Діагностика дитячих та молодіжних об’єднань

Світоглядний плюралізм, багатопартійність в суспільно-політичному житті відкривають простір для створення і організації роботи різноманітних дитячих та молодіжних громадських організацій, об’єднань, рухів.

Наприкінці ХХ ст. в Україні значно активізувався процес створення дитячих та молодіжних об’єднань, відновили свою діяльність раніше заборонені. За своїм статусом їх можна класифікувати у формальні та неформальні.

Незадоволеність шкільними справами, ізольованість від дорослих, прагнення до самодіяльності, потреба в самовираженні, бажання брати участь у вирішенні соціальних проблем, бажання реалізувати індивідуалістичні або егоїстичні потреби та інтереси спонукають підлітків і молодь до об’єднання в формальні й неформальні групи на основі стимулів та ідеалів, які вони вважають істинними і престижними.

Умовно дитячі та молодіжні організації, що сьогодні існують в Україні, можна об’єднати за статусом та основними (ведучими) показниками:

1. Формальні та неформальні, тобто юридично зареєстровані чи ні.

2. Відповідно до територіальної розповсюдженості: а) всесвітньо-дитячо-молодіжні організації; б) всеукраїнські дитячі та молодіжні організації; в) регіональні організації, – всі ці типи організацій пройшли реєстрацію та акредитацію і мають відповідний статус.

3. У окрему групу виділяються молодіжні секції при політичних партіях, релігійних організаціях та творчих спілках.

4. Неформальні групи та об’єднання, що діють на основі спільних інтересів.

5. Заборонена в Україні та державах СНГ (діяльність фашистських організацій, сатаніти та ін.).

Дитячі та молодіжні громадські об’єднання вибудовуються на засадах добровільності включення дітей та молоді у позитивну соціально орієнтовану діяльність. Вони реалізують права дітей та молоді на розвиток, збереження індивідуальності, свободу думки, совісті та релігії, свободу висловлювання думки з усіх питань, що торкаються їх інтересів, свободу зборів, освіту, гру та відпочинок, що закріплені у відповідних документах про права дитини. Спрямованість на реалізацію прав дитини та молоді відображається в основних принципах організації життєдіяльності дитячих та молодіжних об’єднаннях.

Метою діяльностігромадських дитячих та молодіжних об’єднань є сприяння процесу самовиховання, самовдосконалення, саморозвитку, самореалізації, самовизначення юної індивідуальності в контексті формування здатності одночасно функціонувати на трьох рівнях.

Перший – індивідуальний. Під час колективної діяльності член спілки молоді (дитячої спілки) набуває певних знань, сам формує власні стандарти поведінки, життєву мету, „Я-концепцію” особистості. У нього формується внутрішньоспілкова ідентичність (він знає, у що вірити, чого хоче, що йому подобається, а що ні), впевненість у своїх силах, здатність до ініціативи, активних цілеспрямованих дій.

Другий рівень – міжособовий – спроможність члена молодіжної (дитячої) організації адекватно взаємодіяти зі своїми товаришами, іншими людьми. Для цього він активно засвоює правила рольової поведінки в організації, набуває навички толерантного ставлення до своїх товаришів, вмінь адекватно реагувати на проблеми і суперечливі ситуації, навички спілкування, здатність до передавання і прийняття інформації, продукування нових ідей і пропозицій.

На третьому рівні формуються здатності сприяти функціонування громадського дитячого чи молодіжного об’єднання – соціальна адекватність. У процесі спільної діяльності у членів об’єднання формується готовність до виконання різноманітних доручень, високе почуття єдності, готовність працювати заради визначеної мети, прагнення реалізувати свої особистісні цілі на основі узгодження їх із цілями і завданнями молодіжного (дитячого) об’єднання. У досягненні цього рівня велику роль відіграють розум і воля члена спілки молоді (дитячої спілки).

Якщо аналізувати дитячий рух за рівнем сформованості його організаційно-інституційної основи, то можна виділити в ньому такі групи дитячих об’єднань:

· дитячі громадські організації (спілки, асоціації, федерації тощо): мають офіційно оформлюване членство; розроблений статут організації (іноді доповнений документом програмного характеру); сплачують членські внески; мають відлагоджену систему самоуправління організацією. Дитячі громадські організації, яким притаманні вказані вище ознаки утворюють основу дитячого руху;

· громадські дитячі фонди;

· дитячі об’єднання, що базуються на клубній діяльності;

· дитячі секції при дорослих громадських об’єднаннях та партіях;

· неформальні дитячі об’єднання.

Усі молодіжні організації можна умовно поділити на формальні й неформальні.

Формальна молодіжна організація, в якій функції, засоби, методи дій знайшли вираз у формальних правилах, нормах, законах, мають гарантію стійкої організації й твердо регламентують поведінку членів. У такій молодіжній структурі мусить бути офіційна реєстрація в органах юстиції, фіксація членів організації (список, заява), статут (програма дій), органи самоуправління, певна матеріальна база. Формальна (громадська) молодіжна організація характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, які забезпечують досягнення поставленої мети, набором соціальних позицій, ролей, типових для цієї організації, системою норм, санкцій, стимулів.

Неформальні молодіжні об’єднання – це організації, в яких функції, засоби, методи дій не знайшли відображення у формальних правилах, статутах і нормативах. Вони відносяться до аморфних спільнот – це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, не визначеним якісним і кількісним складом. Джерелом виникнення й розвитку неформальних молодіжних організацій стають різні чинники, серед них – невідповідність між зростаючими потребами молоді в соціально активній життєдіяльності й обмеженими можливостями їх реалізації. Визначальним чинником утворення неформальних молодіжних об’єднань є протистояння поколінь, кожне з яких формує „свій імідж” („шестидесятники”, „бумери”, „покоління ікс”, „посттіксери”) та не бажає наслідувати „імідж” попереднього покоління.

Йдеться про угруповання переважно підліткові, всередині яких прошарок організаційних відносин виражений або дуже слабко, або дуже жорстко, і ця жорсткість звичайно пов’язується із загрозою використання фізичної сили і не має опосередкованих семантичних засобів вираження. Самоціллю таких неформальних спільнот здебільшого є спілкування, а головним внутрішнім принципом – групова солідарність. Соціальна взаємодія в них, як правило, відсутня. Водночас неформальні збіговиська для підлітка служать засобом самовизначення, тією референтною групою, завдяки якій він знаходить своє місце у відносинах „я – ми – вони”.

Неформальні молодіжні організації (групи, угрупування) у минулому столітті вчені умовно поділили на дві великі групи: „традиційні” (хіпі, панки, байкери, рокери, рокабіллі, бітломани, мистецькі і футбольні фанати, трешери, хакери та ін.) та „новітні” – (брейкери, індіанці, мажори, попери, репери, рейвери, толкієністи, уніформісти, гірські велосипедисти та ін.).

Неформальні молодіжні об’єднання виникають, як правило, незалежно від бажання дорослих, у результаті дозвільної діяльності підлітків та молоді, в основному поза школою, частіше „на вулиці”, спортивних майданчиках, стадіонах, у клубах, танцювальних залах – тобто в громадських місцях масового перебування дітей підліткового віку і молоді. Вони досить неоднорідні, відрізняються одне від іншого соціальною, політичною, релігійною, полікультурною спрямованістю, організаційною структурою, кількістю учасників, їх складом за віком і статтю, спрямуванням і масштабами діяльності, зміст якої позитивно чи негативно впливає на процес соціалізації нового покоління. Утворенню неформальних молодіжних об’єднань сприяють такі чинники: потреба особистості в самореалізації, тобто прагнення бути самим собою, без чого жодна людина не може себе почувати повноцінною; „зараження” і наслідування; так званий „стадний інстинкт”; наявність конкурентів, недоброзичливих опонентів і навіть ворогів, від яких треба самозахищатися.

Молодіжно-підліткове середовище наповнено різноманітними неформальними молодіжними об’єднаннями, групами, угрупованнями. Вітчизняними і зарубіжними вченими зроблено чимало спроб класифікувати неформальні молодіжні організації за певними ознаками.

До неформалів зараховують учасників різноманітних самодіяльних об’єднань. Серед них – екологічні групи і рух „зелених”, історико-культурні об’єднання й політичні клуби, ініціативні правозахисні групи та миротворчі об’єднання, інтеррух і групи соціальної допомоги та милосердя, об’єднання „афганців” і робітничі клуби, групи місцевого самоврядування і громадсько-педагогічної ініціативи, національно-культурні й молодіжні релігійні товариства, клуби нетрадиційних видів спорту, харчування і способу життя. Ці об’єднання мають яскраво виражене ядро активних організаторів, координаторів діяльності учасників, яких залучено до здійснення певного проекту.

Вирішальна ознака самодіяльних об’єднань молоді – створення нових типів соціальних зв’язків та апробація нових, офіційно не регламентованих соціальних технологій, прийняття управлінських рішень. У них стихійно концентруються суспільні відносини.

Типи самодіяльних об’єднань. Терміну „неформальний” забезпечили популярність самодіяльні об’єднання через органічне неприйняття формалізму як стилю роботи, відмову від казенщини, подвійної моралі й офіціозу, що був доведений до абсурду. Поняття „неформальний” щодо самодіяльних об’єднань почали вживати як синонім у визначенні нової справи, вільної від брехні та лицемірства, нового осередку відвертості та діловитості. Цей термін почали вживати для позначення будь-якого явища, що пробивається „знизу”.

Виникненню неформалів сприяла командно-адміністративна система, яка лишала поза увагою талановитих людей. На жаль, представники офіційної влади замість спроб розібратися у суті цілей та ідей, висунутих неформалами, йшли на конфронтацію, засуджували й забороняли їхню діяльність.

Організовані групи – це соціальні організації зі стабільною структурою, ієрархією та чітко визначеними рольовими функціями учасників. Вони мають певні цілі. У стихійних групах створюється довільно обрана учасниками структура.

Типологізувати групи неформалів за характером їхньої діяльності можна й таким чином:

· громадсько-політичні („Перебудова”, „Демократична перебудова”, народні фронти);

· соціально-культурні, творчі (художні, театральні, клуби за інтересами тощо);

· соціально-ініціативні (МЖК, клуби самодіяльних ініціатив);

· клуби соціальної допомоги („Милосердя”, турботи про дітей-сиріт);

· релігійні та напіврелігійні (кришнаїти, буддисти та ін.);

· екологічні та соціально-екологічні, природоохоронні („Зелені”, „Грінхіпі”, „Спасіння”, „Мир”, „Дельта”, „Бюро екологічних розробок”, „Лисячий ніс” і т.ін.);

· правозахисні групи й об’єднання, борці за справедливість („Діти Дєточкіна”, „Комітет соціального захисту” та ін.);

· спортивні, здорового способу життя (прихильники брейку, у-шу, скейту, карате);

· асоціальні у сфері дозвілля (панки, хіпі, металісти, рокери);

· спортивні, музичні фанати;

· антисоціальні (націонал-соціалісти), антисуспільні;

· етичної спрямованості, в основі яких лежить потреба людей у спілкуванні, взаєморозумінні, визнанні товариства;

· історико-патріотичні („Меморіал”, „Пам’ять”, „Вітчизна”, „Віче”).

На чолі неформального об’єднання стоїть лідер або кілька лідерів-ватажків. Для деяких об’єднань характерне подвійне лідерство, офіційне й неофіційне. Серед лідерів часом трапляються люди з кримінальним минулим, психічно хворі. Кількість членів неформальних груп непостійна.

Одна з суттєвих причин привабливості неформальних об’єднань молоді та школярів – їхнє прагнення до неформального спілкування, відкритості, відвертості, щирості. Факт виникнення неформальних організацій сам по собі є позитивним. Неформальні об’єднання задовольняють різноманітні потреби учнів і молоді у самовизначенні особистості та інформаційно-розважальній діяльності.

Найважливіша в плані соціалізації особистості – функція самовизначення. Для особистості, яка формується, особливу цінність становить можливість виявити свою самостійність, право на самостійні дії та вчинки. Ця потреба в самостійності не завжди повністю задовольняється у формальній організації (класі, школі, вузі, бригаді), оскільки там більшість справ здійснюється за вказівкою керівництва. Відсутність значущої для молодої людини справи, у якій можна розкрити себе як особистість, спонукає до зовнішньої демонстрації самостійності, що виявляється у незвичайному одязі, небачених зачісках, молодіжному жаргоні, у захопленні певними напрямами в мистецтві. Така демонстративність іноді викликає посмішку, а іноді сприймається як доказ негативної природи молодіжних груп. Відомо, що старшокласники, які отримали можливість реалізувати свою самостійність у соціально значущій діяльності, з посмішкою, а часом зверхньо ставляться до нетрадиційно вдягнених однолітків.

Функція такого феномену, як престиж, близька до функції самовизначення. Вона полягає в тому, що молода людина шукає у неформальному об’єднанні визнання своєї обдарованості, самобутності, гідності, поваги до себе. Потреба у престижі особливо загострюється, коли повага до молодої людини в класі, на курсі чи у бригаді є недостатньою. Самоствердження у неформальних осередках може відбуватися поза соціально значущою діяльністю, поза суспільно корисними справами, призводити до різного роду правопорушень.

Дефіцит престижу у школі, вузі, в середовищі молодих колег не лише підвищує значущість для особистості неформального об’єднання, а й може викликати серед членів неформального осередку боротьбу за розподіл знаків уваги, за авторитет. Хоча більшість молодих людей впевнена, що вони у своєму колі спілкуються як рівні, вивчення реальних взаємин дає підстави не погоджуватися з цією думкою. Розшарування за ступенем впливу буває досить відчутним, залежно від того, наскільки відрізняються один від одного члени групи фізичними й розумовими спроможностями, діловими якостями та іншими значущими для певного осередку показниками. Що менше таких відмінностей, то не помітніша ієрархічна структура.

Кожний з учасників неформального об’єднання має на меті щось певне. В одних – це захиститися від нападів хлопців з іншої вулиці або навпаки – нагнати страху на сусідів, в інших – перспектива познайомитися з дівчиною на основі спільних інтересів, наприклад захоплення мистецтвом, спортом, технікою, модним одягом тощо. У цьому випадку неформальне об’єднання виконує для соціалізації особистості інструментальну функцію.

Потреба у позитивних емоційних зв’язках з оточенням не може повністю задовольнятись ні в школі, ні у вузі, ні на підприємстві, тому більшість молодих людей шукають у неформальних об’єднаннях задоволення своїх потреб у симпатіях і товариському ставленні до себе.

Значна частина молоді у неформальному об’єднанні шукає задоволення потреби у певній інформації. В цьому разі неформальний осередок виконує інформаційно-розважальну функцію. Здійснюється інтенсивний обмін інформацією, яка цікавить членів групи, обговорюються питання, які нерідко мають віддалене відношення до повсякденного життя. Тут шукають відповідей на хвилюючі запитання, порад та розваг. Залежно від тривалості існування неформальної групи більш-менш яскраво виділяються особистості, які відіграють провідну роль у задоволенні цих потреб.

Формальна і неформальна організації не протистоять, а доповнюють одна одну. Вони задовольняють різні потреби дітей та молоді і тому є необхідними для соціалізації особистості, залучення її до громадського життя, засвоєння вимог суспільства до особистості. Неформальні групи є осередком самостійного спілкування рівних громадян.

Різноманітність інтересів, потреб і запитів молоді зумовила широкий спектр діяльності створених нею об’єднань. І хоча значній частині неформальних об’єднань властивий негативний характер, бо вони виникли як протест проти існуючих форм, нині в їхній діяльності простежуються нові тенденції. На зміну критиканству, бажанням скинути, знищити, усунути приходять суспільно корисні проекти, спрямовані на вдосконалення суспільства, поглиблення демократії, на створення міцної правової держави. Якщо раніше молодь здебільшого цікавилась проведенням дозвілля й розвагами, то тепер неоднорідність самодіяльних об’єднань зміщується у бік соціально-політичної діяльності.

З огляду на соціально-політичну та соціально значущу діяльність неформальних об’єднань їх поділяють на просоціальні та асоціальні об’єднання.

Просоціальні неформальні об’єднання становлять найпоширенішу групу самодіяльних об’єднань. Просоціальні (англ. prosocial – що має відношення до соціального життя) – це неформальні молодіжні об’єднання, що займаються корисною для суспільства мають соціально-позитивний характер діяльності, відповідно позитивно впливають на процес соціалізації дітей підліткового віку. Просоціальні неформальні молодіжні організації є своєрідним індикатором суспільних проблем, наслідком свідомого пошуку підростаючим поколінням нової ідентичності, вибудовуванням специфічного стилю життя, формування власної системи цінностей. Для цієї групи неформальних організацій важливим є спрямування енергії своїх членів у позитивне русло соціальної активності. Тобто членство дітей підліткового віку в таких молодіжних організаціях має певний позитивний вплив на процес їх соціалізації. До просоціальних відносяться суспільно корисні та романтично-ескейпістські (байкери, дигери, уніформісти, толкієністи, реконструктори, ескстремали (гірські велосипедисти, квадрациклісти, тінейджери на гумових колесах, ролери, пей-болісти, катамаранщики та ін.), інтернаціоналісти, індіанці та ін.) неформальні молодіжні організації. Діяльність суспільно корисних неформальних молодіжних об’єднань має благодійницьке, культурно-історичне, екологічне, підприємницьке, художньо-мистецьке, фізкультурно-оздоровче, туристично-пошукове, колекційно-збиральне, дозвіллєво-розважальне, соціально-політичне та інші спрямування.

Значно меншу групу становлять асоціальні об’єднання молоді. Асоціальні (asociality – незалежність від соціальних цінностей і норм, граничний індивідуалізм) – це організації, члени яких зневажливо ставляться до інтересів суспільства, але не чинять противоправних дій. Виникнення об’єднань молоді асоціальної спрямованості відбувається всупереч соціально корисних груп, у результаті деформацій, що нагромадилися в соціальних відносинах і спілкуванні на основі психологічних відносин між їх членами.

Асоціальний ухил діяльності переважає в неформальних молодіжних об’єднаннях, з яких поряд з певною організованою змістовною формою дозвілля можуть сповідуватися культ наркотиків, алкоголю, вільних статевих стосунків, знівельовані почуття моралі. Їхня діяльність спрямована на отримання задоволення за допомогою пасивних форм дозвілля та відпочинку, а учасники схильні до певних проявів асоціальної поведінки.

Найбільш вразливими представниками неформальних молодіжних об’єднань (груп, угрупувань) асоціального спрямування діяльності є: хакери та фрикери, асоціальне підприємництво, гравці в азартні ігри; гедоністично-розважальні (бітломани, рейвери, репери, брейк-дансисти, рокабіллі, ролери, спортивні та мистецькі фанати, мажори, попери та ін.); протестно-епатажні (хіпі, піпли, хайрасти, групи політичної самодіяльності та ін.); релігійно-містичні (сатаніти, растамани, енергетик, кришнаїти, готи, молодіжні крила таємних орденських товариств та ін.).

Найменшу, третю групу утворюють антисоціальні об’єднання молоді. Антисоціальні (antisocial – з грецької anti – проти, social – суспільство) неформальні молодіжні організації – це ті, члени яких вирізняються протиправною поведінкою. Характеризуючи неформальні антисоціальні молодіжні об’єднання, науковці підкреслюють, що вони відкрито протиставляють себе соціальній ідеології, нормам людського співжиття, проповідуючи свою мораль. Альтернативу соціальній справедливості вбачають у містиці, антисоціальних гаслах.

Типовими представниками антисоціальних молодіжних організацій (груп, угрупувань) є: агресивно-силові (агресивно спрямована частина скінхендів, агресивний рольовий рух, екстремістські неонацистські групи та ін.); свавільно-самосудні (гопники, урла, бандитські молодіжно-підліткові угрупування, мавпи, здирники-рекетири та ін.); неформальна (кримінальна) економіка та ін.

Оскільки різні неформальні молодіжні об’єднання посідають у суспільстві різні позиції, то саме суспільство та його члени, в тому числі соціальні педагоги, повинні диференційовано підходити до оцінки їхньої діяльності. Головними критеріями мають бути ясність мети, ідеї, змістовність соціально значущої справи, дотримання чинного законодавства. Якщо підходити з цих позицій, то просоціальні групи слід підтримувати та співробітничати з ними. З іншими треба встановлювати помірковані, виважені зв’язки, спрямовувати їхню енергію до суспільно корисних справ, соціальної активності. Треті, антисоціальні, об’єднання потребують посиленої виховної роботи. Ті, хто протистоїть суспільству, повинні відчувати на собі контроль і непримиренне ставлення до правопорушень та аморальності.

Серед неформальних організацій є й такі, які найбільше притягують підлітків, і тому потребують серйозної уваги з боку соціальних педагогів. На першому місці за своєю популярністю стоять металісти – одна з найяскравіших і найпомітніших груп молоді, їхня зовнішня атрибутика – шкіра, метал, чорний колір, розкуйовджене волосся. Вони захоплюються творчістю груп важкого металевого року. Металісти збираються, щоб послухати музичні твори, обговорити, посперечатися. В осередку металістів виділяються „помірковані” молоді люди віком 17-24 роки, які засуджують дармоїдство, алкоголізм, наркоманію, негативно ставляться до представників фашистських груп, часто використовують фізичні засоби доказу своєї правоти. В середовищі металістів лідерство посідають не стільки талановиті організатори, скільки обізнані знавці особливостей металевого року. Їх шанобливо називають „дідами”.

Характерною ознакою „любера” є особлива стрижка, коли чуб звисає на лоба. Новітні течії моди змусили „люберів” відмовитися від широких штанів і черевиків „прощавай, молодість”. Збереглося шанобливе ставлення до тренованих м’язів.

Рокер зобов’язаний мати мотоцикл, добре їздити на ньому, вміти віртуозно здійснювати на мотоциклі загальноприйняті у середовищі акробатичні трюки. Рокери збираються вночі у гурти і демонструють один перед одним майстерність водіння.

Фанати музичні та спортивні спрямовують свою соціальну активність не на спорт, а на пристрасті довкола нього. Ідейною основою фанатів є беззастережна відданість певній команді чи окремому кумиру. За своїм складом групи фанатів складаються здебільшого з юнаків (хоча є й дівчата) віком 14-18 років. У повсякденному житті вони зовнішньо не відрізняються від інших, але під час урочистих зібрань на стадіонах групи мають прапори улюблених команд і клубів. Як правило, фанати носять шарфи та значки кольорів клубного прапора. При великій кількості людей вони часто виявляють агресивність і вчиняють бійки з прихильниками інших команд.

Брейкери – це групи, об’єднані на основі спільного інтересу до танців типу брейк, їхній вік становить 15-17 років. Для виконання таких танців потрібна певна фізична підготовка, щоденні тренування. Тому брейкери, як правило, позбавлені шкідливих звичок і займаються спортом. Мета таких об’єднань – пропаганда брейк-танцю, одночасне його виконання великими групами молодих людей. Вони лояльно ставляться до представників інших груп. Зовнішній атрибут – вузькі темні окуляри.

Панки – неформальне об’єднання молоді, ранні прихильники панк-року. Виділяються виключно одягом і зачісками. Реальна мета панків – самоствердження серед однолітків через заперечення загальноприйнятих норм поведінки. Вони негативно ставляться до праці, поверхово начитані, вживають наркотики й алкогольні напої. Екстремістські групи панків виявляють інтерес до фашистської символіки. Захоплюються діяльністю західних рок-ансамблів, які проповідують профашистські ідеї. Часом вдаються до воєнізації своїх груп, насаджують агресивність до цінностей суспільства.

Хіпі-пацифісти („система”) – це невелика група об’єднань, схожих за своїми принципами. Хіпі проповідують внутрішню свободу особистості, незалежність її від суспільства, ідеї соціальної та загальнолюдської терпимості, пасивну життєву позицію. Серед молоді поширюють пацифістські погляди, тому відмовляються від служби в армії. Найпоширеніший атрибут хіпі – „ксивник” – невеликий мішок із джинсової тканини, що висить на шиї. На ньому, як правило, зображений головний символ хіпі-пацифік, тобто знак пацифізму. У ксивнику носять документи, гроші. Останнім часом хіпі виявляють активність в екологічних рухах („Грінхіпі”), акціях милосердя.

Мажори – групи молодих людей, у яких прийнято носити одяг тільки однієї довільно обраної західної держави. Відповідно, в гурті молоді з’являються „псевдоамериканці”, „псевдофранцузи”, „псевдофіни” та ін. Мажори зобов’язані одягатися з ніг до голови тільки у речі тієї країни, яку вони обрали для поклоніння. Використання речей, виготовлених в іншій країні, суворо засуджується. Якщо мажор переплутає фірми, на нього чекає вигнання. Витримати обраний стиль досить важко. Для цього потрібно мати гроші і навички спілкування з іноземцями. У середовищі підлітків зустрічаються такі прихильники мажорів, які прагнуть наслідувати їх у поведінці, психологічно залучаються до їхнього кола, але не мають коштів для повноправного входження до мажорського гурту. Перебуваючи на початковій стадії входження в „мажори”, школярі інтенсивно накопичують „стартовий капітал”, перепродаючи якісь речі однокласникам і сусідам. Повсякденна гонитва за грішми, необхідними для придбання імпортного одягу, призводить до конфліктів у сім’ї та падіння інтересу до навчання.

Нацисти – нечисленна група, яка характеризується визивним характером атрибутики, ритуалів, символів і поведінки. Прагне привернути до себе увагу, непропорційну їхній реальній вазі серед учасників молодіжних неформальних об’єднань. Час спілкування у групах нацистів витрачається на копіювання зовнішньої фашистської атрибутики, створення таємних документів і присвоєння один одному військових звань. Точаться розмови про сильну особистість, відродження духу „істинних чоловіків”, пишуться листівки расистського й антисемітського змісту і поширюються серед знайомих та співчуваючих. Окремі групи намагаються вивчати історію фашизму. Нацисти носять чорні куртки, короткі вузькі брюки, гостроносі чоботи на підборах, білі сорочки й вузькі чорні краватки. Яскравими елементами зачіски є голені скроні, стрижена потилиця, чубок, часто висвітлене волосся.

Збільшення кількості різних політичних течій і партій викликає занепокоєння соціальних педагогів, оскільки учні не завжди можуть глибоко осмислити ідеї, що висуваються тими чи іншими партіями.

Зелені – партія, що об’єднує понад 20 екологічних організацій. Шлях до створення партії „зелених” пролягає через усвідомлення неможливості екологічних зрушень без політичних змін до державотворчого процесу.

Ліберальні демократи (конституційні демократи, кадети) мають на меті побудову демократичної правової держави. Намагаються посісти в політичному житті країни провідне місце. Спілка конституційних демократів випускає щотижневу газету „Громадянська гідність”.

Анархо-синдикалісти. Конфедерація анархо-синдикалістів (КАС) об’єднує близько 700 чоловік з 38 міст, видає з десяток газет і журналів у різних містах. КАС наполягає на тому, що влада повинна йти не зверху, а знизу, коли територіальні структури виступають за ліквідацію міністерств і створення територіальних госпрозрахункових центрів планування економіки, заперечують насильство в організації, тому що людину не можна зробити вільною без її волі.

Популісти. Для популістських груп характерне зневажливе ставлення до абстрактної ідеології. Популісти заперечують насильство, яке спричиняє нові сплески жорстокості.

Зростання кількості неформальних організацій молоді і старшокласників, яке спостерігається останнім часом, пов’язане з прогресом в усіх сферах життя, з прискоренням процесів урбанізації, виникненням підприємств новітнього типу, нових умов життя, зміною форм спілкування. Молодіжні та дитячі об’єднання є одним із провідних чинників соціалізації особистості. Найоптимальнішим шляхом соціалізації особистості є самовдосконалення людини, спрямоване на задоволення найнагальніших потреб суспільства.

Виходячи з кваліфікаційної характеристики соціального педагога, можна визначити основні напрями діяльності соціального педагога в дитячо-молодіжній організації:

· здійснює комплекс заходів і різних видів діяльності для виховання, освіти, розвитку й соціального захисту особистості в дитячо-молодіжних організаціях, установах і за місцем проживання;

· вивчає психолого-медико-педагогічні особливості членів організації та осіб, що готові до співпраці, мікросередовища, умови життя;

· виявляє інтереси і потреби, труднощі і проблеми, конфліктні ситуації, відхилення у поведінці суб’єктів і своєчасно надає їм соціальну допомогу і підтримку;

· виступає посередником між особистістю й дитячо-молодіжною організацією, керівництвом та установами, сім’єю, фахівцями різних соціальних служб, відомств і адміністративних органів;

· визначає завдання, форми, методи соціально-педагогічної роботи в дитячо-молодіжній організації, способи вирішення особистих і соціальних проблем;

· проводить соціально-педагогічну роботу для організації спілкування дітей, молоді, дорослих безпосередньо в дитячо-молодіжній організації чи у об’єднаннях за інтересами в мікрорайоні, у сімейно-сусідських спільнотах;

· сприяє участі членів організації у науковій, технічній, художній творчості, спортивній, суспільно-корисній діяльності, виявленню талантів, здібностей, дбає про професійне самовизначення та соціальну адаптацію молоді;

· залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної, спортивно-оздоровчої, творчої роботи членів організації та установи, громадські організації, творчі спілки, окремих громадян;

· впливає на розв’язання особистісних, міжособистісних, внутрішньосімейних конфліктів, надає необхідну консультативну, психолого-педагогічну допомогу членам організації, їх батькам та групам близького оточення, молодіжним об’єднанням, групам соціального ризику, дітям, підліткам, які потребують опіки;

· виховує повагу до батьків, жінок, літніх людей, до культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;

· готує дітей, підлітків до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між народами, етнічними, національними, релігійними групами;

· дотримується педагогічної етики, поважає гідність дитини, захищає її від будь-яких форм фізичного та психічного насильства, запобігає вживанню алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам, пропагує здоровий спосіб життя;

· займається профілактикою правопорушень неповнолітніх, дитячого побутового, дорожньо-транспортного травматизму;

· постійно підвищує свій професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру.

Соціальний педагог може бути використаний в таких сферах діяльності дитячо-молодіжних організацій:

· педагогічна (педагогічна терапія, педагогічне консультування і захист, сприяння розвитку обдарованих дітей та молоді, етнічно-релігійний захист тощо);

· правоохоронна (профілактика правопорушень, соціальна підтримка різних категорій та груп членів дитячо-молодіжних організацій, соціально реабілітаційна діяльність);

· психологічна (консультативно-посередницька, охорона здоров’я та пропаганда здорового способу життя, медико-реабілітаційна допомога);

· культурно-дозвільна (організація діяльності дітей, молоді, сім’ї).

Соціально-педагогічна робота в дитячо-молодіжній організації багатогранна і відповідальна. Саме тому професійна підготовка соціального педагога, що вирішив працювати саме тут, повинен опанувати знання, які охоплюють:

· особистість (дитини чи молодої людини), її фізичний, духовний і соціальний розвиток, нормальну поведінку і відхилення від такої;

· об’єднання й групи людей (сім’я, мала група, шкільний колектив, колектив позашкільного закладу, дитячо-молодіжної організації, групи однолітків та ін.);

· систему установ, які подають допомогу дитині, молоді;

· основи теорії, методики та окремих технологій роботи з різними категоріями клієнтів у різних умовах;

· соціально-правові і соціально-економічні засади діяльності соціального педагога та діяльності дитячо-молодіжних організацій в Україні;

· методи управління і планування професійної та науково-дослідної діяльності в соціально-педагогічній сфері.

У цілому діяльність соціального педагога спрямована на створення умов психологічного комфорту й безпеки дітей та молоді безпосередньо в дитячо-молодіжній організації: у своїй роботі він враховує соціальні, правові, психологічні, медичні, педагогічні механізми запобігання негативним явищам та подолання цих явищ.

Важливим напрямом діяльності соціального педагога є участь у розробці й реалізації соціальних проектів і програм, які проводяться безпосередньо в організації, та підтримка приватних ініціатив членів організації, які сприяють повноцінному розвитку особистості.

Соціальний педагог, який працює в дитячо-молодіжній організації, має бути підготовленим до активної творчості, професійної і соціальної діяльності, яка б сприяла прогресу суспільного розвитку. Він повинен уміти самостійно здобувати нові знання, контролювати і коригувати зроблене.

Спеціаліст повинен вільно володіти державною мовою, професійно використовувати одну з іноземних мов.

Він повинен уміти оцінювати історичні і сучасні процеси і проблеми в житті країни, проблеми і тенденції світового розвитку, мати високі моральні якості, навички організаторської та управлінської діяльності, уміти приймати професійні рішення з урахуванням соціальних наслідків.

Спеціаліст у своїй діяльності спирається на Закон України „Про освіту”, Конвенцію про права дитини, Концепцію виховання і національної системи освіти, Положення про порядок реєстрації громадських організацій в Україні та інші законодавчі й нормативно-правові акти та документи з питань навчання й виховання, на основи трудового законодавства.

Він має знати основні закономірності становлення особистості:

· педагогіку, теорію та методику виховання, вікову, педагогічну, сімейну, соціальну психологію, етику,естетику, основи екології, культурно-освітні дисципліни;

· сучасний стан і тенденції розвитку дитячих, підлітковихорганізацій, об’єднань, рухів, їхню роль, місце та вплив на особистість дитини;

· функції, права, системи державних інститутів, установ, громадських, релігійних організацій у галузі освіти, навчання та виховання молодого покоління;

· культурні, економічні, демографічні, екологічні особливості соціального середовища, специфіку роботи у ньому із сім’ями та молодіжними об’єднаннями.

Він має володіти знаннями методики діагностичних досліджень і розвитку особистості дитини, підлітка, середовища; знаннями методів роботи з сім’єю, із педагогічно занедбаними дітьми, способів надання їм допомоги та підтримки, форм та методів роботи служби у справах дітей, правоохоронних органів та організацій. Він повинен знати систему охорони здоров’я, систему фізичного вдосконалення, зміцнення здоров’я і формування санітарно-гігієнічної культури.

Професійна діяльність соціального педагога має ряд особливостей. Суть її полягає в тім, що, на відміну від учителя чи соціального працівника, соціальний педагог має справу у своїй професійній діяльності з дитиною та підлітком у процесі їхнього розвитку, соціального становлення у позаурочний час у неформальному спілкуванні чи під час спеціально організованих виховних форм роботи, які властиві лише діяльності дитячо-молодіжних організацій.

Потреба в соціальному педагогові з’являється там і тоді, де і коли сім’я, школа, громадськість не забезпечують необхідного розвитку, виховання й освіти дитини, молодої людини. До цієї категорії належать не лише ті, що „випали” із соціуму, не тільки суб’єкти з інтелектуальними, педагогічними, психологічними, соціальними відхиленнями від норми, що з’явилися як результат дефіциту повноцінного соціального виховання, а й чимала кількість дітей та молоді з фізичними, психічними чи інтелектуальними відхиленнями. Особливу категорію складають діти, підлітки, молоді люди, що задовольняють потребу в активній різноплановій діяльності в дитячо-молодіжній організації. Усім цим людям необхідна особлива турбота суспільства.

Змістовне завдання діяльності соціального педагога можна визначити як допомогу в інтеграції дитини чи молодої людини в суспільство, допомогу у їхньому розвитку, вихованні, освіті, професійному становленні. По суті справи – це діяльність, спрямована на зміну тих обставин у житті дитини, молодої людини, які характеризуються відсутністю чогось, залежністю від чого-небудь чи потребою в чомусь.

У цілому діяльність соціального педагога спрямована на створення умов психологічного комфорту й безпеки дітей та молоді: у своїй роботі він враховує соціальні, правові, психологічні, медичні, педагогічні механізми запобігання негативним явищам у сім’ї, школі, мікрорайоні, інших соціумах та подолання цих явищ.

Таким чином, у діяльності соціального педагога, що працює в дитячо-молодіжній організації, можна виділити функції, які співпадають з загальноприйнятими: діагностичну, прогностичну, посередницьку, корекційно-реабілітаційну, охоронно-захисну, запобіжно-профілактичну, евристичну.

Соціальний педагог, що працює в дитячо-молодіжній організації, повинен уміти:

1. Ефективно використовувати професійні знання в практичній діяльності.

2. Володіти культурою спілкування, уміти планувати, організовувати та проводити різноманітні виховні заходи з дітьми, підлітками, громадськістю як у школі, так і в мікрорайоні, у різних соціумах.

3. Аналізувати, прогнозувати і планувати свою роботу на науковій основі, розуміти сутність і значення діяльності, вивчати міжособові взаємини дітей, підлітків; вивчати й розв’язувати сімейні конфлікти, впливати на факти відхилення від правил суспільної поведінки в сім’ях, сприяти їх усуненню.

4. Виявляти дітей, підлітків, які потребують опіки та піклування з метою надання їм необхідної допомоги.

Форми виховної роботи в дитячо-молодіжних організаціях застосовуються найрізноманітніші, але в діяльності соціального педагога ведучими є індивідуальні (індивідуальні бесіди, тестування та на їх основі психолого-педагогічна корекція особистості) та групові (заняття гуртка, робота з лідерами, контактними групами, проведення виховних заходів). Великі масові заходи, що проводяться в організації, чи дитячо-молодіжна організація приймає участь у регіональних, всеукраїнських масових заходах – готуються всім керівництвом дитячо-молодіжної організації та дитячо-юнацьким активом, і допомагає цьому активу плідно виконати завдання саме соціальний педагог.

Діагностика підліткових і юнацьких груп проводиться з метою визначення спрямованості групи, її складу, структури взаємовідносин і підпорядкування, уточнення комплексу установок і орієнтації.

До кількісних показників, що діагностуються, відносять: віковий і чисельний склад групи; соціальний і статевий склад; тривалість її існування, частоту і тривалість зустрічей її членів; місця зустрічей; криміногенну зараженість членів; рівень групового розвитку на основі самодіагностики; відповідальність за групову діяльність.

До якісних показників, що діагностуються, відносять: підготовленість до спільної діяльності, яка виражається в її ефективності і результативності; характер, цілі, мотиви і спрямованість діяльності; рівень організованості, згуртованості, стійкості, конфліктності, групової прийнятності; внутрішньогрупову структуру; типи спілкування і стосунків; групові інтереси, потреби і способи їх задоволення, норми і цінності; способи впливу на групу. Процедура діагностики може здійснюватися психологом по клопотанню соціального педагога.

Соціальний педагог використовує такі методи діагностики:

Спостереження – метод пізнання і дослідження, який використовується при вивченні зовнішніх проявів поведінки людини без втручання в її діяльність. Соціально-педагогічне спостереження вимагає певної підготовки: щоб успішно вивчати поведінку, треба уміти спостерігати за зовнішніми проявами особливостей особистості (діями, рухами, мовою, мімікою), а головне – навчитися правильно тлумачити їх соціальне значення.

Вивчення поведінки дитини в дитячих та молодіжних об’єднаннях не зводиться до випадкових спостережень. Тільки систематична, ретельно продумана фіксація вчинків і висловлювань може розкрити дійсні особливості і закономірності становлення особистості. Спостереження зазвичай проводиться в природних умовах, але без втручання в хід діяльності і спілкування. Перед спостереженням необхідно скласти план, в якому відмічено, на що слід звернути особливу увагу.

Бесіда – метод отримання і коригування інформації на основі вербальної (словесною) комунікації, важливий спосіб проникнення у внутрішній світ особистості і розуміння її утруднень. Успіх залежить від заздалегідь встановленого контакту, від міри підготовленості бесіди і уміння соціального педагога збудувати її. Початку бесіди передує короткий вступ, де викладаються тема, цілі і завдання опитування. Потім пропонуються питання найбільш прості, нейтральні по сенсу. Складніші питання, що вимагають аналізу, роздуму, активізації пам’яті, розміщуються в середині бесіди. Питання об’єднуються по тематичному і проблемному принципам. При цьому перехід до нового напряму бесіди повинен супроводжуватися поясненнями, перемиканнями уваги.

Анкетування – метод множинного збору статистичного матеріалу шляхом опитування випробовуваних. Анкета може бути розрахована на отримання матеріалу, що стосується безпосередньо випробовуваної або третьої особи. Анкетний матеріал розкриває переважно кінцевий результат, а не динаміку процесу. Застосування анкетного методу не дає повного уявлення про емоційну і вольову сфери людини, оскільки висловлювання про емоції і бажання ще не є емоційними переживаннями і вольовими діями. Для успішності анкетування велике значення мають нормальне самопочуття випробовуваного, певний інтерес і відсутність упередженості до випробування, довіра до дослідника. При складанні анкети важливо враховувати її зміст і форму. Зміст анкети повинен охоплювати тільки певну проблему. Кожне питання супроводжується додатковим питанням відносно мотивів висловлювання. Оптимальний варіант додаткового питання: „Чому саме так?” При обробці отриманих даних відповіді на подібні питання дозволяють зробити не лише кількісний, але і якісний аналіз.

При складанні анкет використовуються питання, що стосуються наступних тем:

· фактів свідомості (виявлення думок, побажань, очікувань, планів на майбутнє тощо); будь-яка висловлена при цьому думка є оціночним судженням і носить суб’єктивний характер;

· фактів поведінки (вчинки, дії, результати діяльності);

· соціально-демографічних особливостей (стать, вік, національність, освіта, професійне, сімейне положення);

· рівня інформованості й знань (питання екзаменаційного типу, завдання, що містять, експериментальні або ігрові ситуації, рішення яких вимагає від випробовуваного певних знань, навичок, а також знайомства з конкретними фактами, подіями, іменами).

За формою питання можуть бути: закритими (з приведенням повного набору варіантів відповідей); відкритими (не містять підказок і не „нав’язують” варіант відповіді, тому дозволяють зібрати змістовнішу інформацію); прямими; непрямими.

Інтерв’ю – цей метод передбачає заздалегідь підготовлені питання, адресовані кожному конкретному випробовуваному. Інтерв’ю організовується і спрямовується так, щоб максимально пристосувати питання до можливостей того, що відповідає. Вимоги до організації інтерв’ю: проведення в звичній для випробовуваного обстановці або в умовах, пов’язаних з предметом опитування (домашня або робоча обстановка); наявність достатньої кількості часу; відсутність третіх осіб; розмовний стиль спілкування з клієнтом.

Види інтерв’ю:

· вільне інтерв’ю (проводиться без заздалегідь підготовленого опитувальника або розробленого плану, визначається тільки тема; напрям бесіди, її логічна структура, послідовність питань, їх формулювання залежать від індивідуальних особливостей того, хто проводить інтерв’ю; отримана інформація не потребує статистичної обробки; інформація цінна і цікава своєю унікальністю);

· фокусоване інтерв’ю (мета – збір думок, оцінок з приводу конкретної ситуації; учасники інтерв’ю заздалегідь знайомляться з предметом бесіди, питання також готуються заздалегідь; послідовність питань може мінятися);

· формалізоване інтерв’ю (строго регламентовано детально розробленим запитальником та інструкцією);

· стандартизоване інтерв’ю (переважають закриті питання);

· інтерв’ю з відкритими питаннями (за часом більше витратна форма дослідження).

Метод експертної оцінки – заснований на анкетуванні або інтерв’юванні, за допомогою чого виявляється інформація, що відбиває знання, думки, ціннісні орієнтації і установки випробовуваних, їх відношення до подій, явищ дійсності. На практиці використовується в тих випадках, коли та або інша проблема потребує оцінки компетентних осіб – експертів, що мають глибокі знання про предмет або об’єкт дослідження.

Опитування компетентних осіб іменуються експертними, а результати опитувань – експертними оцінками. Процедура опитування експертів може бути очною або заочною. Одна з найбільш простих форм експертного прогнозу – обмін думками усіх експертів за „круглим столом”, де відбувається виявлення домінуючої позиції з дискутованого питання. Оптимальне число експертів за „круглим столом” – не більше 12 чоловік. Подібна форма вироблення загальної думки або оцінки здійснюється за схемою, що визначає роль кожного учасника „круглого столу”:

· „генератор ідей” активно висуває всілякі припущення про прогнозоване явище;

· „селектори” оцінюють і відбирають найбільш значимі ідеї, що висуваються „генераторами ідей”;

· „стимулятори” спонукають „генераторів ідей” до вироблення різних оцінок, формулюючи усі нові і нові припущення;

· „регулятори” стежать за тим, щоб полеміка не набувала хаотичного характеру, залишалася у рамках об’єктивного обговорення; не переходила в русло взаємної оцінки компетентності один одного;

· „президент „круглого столу” утримує увагу експертів на центральній темі дискусії.

Обговорення проблеми може проходити декілька турів, поки не вдасться виробити більш менш погоджену оцінку. Узагальнена оцінка складається на основі аналізу письмових думок експертів з тієї або іншої проблеми.

Методи експертних оцінок поділяють на індивідуальні та колективні.

Індивідуальні бувають двох типів: оцінка типу „інтерв’ю” та аналітичні (найпоширеніші з останніх – морфологічні – виявлення різних варіантів поведінки об’єкта прогнозування та метод складання аналітичних оглядів).

Серед колективних методів розрізняють: 1) метод комісії; 2) метод віднесеної оцінки; 3) дельфійський метод.

Метод комісії передбачає проведення групою експертів дискусії для вироблення загальної думки щодо майбутньої поведінки прогнозованих об’єктів. Недолік цього методу – інерційність (консервативність) поглядів експертів щодо прогнозованої поведінки об’єкта. Цих вад можна частково позбутися шляхом віднесеної оцінки, або методу „мозкового штурму”.

Досконалішим методом колективної оцінки є дельфійський метод. Він передбачає відмову від прямих колективних обговорень. Дебати заміняють програмою індивідуальних опитувань, які здебільшого проводять у формі таблиць експертної оцінки. Відповіді експертів узагальнюють і передають їм назад (іноді разом з новою інформацією про об’єкт), після чого експерти уточнюють свої відповіді. Таку процедуру повторюють кілька разів, поки не досягають прийнятної збіжності всіх висловлених думок.

Наступним етапом розвитку методу експертних оцінок є метод „прогнозованого графа”. Суть його полягає в побудові на основі експертних оцінок і наступного аналізу моделі складної мережі взаємозв’язків, які виникають під час розв’язування перспективних науково-технічних проблем. При цьому забезпечується можливість формування багатьох різних варіантів науково-технічного розвитку, кожний з яких у перспективі веде до досягнення мети розвитку прогнозованого об’єкта (галузі, сфери тощо). Наступний аналіз моделі дає змогу визначити оптимальні (за певними критеріями) шляхи досягнення мети.

Параметричний метод – зіставлення двох ключових параметрів: колишнього стану соціальної одиниці („на вході”) і її нинішнього стану („на виході”). Різниця між цими двома параметрами є „соціальним ефектом” (реабілітаційний, корекційний тощо) або результатом, що свідчить про ефективність використання засобів, методик, про рівень кваліфікації персоналу і т.п.

Аналіз продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.

Продуктами діяльності дитячих та молодіжних об’єднань є їхні письмові роботи, вироби, малюнки, моделі, фотографії та ін. Порівнюючи роботи, які вони виконує в різний час, на різних етапах, можна виявити рівень їхнього розвитку, досконалість умінь та навичок, акуратність, майстерність, кмітливість, наполегливість тощо. Саме це має стати предметом аналізу продуктів діяльності, а не, наприклад, вартість виготовленого продукту.

Продукти діяльності дитячих та молодіжних об’єднань можна аналізувати також у процесі їх створення. Спостерігаючи цей процес, можна виявити не тільки його якість, а й динаміку, темп роботи, вправність у дії, ставлення до завдання. Дані спостереження допомагають глибше та всебічно пізнати розумові, емоційні, вольові й характерологічні якості та властивості особистості.

Тестування – дослідницький метод, в основі якого лежать певні стандартизовані завдання. Можуть використовуватися різноманітні тести: тести розвитку, тести загальної результативності, психометричні, графічні, асоціативні тести та ін. Більшість тестів містять інструкцію для випробовуваного по виконанню завдань, самі завдання, ключ до розшифровки отриманих результатів, інструкцію за інтерпретацією результатів, методику навчання того, хто „читатиме” тест, інструкцію по повторному укладенню. Для дослідника безперечну значущість мають висновки, на основі яких будуються виводи по проблемі, що вивчається.

Біографічний метод – один з найчастіше використовуваних методів в соціальній педагогіці. Перевага віддається „соціальним біографіям”, які дозволяють на основі аналізу особистих документів досліджувати суб’єктивні сторони громадського життя. Фіксуються особисті стосунки людини до тих соціальних процесів, соціально-психологічних ситуацій, в які вона була включена опосередковано або безпосередньо. Існують різні джерела біографічних даних: спрямовані інтерв’ю, свідчення родичів, різного роду листування, фотографії, автобіографічні фрагменти, повідомлення про своє життя в цілому, про окремі етапи або життя яких-небудь родичів. Усі ці джерела дають можливість з різною мірою глибини і узагальненості виявити специфіку життєвого досвіду людини в процесі спільної життєдіяльності з іншими людьми, при участі в яких-небудь соціальних групах. При використанні методу „соціальних біографій” слід враховувати два моменти: „ефект дистанції” (після часу людина може інакше оцінювати ті або інші події своїй і чужому життю) і необхідність аналізу отримуваної від індивіда інформації, оскільки витягнутий з неї сенс, як правило, не співпадає з тим сенсом, який був спочатку вкладений в неї суб’єктом.

Вибір методів визначається метою обстеження і обмеженнями (за часом, ресурсам, професійній компетентності і тому подібне), облік яких потрібний для точнішого виміру.

Соціальний педагог проводить паспортизацію підліткових і юнацьких груп. Паспорт неформальної підліткової групи заповнюється на основі бесід з членами підліткових груп, зіставлення інформації, отриманої від підлітків, після чого з’являються додаткові відомості і виключається неправдива інформація. Можливе застосування методів включеного спостереження, яке проводить дослідник, що відповідає за віком і характеру поведінки учасникам неформальної групи.

Систематизація паспортів підліткових і юнацьких груп може проводитися також по їх територіальній приналежності, місцю проживання (навчання) лідера.

У програму діагностики групи включається комплекс методик, призначених для вивчення особових особливостей лідера (лідерів) цієї групи. Лідер частенько визначає спрямованість групи, її відкритість зовнішнім контактам, можливість переорієнтації, корекції установок і діяльності групи.

Велике значення має діагноста соціального оточення, в якому живе і діє та або інша група. Увага концентрується на уточненні місця і ролі групи в структурі того або іншого колективу, суспільства в цілому.

Самостійним напрямом виступає діагностика соціального оточення, в якому живе і діє та або інша група. Увага концентрується на уточненні місця і ролі групи в структурі того або іншого колективу, суспільства загалом.

У рамках проведення діагностичних процедур необхідно особливо виділити методи прогнозування поведінки групи. Мета прогнозування – виявити можливі позитивні моменти в роботі з тією або іншою групою. Для цього необхідно установити, як змінюються інтереси та потреби груп, наскільки вона стійка і які її перспективи.

ДОДАТОК А

Поиск по сайту: