Інформаційне право. Інформаційні відносини. інтереси юридичних осіб. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там

інтереси юридичних осіб. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Російські науковці зазначають, що «існує певний правовий пробіл у розумінні «права на інформацію». У більшості випадків під цим поняттям мається на увазі право на доступ до інформації, хоча, як випливає з Конституції Російської Федерації й основних міжнародних документів, дане право містить у собі ряд інших аспектів. Серед них: пошук, одержання, виготовлення й поширення інформації.

Міжнародно-правові акти також визначають право на інформацію. Так, Загальна Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення, визначила свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї (ст. 19). Аналогічне закріплення право на інформацію одержало також в інших міжнародно-правових документах. Серед них — Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (п. 1 ст. 10), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 року (п. 2 ст. 19) та інші.

У сучасний період на рівні міжнародно-правових норм вре-гулюваний широкий обсяг інформаційних прав, свобод людини, стандартизовані основні засади доступу до інформації, її поширення, механізми захисту відповідних правоможливостей тощо. Таке забезпечення відповідних інформаційних відносин спричинило два діалектично пов'язані напрями розвитку міжнародного інформаційного законодавства. З одного боку, законодавчі акти, міжнародні угоди здебільшого спрямовані на усунення існуючих в минулому обмежень, заохочення конкуренції, створення умов, що сприяють бурхливому зростанню інформаційної технології. З іншого — свобода відповідної діяльності має поєднуватись з інтересами суспільства: це пов'язується з деякими обмеженнями змісту того, що передається в комп'ютерних мережах (особливо це стосується поширення

порнографії, насильства тощо), захистом права на недоторканість особистого, приватного життя, на інтелектуальну власність.

Зважаючи на те, що користування вказаними правами, як і свободою слова і думки, згідно з міжнародно-правовими нормами (зокрема, ч. З ст. 19 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права), покладає особливі обов'язки і особливу відповідальність, щоб не допустити зловживання ними, Основний Закон України встановив ряд випадків обмежень здійснення цих прав законом. Це — інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. З ст. 34 Конституції України). Тобто, обмеження права на інформацію пов'язані, насамперед, з необхідністю захистити життєво важливі інтереси особи, суспільства, держави.

Реалізації права на інформацію одних суб'єктів у багатьох випадках сприяє юридичний обов'язок інших суб'єктів. Так, наприклад, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову.

Завершуючи розгляд правової природи права на інформацію, звернемо увагу на наступні погляди провідних науковців. Обґрунтованою є думка Є.В.Петрова про два підходи до трактування права на інформацію, що сформовані у правовій науці та в законодавстві: «у рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід же припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб'єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею».

Російський науковець О.А.Звєрєва до прав на інформацію, що випливає з її об'єктивної природи й обумовлених нею інтересів соціальних суб'єктів, відносить «право на одержання інформації, право на обмеження одержання інформації іншими суб'єктами, а також право на спростування інформації, що ганьбить особу».

Поиск по сайту: