Розділ 12. Конкурентоспроможність українських підприємств на міжнародних

Ринках

Ключові терміни: радикальна трансформація українсько­го суспільства; лібералізація зовнішньоекономічних відносин; інтернаціоналізація української економіки; внутрішні та зовнішні умови міжнародної конкурентоспроможності ук­раїнських підприємств (організацій); національні конкурентні переваги.

12.1. Модифікація форм і методів конкуренції у трансформаційний період

З утвердженням України як самостійної, незалежної дер­жави були створені необхідні передумови для формування в країні національної економіки і органічного включення її в міжнародний економічний простір.

Разом з тим успішна перебудова національної економіки як складової частини світового господарства неможлива без радикальної трансформації всього суспільного життя країни на основі лібералізації і створення сприятливого інвес­тиційного клімату.

Відбувається перехід від командно-адміністративної сис­теми господарювання до системи відкритої економіки. Внаслідок цього ліквідується монополія держави, і фор­мується система зовнішньоекономічних відносин на основі принципу свободи конкуренції.

Усе це потребує відповідної модифікації форм і методів конкуренції українських підприємств (організацій), які висту­пають на міжнародному ринку.

Модифікація означає зміну, появу нових якостей у тому чи іншому явищі. У трансформаційний період, в якому знахо­диться сучасна економіка України, відбуваються зміни у фор­мах і методах конкуренції, які регулюються відповідними за­конодавчими актами. При цьому держава виступає на захист економічної конкуренції.

Так, Закон України "Про захист економічної конкуренції" визначає правові засади захисту економічної конкуренції, об­меження монополізму в господарській діяльності; він спрямо­ваний на забезпечення ефективного функціонування еко­номіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

Цим Законом обмежуються можливості суб'єктів господа­рювання в досягненні ними монопольного домінуючого стано­вища. Так, вважається, що суб'єкт господарювання займає мо­нопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

♦ на цьому ринку в нього немає жодного конкурента;

♦ не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг тощо.

Встановлені кількісні межі монополізації:

♦ монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції;

♦ монопольним може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку становить 35% або менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру час­ток ринку, які належать конкурентам;

♦ вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів госпо­дарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбаче­них частиною першої цієї статті (частина 4, ст. 12);

♦ монопольним вважається становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них викону­ються такі умови:

- якщо сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки ринку, перевищує 50 %;

- якщо сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 % і при цьо­му вони не доведуть, що стосовно них не виконують­ся умови частини 4-ої цієї статті.

Для забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства і захисту інтересів підприємців та споживачів від його порушень утворено Анти- •монопольний комітет України. Основні завдання його:

♦ здійснювати державний контроль за дотриманням ан­тимонопольного законодавства;

♦ захищати законні інтереси підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і при­пинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;

♦ сприяння розвитку добросовісної конкуренції в усіх сферах економіки.

Раздідо з тим Законом визначено, що недобросовісною кон­куренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать прави­лам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Недобросовісною конкуренцією є такі дії:

♦ неправомірне використання чужих позначень, реклам­них матеріалів, упаковки;

♦ неправомірне використання товару іншого виробника. Це може відбуватися шляхом введення у господарсь­кий обіг під своїм позначенням товару іншого виробни­ка шляхом змін чи зняття позначень виробника без доз­волу уповноваженої особи (так зване піратство);

♦ копіювання зовнішнього вигляду виробу. Це означає відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого госпо­дарюючого суб'єкта (підприємця) і введення його в гос­подарський обіг без однозначного зазначення виробни­ка копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта (підприємця) господарю­вання;

♦ порівняльна реклама. Це така реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).

Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги, підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисни­ми для інформування споживачів:

♦ дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця). Це означає поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з осо­бою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця);

♦ купівля-продаж товарів, виконання робіт, на/ШЩ по­слуг із примусовим асортиментом;

♦ схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця). Це означає спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конку­рентові покупця (замовника) певних переваг перед по­купцем (замовником) без достатніх на те підстав;

♦ схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;

♦ підкуп працівника постачальника;

♦ підкуп працівника покупця (замовника);

♦ досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

♦ неправомірне збирання комерційної таємниці;

♦ розголошення комерційної таємниці;

♦ схилення до розголошення комерційної таємниці;

♦ неправомірне використання комерційної таємниці. Та­ким є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяль­ності без дозволу уповноваженої на те особи непра­вомірно здобутих відомостей, що становлять, згідно із законодавством України, комерційну таємницю.

Якщо виходити з правового принципу — дозволено все, крім того, що заборонено законом, можна сформулювати такі види добросовісної конкуренції.

1. Управління якістю.

1.1. Поліпшення якості з одночасним збільшенням ціни.

1.2. Поліпшення якості без збільшення ціни.

1.3. Зниження якості з одночасним зниженням ціни та ін.

2. Цінова політика.

2.1. Підвищення ціни.

2.2. Зниження ціни.

2.3. Система знижок.

3. Управління прибутком.

3.1. Управління доходами.

3.2. Управління видатками.

4. Реклама.

4.1. Реклама у З МІ.

4.2. Упаковка і дизайн.

4.3. Промоушн (сприяння розвитку).

5. Створення бренду (марка товару).

6. Розширення ринку збуту.

6.1. Організація ділерської мережі. 6.2.Злиття, поглинання тощо.

Усі ці заходи добросовісні, якщо вони не суперечать зако­нодавству.

У трансформаційний період в економічній сфері діяль­ності суспільства відбувається тенденція до тінізації еко­номічних процесів в Україні. Крім конкурентного змагання окремих товаровиробників і галузей, існує й суперництво двох верств економіки — законної і тіньової.

Підприємець, який виступає на контрольованому держав­ному ринку і який працює в рамках закону, стикається з кон­куренцією з боку підприємців, які використовують незаконні методи:

- контрабанда;

- ухилення від сплати податків;

- незаконне (безкоштовне) використання авторських прав;

- хабарі, які спрямовуються на "спрощення" дозвільної системи держави, одержання держзамовлень, ліцензій та інших вигод тощо. При цьому чесний підприємець не витримує конкуренції з боку підприємців, які порушують закон.

Щодо зовнішньоекономічної конкуренції, в яку все ак­тивніше намагаються включитися вітчизняні компанії-виробники, то це для багатьох з них закінчується антидемпінговими розглядами. Іноді це пов'язано з елементарним незнанням за­конів, а іноді — з бажанням одержати надприбутки шляхом ви­користання "тіньових" методів оплати та інших зловживань.

У Генеральній угоді про тарифи і торгівлю (ГАТТ) сутність демпінгу визначена як поширення товарів однієї країни на ринку іншої за ціною, нижчою від нормальної, якщо воно завдає або загрожує завдати значної шкоди виробництву, заснованому однією з країн-учасниць, або суттєво уповільнює створення національної продукції (ст. 6).

Нормальною ціна не визнається, якщо вона нижче ціна відповідного виробу, яка застосується при звичайних ко­мерційних операціях до аналогічного товару, який ре­алізується в країні експортера.

На конференції з тарифів і торгівлі країн — учасниць ГАТТ у 1967 р. в Женеві було прийнято Міжнародний антидемпінго­вий кодекс, який передбачає включення у відповідне законодав­ство окремих країн параграфа про "заподіяну шкоду" підприємствам у країні, яка імпортує, і надання доказів про це.

А в прийнятому в Австрії в 1962 р. Антидемпінговому за­коні вперше наведено кількісні параметри демпінгу: для екс­портної ціни, якщо вона на 20% і більше нижча, ніж на внутрішньому ринку країни походження товару, або мінімум на 8% нижча від світової ціни [88, с.122].

В Україні у трансформаційний період досить широко по­чали використовувати такі форми успішної конкуренції, як спільні підприємства, міжнародна кооперація у виробництві та сфері послуг, спільне підприємництво у спеціальних (вільних) економічних зонах.

12.2. Стратегії українських підприємств на зарубіжних ринках

Для ефективного включення у світовий економічний простір українським підприємствам необхідно виробляти таку продукцію, яка буде конкурентоспроможною на зарубіжних ринках. Це може бути досягнуто на підставі розробки стратегії просування національного експорту на світовому ринку.

Така стратегія повинна полягати не в простому нарощу­ванні обсягів експорту, а в сприянні створенню довгостроко­вих конкурентних переваг та стабільному розширенні і якісно­му поліпшенню на основі цих переваг позицій країни на світо­вому ринку. Для цього необхідно мати чітку концепцію еко­номічної політики, яка сприяла б розширенню експорту лише в поєднанні із загальними цілями макроекономічної політики.

Матеріальною основою стратегії просування продукції ук­раїнських підприємств на зарубіжних ринках є експортний по­тенціал країни.

Україна має великий експортний потенціал. Якщо площа країни становить 0,4% загальної світової суші і численність на­селення 0,8% загальносвітової кількості людей, то в Україні виробляється 5% світової мінеральної сировини та продукції її переробки. Розвідані запаси корисних копалин України при­близно оцінюються в 7 трлн дол.

У світовому виробництві марганцевої руди частка Ук­раїни становить 32%. Українські підприємства експортують близько'30% глин та 18% каолінів.

Виробничі потужності підприємств чорної металургії ста­новлять: у виробництві чавуну 52 млн т, сталі — 54, готового прокату — 41,5 млн т. За цими показниками Україна посідає 5 місце в світі, після Японії, США, Китаю і Росії.

Крім того, в Україні є конкурентоспроможні технології в аерокосмічній галузі, ракето- та суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних процесів. Великий потенціал ма­ють також агропромисловий та енергетичний комплекси Ук­раїни.

Показниками високого рівня і великих потенційних мож­ливостей України в галузі експортної діяльності є той факт, що, за даними Держкомстату України, зовнішньоторговель­ний оборот товарів та послуг України за 2001 р. становив 36,7 млрд дол. США і збільшився порівняно з 2000 р. на 10,8%. По­зитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу країни в 2001 р. становило 2,9 млрд дол. США. Зовнішньоторговельні операції Україна здійснювала з партнерами із 193 країн світу (Урядовий кур'єр. — 2002.— 22 лют. — с. 5).

Таким чином, є достатні підстави для висновку про те, що Україна має шанси для поліпшення своїх позицій на світово­му ринку.

Досягнення ЦЬОГО можливе лише за умови проведення відповідної експорторозширюючої політики, коли поруч з роз­витком традиційного експорту розвиватимуться і потенційні експортні галузі відповідно до тенденцій на світовому ринку. Цього можна досягти при сприянні в структурній політиці ви­робництву товарів високої міри перероблення шляхом вико­ристання провідних технологій, які дозволять ефективніше використовувати наявні ресурси.

Якщо виходити з класифікації факторів, що впливають на конкурентоспроможність країни, яка запропонована М. Пор­тером, можна визначити основні напрями формування стра­тегії українських підприємств на міжнародних ринках.

Перший напрям визначається таким фактором, як наука і технологія.

Тут можна відзначити два аспекти: з одного боку, Україна має певні наукові і технічні розробки в аерокосмічній галузі, ракето- та суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізич­них процесів та в деяких інших галузях; з іншого боку — існує досить велике технологічне відставання у харчовій промисло­вості, ряді галузей машинобудування, виробництві інфор­маційно-обчислювальних систем.

Наприклад, харчова промисловість (при забезпеченні ви­сокої продуктивності сільськогосподарського виробництва та наявності провідних технологій і устаткування у підприємств з переробки сільськогосподарської продукції) могла б успішно просуватися на міжнародному ринку.

Другий напрям пов'язаний з першим — для подолання технологічного відставання необхідні відповідні капіталов­кладення, які значною мірою можуть бути досягнуті за раху­нок іноземних інвестицій. Так, за розрахунками Науково- дослідного інституту Мінекономіки України, потреби в інвес­тиціях для структурної перебудови і модернізації лише ком­плексу чорної металургії України сягають приблизно 40 млрд дол. У той же час загальний обсяг прямих іноземних інвес­тицій в Україну на 1 січня 2002 р. становив 4,4 млрд дол. (Уря­довий кур'єр. — 2002. — 22 лют. — с. 5). Тобто фактичні обся­ги та питома вага іноземних інвестицій у реальну економіку України залишаються мізерними по відношенню до масштабів економіки, що не сприяє початку економічного пожвавлення.

А внутрішній ринок позичкового капіталу України з його неймовірними відсотковими ставками за довгостроковими кредитами (вони насамперед необхідні для модернізації ви­робництва) також є фактично недоступним для виробників джерелом кредитування.

Процес катастрофічного старіння виробничих фондів без їх заміни відбирає у виробників перспективи виходу з кризо­вого стану, а тим більше — досягнення рівня сучасної техно­логічної конкурентоспроможності на світовому ринку.

Крім того, інвестиційному процесу перешкоджає існуюча податкова система України. Згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", базова ставка податку на прибуток підприємств становить в Україні 30%, що відповідає рівню розвинутих країн світу. В дійсності ж рівень вилучення реального прибутку значно вищий. Це відбу­вається з двох причин:

1) включення до бази оподаткування багатьох видів вит­рат, що в міжнародній практиці відносять на собівартість;

2) невраховування рівня інфляції при визначенні прибут­ку насамперед за такими елементами, як:

♦ амортизація (у зв'язку з несвоєчасним та неадекватним переоцінюванням основних фондів);

♦ запаси сировини і матеріалів (через відсутність ме­ханізмів їх індексації);

♦ оподаткування доходів від капіталу без індексації його основної частини, що в умовах високої інфляції фак­тично перетворюється на оподаткування власне капіта­лу, а не відсотків від нього.

Третій напрям визначається такими чинниками як інфра­структура та інформація. На сьогодні рівень розвитку цих двох факторів у нашій країні дуже недостатній. Експортери мають низький рівень кваліфікації та поінформованості про ситуацію на міжнародних ринках. В результаті це призводить дуже часто до невиправданого заниження цін і проведення демпінгових торговельних операцій на світовому ринку, що веде до відповідної реакції з боку інших держав і створює для наших експортерів імідж "нечесних конкурентів".

Ефективному формуванню стратегії зовнішньоеко­номічної діяльності українських підприємств заважає недо­статній розвиток систем зв'язку і транспортної інфраструкту­ри. Ця проблема є актуальною, оскільки географічне положен­ня України робить транспортні послуги одним з напрямів міжнародної спеціалізації в торгівлі послугами.

Так, за даними Держкомстату України, надання транс­портних послуг займає 89% у загальному обсягу експорту по­слуг з нашої країни (головним чином — це морський транс­порт, що зумовлено також низьким рівнем інфраструктури ав­тошляхів та залізниці).

Ще одна проблема — неефективна система міжвідомчої статистики в Україні, дані якої досить часто дають лише за­гальне уявлення про певні процеси і не дозволяють зробити надійні висновки. Разом з тим, створення інфраструктури і за­безпечення вільного та ефективного доступу до необхідної, з точки зору діяльності вітчизняних підприємств на світових ринках, інформації завжди було завданням держави.

Нарешті, фактор робочої сили. За цим фактором Україна має порівняні переваги — це досить великий науково- технічний потенціал та велика кількість дешевої кваліфікова­ної робочої сили. Але залишається проблема "відпливу умів", яка може бути успішно вирішена лише шляхом створення сприятливих умов для кваліфікованих кадрів. Перш за все, це відповідний рівень оплати праці працівників науки і освіти, що є головним завданням держави [88, с.126].

Враховуючи всі ці фактори, методика розробки стратегії виходу підприємства на світовий ринок повинна складатися з таких етапів: перший — аналіз ситуації, в якій знаходиться підприємство (можливості галузі, діяльність конкурентів, їх технології, стан ринків, які обслуговуються; другий — аналіз внутрішнього стану компанії в зіставленні зі становищем справ у всій галузі. На цій основі розробляється можлива стра­тегія розвитку кожного окремого підприємства.

Суттєвим елементом аналізу є також оцінка ступені зрілості галузі. При цьому беруться до уваги темпи зростання галузі, потенціал дальшого зростання, існуючий асортимент виробів, стан конкуренції, частка ринку, яка належить ком­панії, характер застосовуваної технології.

Для розробки стратегії підприємства створюються робочі групи. В них входять керівники підрозділів, спеціалісти з фінансів, технології та маркетингу. Мета робочої групи — роз­роблення стратегії компанії на строк до 10 — 15 років. Період залежить від конкретного підприємства або галузі. Це свого роду картографування майбутнього компанії на світових рин­ках.

Стратегія компанії повинна розрахуватися таким чином, щоб її продукція зберігала високі конкурентні якості і технічну новизну протягом довгого часу. Такі компанії зберігають лідерство у світовому виробництві. Прикладом то­вару довгого життєвого циклу, який розроблений в Україні і який одержав світове визнання, є комплекс машин та техно­логії контактної стикової зварки методом імпульсного оплав­лення, який створений в інституті електрозварки ім. Є.О Па- тона НАН України. Ці машини протягом багатьох років, а та­кож ліцензії на ці установки купують іноземні підприємці [82, с. 20-21].

12.3 Формування внутрішніх і зовнішніх умов міжнародної конкурентоспроможності українських

підприємств

Для того щоб вітчизняні підприємства і національна еко­номіка в цілому змогли досягти достатнього рівня міжнарод­ної конкурентоспроможності, необхідна наявність певних внутрішніх і зовнішніх умов.

Який же рівень міжнародної конкурентоспроможності можна вважати достатнім? Це такий рівень економіки країни та її підприємств, який забезпечує:

1) підтримку зростаючих стандартів;

2) досягнення (збереження) таких позицій у світовій еко-.номіці, коли національні товари і послуги успішно реалізують­ся на міжнародних ринках. Усталеної конкурентоспромож­ності досягають лише ті країни, які можуть оптимально ре­алізувати свої національні переваги, орієнтуючись на постійне підвищення продуктивності праці.

Для досягнення такого рівня і необхідна наявність певних внутрішніх і зовнішніх умов, які потенціалом конкурентос­проможності.

На момент проголошення незалежності Україна мала до­сить значний потенціал конкурентоспроможності, але ефек­тивність його реалізації була вкрай незадовільною.

Слід мати на увазі, що СРСР на період розпаду перестав відповідати сучасним критеріям конкурентоспроможності. Так, за оцінками експертів, наприкінці 80-х років приблизно 4/5 продукції СРСР не могли конкурувати на світових рин­ках. За даними ГАТТ/СТО, у 1991 р. частка СРСР у світовому експорті становила всього 2,2 % а, наприклад, частка Гонконгу — 2,8, Нідерландів — 3,8%.

Якщо за 1986-1990 рр. світовий експорт машин і устатку­вання підвищився більше як на 50%, то експорт СРСР — тільки на 11%.

Разом з тим, понад 60% виробленої в СРСР продукції про­давалося із збитками. За урядовими оцінками, на початку 90-х років світовому рівню відповідали 6 — 10% НДДКР, 18% про­дукції чорної, 16% кольорової металургії, 10-15% сільського­сподарської техніки.

За 1986-1991 рр. частка тієї радянської продукції, яка мог­ла б конкурувати на світових ринках за умови її модернізації, скоротилася з 65,3% до 26,3%, а частка тієї продукції, яка мала б бути знята з виробництва — збільшилася з 20% до 60%. А в таких галузях, як автомобілебудування, тракторне та сільсько­господарське машинобудування взагалі практично не було конкурентоспроможної продукції.

У сільському господарстві наявність значних площ орних земель не створювала додаткової конкурентної якості через недостатню забезпеченість аграрного сектора високоефектив­ною технікою тощо.

Разом з тим, в Україні відчувається негативний вплив міжнародних економічних чинників: відплив капіталу за кор­дон, "втеча" капіталів, хронічний дефіцит торговельного ба­лансу і майже катастрофічне погіршення умов формування за­гального платіжного балансу країни і державного бюджету.

Якщо враховувати існуючу сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів, можна стверджувати, що для України ак­туальна проблема забезпечення, насамперед, факторної конку­рентоспроможності. Такий підхід означає моніторинг змін по­зиції країни на міжнародних ринках залежно від рівня розвит­ку національної економіки, що характеризується реальним ви­користанням факторів економічного зростання.

Для забезпечення умов підвищення конкурентоспромож­ності необхідно розробити чітку державну стратегію досягнен­ня конкурентоспроможності національної економіки України, яка відповідала б її ресурсотехнологічному рівню.

У зв'язку з цим потребують переосмислення традиційні підходи щодо цілей та умов формування національної моделі відкритої економіки. Така модель може бути створена на основі врахування очевидних кореляційних взаємозв'язків внутріш­ньої та зовнішньої макроекономічної політики. Так, структурна перебудова позначається на параметрах конкурентної продукції, а розширення експорту є позитивним фактором її проведення.

Вирішення цієї проблеми можливе лише на основі систем­ного підходу. Такий підхід може бути реалізований на основі послідовної структурної політики, яка орієнтована на ре­алізацію національних переваг, забезпечення економічної без­пеки України, прискорення її інтеграції у світову економічну систему. Така структурна політика повинна знайти відобра­ження у програмі структурної перебудови національної еко­номіки і особливо її матеріального сектора. У такій програмі повинні бути визначені галузеві пріоритети, в яких передба­чається точкова підтримка найважливіших видів техно­логічних та експортних виробництв, пов'язана з перспектива­ми кооперації в рамках міжнародних, і насамперед — євро­пейських галузевих технологічних програм.

Необхідні умови для підвищення конкурентоспромож­ності українських підприємств можуть бути створені в резуль­таті проведення більш чіткої фіксованої та грошово-кредитної політики.

І знову звернемося до проблеми національної податкової політики. Загальновідомо, що головним її принципом мають бути поміркованість і розрахунок не на високі ставки, а на ши­роту бази оподаткування.

Також відомо, що маса податків, що збираються, збільшується за умов зменшення ставок оподаткування. Якщо податки зменшуються, якісно збільшуються господарський оборот і маса вироблених товарів, які підлягають оподаткуван­ню, поліпшується господарська кон'юнктура.

В Україні ж податкове навантаження становить більш як половину від ВВП. Господарства та підприємства зобов'язані сплачувати: 51% нарахувань на заробітну плату, 20 — податку на додану вартість, 30% — від балансового прибутку, акцизний збір, податок на землю, податок з власників транспортних за­собів, збір за забруднення навколишнього середовища, збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків ката­строфи на Чорнобильській АЕС та фонду соціального захисту населення, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та інші податки. Усього нараховується близько 20 обов'язко­вих загальнодержавних і 9 місцевих податків і зборів. Якщо справно сплачувати всі ці податки, то підприємець практично залишається без коштів не тільки для розширеного, а навіть для простого відтворення.

Таким чином, для створення сприятливих внутрішніх умов, при яких вітчизняні підприємства можуть досягти відповідного рівня міжнародної конкурентоспроможності, не­обхідна виважена податкова політика, яка дозволить цим підприємствам працювати високоефективно і виробляти про­дукцію на рівні світових стандартів.

Продумана політика у грошово-кредитній сфері повинна запобігати подальших сплесків інфляції, гарантувати прогно­зований курс гривні, здешевити кредити, налагодити систему довгострокового кредитування виробництва, розвинути систе­му експортних кредитів та гарантій.

Ще одна внутрішня умова — активна інвестиційна політи­ка, яка гарантує досягнення макроекономічної стабілізації. Але все ж незважаючи на досягнуту макроекономічну стабільність, Україна залишається непривабливою для прямих іноземних інвестицій. Позначаються і традиційні фактори інвестиційної непривабливості — недостатні надійність і авторитетність зако­нодавчої бази, порівняно низька рентабельність галузей і кон­кретних об'єктів інвестування, перепони адміністративно-бю­рократичного характеру тощо. Крім того, під впливом жорст­ких стабілізаційних заходів попит у країні скоротився, і пер­спектив його швидкого зростання не видно.

А тому не можна покладатися лише на заходи по досягнен­ню макроекономічної стабілізації. У законодавствах розвину­тих країн для інтенсифікації залучення капіталу до вироб­ництва використовується чимало механізмів регулювання грошових потоків. Наприклад, у Франції, ФРН та Нідерлан­дах для виходу з кризової ситуації центральні банки зобов'язу­вали комерційні банки направляти 30-35% капіталів у пріори­тетні сфери економіки (продовольство, житло, електроенерге­тику, експортні виробництва). У США комерційні банки, що направляли кошти на довгострокове інвестування, автоматич­но отримували пільги від Федеральної резервної системи у ви­гляді зменшення облікової ставки. Досвід Федеральної ре­зервної системи США було використано у Франції та Італії, а також у країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

У цих країнах вживалися заходи для того, щоб заощад­ження населення трансформувалися в довгострокові вкладен­ня. У тому самому напрямі діяли стимули для комерційних банків — зниження резервних вимог і зменшення податку з прибутку. Подібні заходи слід вживати і до підприємств.

В Україні реанімування економіки та її пожвавлення немож­ливі без наповнення сфери виробництва реальним капіталом.

Для вирішення проблем можуть бути використані такі способи, як: послаблення податкового тягаря з розширенням податкової бази і легалізацією "тіньової" економіки; пошук шляхів залучення заощаджень населення; мобілізація їх через цінні папери; селекщвце стимулюванню великих прямих. Іно­земних інвестицій; використання іноземних кредитів тощо.

Ефективною може бути і практика спільної участі у висо­коприбуткових проектах держави і підприємницьких кіл, яка може реалізуватися в різноманітних формах. Про позитивний досвід такої співпраці свідчить досвід нових індустріальних країн (класичний приклад — Республіка Корея).

Сприятливі умови для досягнення міжнародної конкурен- тоспро-можності українських підприємств створюються внаслідок діяльності спільних підприємств у вільних еко­номічних зонах та на територіях пріоритетного розвитку.

Досвід багатьох країн показує, що багато в чому національний конкурентний потенціал формують підпри­ємства середнього і малого бізнесу.

Необхідні умови повинні бути створені і для розвитку сфери послуг, яка відіграє неабияку роль у підтриманні конку­рентоспроможності багатьох провідних країн [88, с.138].

Серед внутрішніх умов досягнення міжнародної конку­рентоспроможності українських підприємств не останню роль відіграє соціальний фактор.

Для працівників вітчизняних підприємств, які виробля­ють конкурентоспроможну продукцію на експорт, повинні бу­ти створені такі умови, за яких вони відчували б позитивний вплив на свій рівень життя результатів цієї діяльності.

Щодо зовнішніх умов міжнародної конкурентоспромож­ності українських підприємств, то на їх формування можуть впливати як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники.

Об'єктивні чинники виникають внаслідок дії загальних закономірностей розвитку міжнародного ринку. Найваж­ливішим з них є конкретна ситуація на ринку тієї чи іншої продукції. А тому нашим підприємцям необхідно вивчати цю ситуацію і в своїх діях пристосовуватися до неї.

Суб'єктивні чинники повністю залежать від дії вітчизня­них підприємців на міжнародному ринку. Тут найважливішим чинником може бути позитивний імідж вітчизняного підприємства, надійність його як партнера і висока якість йо­го продукції.

Поиск по сайту: