Спеціальні (вільні) економічні зони

Особливості формування політики відкритої економіки в Україні і створення вільних економічних зон складаються, виходячи з без прецедентних умов, які виникли на перехідному етапі трансформації економічних відносин. В Україні, як і в інших державах, які виникли на території колишнього СРСР, ці процеси за ба­гатьма параметрами значно відрізняються від процесів, які відбуваються в інших країнах, де механізми ринкових відно­син є звичайними у соціально-економічному розвитку (напри­клад, США, Західна Європа), або де державна політика "відкритих дверей" сприяла глибокому залученню національ­ної економіки в процес створення вільних економічних зон (наприклад, Китай).

Світовий досвід функціонування таких зон свідчить про те, що до їх формування треба підходити надзвичайно зваже­но, всебічно і об'єктивно оцінивши всі позитивні й негативні наслідки їхньої діяльності.

В економічній літературі є різні формулювання її сутності. Наведемо визначення, яке дали експерти ООН [53,с.11]: це об­межені регіони, які характеризуються такими основними ри­сами:

♦ в них відсутнє мито (або воно фіксується на мінімаль­ному рівні), на ввезення та вивезення устаткування, вихідних і проміжних матеріалів, а також готової про­дукції на експорт при максимальному спрощенні всіх процедур, зумовлених експортно-імпортними опе­раціями;

♦ існує пільговий режим оподаткування і вільний обіг конвертованої валюти в умовах загальної свободи міжкраїнових фінансових трансакцій;

♦ держава надає загальні гарантії від конфіскації інозем­ної власності і надає зареєстрованим у зоні фірмам ши­роке коло пільг та привілеїв.

У Законі України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" на­водиться таке визначення: "Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, в якій установ­люються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування та дії законодавства Ук­раїни. На території спеціальної (вільної) економічної зони впроваджуються пільгові, митні, валютно-фінансові, подат­кові та інші умови економічної діяльності національних та іно­земних юридичних та фізичних осіб" [2]. Разом з тим, визна­чається, що статус, строк і територія спеціальної економічної зони встановлює Верховна Рада України — приймає окремий закон для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

При формуванні зон важливо визначити, якими показни­ками можна вимірювати їх досягнення. Це можуть бути показ­ники експорту, зайнятості, створення підприємств, передачі технології чи модернізації промисловості (рис. 7.1) [53, с.12].

Але треба мати на увазі, що на практиці багато зон не ви­правдали сподівань своїх засновників, подекуди все закінчи­лось цілковитим провалом.

Приклади класичних невдач на етапах планування і роз­робки проекту:

♦ невдалий вибір місця для зони (наприклад, слабко роз­винутий регіон з поганими дорогами та авіаційним спо­лученням);

♦ недостатня увага до базової інфраструктури, напри­клад, телекомунікації та забезпечення електроенергією;

♦ слабкі організаційні зв'язки між керівництвом зони та різними державними органами (Міністерством фінансів, Митним управлінням та ін.), підтримка яких необхідна для розвитку зони.

З аналізу діяльності ряду зон можна зробити такі виснов­ки:

♦ зони ніколи не розвиваються згідно з початковим пла­ном, свідчення цього — перетворення ряду зон на про­мислові монокультури, а не в добре збалансовані та ви- сокодиверсифіковані промислові парки, які передбача­лося зробити;

♦ економічні та соціальні переваги зони, які звичайно служать виправдовують її створення, у більшості ви­падків не відповідають початковим розрахункам.

А тому вважається, що запорукою успішного розвитку зон є не стільки якість початкового планування чи уточнення ос­новних економічних оцінок проекту, скільки подальша здатність керівництва зони (або уряду) пристосуватися до змінного середовища, розробити гнучкий та ефективний ме­ханізм оцінок для розв'язання проблем.

Якщо врахувати всі ці зауваження, зони можуть мати такі довгострокові переваги [54, с.10-14]:

♦ модернізуючий вплив їх на господарство приймаючої країни;

♦ можливість експериментувати з політичними інстру­ментами, які не використовувались в інших секторах економіки;

♦ їх здатність полегшувати перехід від закритої до відкритої економіки.

Будь-яка держава, що погоджується на утворення ВЕЗ на своїй території, визначає законом порядок утворення і ліквідації, а також механізм функціонування ВЕЗ. При цьому переслідуються насамперед загальнонаціональні, макроеко- номічні цілі: економічні, науково-технічні і соціальні (рис. 7.2). Це особливо характерно для країн, що розвиваються, в яких ВЕЗ покликані сприяти прискоренню темпів еко­номічного зростання, освоєнню нових технологій, насиченню внутрішнього ринку високоякісними товарами тощо.

В індустріально розвинутих країнах створення ВЕЗ спря­моване на подолання застою в окремих галузях промисло­вості, банківської і страхової справи.

Поряд з макроекономічними цілями створення ВЕЗ по­кликане вирішувати і локальні завдання окремих регіонів:

♦ сприяти розвитку відсталих в економічному відно­шенні регіонів;

♦ забезпечувати більш повну зайнятість робочої сили у ВЕЗ та прилеглих регіонах;

♦ залучати іноземні інвестиції;

♦ створювати у ВЕЗ такі виробництва, продукція яких могла б йти на експорт, негативно позначаючись на місцевих підприємствах;

♦ спільно підготувати фахівців;

♦ здійснювати спільну діяльність у галузі рекреації й ту­ризму тощо.

В економічний літературі пропонуються деякі концепту­альні

підходи до формування вільних економічних зон у нових державах Східної Європи. Виділяються два концептуальні підходи:

- вільні економічні зони як конкретно означені тери­торії, на які поширюється певний режим (тери­торіальний підхід);

- режим, який надає певні переваги фірмам, розташова­ним у будь-якій місцевості приймаючої країни, якщо вони відповідають певним критеріям (режимний підхід).

Аргументи на користь територіального підходу поляга­ють у тому, що він дає змогу:

♦ концентрувати постачання дефіцитної високоякісної інфраструктури, якої немає в приймаючій країні;

♦ можливість забезпечувати дефіцитними ресурсами;

♦ створювати адекватні адміністративні одиниці із залу­ченням висококваліфікованого персоналу, чого нелегко домогтися при застосуванні режимного підходу.

З іншого боку, режимний підхід до ВЕЗ надає мож­ливість:

♦ сприяти окремим видам економічної діяльності неза­лежно від місця їх здійснення;

♦ забезпечувати тісний зв'язок з місцевою економікою, оскільки фірми, що отримують користь від такого ре­жиму, уже діють переважно в місцевих умовах;

♦ надавати іноземним фірмам право вибору місця розта­шування для своєї діяльності.

Враховуючи нинішній стан економіки країн Східної Євро­пи, видається, що територіальний підхід до ВЕЗ більш доцільний, ніж режимний. На користь територіального підхо­ду існує третій аспект, а саме — величезна технічна складність організації та розподілу різноманітних фінансових та

адміністративних переваг режиму ВЕЗ серед великої кількості підприємств, що діють у різних місцях і в різних умо­вах.

Територіальний та режимний підходи можуть співіснува­ти [53, с. 16].

Роль ВЕЗ у східноєвропейських країнах виявляється в та­ких сферах:

♦ перехід від високоцентралізованої економіки, що ба­зується на централізованому розподілі вкладень та роз­поділі результатів діяльності, до економіки, більше орієнтованої на ринок;

♦ підвищення незалежності економічних суб'єктів країни, які в довгостроковому плані перетворяться на підприємницькі організації, що самостійно приймають рішення (на відміну від їхньої нинішньої функції агентів державної бюрократичної машини);

♦ урізноманітнення форм власності підприємств, а також видів організаційних структур;

♦ поступова ліквідація монополії зовнішньої торгівлі в міру надання доступу до зовнішньоторговельних опе­рацій усім господарським організаціям країни;

♦ більш повне задоволення потреб споживачів у високо­якісних товарах та промислових потреб у новій техніці і більш якісних товарах виробничного призначення;

♦ активніше входження самостійних країн у світову еко­номіку та міжнародний розподіл праці. У цьому плані ВЕЗ можна розглядати як сполучний механізм чи засіб полегшення переходу до конвертованості грошової одиниці.

ВЕЗ можуть розглядатися як один з інструментів, спрямо­ваних на досягнення стратегічних цілей цих країн.

ВЕЗ можуть допомагати у вирішенні більш конкретних завдань[53, с. 18]:

♦ їх можна розглядати як джерело нових товарів і техніки;

♦ вони можуть виробляти нові знання і виконувати освітню функцію;

♦ вони можуть виконувати важливу функцію випробу­вального полігону перед широкомасштабним впровад­женням окремих реформ;

♦ вони можуть бути механізмом для зосередження досить обмежених ресурсів (технічних, фінансових, уп­равлінських, організаційних) та їх концентрованого спрямування на досягнення певної мети;

♦ зони можна розглядати як засіб сприяння розвитку певного регіону.

28 лютого 2001 р. Кабінет Міністрів України приймає по­станову "Про порядок проведення аналізу результатів функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і те­риторій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності". Згідно з цією Постановою, встановлюється порядок проведен­ня аналізу результатів функціонування ВЕЗ і ТПР з метою визначення соціально-економічних результатів їх функціону­вання, тенденції їх розвитку, проблемних питань ор­ганізаційного, юридичного та економічного плану та внесення пропозицій щодо їх подальшого функціонування.

Програмою розвитку в Україні спеціальних (вільних) еко­номічних зон і територій зі спеціальним режимом інвес­тиційної діяльності на період до 2010 р. передбачено, що фор­мування та розвиток ВЕЗ має відбуватися за такими етапами:

I етап — заснування, нормативно-правового забезпечення, організаційне та інфраструктурне облаштування ВЕЗ;

II етап — інвестиційне забезпечення, формування галузе­вої спеціалізації, визначення стратегічних інвесторів;

III етап — подальший розвиток, диверсифікація галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ.

У відповідності з цілями свого функціонування ВЕЗ мо­жуть мати різні назви. Різноманітність вільних економічних зон у світі зумовлюється як самим процесом їх еволюції, так і підвищення рівня економічного розвитку країни, посилення експортного і науково-виробничого потенціалу регіону,

поліпшенням стану інфраструктури (транспорту, соціально- побутової сфери тощо).

У міжнародній практиці нараховується понад ТРИ Десятки різновидностей вільних економічних зон. За матеріалами ООН, є такі їх види: митна, безмитна, зовнішньоторговель­на, торговельна, безмитна торговельна, особ­лива економічна, спеціальна, вільна, відкрита, промислово - торговельна, виробнича, промислова, промислово-експортно - виробнича, експортно-виробнича, експортна, привілейована підприємницька, сприяння інвестиціям, спільного підприємництва, спільна, "Мак'юладорас" (мексиканський термін зони), економічного і науково-технічного розвитку, техніко-впроваджувальна, науково-технічна, страхових і банківських послуг та ін.

При всій цій різноманітності, йдеться, по суті, про одне й те саме явище — створення господарських анклавів, які мають безмитний або пільговий режим ввезення і вивезення товарів, певну відособленість у торговельному і валютно-фінансовому відношенні від решти території приймаючих країн, тісний зв'язок зі світовим ринком та активне залучення іноземного капіталу. Найбільш характерним для західної економічної літератури сучасного періоду є визначення ВЕЗ, яке дає відо­мий японський економіст Т. Сімадзакі: "Райони, в яких при­пинено дію окремих статей національного законодавства з ме­тою сприяння прискореному розвитку, збереженню або підви­щенню існуючого рівня зайнятості" [53, с. 20].

Виходячи з досвіду функціонування ВЕЗ, їх класифіку­ють за такими видами (рис.7.3) [53, с.20]:

♦ комплексні спеціальні економічні зони виробничого характеру. Такі зони доцільно створювати на порівняно обмежених територіях, які мають зручне географічне положення на перехрестях міжнародних транспортних систем. Це безмитні зони, в яких створюються умови

для широкого залучення іноземного капіталу і де мож­на створити для цього необхідну інфраструктуру;

♦ зони вільної торгівлі — вільні митні зони і порти, тран­зитні зони;

♦ промислово-виробничні зони, зокрема:

- експортні промислові зони, які орієнтовані головним чином на зовнішню торгівлю;

- імпортно-промислові зони та зони по заміщенню імпорту, які покликані забезпечити країну, що прий­має, сучасними товарами, а місцеві підприємства — передовою технологією;

♦ парки технологічного розвитку — створюються на ос­нові існуючого в країні, що приймає, науково-технічно­го потенціалу з участю іноземного капіталу та з викори­станням зарубіжного досвіду;

♦ сервісні (зони страхових і банківських послуг, офшорні);

♦ туристичні зони та ін.

Вузькоспеціалізовані зони (за винятком зон вільної торгівлі) трапляються досить рідко.

У більшості випадків спостерігається поєднання різних форм діяльності.

За типом організації ВЕЗ розподіляються, насамперед, на експортно орієнтовані (як правило, анклавні) зони та зони імпортозаміщення.

Проаналізувавши статті, що відображають сучасний стан вільних економічних зон у світовій економіці, можемо запро­понувати типи ВЕЗ, подані в табл.7.1. Ця класифікація відзна­чається наявністю прикладів за кожним типом ВЕЗ і відрізняє зони залежно від цілей створення.

За розмірами ВЕЗ можна розподілити на крупно-, серед- ньо- і дрібномасштабні. До першого типу можна віднести, на­приклад, вільну зону Манауса в Бразилії (3,6 млн кв. км) та ВЕЗ Китаю площею по декілька десятків тисяч квадратних кілометрів.

Типи вільних економічних зон та їх основні характеристики

На території України знаходиться гирло однієї з найбільших річок Європи — Дунаю, водний шлях якого зв'язує між собою ряд країн Європи, а завдяки каналу Рейн — Майн — Дунай і порти Чорного та Балтійського морів.

Найбільш сприятливі для розвитку спільного підприємництва в умовах вільних економічних зон регіони Українське Причорномор'я, Закарпатська область, Донецько- Луганський, а також Крим. Наявні сприятливі умови для фор­мування науково-технічних зон поблизу великих наукових і університетських центрів — Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька.

Через регіон Українське Причорномор'я Україна має вихід у Світовий океан. Тут наявні певні передумови для ство­рення цілого ряду вільних економічних зон.

Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон визначає основні передумови їх ефективного функціону­вання. Насамперед слід врахувати певні фактори розміщення, зокрема:

♦ сприятливе, з погляду зовнішніх і внутрішніх можли­востей для реалізації намічених цілей, розміщення БЕЗ;

♦ наявність достатнього ресурсного потенціалу (природ­но-кліматичні умови, корисні копалини, трудові ресур­си, науково-виробничий потенціал тощо);

♦ забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури (яка існує або буде створена в процесі розбудови БЕЗ) згідно з міжнародними стандартами;

♦ розвинута система комунікацій, особливо засобів зв'яз­ку, розгалужена транспортна мережа;

♦ відсутність (або врахування в документах про створен­ня БЕЗ) екологічних обмежень та заборон щодо ство­рення БЕЗ з огляду на існуючі або передбачувані ант­ропогенні навантаження на навколишнє середовище.

Крім цих загальних для всіх територіально-господарських утворень чинників, порібно враховувати специфічні умови, характерні для окремих типів БЕЗ. Вони визначаються:

♦ цільовою і функціональною спрямованістю кожної БЕЗ;

♦ її зв'язками з позазональною економікою;

♦ ступенем інтегрованості в національне і світове госпо­дарство;

♦ прив'язкою до наявних систем розселення, виробничих та інших об'єктів.

Варто також врахувати ступінь зацікавленості органів місцевого і регіонального самоврядування й населення у ство­ренні на відповідній території спеціальної (вільної) еко­номічної зони.

Важливою передумовою ефективного функціонування БЕЗ є наявність конкретної програми її розвитку.

Основними чинниками, що обумовлюють вибір виробни­чої спеціалізації зони, є:

♦ базовий виробничий потенціал;

♦ забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури;

♦ наявність відповідних природних і трудових ресурсів необхідної кваліфікації або відносного надлишку тру­дових ресурсів (незайнятого в суспільному вироб­ництві населення);

♦ зацікавленість іноземних інвесторів у фінансуванні то­го чи іншого виробництва.

Таким умовам відповідає ряд регіонів та міст України.

Щодо наявності певних соціально-економічних умов, ви­робничої та соціальної інфраструктури, то тут треба врахува­ти, що ВЕЗ діють у країнах з різним рівнем економічного роз­витку. І якщо у високорозвинутих країнах вони вирішують питання подолання нерівномірності розвитку окремих регіонів, то для багатьох країн вони є засобом досягнення гар­монійного розвитку всіх регіонів, а також включення цих країн у світовий економічний простір. Саме таке завдання мо­же бути поставлене перед ВЕЗ, які мають формуватися в Ук­раїні.

Нарешті щодо законодавчих основ створення ВЕЗ. Такі первісні основи, можна вважати, закладені.

У 1992 р. прийнято Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) еко­номічних зон", а також Концепцію їх створення, законодавчі акти про зовнішньоекономічну діяльність, Закон "Про режим іноземного інвестування", закони про створення окремих ВЕЗ та ін.

Інвестиційна політика ВЕЗ базується на асигнуваннях з державного, місцевого бюджетів, позичкових коштів внутрішнього та зовнішнього джерел, відрахування від при бутків місцевих підприємств та організацій, зарубіжних інвестиціях.

Асигнування з державного бюджету направляються в ос­новному на створення об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури республіканського значення. Створення інфраструктури об'єктів регіонального значення покри­вається за рахунок коштів місцевого бюджету.

Згідно з Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", на всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності ВЕЗ поши­рюється система державних гарантій захисту інвестицій, пе­редбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Суб'єкти господарської діяльності зони мають державні гарантії на вивезення при­бутків і капіталу за її межі та за межі України.

Значні первинні інвестиції повинні бути зроблені з боку приймаючої країни. Виділяються чотири основні напрями та­ких інвестиції: перший — земля, на якій будуть розташовані підприємства та адміністративні приміщення зони; другий — фізична інфраструктура — під'їздні шляхи, земляні роботи, во­допостачання, енергопостачання, каналізація, телекомунікації тощо; третій — виробничі приміщення; четвертий — витрати на презентацію й рекламно-пропагандистську діяльність.

Ці витрати значно відрізняються між собою у залежно від місця розташування зони і від країни. Усі ці інвестиції повинні бути зроблені приймаючою країною ще до появи іноземних інвесторів. Якість і масштаби цих початкових інвестицій — це ключові фактори у рішенні іноземних компаній про вкладення ними інвестицій. З цієї точки зору залучення іноземних інвес­тицій у вільну економічну чи експортну промислову зону знач­но відрізняється від залучення інвесторів у звичайну економіку.

Загальні орієнтири, характерні для світового ринку: обсяг початкових капітальних витрат на створення зони — 5000 дол. на робоче місце; досить стандартний показник — 10 тис. робо­чих місць — потребуватиме капвкладень на суму приблизно 50 млн дол.; земля і основна інфраструктура — до 10 млн дол. з за­гальної суми; на заводи і адміністративні приміщення — 30-40 млн дол. щорічно; на рекламно-пропагандистську діяльність — 50 млн дол. щорічно.

Початкові інвестиції робитимуться протягом 5-10 років [54, с.74-75].

Для вітчизняних учасників необхідно створити умови, найбільш наближені до міжнародних умов господарської діяльності, з тим щоб вони забезпечили їх інтенсивну інтег­рацію зі світовим ринком.

Для іноземних інвесторів необхідно створити умови, які забезпечували б прискорену адаптацію їх до особливостей ро­боти в приймаючій країні, а також виходу на її внутрішній ри­нок.

Для створення таких умов проводяться заходи:

♦ цілеспрямоване та диференційоване зниження (відміна) податків;

♦ встановлення прискорених строків амортизації основ­них фондів, для того щоб не стимулювати ввезення мо­рально застарілої техніки і технології;

♦ звільнення від митного оподаткування та експортно- імпортних податків продукції, що ввозиться за кордону для споживання на території ВЕЗ, а також продукції, що вироблена у ВЕЗ і вивозиться за кордон;

♦ надання різноманітних пільг при оплаті оренди тери­торії та об'єктів інфраструктури;

♦ зниження плати за ресурси;

♦ надання більш привабливих умов кредитування й стра­хування, а також введення вищих відсоткових ставок депозитам у банках ВЕЗ.

Усі ці заходи використовуються в тому чи іншому наборі залежно від характеру ВЕЗ.

Створення ВЕЗ, як і будь-яке інша організаційне нововве­дення, пов'язане з певним ризиком. Основний ризик припадає на приймаючу країну, яка повинна вкласти в зону великі інве­стиції, щоб привернути увагу інвесторів, які можуть і не з'яви­тися.

Дослідження останніх років показали, що інвестори нада­ють великого значення політичній стабільності у приймаючій країні, ставлення її уряду і населення в цілому до приватних інвестиції (включаючи прямі зарубіжні інвестиції), традиціям поваги до міжнародних зобов'язань і прийняттю урядом міжнародних арбітражних процедур для врегулювання діло­вих та інвестиційних спорів. Інвестиційними гарантіями, які найчастіше трапляються є гарантії репатріації прибутків та капіталу.

Проте правові гарантії самі по собі не мають значення, як­що зарубіжний інвестор висловлює побоювання щодо до­поміжних послуг, вкрай необхідних для діяльності інвестора. Такі послуги включають: банківську справу, транспортні, кон­сультаційні правові та розрахункові послуги і телекомунікації.

Отже, сприятливе ділове середовище навколо ВЕЗ є не­обхідною передумовою для залучення прямих зарубіжних інвестицій [54, с. 81,86].

Необхідні правові основи для іноземних інвестицій закла­дені в Законі України "Про режим іноземного інвестування". У ньому визначено, що специфіка регулювання іноземних інвестиції у спеціальних (вільних) економічних зонах вста­новлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони. А правовий режим іноземних інвестиції, що встановлюється у спеціальних (вільних) економічних зонах, не може створювати умови для інвестування та здійснення господарської діяльності менш сприятливі, ніж встановлені цим Законом.

Тому слід розглянути основні положення цього Закону. У ньому визначено, що підприємство з іноземними інвес­тиціями — це підприємство (організація) будь-якої ор­ганізаційно-правової форми, створене відповідно до законо­давства України, іноземна інвестиція в статутному фонді яко­го, за його наявності, становить не менше 10 %.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: іно­земної валюти, валюти України, будь-якого рухомого і нерухо­мого майна, акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку/пай) у статут­ному фонді юридичної особи, грошових вимог та права на ви­моги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані пер­шокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, будь-яких прав інтелектуальної власності, прав на здійснення господарської діяльності та ін.

Згідно із законом, іноземні інвестиції можуть здійснюва­тись у таких формах:

♦ часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними осо­бами, або придбання частки діючих підприємств;

♦ створення підприємств, що повністю належать інозем­ним інвесторам, філій та інших відокремлених

підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

♦ придбання, не заборонене законами України, нерухо­мого чи рухомого майна, включаючи будинки, кварти­ри, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

♦ придбання самостійно або за участю українських юри­дичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території Ук­раїни;

♦ придбання інших майнових прав;

♦ в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності Ук­раїни.

Законом також визначені державні гарантії захисту іно­земних інвестицій. Передбачається, що для іноземних інвес­торів на території України встановлюється національний ре­жим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винят­ками, передбаченими законодавством України та міжнародни­ми договорами України.

Разом з тим, визначено, що для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні про­екти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних га­лузей економіки, соціальної сфери і територій, може встанов­люватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарсь­кої діяльності.

Важливим положенням закону є те, якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестиції, за­значені в розділі II цього Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іно­земного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестиції, зазначенні в цьому Законі.

Законом визначено, що іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації.

Без забезпеченості відповідними фінансами неможливо створити необхідні умови для забезпечення успішної господарської діяльності зони. На першому етапі формування зони, коли ство­рюється вся необхідна інфраструктура, ще не можна чекати, що зроблені капітальні витрати будуть прино­сити хоча б якийсь прибуток. Тільки через 5-7 років, як видно із світового досвіду, можна сподіватись на початок окупності первісних витрат. При цьому капітальні витрати приймаючої країни на створення матеріальної бази ВЕЗ та відповідної інфраструктури можна розглядати з двох точок зору: по-пер­ше, створюється матеріальна цінність для національної еко­номіки, оскільки фінансові ресурси перетворюються на ре­альні фізичні активи. По-друге, слід браги до уваги витрати внаслідок прийняття альтернативного курсу або відсутність капіталовіддачі при альтернативному використанні капіталу.

Щоб визначити справжні оптимальні витрати (а не внутрішню ринковуї ціну) на створення матеріальної бази та відповідної інфраструктури потрібно поділити ці витрати на компоненти: землю, робочу силу, матеріали місцевого вироб­ництва, послуги та витрати в іноземної валюті.

Оптимальні витрати вітчизняного капіталу подаються по дисконтній ставці, що відбиває суспільну норму прибутку, який одержує економіка приймаючої країни при здійсненні мінімально ефективного інвестиційного проекту.

Фінансування проекту створення зони може здійснювати­ся за рахунок іноземної позики. При цьому ставка відсотка на іноземну позику повинна бути менша, ніж соціальна дисконт­на ставка, яка застосовується в аналізі "витрати—випуск" при виплаті боргів.

Фінансування у сфері послуг може відбуватися шляхом укладення угод із зарубіжними приватними інвесторами. На­приклад, приватні інвестори у вільному порту Гонконг фінан­сували будівництво тунелів і підземних доріг через канали, а також зробили значний внесок у модернізацію інфраструкту­ри в Шекоуському промисловому парку в Шеньчженській спеціальній економічній зоні Китаю [54, с. 89-91].

Грошова і фінансова система економіки має декілька оз­нак:

♦ банківська система;

♦ природа та розміри міжбанківського ринку;

♦ попит на банківський кредит;

♦ зростання вкладів у банках;

♦ вартість банківського посередництва;

♦ банківські відсоткові ставки;

♦ кредитні обмеження та загальна заборгованість еко­номіки.

Ці риси надають цінну інформацію щодо здатності еко­номіки постачати необхідні фінансові ресурси для ко­мерційної та промислової діяльності, яку планується вести в конкретних БЕЗ.

Вважається що фінансові системи новоутворених держав у сучасних умовах не можуть задовольнити фінансові вимоги фірм, які діятимуть у ВЕЗ цих країн.

Вирішення проблем здебільшого залежатиме від методів, якими будуть нарощуватися обсяги зовнішніх капіталів для оф- шорної діяльності. Це означає створення спеціальних установ.

При цьому слід брати до уваги два види проблем:

♦ як створити умови, необхідні для залучення зовнішньо­го капіталу, тобто умови, за яких можна одержати до­ход на капітал, котрий буде, принаймні, порівняний з тим, який одержують в інших країнах;

♦ як досягти умов, які активізують мобілізацію фінансо­вих посередників у країні, поступово вводячи їх у

міжнародні процеси фінансування з усіма структурни­ми змінами та зрушеннями, які вони спричинюють.

Існує багато норм, які прямо або опосередковано стиму­люють банки до здійснення своїх міжнародних операцій через відділення. Найважливіші з них стосуються валютного кон­тролю, грошової політики та заходів щодо фінансової дис­ципліни, а також характеру податкової системи. Такі політичні заходи стимулювали розвиток офшорних фінансо­вих ринків у інших країнах світу.

Система офшорних банківських послуг може застосовува­тися багатьма шляхами.

Серед цих проблем — питання бенефіціарів, дозволу на операції з валютою, грошові переваги, менеджменту (напри­клад, зниження формальностей та контрольних процедур) та податкового режиму (прибутковий податок, що стягується шляхом регулярних вирахувань із заробітної плати; податок на операції, проведені банками; податок на репатрійовані дивіденди, що розподіляються зарубіжними банками, податок на доход, одержаний від офшорних операцій).

До можливих наслідків введення системи офшорних банківських послуг у вільних економічних зонах можна відне­сти такі [54, с. 95-100]:

♦ нові джерела фінансування;

♦ зниження вартості фінансів;

♦ зменшення банківських формальностей;

♦ збільшення міжбанківської конкуренції;

♦ передача банківських ноу-хау;

♦ інтернаціоналізація внутрішньої банківської системи;

♦ створення міжбанківського ринку;

♦ узгодженість цілей грошової політики;

♦ етап у досягненні конвертованості грошової одиниці.

Усі проекти створення ВЕЗ мають бути підданні аналізу

за системою "витрати — випуск", але при цьому треба мати на увазі, що успіх діяльності зони, як свідчить світовий досвід,

визначається ступенем її конкурентоспроможності щодо інших зон а пе рівнем її внутрішньої прибутковості.

Основними податковими пільгами у ВЕЗ можуть бути звільнення від квот, мита та інших податків на імпорт сировини і, як правило, капітального обладнання, а також звільнення від податків на експорт.

Ще однієї важливою податковою пільгою, яку пропону­ють багато крЗіїн- є цілковите або часткове звільнення від при­буткового поДаткУ на періоди до 20, а іноді й 25 років (Ірландія та Сенегал)- Звичайно таке звільнення надається не більше ніж на п'ять років. Залежно від обставин це звільнення може бути цілковитим або частковим. Воно може поєднувати­ся з іншими стимулами, наприклад, відстроченою або вільною амортизацією, правом на перенесення збиткового сальдо на інший рахун£>к протягом невизначеного часу, вирахуванням на капіталіза£Пю прибутків та податковими пільгами за інвес­тування капіталу-

Вважається що набагато ефективнішим стимулом, ніж звільнення віД податків, може бути фінансування за знижени­ми відсотковими ставками, оскільки підприємства ВЕЗ фінан­сують значну частину свого основного капіталу за допомогою позик.

Використовуються також інші стимули, які значно відрізняються У різних зонах. Сюди відносяться капітальні субсидії за допомогою яких приймаюча країна так чи інакше покриває частину вартості основного капіталу для здійснення проекту або вартості підготовки робочої сили.

Субсидії можуть також набувати форму відсотка асигну­вань на ореИДнУ плату, спеціальних послуг по маркетингу, роз­робки виробів тощо (тобто всіх видів діяльності, які вважа­ються важливими для національних інтересів [54, с. 110—113].

Питання митного оподаткування в діяльності ВЕЗ є пре­рогативою держави. Вона встановлює пільговий рівень митно­го оподаткування і податків на зовнішньоекономічні зв'язки підприємств зони, здійснює митний контроль на кордонах зо­ни (внутрішньому і зовнішньому).

Звільнюється від митного оподаткування та імпортних податків продукція, яка надходить на територію ВЕЗ із-за кор­дону для споживання в зоні, а також для перероблення, скла­дання та наступного реекспорту.

Готова продукція зони вироблена з використанням імпортних матеріалів і вузлів, ввезених у ВЕЗ безмитно і яка постачається на територію країни, може оподаткуватися ми­том у частині вартості імпортного компоненту.

Експорт продукції, виготовленої у ВЕЗ, не обкладається експортним митом, експортними податками, не підлягає ліцензуванню і квотуванню.

Експорт через ВЕЗ продукції, не підданій обробленню, об­кладається експортним митом і експортними податками в ус­тановленому порядку.

В Україні принципи митного і податкового регулювання у ВЕЗ визначені Законом "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон".

Виходячи із світового досвіду, визначаються такі загальні принципи вироблення політичної лінії щодо стимулів:

♦ позитивна чиста поточна вартість проектів ВЕЗ є най­вищою, коли вартість розвитку матеріальної бази та ек­сплуатаційні витрати покриваються платою, що її вно­сять підприємства зони за оренду землі та заводських приміщень та внесків на експлуатацію зони. У цьому випадку державні стимули та субсидії не надаються або не вимагають додаткових витрат;

♦ стимули звичайно плануються таким чином, щоб при­ваблювати підприємства обробної промисловості;

♦ якщо прийнято рішення про застосування стимулів, во­ни повинні бути: прості та недвозначні; конкретні та незмінні для кожного підприємства; бути найвищими в

початкові роки, коли фізичні перешкоди найбільші, а віра в зону ще слабка;

♦ останній, але не менш важливий момент полягає в то­му, що державні стимули не повинні шкодити чистій прибутковості операцій у довгостроковому плані. Сти­мули слід розглядати лише як додаткові заходи, які за­охочують спрямування ресурсів [54, с.114-115].

Мета валютного механізму ВЕЗ — забезпечити не тільки стимулювання притоку іноземного капіталу, а й нормальне функціонування і взаємодію зони як з вітчизняною еко­номікою, так і із світовим ринком.

Валютний режим може визначатися для кожної зони, ви­ходячи з її цільового призначення, характеру та конкретних 'економічних умов.

Слід надавати перевагу створенню в зоні механізму пря­мої конверсії на основі внутрішньозональних валютних бірж та аукціонів.

Функціонування валютного механізму ВЕЗ забезпе­чується створюваним у зоні зональним відділенням Національного банку країни.

ВЕЗ повинна функціонувати на засадах валютної само­окупності. Це забезпечується надходженнями від експорту, а також орендними та податковими платежами іноземних фірм, що працюють у зоні.

На початкових етапах у певних випадках необхідні ва­лютні витрати учасників зони можуть покриватися за рахунок довгострокових валютних кредитів, а також виділення цент­ралізованих коштів для продажу на біржі.

Функціонування ВЕЗ на базі ВКВ може призвести до її відособлення від решти економіки країни і формування ва­лютного анклаву, що утруднить широкий вихід на внутрішній ринок іноземних учасників.

Зональне відділення Національного банку здійснює:

♦ організацію безготівкового обороту;

♦ управління валютними резервами та регулювання ва­лютних курсів і кредиту;

♦ видачу ліцензій комерційним банкам на здійснення ва­лютних операцій;

♦ нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ;

♦ контроль за додержанням банківського і валютного ре­жиму на території ВЕЗ.

Нові незалежні держави, які утворилися на території ко­лишнього СРСР, належать до групи країн з неконвертованою валютою, а тому валютні питання мають важливе значення для формування стосунків між та рештою національної еко­номіки в кожній з країн.

Вирішення валютних питань полягає в переході до певних форм обмеженої конвертованості грошової одиниці. Тут мож­ливі три основні варіанти: перший — використання твердих ва­лют у межах вільної економічної зони і у відносинах її з інши­ми зонами та зарубіжними країнами; другий — використання грошових знаків як у самих зонах, так і в їхніх стосунках з агентами національної економіки, в той час як тверді валюти використовуватимуться у відносинах ВЕЗ з іншими країнами; третій — створення спеціальної валюти ВЕЗ для використан­ня в зонах і у відносинах як із зарубіжними країнами, так і з приймаючою країною.

Короткий огляд різних варіантів показує, що фактично жоден з них не є цілком задовільним. Але проблему слід вирішувати безпосередньо, щоб закласти підвалини успішно­го створення ВЕЗ.

Закони і правила, які регулювати валютний обмін у ко­лишніх соціалістичних країнах, як правило, передбачали жорсткі обмеження. Усього декілька банків мали право здійсню­вати валютні операції і тримати вклади в іноземної валюті.

Підприємства також стикалися з багатьма обмеженнями при використанні заробленої ними валюти. Можна передбачи­ти, що багато іноземних інвесторів вважатимуть їх неприйнят­ними у їх нинішніх формах. Кошти, заробленні в межах БЕЗ, повинні безперешкодно переказуватися за кордон, або ж якщо вони залишаються на рахунках всередині БЕЗ, то має існува­ти можливість переказувати їх до будь-якого місцевого банку [54, с. 58-61].

В Україні режим валютного регулювання встановлюється відповідними законодавчими актами і знаходиться в стадії свого формування. А тому при вивченні цього питання слід враховувати нові правила такого регулювання, які встановлю­ються останнім часом.

_ Постачання і збут у БЕЗ організуються на договірній основі і на двох рівнях — зона вцілому і окремі підприємства, Матеріально-технічне постачання і збут можуть бути забезпечені згідно з договором:

♦ з державою (у рамках держзамовлень, які отримують підприємства зони на конкурсній основі);

♦ з місцевими органами управління (при розміщенні за­мовлень на підприємствах БЕЗ для потреб зони);

♦ між підприємствами і торговельними організаціями, котрі знаходяться поза БЕЗ (вітчизняними та інозем­ними) і підприємствами самої зони та торговельними організаціями зони.

Система матеріально-технічного постачання БЕЗ з реш­тою території країни повинна забезпечуватись:

♦ розвитком виробничої кооперації з позазональними підприємствами;

♦ організацією зустрічних поставок продукції, що стано­вить взаємний інтерес;

♦ організацією в зоні виробництва на давальницькій си­ровині та ін.

Підприємства, які беруть участь у матеріально-технічному забезпеченні зони, отримують пріоритетні можливості за­купівлі будь-якої продукції, що виробляється у БЕЗ.

Постачання і збут продукції підприємств ВЕЗ, у тому числі на зовнішніх ринках, може здійснюватись на договірній основі через зональні торговельні організації.

Роздрібний товарооборот у ВЕЗ здійснюється спеціалізо­ваними торговельними організаціями, які закуповують у країні та за рубежем споживчі товари для реалізації через ма­газини роздрібної торгівлі всередині зони. Особливо дефіцит­на продукція може продаватися на іменні чеки (кредитні карт­ки) через систему спеціалізованих магазинів.

Усі ціни на продукцію зони і на товари, які надходять у зо­ну, повинні визначатися на договірній основі і наближатися до світових.

Роздрібні ціни на товари першої необхідності, які купу­ються в зоні, повинні відповідати цінам, що діють на території країни.

В Україні суб'єкти економічної діяльності, що діють на те­риторії спеціальної (вільної) економічної зони, здійснюють матеріально-технічне постачання ї реалізацію продукції, а та­кож одержують та надають послуги у формах і на умовах, які вони визначають самостійно на основі договорів із своїми кон­трагентами.

Органи державної виконавчої влади не мають права засто­совувати у відносинах із зазначеними суб'єктами обов'язкове державне замовлення.

Суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони мають право брати участь у конкурсах на державні замовлення, що оголошуються державними устано­вами України.

Для рішення економічних, соціальних та науково-технічних проблем, які склалися в Україні; Може бути застосований логічний лан­цюг, який складається з таких ланок: пробле­ми — цілі — засоби — рішення — діяльність — результати (рис. 7.4).

У зоні відбувається реалізація балансу інтересів ділових партнерів, які беруть участь у її діяльності.

Учасники ВЕЗ реалізують власні інтереси за такими на­прямами:

♦ між адміністрацією зони та всіма господарськими суб'єктами цієї зони;

♦ між самими учасниками ВЕЗ в усіх галузях діяльності;

♦ між національними та іноземними суб'єктами госпо­дарської діяльності у зоні;

♦ на макрорівні повинен бути досягнутий інтерес усіх факторів розвитку приймаючої країни: економічних, політичних, соціальних та науково-технічних.

Виходячи із зарубіжного досвіду, в процесі формування ВЕЗ проходять три етапи: підготовчий, вихідний і структуро- утворюючий (табл.7.2).

Таблиця 7.2

Організаційні фактори створення ВЕЗ

На першому етапі здійснюється розроблення нормативних документів і техніко-економічного обґрунтування. Потім нор­мативні документи та обґрунтування проходять різноманітні експертизи, визначається механізм реалізації нормативних актів. Розробляється фінансовий і податковий механізми зо­ни, порядок зовнішньоекономічної ДІЯЛЬНОСТІ на її території. Починається формування органів управління.

На другому етапі остаточно формується структура уп­равління ВЕЗ, розподіляються повноваження щодо уп­равління; розробляються нормативні документи, які регла­ментують взаємовідносини органів управління ВЕЗ з місцеви­ми органами влади. Створюється інфраструктура зони, відкриваються комерційні банки, біржі, бізнес-центри. Здійснюється оренда державних підприємств. Створюється інфраструктура підготовки фахівців у сфері бізнесу, відкрива­ються спеціальні школи, курси та біржі праці. Вільна еко­номічна зона одержує податковий кредит.

На третьому етапі завершується створення транспортної, ринкової та виробничої інфраструктури. Засоби зв'язку дося­гають міжнародного рівня. Здійснюється технічне переозб­роєння промислових підприємств, починається експорт про­дукції. У ВЕЗ надходять іноземні інвестиції, активно створю­ються спільні підприємства. Починається корисна віддача від діяльності ВЕЗ, припиняється податковий кредит.

Світовий досвід свідчить, що капіталовкладення у ВЕЗ окуповуються через 5-7 років. Протягом цього періоду здійснюються основні інвестиції в інфраструктуру, розгор­тається і освоюється базовий виробничий потенціал, відпраць­овується економічний механізм функціонування зони.

Управління функціонування ВЕЗ здійснюється на двох рівнях. Один рівень —це державне регулювання розвитку ВЕЗ, другий — управління безпосередньо на місці.

Державне регулювання розвитку ВЕЗ здійснюється на ос­нові комплексу загальних та спеціальних законодавчих актів. До числа таких загальних законодавчих актів відноситься За­кон України "Про загальні засади створення спеціальних (вільних) економічних зон", згідно з цим законом для кожної вільної економічної зони приймається окремий закон.

У загальному законі про ВЕЗ визначаються мета, порядок створення, техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування зони, управління, митні, подат­кові та валютно-фінансові умови функціонування, система державних гарантій інвесторам, регулювання економічних відносин, правовий режим, порядок в'їзду і виїзду та порядок ліквідації зони.

Техніко-економічне обґрунтування доцільності створен­ня і функціонування ВЕЗ має включати:

♦ мету, функціональне призначення та галузеву спрямо­ваність її діяльності;

♦ етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення;

♦ ступінь розвитку виробничої та соціальної інфраструк­тури, інфраструктури підприємництва та можливості їх розвитку в майбутньому;

♦ вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення;

♦ рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;

♦ обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення;

♦ обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредит­ного механізму.

У законі про кожну окрему ВЕЗ конкретизуються поло­ження, визначені загальним законом: визначаються функції да­ної ВЕЗ, її територія, особливості майнових та земельних відно­син, підприємницької діяльності, фінансових відносин тощо.

Державне регулювання діяльності ВЕЗ здійснюють орга­ни державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства Ук­раїни на території, де створено зону.

Методологічною основою для прийняття рішень і підго­товки документів у процесі створення конкретних ВЕЗ є "Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні".

У Концепції визначаються мета, правові основи, загальні принципи та передумови створення і функціонування ВЕЗ в Україні; наводиться класифікація ВЕЗ та їх загальна характе­ристика; визначається стратегія розвитку ВЕЗ в Україні.

Органи управління ВЕЗ незалежно від їх типу:

- місцеві ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;

- орган господарського розвитку і управління ВЕЗ.

Місцеві ради та місцеві державні адміністрації укладають з

органом господарського розвитку ВЕЗ генеральну угоду про пе­редачу в її користування земельних ділянок, об'єктів інфраст­руктури, розташованих на цій території, та природних ресурсів.

Світовий досвід свідчить про те, що успіх діяльності ВЕЗ визначається, поряд з іншими факторами, і тим, наскільки уз­годжено діють місцеві органи державної влади і адміністрація зони.

Поиск по сайту: