що Павсанію вдалося створити дивовижний текст, що донині формує у суспільній свідомості стереотип «подорожі інтелектуала» і образ країни – Еллади, давня слава якої зберігається на її величних руїнах.

Не маючи на меті робити детальне висвітлення величезного масиву подорожніх творів, які були поширеними у різні часи, відзначимо лише такі, що містили країнознавчу компоненту, орієнтовану на подорож. Передусім слід сказати, що «Опис Еллади» став певним взірцем для так званих «ітінераріїв» (від лат. «iter» – шлях) – пізніших путівників Римською імперією, а із IV століття н.е. путівників до свячених місць християнства[79]. Путівники Римської імперії містили ретельні огляди не тільки самої місцевості, а й її живопису, скульптури, будівель, що належало відвідати мандрівникові, – всього найцікавішого, що нині становить «туристичний простір території». Такого роду література розвивалася і у пізнішій Візантійській імперії. На Русі подібні твори отримали назву «Хождений»[80].

За Середньовіччя у Західній Європі розвивається жанр путівників не тільки у Святу Землю, а й до Риму, монастиря Сантьяго де-Компостела (на північному заході Іспанії). Дослідники відзначають, що у них висвітлювалися не тільки місця поклоніння, пов’язані із християнським культом, а й викладалася узагальнююча інформація світського характеру, у тому числі про найцікавіші світські об’єкти і споруди (хоч майже до XVIII століття основна увага приділялася здебільшого Святим місцям). Особлива увага у багатьох описах приділялася висвітленню Риму, із часом у них все більше місця відводиться його язичницьким старожитностям. Такого роду путівники по Риму продовжували складатися і у епоху Відродження[81].

Винайдення книгодрукування прискорило розповсюдження путівників. Із-поміж перших друкованих путівників належить відзначити «Подорож у Святу Землю» Бернгарда фон Брайденбаха, видану Петером Шеффером у Майнці 1486 року спочатку латиною, а потім іншими «живими» мовами. На початок XVI століття почали з’являтися путівники по Франції, Італії[82], Іспанським Нідерландам (нині Бельгія) та іншим країнам Європи.

Починаючи із XVII століття видавці путівників більше опікуються зовнішнім оформленням і зручністю формату путівників. Значною мірою це було спричинено зростаючою популярністю подорожування у Західній Європі. Нині науковці відзначають, що особливий попит на путівники існував з боку молоді: студенів, які відвідували закордонні університети; молодої аристократії, до обов’язкової освітньої програми яких включалися відвідини Франції, Італії та інших країн. На практиці ця програма отримала назву «grand tour» (велика поїздка із поверненням назад), що перетворився на своєрідний феномен суспільного життя країн тогочасної Європи. Путівник для «grand tour» містив інформацію про транспорт, особисту безпеку, готелі, грошовий обіг, мовні особливості, суспільно-політичне життя, етику, історію, місцеві звичаї, музеї та ін.

У XVIII столітті, коли подорожування стало невід’ємною складовою філософії Просвітництва[83], путівники продовжують множитися світом. Стандартним путівником для мандрівників по Італії у останній третині XVIII століття стають «Історико-критичні свідчення про Італію» Іогана Якоба Фолькмана (Лейпциг, 1779). У зазначений час перші путівники по столицях з’являються і у Російській імперії, що призначалися «для любопытствующих», «для удовольствия соотчичей и чужестранцев», тоді ж робляться спроби популяризувати європейську традицію гранд турів. Так, автор одного з перших російських путівників – Веніамін Генш [84] (Москва, 1777) – передбачав, що освічена молодь відправиться у Європу з метою вдосконалення іноземної мови, знайомства із життям французького двору, відвідання інших європейських країн, де збереглася антична культурна спадщина[85]. Таким чином, вже у XVIII столітті з’являються підприємці, які організують групові подорожі. Серед них особливо вирізняється діяльність у Парижі Джованні Галіньякі. Його зусиллями було відкрито так званий «Зал для зустрічей», де збиралися учасники різних подорожей з метою обговорення накопиченого досвіду. Варто підкреслити, що Д. Галіньякі, окрім іншого, видавав газету, де чи не вперше було запропоновано рубрику «Щоденник мандрівника», що свідчило як про зростаючу популярність самих мандрівок, так і про зростаючий попит на такого роду публікації. Численні оповідання про різні подорожі, оформлені у вигляді мемуарів, щоденників, довідників, путівників тощо, містили не тільки літературно-філософську компоненту [86], а й пізнавальний країнознавчий та культурологічний наратив [87].

У XIX столітті потреба на туристично-країнознавчу інформацію дедалі зростає у зв’язку із становленням як самого туризму, так і інституціоналізацією країнознавства. У даному випадку варто підкреслити, що країнознавча за змістом інформація, втілена у путівникових виданнях, набувала вже суто туристичного, а не мандрівничого спрямування. Це виявлялося як на рівні семантичних змін, термін «мандрівник» став поступатися терміну «турист» (утворений, скоріше за усе, від «grand tour»), так і у змістовній частині самих путівників. Так, якщо мандрівництво втілювало більшою мірою освітній сенс, то туризм (той зміст мандрівництва, що символізував цей термін) передбачав суттєву розважальну складову, за що й був іронічно сприйнятий у середовищі інтелектуалів[88]. Не випадково термін «турист» чи не вперше стає друкованим на сторінках книги «Анекдоти англійської мови» (1800 рік), де іронічно зазначалося, що «мандрівника нині називають туристом» («A traveller is nowday called a tourists»). Зазначені семантичні зміни було зафіксовано і у тогочасному «Тлумачному словникові французької мови», у якому пояснювалося, що турист – це той, хто подорожує заради цікавості або для того, щоби убити час». Із середини XIX століття термін турист стає доволі поширеним.

Розвиток транспортних засобів – пароплавів, залізниці разом із більшою комфортабельністю подорожі та мобільністю суспільства продукує і потребу у туристично-країнознавчих путівниках нового типу. Такий путівник мав вирізнятися не тільки цікавим культурно-країнознавчим змістом чи літературно-художнім стилем, а й передусім зручністю для самих туристів – стислими характеристиками об’єктів для спостереження, відповідною рубрикацією і точними свідченнями. Зазначеним вимогам повною мірою відповідали путівники шотландського видавця Джона Маррі Старшого та німецького – Карла Бедекера.

Варто відзначити, що нечуваний успіх супроводжував вже путівник Генріха Рейгхарда – «Пасажир у подорожі до Німеччини, Швейцарії, в Париж і Петербург», перший наклад якого побачив світ у Берліні 1801 року і витримав 19 видань. Такий успіх надихнув шотландського видавця Джона Маррі Старшого підготувати схожу книгу англійською мовою, що було доручено сину – Джону Маррі Молодшому. Видання під назвою «Робота для мандрівників по континенту: путівник по Голландії, Бельгії, Пруссії і Північній Німеччині і вздовж Рейну із Голландії у Швецію» вийшло друком 1836 року. Путівник ґрунтувався на багаторічному досвіді його автора – Джона Маррі Молодшого – по зазначених країнах і відповідав новим вимогам до подібного роду видань з боку масових туристів. Він став прототипом для подібних путівників по Франції, Південній Німеччині і Швейцарії, які у зв’язку із розвитком залізниць почали дедалі частіше відвідувати мешканці Великобританії. Інші путівники, що побачили світ у видавництві Маррі, були підготовлені авторами, які спеціалізувалися на подорожах окремими країнами – Іспанією (Ричард Форд), Єгиптом (Джон Уілкінсон), Північною Італією (Френсіс Пелгрейв). Схожі за змістом путівники видавалися у той час і у Російській імперії[89].

Майже хрестоматійним взірцем для усіх путівників другої половини XIX – початку XX століть стали масові путівники німецького видавця Карла Бедекера, який успішно конкурував у цій справі з видавництвом Маррі. У 1832 році він придбав видавничу фірму К. Релінга у місті Кобленце (Рейнська область), а вже 1835 року у його видавництві побачив світ доопрацьований варіант книги І.А. Клейна – «Подорож по Рейну». Кожен наступний наклад цієї книги містив новітні відомості про будь-яку місцевість, що згадувалася у виданні. Із шостим виданням цієї книги на обгортці зазначалося й прізвище Бедекера як видавця і укладача. Сам К. Бедекер написав пізніше чимало путівників іншими країнами: Бельгією (1839), Голландією (1839), Німеччиною (1842), Швейцарією (1844). З часом назва «бедекер» утвердилася як синонім для усіх популярних путівників[90].

На зламі XIX – початку XX століть туристично-країнознавчі путівники продовжують множитися світом[91]. Однак, з того часу описи подорожувань перестають бути галуззю підвищеної уваги лише філософів, письменників, науковців та інших інтелектуалів і яскравих індивідуальностей-одинаків. Означилася тенденція до соціалізації туристичних практик і створення масових путівників, одним з основних джерел для написання яких став чималий попередній мандрівниково- та туристично-країнознавчий доробок – записки мандрівників, путівники, топографічні описи місцевостей тощо.

По закінченні Першої світової війни, підсумки якої істотно змінили політичну карту світу, відбувається активізація вже більшою мірою географічних крає- та країнознавчих студій, завдяки чому формується наукове підґрунтя як для внутрішнього туристично-краєзнавчого, так і для міжнародного туризму. На цей час припадає й поява великої кількості туристично-країнознавчих путівників, створених на зразок путівників Д. Маррі та К. Бедекера. Із-поміж них особливо виокремлюються так звані «Сині путівники», що друкувалися в Лондоні у видавництві «Макміллан» з 1918 року (з 1931 року у видавництві Е. Бенн) протягом тривалого часу різними редакторами (Ф. Мюрхедом (1918–1933), Л. Расселом (1933–1963), С. Мортімером (з 1963 року). У Парижі вони виходили французькою мовою у видавництві «Ашетт». На увагу заслуговує і «Серія американських путівників» (Вашингтон, 1937–1949), започаткована керівництвом Федерального письменницького проекту за редакцією історика мистецтва Гарольда Розенберга. Серія включала путівники по 48 штатах і багатьох містах і округах. Деякі з них доопрацьовані і перевидані.

Підсумки Другої світової війни ознаменували початок докорінних суспільно-політичних зрушень. Передусім, майже остаточно руйнується колоніальна система і формується нова політична карта світу, на якій з’являються все нові й нові країни. У розвинутих західних країнах відбуваються неабиякі суспільно-економічні трансформації, окреслюється тенденція до покращення рівня і якості життя населення та переходу на постіндустріальний щабель розвитку. Одним з наслідків зазначених змін стає стрімке збільшення рекреаційних потреб людства, нечуваний розвиток міжнародного туризму. Відтоді починається своєрідне «друге відкриття Землі». Якщо Великі географічні відкриття кінця XV – початку XVI століть розширили горизонти світосприйняття лише нечисленних заможних і високоосвічених верств суспільства, то можливість наочного усвідомлення просторових відмінностей світу для більш широких верств суспільства з’явилася лише із 1960-х років. Формою такого «знайомства» зі світом стали чимраз зростаючі туристичні практики[92].

Утворилася значна частка людей, яких вже перестали задовольняти межі туристичного простору власних країн. Лише частково це стосувалося й СРСР, де виїзд за кордон, як відомо, було жорстко регламентовано. Таким чином, як у фахівців, які працювали в туризмі, так і у самих туристів, виникала нагальна потреба в інформації про туристичні ресурси країн світу. Визрівали об’єктивні передумови для дослідження саме туристичного потенціалу країн світу, а з часом і для дисциплінарного оформлення таких напрацювань. Цьому сприяло й тогочасне піднесення соціальних наук, у площині яких продукувалися нові знання про соціально-економічний феномен туризму.

Нові епістомологічні пріоритети постають і у царині географічної науки. На тлі утвердження гуманістичних принципів у якості орієнтирів суспільного розвитку в більшій частині світу відбувається становлення таких порівняно нових дисциплін, як рекреаційна географія, географія туризму, спостерігається збільшення кількості праць з народонаселення, а проблеми умов та образу життя людей постають у межах країнознавства як найважливіші[93]. У працях наукового колективу радянської школи рекреалогії і рекреаційної географії під керівництвом В.С. Преображенського [94]формується цілісне вчення про рекреалогію як про міждисциплінарну науку[95]. Серед дослідників, які зробили значний внесок у становлення рекреаційної географії, можна назвати прізвища відомих ще за радянських часів науковців: М.С. Мироненко, Д.В. Ніколаєнко, І.Т. Твердохлєбова та ін. Вже наприкінці 1970-х років навчальні курси «Рекреаційна географія»[96] та «Географія туризму»[97] стають нормативними навчальними дисциплінами, що викладаються за типовими програми Мінвузу СРСР. У 1980-х роках починає викладатися міжнародний туризм[98] та дисципліни вже суто туристичного спрямування[99]. Отже, на цьому етапі туристично-країнознавче знання плекається вже не тільки у туристично-путівниковій літературі, а й у межах нових проблемно-орієнтованих наукових дисциплін міждисциплінарного спрямування.

Водночас, бурхливий розвиток міжнародного туризму продовжує продукувати попит на прикладні туристично-країнознавчі видання, кількість яких стрімко зростає. Серед таких слід назвати відомі серії: «Поліглот-путівників» (видавництво «Поліглот» у Мюнхені), «Енциклопедій-путівників» (видавалися Л. Нажелем у Парижі та Женеві), «Як подорожувати» (видавалися у Швеції Альвой Овденом Сгрембергом), «Компаньйон-путівників» (видавалися спочатку в Нью-Йорку Вінсентом Кроніном, з 1963 року видавництвом «Харпер енд Роу», а з 1983 року: «Прентіс Холл», в Енглвуді; у Лондоні – видавництвом «Коллінз») та ін. Стрімко розвиваються тематичні путівники по окремих країнах. Наприклад, видавництво «Мак-Гроу-Хілл» у Нью-Йорку із 1965 року започаткувало серію «скарби мистецтва» різних європейських країн, із 1981 року видавництво «Електа» у Мілані заснувало серію «Художні путівники по Італії» про мистецтво італійських міст і областей.

На зламі 1980-х – 1990-х років зростає роль туристично-країнознавчого знання, а сам туризм усвідомлюється як стратегічний пріоритет, відбувається «інституційне народження» туристичного країнознавства, що набуває дисциплінарного оформлення. Так, вже 1990 року у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка було створено кафедру країнознавства і туризму, яка стала однією з перших в Україні. Вже на час її створення було відкрито спеціалізації «країнознавство» і «туризм». Із 1995 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка було відкрито спеціальність, а із 1996 – спеціалізацію «країнознавство». У 2001 році тут було відкрито кафедру країнознавства і міжнародного туризму. У 2005 році кафедру туристичного бізнесу на факультеті міжнародних економічних відносин і туристичного бізнесу було відкрито у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна.

Нині дисципліна «туристичне країнознавство» викладається практично на усіх кафедрах і факультетах, що готують фахівців для сфери туризму. За деякими даними, туристичну освіту в Україні надають понад 80 вищих навчальних закладів різних форм власності та ступенів акредитації. Спеціалізовані навчальні заклади існують у Києві та Донецьку. Відповідні кафедри і факультети функціонують у названих вище класичних університетах та інших вузах України. Майже всюди країнознавча компонента є одним зі стрижнів професійної підготовки фахівця з туризму. Туристично-країнознавче знання постає як основа для розуміння закономірностей розташування основних видів туристичних ресурсів і пов’язаних з ними видів туризму.

Науковий статус туристичного країнознавства можна розглядати принаймні у двох вимірах. Передусім, як відзначалося вище, воно залишається складовою комплексного географічного країнознавства, точніше – постає як проблемне країнознавство, тобто таке, що зорієнтоване на вивчення об’єкта під певним кутом зору. І це важко заперечувати, адже туристичне країнознавство запозичило у комплексного значну частину дослідницького інструментарію, це й принципові засади країнознавчих досліджень, і конкретні методи наукового аналізу. З іншого боку, очевидним є міждисциплінарна спрямованість туристичного країнознавства, що перетнуло межі дослідницького арсеналу географічного країнознавства, рекреаційної географії, географії туризму та інших дисциплін, у лоні яких формувалося туристично-країнознавче знання. І у даному випадку саме міждисциплінарність вивищує науковий статус туристичного країнознавства на якісно новий рівень.

Будучи іманентною рисою процесу пізнання, міждисциплінарність у нинішній духовно-інтелектуальній ситуації, що характеризується трансформацією дисциплінарного образу науки в проблемний, дедалі очевидніше змінює свої якісні характеристики. З простого акту «миследіяльності», «пізнання», «техніки мислення» вона, як відзначає відома українська дослідниця І.І. Колесник, конвертується у «домінуючий принцип мислення, норму розумової поведінки, міждисциплінарну парадигму як універсальну когнітивну технологію», виконуючи у такий спосіб функцію удосконалення процесів інституціоналізації науки. Думається, що саме у такому контексті слід розглядати науковий статус туристичного країнознавства як навчальної та наукової дисципліни.

Туристичне країнознавство взаємодіє сьогодні не тільки із географічними та туристично-географічними дисциплінами (рекреаційною географією, географією туризму, міжнародним туризмом, політичною географією та ін.), а й застосовує цілу низку міждисциплінарних підходів, передусім соціокультурного та культурологічного спрямування. Підкреслимо, що такого роду взаємодія не є виявом особливостей розвитку окремо взятої дисципліни, повною мірою вона співзвучна загальним тенденціям розвитку нинішньої науки взагалі, коли «всупереч багатовіковим традиціям мислення сьогодні природничі науки зорієнтовані на людину і суспільство». З іншого боку, інтереси соціогуманітарних наук за сучасної духовно-інтелектуальної ситуації дедалі виразніше зосереджуються на «"кордонах" – наук, мов, культур, країн, регіонів». Що стосується туристичного країнознавства, то це виявляється у фокусуванні уваги не тільки на всебічному дослідженні і вивченні самої території (рельєф, клімат, населення та ін.) та територіальної організації тієї чи іншої країни. Серед першочергових завдань туристично-країнознавчих досліджень нині постають: герменевтичне тлумачення різних парадигмальних уявлень про країну, визначення її туристичної самобутності, аналіз туристичної політики і практики, у тому числі особливостей державного управління сферою туризму, зрештою – розробка і опанування методики створення туристичного іміджу території тощо.

Особливу роль у туристичному країнознавстві відіграють історичні дисципліни і методи дослідження, що дозволяють відобразити специфіку історичного розвитку, культуру та традиції країни, беруть безпосередню участь у створенні її туристичного образу. Історичний розділ є неодмінною складовою туристичної характеристики країни. В межах туристичного країнознавства історико-культурний підхід повинен застосовуватися у будь-якій площині туристичного вивчення країни. У окремих випадках він має ключове значення для визначення її туристичної специфіки. Так, туристичний потенціал такої країни, як Велика Британія, що входить до десятки найрейтинговіших з точки зору туризму країн світу, практично не можливо відобразити виходячи лише із висвітлення особливостей її географічного положення, рельєфу і клімату. Хоч острівне положення країни без сумніву впливає і на національний характер англійців, і на особливості культури Великої Британії. І все ж таки, у даному випадку серед ключових характеристик країни постануть також англійський парламентаризм, експортований свого часу по всьому світу, унікальна історико-культурна спадщина, неповторні традиції та ритуали, що вже давно перетворилися на частину її туристичних ресурсів.

Спираючись на вищесказане, можна стверджувати, що туристичне країнознавство формується на стику географічного, економічного, історичного та етнографічного країнознавства, а також туризмознавства і рекреалогії шляхом міждисциплінарного синтезу їх теоретико-методологічних і прикладних напрацювань і є нині однією з базових навчальних дисциплін для фахівців сфери туризму.

Місце туристичного країнознавства у системі туризмознавчих дисциплін та практичній площині визначається також його функціональним призначенням. Передусім відзначимо, що нині суспільна потреба у туристичному країнознавстві постає дедалі рельєфніше, що виявляється щонайменше у двох доволі показових тенденціях.

Перша тенденція. Нинішній рівень розвитку туристичного бізнесу продукує потребу у туристично-країнознавчій інформації на усіх ланках його організації, будь-то індустрія гостинності чи туроператорський сектор або ті чи інші види туризму – пізнавальний, зелений, освітній тощо. Усі великі видавництва світу нині регулярно друкують путівники масовими тиражами. Лише у американському книговидавничому журналі «Publishers Weekly» щороку анотується близько 500 туристичних путівників. На полицях будь-якої великої української книгарні можна неодмінно зустріти відомі серії різних за спрямованістю путівників: «Petit futé», «The National Geographic Traveler», «Thomas Cook»[100], «Афиша», «Внимание: иностранцы!», «Вокруг света», «Город в фокусе», «Дорлинг Киндерсли», «Полиглот», «Прогулка по...» та ін.

Водночас, неабиякий попит на туристично-країнознавчу інформацію зумовлює її здебільшого рекламно-комерційну і суто прикладну спрямованість. Йдеться про те, що нинішній формат туристично-країнознавчого путівника передбачає не тільки географічний чи історико-культурний нарис про ту чи іншу країну, а й висвітлення суто «технічних» питань. Іншими словами, значний обсяг текстової частини займає інформація про спрощення і здешевлення подорожі: де зупинитися, яким транспортом добиратися, у який час краще відвідати, де і що скуштувати, на які неприємності можна очікувати тощо. Не маючи сумнівів з приводу важливості такого роду інформації[101], відзначимо лише, що не рідко вона домінує над власне країнознавчим описом. Ця категорія путівників репрезентує здебільшого так би мовити «вітрину» країни з усталеним набором «священних туристичних місць», відвідини яких, як правило, входять до обов’язкової частини туристичного ритуалу відвідувача.

З іншого боку, пропоновані відповідною туристично-країнознавчою літературою суто «туристичні стежки», що часто-густо не дозволяють сформувати цілісне уявлення про ту чи іншу місцевість, дедалі частіше викликають відкидання, неприйняття певною частиною мандрівників (які ідентифікують себе виключно із цим поняттям і його семантичним змістом) одноманітних «країнознавчо-рейтингових» описів, розглядаючи їх як своєрідні «криві дзеркала»[102]. Варто відзначити, що протягом останніх 5-7 років частка поціновувачів вільної організації дозвілля, так званих «бекпекерів»[103], у всьому світі невпинно зростає. Нині бекпекерство становить помітний рух, представники якого свідомо відмежовують себе від відпочиваючих, які прагнуть лише полежати на пляжі, і від туристів, які користуються послугами агентств і операторів. Основу філософії бекпекерського руху становлять свобода пересувань, максимум вражень та дотримання «етики подорожі» – дбайливість до навколишнього середовища та повага до традиційного образу життя населення. У даному випадку очевидною є її суголосність з основними положеннями концепції «м’якого туризму» і загальними орієнтирам усієї парадигми туризму XXI століття[104]. Про значущість цієї соціальної групи свідчить і поява відповідним чином орієнтованих мандрівниково-країнознавчих видань, що розраховані не тільки на економію коштів, а й на більш глибоке «занурення» у країну.

Другу тенденцію слід розглядати у контексті зазначеної трансформації образів науки – від монодисциплінарної науки індустріального суспільства до проблемного постіндустріального часу. Крім іншого, це передбачає певну демократизацію науки, що стає можливим за допомогою Інтернет та інших інформаційно-комунікативних засобів, здатних надавати знанням «версіальний» характер. Саме завдяки Інтернету відбувається своєрідне «урівняння» професора і студента, фахівця і аматора. У туристичному країнознавстві це виявляється у появі численних туристично-країнознавчих сайтів, форумів, блогів, де потенційний турист отримує іноді найсвіжішу та найвичерпнішу інформацію про той чи інший закуток світу не з авторитетного друкованого видання, а від безпосереднього мандрівника, враження і особистий досвід якого постають лейтмотивом усього туристично-країнознавчого оповідання.

Ще до недавнього часу туристично-країнознавчий простір Інтернету був представлений здебільшого передрукованими матеріалами, почерпнутими з путівників, каталогів, журналів та ін. джерел. Відповідно, авторами публікацій виступали переважно інтелектуали, журналісти, фахівці з певних країн чи регіонів. Однак з появою у мережі щоденників користувачів, або блогів, туристично-країнознавча картина Інтернету почала стрімко змінюватися. Авторами масових туристично-країнознавчих нарисів почали виступати самі туристи. Особисті «заморські враження» швидко конвертувалися у соціально значущі символи, трансльовані за допомогою Інтернет-щоденників доволі широкій аудиторії[105]. Утворилося своєрідне віртуальне співтовариство туристів-мандрівників, зі своїми цінностями, нормами поведінки, пріоритетними темами для обговорення тощо. У даному випадку варто підкреслити, що такого роду віртуальний наратив, окрім суто практичних рекомендацій досвідчених туристів з приводу організації подорожі (вибір готелю, транспортних засобів, схеми маршрутів тощо), продукує, іноді доволі суб’єктивні й суперечливі, країнознавчо-етнографічні узагальнення. Водночас, слід враховувати, що не рідко на туристичних форумах відбувається якнайскоріше оприлюднення доволі важливої для подорожуючих інформації, а окремі мандрівничі рефлексії можуть бути віднесеними до суто країнознавчих нарисів, з чіткою фіксацією і глибоким усвідомленням багатьох соціальних, культурних та політичних процесів, що відбуваються у спостережуваній країни.

Останніми роками кількість порталів туристично-країнознавчого спрямування, представлених у мережі Інтернет, невпинно зростала; більшість з них має рекламно-інформаційне спрямування. Нині ж їхня достеменна кількість практично невідома. У першому наближенні усі туристично-країнознавчі ресурси Інтернет можна згрупувати наступним чином:

Ø Свої туристичні можливості презентують сьогодні чи не кожна країна і більш-менш виразне туристичне місто. У підтримці такого роду сайтів зацікавлені як національні туристичні адміністрації, так і приватний бізнес. Країни-лідери світової туристичної індустрії активно створюють різноманітні туристично-країнознавчі сайти різного спрямування основними світовими мовами.

Ø Сайти підприємств туроператорського і турагенстького сектору (найчисельніша група) містять докладну туристично-країнознавчу інформацію, передруковані журнальні статті та відгуки самих туристів. Однак основною метою такого роду сайтів є пропозиція турів, їхня вартість, оформлення віз тощо.

Ø Туристичні форуми і блоги мають, як правило, некомерційний характер. Вони представлені цікавими авторськими статтями про ті чи інші країни, фото-галереями, цікавими новинами та практичними подробицями з організації подорожі.

Ø Сайти суто країнознавчого спрямування. Відрізняються більш універсальною спрямованістю, містять хроніку останніх новин, аналітичні матеріали, деякі статистичні показники, багато посилань на тематичні країнознавчі сайти (яскравим прикладом може бути україномовний сайт «Країни світу» – http://svit.ukrinform.ua).

Стрімке поширення інформаційних технологій продукує нині появу все нових і нових носіїв інформації. Повною мірою це стосується туристично-країнознавчих видань. Так, на полицях книжкових магазинів поряд із паперовими путівниками усе частіше з’являються країнознавчі відеофільми на CD та DVD дисках. А нещодавно муніципальне управління з туризму міста Єрусалим випустило путівник, що завантажується прямо із сайту у форматі MP3. Окрім загальної інформації про країну, туристам пропонується десять аудіовізуальних маршрутів по 80 релігійним, історичним і культурним пам’яткам, які можна оглянути перед тим, як вирушити у дорогу.

Піднесення ролі та значення туристично-країнознавчого знання, як це видно із вищевикладеного матеріалу, виявляється нині майже на усіх щаблях організації туристичного бізнесу, в тому разі в освітньому процесі. В цілому, можна виокремити наступні функції туристичного країнознавства:

Ø світоглядна – бере участь у створенні культурно-географічної картини світу, зокрема продукує «туристичні образи» країн та регіонів для широких верств суспільства;

Ø методологічна – виявляється у визначенні механізмів і тенденцій розвитку пізнання туристичного потенціалу території, продукуванні нових гносеологічних підходів, утворенні нормативів наукової діяльності, підтримці імперативів так званого етосу науки[106];

Ø конструктивна – полягає у здобутті нового туристично-країнознавчого знання, генеруванні нових «туристичних образів» територій, розширенні туристичного простору країн і регіонів;

Ø інформаційна – відбір, зберігання та використання різноманітних відомостей про країну з метою оптимізації соціально-економічної діяльності;

Ø дидактична – підготовка фахівців для сфери туризму. Не зважаючи на очевидне посилення дидактичного аспекту туристичного країнознавства, що відбулося на початку 1990-х років, його обговорення, за винятком окремих публікацій, практично не стало предметом уваги. Між тим з’ясування таких важливих питань, як місце крає-, країно- та регіонознавчої підготовки в освіті фахівця з туризму, їхнє співвідношення з іншими дисциплінами професійного блоку (наприклад, з «рекреаційними комплексами», «географією туризму» та ін.), зміст та функції туристичного країнознавства як навчальної дисципліни потребують додаткової уваги науковців.

Потреба у якісній туристично-країнознавчій інформації існує як на рівні національних туристичних адміністрацій, так і на рівні туроператорського сектору; сучасний туризм важко уявити без належної інформованості самих туристів. Формування світового іфномаційного простору відкриває неабиякі можливості для ознайомлення із цивілізаційною спадщиною людства, суспільна потреба на яку постійно зростає. Безумовно, висвітлення і вивчення туристичних ресурсів різних у цивілізаційно-культурному відношенні країн світу потребує наукового підґрунтя, у якості якого мають виступати теоретичні й практичні напрацювання туристичного країнознавства.

Схема туристично-країнознавчого дослідження країни. В якості основи туристично-країнознавчого аналізу країни варто скористатися наведеною схемою країнознавчого дослідження українських науковців Яценко Б. П. та Бабарицької В. К., яку було модифіковано ними для потреб туризму. Ця схема щільно пов’язана з географічною своєрідністю території, що враховує відношення до природної складової (характеристика й оцінка компонентів і явищ природи – однієї з найважливіших умов розвитку туризму) та інших чинників сталого розвитку. При цьому основним змістом такого аналізу є, за словами авторів схеми, розкриття просторової організації туризму в країні як наслідку взаємодії її територіальних елементів суспільного і природного характеру. Це зумовлено тим, що сутність туристичної діяльності визначається специфічними просторовими відношеннями; основу туристичного продукту формують цільові послуги, які неможливо отримати в будь-якому іншому місці світу, а їхнє споживання є метою туристичної подорожі, оскільки вони віддзеркалюють властивості певної території і мають специфічний місцевий колорит; доступність туристичної території (місцевості, території, країни) має окрім фізичного (відстань, час на її подолання) ще й соціально-психологічний аспект. Сутність останнього, окрім політико-адміністративних (міграційні правила), соціально-культурних (стан медичного обслуговування, особливості страхування, рівень злочинності, традиції і звичаї тощо), екологічних (стан навколишнього середовища), визначає й інформаційна (знання про те, що очікує туриста у дестинації) складова.

Як відзначають Яценко Б. П. та Бабарицька В. К., сучасні концепції фокусують увагу дослідника на формуванні образу країни, що розкриває три базові складові туристичного напрямку (території, регіону, країни): доступність (access); інфраструктура (amenities); атракції (attractions). Такі принципові настанови дають можливість ґрунтовно представити асортимент (assortment) туристичного продукту країн, враховуючи його адресність (address), тобто орієнтир на певний ринковий сегмент. Через використання англомовної термінології такі предметні акценти туристичної країнознавчої характеристики країни називають п’ять «А» туристичної дестинації. Саме вони визначають сутність модифікації загальної схеми комплексного країнознавчого аналізу для цілей туризму. Наводимо її за Яценко Б. П. та Бабарицькою В. К.

Оцінка географічного положення, геопростору і території підпорядковується потребі якомога яскравіше й більш образно змалювати доступність країни в уявленні туриста або представника туристичної фірми. Окрім загальних відомостей про суттєві риси, місце розташування країни, загальну країнознавчу характеристику слід сформувати уявлення про простір, довкілля, в якому існує держава, й визначити пов’язані з цим передумови розвитку туризму.

Оцінка географічного середовища і природних ресурсів як умови розвитку туризму має на меті визначення й характеристику тих компонентів та елементів природи, що визначають можливості розвитку туризму, розмаїття його видів, виходячи з природної своєрідності території й видів і напрямків туристичного бізнесу від певних властивостей компонентів природи. Зрозуміло, що в даному разі характеристика ґрунтів має менше значення, аніж визначення природних цінностей (кліматичних, орографічних, гідро- та біоресурсів) з погляду їхньої атрактивності.

Зважаючи на той факт, що в туристичному сенсі населення виступає невід’ємною складовою загального образу країни поряд із природою та економікою, з одного боку, «формуючи» тло середовища, а з іншого – є безпосереднім суб’єктом розвитку туризму, характеристика соціосфери, окрім оцінок геодемографічної ситуації і розселення країни за загальним планом, потребує також ретельного аналізу структури зайнятості, зокрема у невиробничій сфері. Найкращі умови для масового туризму мають ті країни, де у структурі зайнятості домінує сфера послуг, адже люди, зайняті в ній, мають більш високий рівень загальної і професійної освіти, їх вирізняє володіння іноземними мовами й високий рівень соціально-психологічної та просторово-часової мобільності. Отже, набуває додаткових ознак характеристика такої туристичної властивості країни, як доступність.

У даному розділі країнознавчої характеристики слід зважати й на те, що туристична характеристика території передбачає аналіз та оцінку не лише об’єктів, а й суб’єктів, які впливають на можливості й особливості розвитку туризму. Головним суб’єктом у даному сенсі виступають народи, які населяють країну. Для туризму бажано знати про них майже все і в комплексі: расовий склад, особливості розселення по території країни, етнічний склад населення, форми державної або культурної автономії, відносини з центральною владою, основні культурно-історичні центри, що відіграють найбільшу роль у формуванні культурного, соціального й політичного клімату у країні тощо.

Чимало рис сучасного обличчя країни, своєрідність її традицій, мистецтва, мови, народної творчості визначаються особливостями її історичного розвитку. Тому історико-географічний розділ є обов’язковою складовою туристичної характеристики, визначає періоди становлення, розвитку й зміни стійких структур культурної, економічної і політичної діяльності та їхні просторові характеристики: зміну форм правління та політичного устрою держави; етапи економічного розвитку; панівний тип виробництва і власності; основний тип поселень, історію художньої культури, художніх стилів тощо. Тобто формується додатковий блок інформації щодо такого аспекту, як атрактивність.

Логічним продовженням є реалізація країнознавчого підходу до визначення ролі культури в туризмі. Деякі аспекти – культура поведінки, ділового спілкування, медицина, освіта, професійна культура – мають спеціальне значення, формують соціально-психологічну доступність. Проте основний інтерес для туризму з погляду атрактивності має передусім культурна спадщина. Цей аспект культури цікавий для більшості людей; він дає уявлення про особливості країни на рівні конкретних об’єктів туристичного показу: пам’ятки архітектури, видовища і свята, обряди і ритуали, храми та музеї, центри народної культури і ремесел тощо. Органічним доповненням виступає аналіз етнографічної і релігійної культури.

Зрозуміло, що характеристика еконосфери в туристичному країнознавстві має на меті виявлення найбільш суттєвих для розвитку туризму рис і властивостей множини структур господарсько-економічного життя країни. Фактично йдеться про аналіз загальногосподарської і спеціалізованої інфраструктури (amenities) з додатковою характеристикою індустрії гостинності, розваг, дозвілля, охорони здоров’я, спорту та народних промислів. Крім того, доцільно визначити якісний і кількісний рівень розвитку туристичної діяльності (аналіз міжнародних туристичних потоків, прибутків від туризму), ступінь включеності країни в міжнародний туристичний ринок, особливості економіко-географічних характеристик і показників діяльності галузей, дотичних до туризму.

Аналіз політосфери і правового середовища туристичної діяльності в країні спрямований на виявлення, окрім загальних країнознавчих даних, визначальних рис політики держави у сфері туризму, що дає можливість остаточно сформувати оцінку її туристичної доступності й атрактивності, а також виводить дослідника на синтетичні висновки щодо територіальної структури, територіальної організації і районування туристичної діяльності в межах країни. Таким чином, створюється підґрунтя для визначення асортименту туристичного продукту з урахуванням його адресності, тобто орієнтації на конкретне коло споживачів. Природно, що в даному випадку особливого значення набуває маршрутний (туристичні маршрути) каркас території і характеристика провідних туристичних центрів.

Виходячи з вищесказаного, можна стверджувати, що за своїм змістом туристичне країнознавство втілює ідею міждисциплінарності знання. Усвідомлення туристичної специфіки країн неможливе без знання їхньої суспільно-політичної організації, расових особливостей людства, етнічного складу населення, мовних відмінностей, конфесіональних традицій тощо. Опанування основами туристичного крає- та країнознавства слід розглядати у контексті формування професійної культури фахівця з туризму, що втілюється не тільки в умінні віднайти необхідну інформацію про ту чи іншу територію, а й в умінні визначити її наявні та можливі туристичні потенції, обґрунтувати основні «туристичні маркери», вектори подальшого розвитку як центру туризму. Вважаємо, що певними дороговказами на тлі безмежжя предметного знання про туристичні умови і ресурси тих чи інших туристичних комплексів – фізико-географічні, політичні, соціальні, культурні та ін. характеристики територіальних комплексів, що мають відношення до туристичного бізнесу і системи організації туризму, – повинні слугувати «туристичні образи» країн.

Зважаючи на чимраз помітніший розвиток міжнародного туризму та на вдосконалення системи туристичної освіти, думається, є підстави стверджувати, що навчальні та наукові обрії туристичного країнознавства будуть дедалі розширюватися. Тут потрібно також відзначити, що специфіка нинішньої ситуації, що утворилася навколо туристичного країнознавства, характеризується переважанням дидактичної складової і помітною відсутністю наукової рефлексії (за виключенням географічно-детермінованих досліджень) у здобутті нового туристично-країнознавчого знання[107]. Отже, серед найперспективніших завдань, що постануть перед туристським країнознавством, варто назвати: дослідження образу життя народів різних країн та їхньої специфіки психофізичного відтворення життєвих сил людини; розширення меж туристичного простору як джерела забезпечення рекреаційних потреб людини; оцінку розвитку туризму в різних країнах як засобу забезпечення високого рівня та якості життя; вивчення міжнародного досвіду використання і відтворення туристичних ресурсів; висвітлення туристичної політики провідних з точки зору туризму країн світу та ін. При цьому одним з найважливіших завдань туристичного країнознавства залишається, на нашу думку, розробка і опанування теоретичних основ і практики формування туристичних образів та іміджів країн світу. Останній слід розглядати у якості своєрідної оціночної процедури, що дозволяє окремій туристичній дестинації [108] аналізувати, модифікувати і позиціонувати свої туристичні ресурси і потенційні туристичні можливості.

Поиск по сайту: