Розрахунки у ЗЕД підприємства

види ЗЕД пов'язані з міжнародними розрахунками.

Міжнародні розрахунки - це регулювання платежів за грошовими вимогами та зо­бов'язаннями, що виникають між юридични­ми та фізичними особами різних країн у процесі їх діяльності у світогосподарській сфері.

Природа міжнародних розрахунків та їх організація пов'язані з розвитком та інтернаціоналізацією товарного ви­робництва, яке є чинником руху власності у міжнародному обігу через незбігання часу виробництва, реалізацій і оплати товару, а також територіальними особливостями ринків збуту.

Міжнародні розрахунки охоплюють розрахунки із зовнішньої торгівлі товарами (звичайні товари, товари для по­дальшого оброблення, ремонт товарів, придбання товарів у портах транспортними установами тощо) та послугами (транспортні послуги, поїздки, зв'язок, будівництво, страху­вання, фінансові, комп'ютерні та особисті послуги), які роб­лять резиденти нерезидентам та навпаки, а також некомерційних операцій, кредитів, позик, руху капіталів між країнами.

Переважна частина міжнародних розрахунків здійснюється в процесі міжнародних торговельних відносин.

Міжнародні розрахунки у зв'язку з рухом капіталу пов'язані з функціонуванням фінансових ринків, з рухом цінних паперів як у формі прямих, так і портфельних інвес­тицій.

Міжнародні розрахунки — це:

1) комерційні платежі за грошовими вимогами та зо­бов'язаннями, що виникають між підприємствами, банками, установами й окремими особами різних країн, пов'язані зі світовою торгівлею, міжнародним кредитом і прямими за­рубіжними інвестиціями;

• 2) некомерційні платежі, пов'язаці "з перевезенням паса­жирів, страхуванням, туризмом, переказом грошей за кордон тощо.

Міжнародні розрахунки бувають двосторонніми, коли во­ни здійснюються між двома країнами, або багатосторонніми, коли суми, виручені від реалізації товарів в одній країні, вико­ристовуються для платежів третім країнам.

Більшість міжнародних розрахунків здійснюється в по­рядку безготівкових розрахунків, через банки різних країн, які підтримують взаємні кореспондентські зв'язки, тобто відкри­вають один одному рахунки, зберігають на них грошові кошти у відповідній валюті і виконують платіжні та інші доручення на засадах взаємності. Робиться це так: банк у країні імпорте­ра списує суму платежу з рахунка свого клієнта та зараховує її (або еквівалент в іноземній валюті) на рахунок іноземного банку — кореспондента, а банк у країні експортера списує цю суму з рахунку кореспондента та зараховує її на рахунок свого клієнта, що експортував свій товар.

Платежі готівкою з міжнародних розрахунків виконують­ся в основному під час подорожей за кордон делегацій, ту­ристів або приватних осіб, які обмінюють у банках валюту своєї країни на відповідну іноземну валюту[21].

На стан платіжних розрахунків комплексно впливають численні чинники:

♦ економічні та політичні відносини між країнами;

♦ становище країни на товарних і грошових ринках;

♦ ступінь використання та ефективність державних за­ходів щодо зовнішньоекономічного регулювання;

♦ міжнародні торговельні правила і звичаї;

♦ регулювання міждержавних товарних потоків, послуг і капіталів;

♦ відмінності в темпах інфляції в різних країнах;

♦ стан платіжного балансу;

♦ банківська практика;

♦ умови зовнішньоторговельних контрактів та кредитних угод;

♦ конвертованість валют тощо.

Особливості міжнародних розрахунків полягають у такому:

1. Імпортери та експортери, їх банки вступають до певних відособлених від зовнішньоекономічного контракту відносин, пов'язаних з пересиланням, обробленням товаророзпорядчих і платіжних документів, із здійсненням платежу. Обсяг зо­бов'язань і розподіл відповідальності між ними залежать від конкретної форми розрахунків.

2. Міжнародні розрахунки регулюються національними нормативними та законодавчими актами, міжнародними банківськими правилами та звичаями.

3. Міжнародні розрахунки є об'єктом уніфікації. Це зу­мовлено процесом інтернаціоналізації господарських зв'язків, універсалізацією банківських операцій. Наприклад, уніфікація вексельного законодавства, Уніфіковані правила для документарних акредитиву та інкасо, Правила щодо кон­трактних гарантій тощо.

4. Міжнародні розрахунки мають, як правило, докумен­тарний характер, тобто здійснюються проти фінансових і ко­мерційних документів. До фінансових документів відносять­ся: прості й переказні векселі, чеки, платіжні розписки.

До комерційних документів відносяться: • ♦ рахунки-фактури;

♦ документи, які підтверджують відвантаження чи відправку товарів, або прийняття та відвантаження (ко­носаменти, залізничні, автомобільні, авіаційні на­кладні, поштові квитанції, комбіновані транспортні до­кументи на змішані перевезення);

♦ страхові документи, оскільки експортні вантажі зазви­чай застраховуються;

♦ інші документи — сертифікати, які засвідчують поход­ження, масу, якість, аналіз товарів, митні, консульські розрахунки.

5. Міжнародні розрахунки здійснюються у різних валютах, а відтак, по-перше, на їх ефективність впливає динаміка валют­них курсів; по-друге, нормальне функціонування міжнародних товарно-грошових відносин можливе лише за умови вільного обміну національної валюти на валюту інших країн. Іншими словами, найбільш ефективна участь тієї чи іншої країни у міжнародних торговельних розрахунках можлива лише на ос­нові конвертованої валюти. У сучасній практиці розрахунки між банками різних країн з боргових вимог і зобов'язань здійсню­ються в основному у ВКВ. У країнах з частково конвертованою валютою держава використовує валютні обмеження, що безпо­середньо впливає на зовнішньоторговельні розрахунки.

Значну роль у міжнародних розрахунках відіграють ко­лективні валюти, які з'явилися в 70-х роках XX ст.

Вони наділяються функціями міжнародних грошей як регіонального (регіональні валюти країн Європи, Азії, Афри­ки, Латинської Америки), так і глобального характеру (спеціальні права запозичення — СДР). СДР введені МВФ 1 січня 1970 р. і використовуються в основному для міждержав­них розрахунків. Європейська валютна одиниця — ЕКЮ емітується з 13 березня 1979 р. ЄВС для використання в офіційному та приватному секторах як валюта ціни і валюта платежу, замість якої в 1999 р. вводиться євро.

З 1 січня 2002 р. євро стала єдиною валютою в країнах ЄС, усі національні валюти країн-членів були вилучені з обігу та замінені на євро як у безготівковому, так і в готівковому обігу.

Із введенням євро Європейський центральний банк здійснює емісію лише в євро; комерційні банки проводять фінансові операції з ЄЦБ лише в євро; євро використовується в усіх міжбанківських розрахунках; навіть якщо міжнародні розрахунки або перекази здійснюються у валютах країн євро- зони, банківська звітність ведеться в євро.

Згадаємо вимоги ЄС до фінансово-економічних показ­ників країн, які хочуть користуватися євро:

♦ дефіцит держбюджету не може перевищувати 3% від ВВП;

♦ сукупний державний борг повинен становити не більше ніж 60% від ВВП;

♦ річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції в трьох країнах ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більше ніж на 1,5%;

♦ середнє номінальне значення довгострокових відсотко­вих ставок не повинно перевищувати 2% середнього

рівня цих ставок трьох країн ЄС з найбільш стабільни­ми цінами ("9%);

♦ країни, які переходять до євро, повинні дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі ЄВС.

Перевага використання євро в міжнародних розрахунках:

1. Після введення євро реально вирішена проблема фак­тичної заміни національних валют країн — членів єврозони єдиною валютою та її використання як у внутрішніх розрахун­ках країн єврозони, які становлять 50% їх загального зовнішньоекономічного обігу, так і в розрахунках з іншими країнами (експорт товарів єврозони становить 36% світового експорту).

2. За різними оцінками, країни ЄС втрачали від 15 до ЗО млрд ЕКЮ щорічно через причину циркуляції величезної кількості валют на досить тісному економічному просторі. Суб'єкти ринку ЄС, застраховуючись від можливих коливань валютного курсу, втрачали значну частину своїх активів (близько 45 млрд німецьких марок). На обмінні готівки однієї валюти на іншу населення єврозони втрачало близько 2 млрд німецьких марок за рік.

3. Оскільки євро починає широко використовуватись у міжнародних розрахунках, при операціях з різними фінансо­вими інструментами на міжнародних ринках, Центральні бан­ки багатьох країн поступово розширюють його використання як резервної валюти.

4. Завдяки різниці масштабів цін дуже важко зіставляти ціни на однорідні товари різних країн-виробників. Уведення єдиного засобу платежу має можливість зіставляти ці вар­тості, що посилює конкуренцію між постачальниками товарів і послуг, особливо в умовах широкого використання систем електронної оплати. Це сприятиме підвищенню мобільності платежів і безперешкодному доступу до товару виробника в будь-якій точці Європи.

5. Кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни, зустрічається з тим самим масштабом цін і з тією са­мою валютою, що в його державі. Ідентичність основних еко­номічних показників країн ЄС ліквідує практично всі пере­шкоди пересуванню громадян у рамках економічного просто­ру об'єднаної Європи.

6. Забезпечується створення економічного простору, еквівалентного за населенням і потенціалом, для економік США та Японії.

7. Вирівнюються умови торгівлі для країн єврозони, поліпшуються їх конкурентні можливості.

8. Євро сприяє підвищенню прозорості ціноутворення, уніфікації бухгалтерського обліку, статистики, економічного аналізу та прогнозування і зіставлення результатів.

9. Стимулюється зростання ринку трансакцій (переказ грошових коштів на які-небудь цілі) та заощадження у євро. Ринок євро ставатиме дедалі ліквіднішим. Для інвесторів з'яв­ляються додаткові стимули деномінувати свої портфелі у євро і таким чином поглибити цей ринок.

10. З появою євро суттєво знизився ринок спекулятивних валютних операцій — вони перекидуються на ринки інших країн.

В Україні не стоїть питання про приєднання до зони євро, оскільки її економічні показники не дають можливості набли­зитись до країн цієї зони. Проте, враховуючи той факт, що значна частина нашого зовнішньоторговельного обігу припа­дає на зону євро, для України введення євро має величезне значення. А тому питання виходу євро на внутрішній ринок України та відповідного формування валютних резервів Національного банку має першочергове значення.

З 5 січня 1999 р. комерційним банкам України дозволено:

♦ проводити за дорученням клієнтів конверсію поточних рахунків клієнтів, які були відкриті в євровалюті та в євро;

♦ здійснювати за дорученням клієнтів операції по кон­версії євровалют в іншу або в євро за умови дотриман­ня обмінних курсів, установлених Європейським цент­ральним банком 31.12.1998 р.;

♦ уповноваженим комерційним банкам купувати та про­давати євро на Українській та Кримській Міжнародній Валютній Біржах, якщо зобов'язання або вимоги рези­дентів України згідно з підтвердженим документом де- номіновані в євровалютах або євро.

Використання колективних валют у міжнародних розра­хунках зменшує залежність їх ефективності від курсових ко­ливань, економічної та валютної політики країн-емітентів цих валют.

До основних суб'єктів міжнародних розрахунків відно­сяться експортери, імпортери та банки, що їх обслуговують. Вони вступають у відповідні відносини, які пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів.

Провідну роль у міжнародних розрахунках відіграють ве­ликі банки. Ступінь їх впливу в міжнародних розрахунках за­лежить від:

♦ масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни базу­вання;

♦ застосування національної валюти країни базування;

♦ спеціалізації, фінансового стану, ділової репутації;

♦ мережі банків-кореспондентів.

Для здійснення розрахунків банки використовують свої закордонні відділення та кореспондентські відносини з іно­земними банками. Кореспондентські відносини з іноземними банками супроводжуються відкриттям рахунків "лоро" (ра­хунків іноземних банків у даному банку) і "ностро" (рахунків даного банку в іноземних банках). Кореспондентські відноси­ни визначають порядок розрахунків, розмір комісії, методи по­повнення витрачених коштів.

Для своєчасного та раціонального здійснення міжнарод­них розрахунків банки зазвичай підтримують необхідні ва­лютні позиції в різних валютах відповідно до структури та термінів наступних платежів.

З метою отримання більш високого прибутку банки праг­нуть підтримувати на рахунках "ностро" мінімальні залишки. Вони віддають перевагу розміщуванню валютних активів на світовому ринку позичкових капіталів, у тому числі на євро - ринку.

Ризик — це небезпека втрати з вини

іншої сторони або внаслідок зміни політичної, економічної чи іншої ситуації в країні партнера. Зазнати втрат у ЗЕД може будь-хто з її учасників: експортери, імпортери або обслугову­ючий банк.

У зовцішньоекономічній діяльності розрізняють чотири основні групи ризиків:

♦ ризик країни;

♦ банківський;

♦ валютний;

♦ ризик контрагента.

1. Ризик країни знаходиться за межами банківської систе­ми або ділового партнера. До цього ризику відносяться насам­перед політичні та економічні події в конкретній державі, які можуть призвести до втрат під час проведення зовнішньоеко­номічних операцій. Такі події знаходяться більшою мірою під контролем уряду цієї країни

Одним з глобальних чинників у сфері МЕВ є політична стабільність у країнах та регіонах, загальний політичний клімат у світі. Політична нестабільність, несприятливі події (війни, революції, націоналізація, ембарго тощо) ставлять під сумнів можливість виконання сторонами своїх зобов'язань за контрактом. Наприклад, експортер не може відвантажити то­вари, оскільки вони можуть бути знищені або пошкоджені під час проведення військових дій або під час транзиту. У зв'язку з політичними подіями імпортер не має можливості здійснити оплату за отримані товари. З цих же причин банк експортера не має можливості переказати кошти на банк імпортера або банк імпортера не зможе здійснити покриття.

При оцінюванні політичних ризиків важливо вивчити політичну ситуацію в країні-партнера та країні транзиту. Мінімізації політичних ризиків може сприяти використання акредитивів, підтверджених банком стабільної країни, фор- фейтингових угод, експортного страхування та гарантії.

Важливу роль у ЗЕД відіграють економічні умови країни контрагента: наявність у неї валютних резервів, міра конверто- ваності валюти, інфляції, платіжний баланс тощо. Несприят­ливі економічні умови (дія мораторію, зміни у зовнішньоеко­номічному законодавстві, політика протекціонізму тощо) мо­жуть завадити імпортеру виконати свої зобов'язання, а екс­портер може не виконати свою частину контракту через обме­ження або заборону експорту. Банки в таких умовах можуть також виявитись неспроможними виконати свої функції. До засобів банківського страхування економічного ризику відно­сять:

♦ постійне спостереження за рейтингом країн, який публікується у спеціалізованих виданнях;

♦ установлення для окремих країн лімітів та їх регуляр­ний перегляд;

♦ відкриття філій (представництв) у країнах партнерів і розміщення там своїх представників для вивчення по­точної ситуації на місцях.

При торговельних відносинах з економічно несприятли­вими країнами використовується більш короткий термін ви­конання протилежною стороною зобов'язань за контрактом, ніж за угодами з економічно розвинутими державами.

Проблеми можуть також виникнути у зв'язку з істотними відмінностями в економічних структурах, юрисдикціях, діловій та банківській практиці в різних країнах. Відносно Ук­раїни варто відзначити, що досі не розроблена концепція захи­сту українського ринку, вітчизняного підприємництва. Ук­раїнський ринок став відкритим для неякісної імпортної про­дукції, що має низькі екологічні характеристики.

Елементом ризику країни є ризик затримки переказу гро­шових коштів. Цей ризик пов'язаний з відмовою або неспро­можністю з економічних причин країни імпортера здійснити платежі згідно з домовленістю або нездатністю країни експор­тера повернути авансові платежі. Держава може встановлюва­ти обмеження як на переказ коштів, так і на їх конвертацію в інші валюти. З точки зору банків такі обмеження можуть при­звести до того, що банк експортера не отримає переказ у відповідній валюті, а банк імпортера не здійснить переказ гро­шей на покриття або авансовий платіж у цій валюті. При цьо­му самі контрагенти здатні виконати свої зобов'язання за кон­трактом.

З метою страхування непереказу грошових коштів вив­чається рейтинг країни, враховуються існуючі валютні обме­ження та правила валютного регулювання у країні контрагента.

2. Банківський ризик пов'язаний з втратами, які можуть виникнути у зв'язку з недостатньою надійністю банка, неза­довільною організацією управління банком. На діяльність банку як фінансової структури впливають чинники: навко­лишнє політичне й економічне середовище, конкуренція, акціонери, якість персоналу, технічне устаткування тощо.

З метою контролю за банківськими ризиками банки вста­новлюють нормативи і ліміти, які час від часу переглядаються, відстежують інформацію про фінансовий стан банків, постійно підвищують кваліфікацію співробітників.

Таким чином, оцінюючи ризикованість банківських опе­рацій з обслуговування зовнішньої торгівлі, необхідно насам­перед визначити ризик країни і ризик банку.

У міжнародній практиці відомі випадки, коли надійність банку оцінюється вище, ніж надійність країни в цілому. При­кладом може бути Південна Африка на початку 80-х років, де з політичних причин репутація банків була вищою, ніж країни в цілому. В інших випадках банківський ризик і ризик країни оцінюються приблизно однаково.

Банківський ризик оцінити легше, ніж ризик країни, оскільки аналіз банківських балансів дає можливість оцінити ліквідність і платоспроможність банку, передбачити можли­вості погіршення його позиції. При оцінюванні ризику країни такий аналіз зробити важче через непередбаченість дій окре­мих політичних діячів.

3. Валютні ризики — це загроза втрат у результаті змін курсу валют під час виконання контракту. Такі втрати виника­ють, зокрема, зі зміною курсу валюти ціни відносно валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторговельного або кредитного контракту і здійсненням платежу за ним.

У випадку збігання валюти ціни і валюти платежу валют­ний ризик викликається зміною валюти контракту порівняно з національною валютою контрагентів або падінням купівель­ної спроможності валют.

Якщо валюта ціни і валюта платежу не збігаються, то екс­портер має збитки при зниженні курсу валюти ціни відносно ва­люти платежу, оскільки він отримує менший грошовий еквіва­лент зафіксованої в контракті вартісної величини. Аналогічним буде валютний ризик і для кредитора. Навпаки, для імпортера і боржника валютні ризики виникають при підвищенні курсу ва­люти ціни відносно валюти платежу, оскільки для її купівлі не­обхідно заплатити більше національної валюти.

У випадку, коли валюта ціни і валюта платежу збігаються, валютний ризик експортера виникає при девальвації валюти контракту відносно його національної валюти. І навпаки, імпортер має збитки, якщо відбулась ревальвація валюти до­говору відносно своєї національної валюти.

Валютним ризикам надто піддаються експортери та імпортери готових виробів, особливо машин та устаткування, оскільки подібні контракти, як правило, укладаються на умо­вах відстрочки платежу. Отже, чим більший період між підпи­санням контракту і проведенням платежу по ньому, тим вища ймовірність валютних коливань і гостріша є необхідність про­ведення захисних заходів, спрямованих на відвернення валют­них ризиків.

У міжнародній практиці використовують три основні спо­соби для страхування ризиків:

♦ односторонні дії одного з контрагентів;

♦ взаємна домовленість учасників угоди;

♦ операції страхових компаній або банків. Інколи комбінується декілька способів.

Фірми можуть знизити свій валютний ризик за умови пра­вильного вибору валюти ціни контракту, а також валюти пла­тежу у випадку їх незбігання.

Для експортера вигідно встановлювати ціну контракту у "твердій валюті", курс якої стабільний або має тенденцію до зростання. Для імпортера вигідна "слабка" валюта, курс якої постійно девальвує.

Інший спосіб страхування валютних ризиків, що викорис­товується у світовій практиці, полягає у зміні строків платежів. Він називається "випередження і відставання". Суть цієї такти­ки полягає в маніпулюванні строками розрахунків: дострокова оплата товарів і послуг при очікуваному підвищенні курсу ва­люти платежу або, навпаки, затримка платежу при прогнозова­ному падінні її курсу. Можливість дострокової оплати, а також розмір пені за несвоєчасну оплату фіксується в контрактах.

Фірми і банки використовують такий метод валютного стра­хування як збалансованість грошових вимог і зобов'язань, або приведення у відповідність валютних доходів і витрат. Цей ме­тод часто використовується фірмами, які укладають велику кількість міжнародних угод. Укладаючи угоди, банки повинні обирати ту валюту, яка допоможе повністю або частково закри­ти відкриті валютні позиції, які вже має клієнт. Це можливо при одночасному підписанні контрактів на експорт та імпорт в одній і тій самій валюті з приблизно однаковими строками виконання. Якщо підприємство займається одним видом діяльності, то більш доцільно укладати контракти з використанням різних ва­лют, курси яких змінюються у протилежних напрямках.

Для страхування валютного ризику в контракті можуть використовуватися валютні застереження (більш детально це буде висвітлено у підрозділі 15.2).

Банківські, страхові та фінансові компанії також займа­ються страхуванням валютних ризиків. У банківській Прак­тиці використовують різні методи, зокрема хеджирування, або створення зустрічних вимог і зобов'язань в іноземній валюті. Найбільш розповсюдженим методом хеджирування є укла­дання форвардних, ф'ючерсних та опціонних угод.

З метою страхування валютних ризиків часто застосову­ються обліково-дисконтні операції, за яких банк бере на себе не лише ризик валютних коливань, а й ризик неплатоспро­можності боржника. Ці операції здійснюються як у формі до­кументарного акредитива з відстрочкою платежу, так і на базі простого або переказного векселя. Широко використовуються операції з дисконтування векселів або форфейтинг.

4. Ризик контрагента.

У міжнародній практиці існує два види ризику контра­гентів: ризик неплатежу та ризик невиконання контракту.

Ризик неплатежу виникає для експортера, якщо імпортер (боржник) неплатоспроможний, не бажає або затримує здійснення платежу. Імпортер ризикує, якщо здійснив авансо­вий платіж, оскільки у випадку невиконання контракту екс­портер може не повернути аванс.

Рекомендується використовувати такі заходи зі страху­вання ризику неплатежу контрагентами:

♦ перевіряти інформацію про ділового партнера (його ре­путація, кредитоспроможність, рівень менеджменту, за­гальний стан галузі промисловості, конкурентоспро­можність товару);

♦ наполягати на наданні на свою користь платіжної та авансової гарантії, перевіряючи при цьому надійність і міжнародний авторитет гаранта;

♦ включати в контракт умови, які передбачають застосу­вання штрафів у випадку затримки оплати.

Ризик невиконання контракту полягає в невиконанні сто­ронами умов контракту. Ризик експортера полягає в тому, що імпортер може анулювати або в однобічному порядку змінити замовлення, а також не прийняти товар, виготовлений на його замовлення. Ризик імпортера полягає в тому, що експортер з технічних або фінансових причин може не виконати замов­лення або виконати його з порушенням строків і умов постав­ки, кількості товару, його якості, асортименту, упаковки, умов транспортування тощо.

Для страхування даного виду ризику рекомендується включати в контракт умови, які передбачають фінансову відповідальність сторін за його виконання, активно викорис­товувати банківські гарантії виконання зобов'язань.

При проведенні зовнішньоторговельних опе­рацій важливим є правильним вибір форм міжнародних р03раХуНКів це дає ЗМОгу контрагентам

розрахунків зменШуВати витрати та ризики невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань за контрактом [50, 52, 63, 72].

Форми платежу (розрахунків) — це врегульовані законо­давством країн-учасниць спосбби виконання грошових зо­бов'язань за зовнішньоторговельним контрактом. Порядок здійснення форм міжнародних розрахунків також регу­люється міжнародними документами, які розробляються спеціально створеними організаціями — Міжнародною торго­вельною палатою, Комісією з права міжнародної торгівлі ООН тощо.

Розрахункові зобов'язання опосередковують здійснення платежів за товари, виконані роботи, надані послуги. їх мета — належне оформлення переказу грошових коштів боржником кредитору.

Форми розрахунків варто відрізняти від розрахункових документів. Останні можуть мати таку саму назву, як і відповідна форма розрахунків (наприклад, акредитив, чек), однак вони виконують обліково-бухгалтерську та інфор­маційну функцію.

Форми міжнародних розрахунків умовно поділяються на документарні (акредитиви, інкасо) та недокументарні (платіж на відкритий рахунок, авансові платежі, банківський переказ, векселі та чеки).

Міжнародні розрахунки, що мають документарний харак­тер, означають, що здійснюються вони на основі фінансових та комерційних документів. Це робить такі розрахунки надійними.

На вибір тієї чи іншої форми розрахунку впливають такі фактори:

♦ вид товару (наприклад, форми відрізняються залежно від поставок технічного обладнання, продовольчої гру­пи товарів або медикаментів):

- термін поставки;

- наявність кредитної угоди;

- платоспроможність і ділова репутація контрагента;

- характер компромісу між контрагентами;

- можливості банку, його надійність.

Форми міжнародних розрахунків різняться за розміром участі комерційних банків у їх проведенні:

♦ мінімальна участь банків — при банківському переказі (виконання платіжного доручення клієнта). Відповідно досягається і мінімальне забезпечення платежу для ек­спортера;

♦ середня участь — при інкасо (контроль за наданням, пе­реказом товаророзпорядчих документів і видача їх платнику відповідно до інструкції довірителя);

♦ максимальна участь — при акредитиві (надання беніфіціару платіжного зобов'язання, яке реалізується при виконанні останнім умов акредитиву). Досягається максимальне забезпечення платежу для експортера, оскільки акредитив за своєю сутністю є грошовою га­рантією оплати відвантаженого товару банком, що відкрив акредитив.

Країни світу використовують як документарні, так і недо- кументарні форми розрахунків, оскільки їх характеризує про­стота та дешевизна.

Країни з розвинутою ринковою економікою використову­ють переважно недокументарні форми розрахунків. Докумен­тарні розрахунки використовуються в розрахунках з країнами третього світу, з деякими країнами Східної Європи. Це дає можливість' значно зменшити ризик неплатежу або непоста- чання товару.

В українській зовнішньоторговельній практиці широко використовуються документарні форми розрахунків. З розви­нутими країнами Західної Європи, Північної Америки, Японією, які враховують підвищений ризик України та низь­ку платоспроможність українських партнерів, при розрахун­ках за імпортними операціями використовуються докумен­тарні акредитиви. При експортних операціях українські підприємства та банки використовують акредитиви в розра­хунках з країнами третього світу, платоспроможність яких оцінюється низько. Водночас багато українських підприємств використовують і недокументарні форми розрахунків.

Та чи інша форма розрахунків може бути сприятливою для експортера та несприятливою для імпортера і навпаки, то­
му що містить певну частку ризику для кожного партнера. Кожний контрагент намагається наполягати на тій формі роз­рахунків, за якої він мав би найменший ризик.

Різні форми розрахунків щодо оцінювання ризику відоб­ражені в табл. 15.1.

Таблиця 15.1

Оцінювання ризику неплатежу/непостачання товару для контрагентів при різних формах розрахунків

Для оцінювання ризику для контрагентів при різних фор­мах розрахунків використовується метод ранжування ступеня ризику: найбільшому ступеню ризику надається перший ранг, найменшому — останній. З таблиці видно, що авансовий платіж і платіж на відкритий рахунок перебувають на різних полюсах. Дані форми розрахунків становлять однобічні виго­ди або експортеру, або імпортеру. Крім того, на відміну від до­кументарного інкасо та акредитива, участь банку при цих фор­мах значно менша, тому що вони є лише провідниками грошо­вих коштів.

Розрахунки за інкасовим дорученням (інка­со) — це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта (екс­портера) отримує на основі розрахункових документів суму коштів, що йому належать, від платника (імпортера) за відвантажені йо­му товари чи надані послуги та зараховує ці кошти на рахунок клієнта-експортера у себе в банку [17,50,52, 63, 67, 85].

Інкасо являє собою тільки інкасування паперів, і банк не гарантує оплату коштів експортеру за відвантажений товар чи надані послуги.

Експортер, щоб зменшити ризик несплати при цій формі, повинен вимагати надання імпортером гарантії платежу, яку видає банк, тобто банківської гарантії.

Розрізняють два види інкасо:

♦ чисте інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які не супроводжуються комерційними документами. До фінансових документів належать: тратта (переказний вексель), простий вексель, чек;

♦ документарне інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які супроводжуються ко­мерційними документами, або тільки за комерційними документами. До складу документів можуть входити: термінова тратта або тратта на пред'явника; коносамент або інший транспортний документ; комерційні рахун- ки-фактури; свідоцтво про походження; страхові поліси або сертифікати.

У практиці міжнародних розрахунків частіше використо­вують документарне інкасо (див. додаток І).

У разі документарного інкасо банки спираються на "Уніфіковані правила по інкасо" (УПІ), які розроблені Міжна­родною торговельною палатою у Парижі (зараз діє редакція 1996 р., публікація № 522). УПІ регулюють основні права та обов'язки учасників інкасо, визначають види інкасо, порядок подання документів до оплати та здійснення оплати, акцепту, повідомлення про проведення платежу, акцепту або про не­платіж та інші питання. До УПІ приєдналась більшість країн світу, в тому числі й Україна.

Таким чином, інкасова операція полягає в отримуванні та зарахуванні банком платежу для клієнта. Вона протилежна ак­редитиву, оскільки платник не має обов'язку заздалегідь пере­раховувати грошові кошти, їх ще тільки треба буде у нього за­требувати. Банки при документарному інкасо не беруть на се­бе зобов'язання здійснити платіж. їх відповідальність зводить­ся до переказування та вручення документів проти сплати чи акцепту, але без власного зобов'язання здійснити платіж, як­що покупець не виконає або не зможе виконати своїх зо­бов'язань за інкасо.

Інкасо дає менше гарантій платежу продавцю, але набага­то вигідніше платнику, який не заморожує своїх оборотних коштів. При використанні документарного інкасо продавець до моменту відвантаження товару ще не може бути впевнений у тому, що покупець зробить платіж, тому ця банківська опе­рація підходить для здійснення платежів у таких випадках:

♦ продавець довіряє покупцеві, що він оплатить відванта­жені товари чи надані послуги;

♦ стабільні політичні, економічні та правові умови в країні покупця;

♦ країна-отримувач не має імпортних обмежень (напри­клад, валютний контроль), або вона надала всі не­обхідні дозволи.

Учасниками інкасової операції є:

♦ експортер (продавець, довіритель) — сторона, що вис­тавляє документи на інкасо;

♦ банк-ремітент — банк, якому довіритель доручає здійснення операцій інкасо;

♦ інкасуючий банк — банк (крім банку-ремітента), який бере участь в операції щодо виконання інкасового дору­чення;

♦ імпортер (покупець, платник) — сторона, що здійснює платіж або акцепт за отриманий товар.

Здійснення документарного інкасо умовно поділяють на три фази.

Фаза 1. Домовленість про умови інкасо.

Експортер визначає у своїй пропозиції умови платежу або узгоджує їх з покупцем у контракті на купівлю-продаж.

Фаза 2. Видача інкасового доручення та надання доку­ментів.

Після отримання замовлення або після укладення догово­ру про купівлю-продаж продавець відвантажує замовлений товар або безпосередньо на адресу покупця або на адресу посе­редника. Одночасно він складає всі необхідні документи (ра- хунок-фактуру, коносамент, страховий сертифікат, свідоцтво про походження товару та ін.) і відправляє їх разом з інкасо­вим дорученням своєму банкові (банку-ремітенту). Банк- ремітент передає документи з необхідними інструкціями інка­суючому банкові.

Фаза 3. Подання документів платнику.

Інкасуючий банк інформує покупця про надходження до­кументів, а також про умови їх одержання. Він приймає від по­купця платіж або акцептований вексель і передає покупцеві документи. Сплачена сума по інкасо переводиться банку- ремітенту, який потім зараховує її на рахунок експортера.

Розрахунки у формі інкасо здійснюються за відповідною схемою (рис. 15.1). Схема містить такі кроки:

1- й крок — укладання контракту, в якому сторони обумов­люють через які банки проводитимуть розрахунки;

2- й крок — експортер здійснює відвантаження товару;

3- й крок — експортер отримує від перевізника транспортні документи;

4- й крок — експортер готує необхідні документи (розра­хунки, коносаменти, сертифікати якості, фінансові докумен- ти-тратти, чеки тощо) і разом з інкасовим дорученням передає своєму банку.

5- й крок — банк-ремітент після перевірки наданих доку­ментів на відповідність вимогам, наведеним в інкасовому до­рученні, відправляє їх разом з дорученням банку-кореспон-

денту країни імпортера. В інкасовому дорученні банк експор­тера дає інструкції щодо переказування коштів, отриманих від імпортера, або щодо векселів, акцептованих імпортером (якщо такі направляються при інкасовому дорученні).

6- й крок — банк країни імпортера після отримання інкасо­вого доручення та інших документів передає їх покупцеві (імпортеру) для перевірки з метою отримання від нього плате­жу (або акцепту тратт). Інкасуючий банк може здійснювати подання платнику безпосередньо або через банк-представник. Банк країни імпортера надсилає повідомлення платнику про одержання інкасового доручення та прохання здійснити платіж. Документи видаються платнику тільки проти платежу (акцепту тратти).

7- й крок — банк імпортера одержує платіж від імпортера.

8- й крок — інкасуючий банк переводить відповідну суму (виручку) банку-ремітенту поштою, телеграфом, каналами СВІФТ (залежно від інструкцій).

9-й крок — банк-ремітент після одержання переводу зара­ховує суму виручки на рахунок експортера.

У тому випадку, якщо, відповідно до інструкцій, наведе­них у інкасовому дорученні, передбачена передача документів платнику проти акцепту, банк зобов'язаний передати платни­ку документи після одержання від нього акцептованого пере- казного векселя (тратти). Акцептуючи вексель, платник бере на себе зобов'язання здійснити платіж в обумовлені терміни.

Якщо відстрочка платежу, тобто надання експортером імпортеру короткострокового комерційного кредиту, не оформляється, банк на основі інструкції довірителя може ви­дати документи платнику без оплати. При цьому експортер, звичайно, вимагає від імпортера банківську гарантію під за­безпечення платежу за укладеною угодою. У цьому випадку документи видаються в обмін на письмове зобов'язання плат­ника здійснити платіж в обумовлені терміни.

Витрати по здійсненню інкасових операцій включають:

1) комісійні за:

♦ вручення документів напроти акцепту або платежу;

♦ оплату акцепту;

♦ звільнення відвантаженого товару, який був адресова­ний банку чи транспортному агенту, до розпорядження банку;

2) накладні витрати за:

♦ пролонгацію векселів;

♦ додаткову роботу з документами (повернення доку­ментів, протест та ін.);

♦ поштові збори;

♦ інші фактичні витрати.

Інкасова форма розрахунків має як переваги, так і не­доліки (табл.15.2).

Таблиця 15.2

Поиск по сайту: