Культура особистості дослідника

Наука і науково-дослідницька діяльність має людський вимір. В умовах бурхливого інформаційно-технічного прогресу й водночас зростання дефіциту загальної культури в суспільстві дедалі актуальнішим стає звернення до культури суб’єкта науково-дослідницької діяльності: студента, здобувача наукового ступеня, зрілого вченого. На аксіологічний аспект розуміння особистості вказував ще Володимир Вернадський, стверджуючи, що «немає нічого ціннішого у світі і нічого, що вимагає більшого збереження й поваги, ніж вільна людська особистість».

У сучасній філософії освіти й педагогіці концепт особистості характеризують як динамічну, відносно стабільну, цілісну систему інтелектуальних, соціально-культурних, морально-вольових якостей людини, «інноваційну знаннєву людину», самодостатню демократичну особистість, котра успішно толерує в полікультурному середовищі і здатна витримати тиск глобалізаційних процесів. Ключовою цінністю особистості виступає її культура.

Поняття «культура», зокрема «культура суб’єкта науково-дослідницької діяльності», незважаючи на дефінітивне розмаїття, не дістала належного тлумачення. У цьому контексті нам імпонує характеристика, подана у «Психологічному словнику» за редакцією В.Войтка: «культурна людина – це не віртуоз формально-етикетної шляхетності, а інтелігент (за духовною суттю), який посідає активно-творчу життєву позицію і прагне найвищі здобутки людства, оптимальний раціоналізм діяльності спрямувати на створення творчої свободи і гідності людини як вищої цінності».

У цьому контексті актуалізується питання професійного саморозвитку. Синтезуючи окремі з характеристик, категорію «саморозвиток» визначаємо як власну активність людини у зміні себе, в розкритті, збагаченні своїх духовних потреб, творчості, всього особистісного потенціалу; «професійний саморозвиток» - як внутрішню здатність і потребу постійно збагачувати свій професійний досвід, виховувати в собі й удосконалювати нові професійні якості, виробляти власні позиції і переконання, необхідні для ефективної когнітивної та аксіологічної професійної діяльності.

Професійний саморозвиток здійснюється за допомогою механізмів самопізнання, самоорганізації, самоосвіти, самооцінки, саморегуляції як прагнення до самоактуалізації на основі розвитку професійного мислення, реалізації творчого потенціалу, різноманітних форм дослідницької діяльності та інших способів інтенсифікації цього процесу. Отже, цінність особистості полягає в умінні постійно працювати над собою, вдосконалюватися, все глибше пізнавати свої можливості й максимально використовувати їх в особистісній і професійній сферах діяльності.

Важливу роль у професійному розвитку й саморозвитку дослідника відіграє культура наукової праці: «Культура особистості формується у щоденній праці. Осяяння приходить при постійній роботі думки», - так образно описує цей стан Дмитро Зербіно і додає: «учений - це поет-дослідник, котрий шукає думки, образи, вивчає події, психологію народу, природу. Бути вченим – це образ життя, це робота без часу. Тільки особистості із сильною волею, цілеспрямовані ідуть уперед.». Така робота спрямована на вільний постійний, щоденний, щохвилинний правдивий пошук істини через сумнів і через власне серце. Саме правдивість видатний філософ І.Кант визнавав найціннішою рисою особистості.

Маємо визнати: зростає кількість вищих навчальних закладів, омолоджується викладацький склад з науковими ступенями й водночас знижується рівень термінологічної, бібліографічної, лексикографічної, стилістичної культури дослідників. Причини коріняться у відсутності системної роботи, що спрямована на усвідомлене засвоєння культурних норм наукового дослідження. Термінологічні неточності, мовні кальки, неправильне вживання частиномовних форм, порушення синтаксичного зв'язку і логіки висловлювання, невиразність наукових текстів – усе це знижує теоретичну і практичну цінність виконаного дослідження. Як наслідок, написання наукових статей, кваліфікаційних робіт (дипломної, магістерської, кандидатської дисертацій) без власного індивідуального почерку й «відчуття своєї Самості» (С.Гончаренко). Існуючий рівень наукової мовної культури зумовлений недостатньою увагою до цієї важливої ланки роботи в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах.

Наукова мовна культура -нормативне користування науковою мовою в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, формування високого рівня мовнокомунікативної культури.

Водночас саме науковий текст увиразнює індивідуальність автора, його індивідуальну манеру викладу і побудову думки, здатність надавати конкретним, логічним, власне науковим відомостям особливого форми словесної творчості, інноваційно оформляти структуру думки (С.Ракитіна), розширює і поглиблює наукову картину світу як, власне, самого автора, так і адресата.

Для професійного саморозвитку важлива передусім культура читання наукового тексту. Культура укладання і створення якісного наукового тексту передбачає оволодіння текстовою культурою. Ідетьсяпро готовність моделювати зв'язний текст з урахуванням структурно-смислових композиційних, категоріальних особливостей та дотримання принципів текстової організації. Сьогодні зростає вага жанрової компетенції. Досліднику необхідно вміти обирати й аналізувати жанр доцільно до комунікативної ситуації.

Для дослідника важлива і стилістична культура, готовність будувати стилістично коректні наукові тексти різних жанрів. Ідеться, зокрема про інформативну, логічну, оцінну насиченість наукового тексту, тобто ступінь смислової і змістової новизни, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок, які допомагають читачеві зрозуміти смисл тексту.

Актуалізується і потреба в термінологічній культурі. Варто уважно поставитися до фахових термінів: уникати полісемічності, перенасиченості, термінологічних запозичень, використовувати тільки зрозумілі й недвозначні терміни. Загострюється увага до лексикографічної культури. Йдеться зокрема, про сформованість стійкої усвідомленої потреби та інтересу в опануванні здобутків української лексикографії і правильному послуговуванні словом, про вміння й навички сприймати, впізнавати, аналізувати, коментувати, зіставляти мовні явища і факти, укладати власні словники.

Вагоме місце у структурі наукової мовної культури займає культура фахового наукового редагування і саморедагування. Теоретичним підґрунтям до оволодіння редакторською компетенцією слугує функціональна стилістика. Завдання цієї складової – власне, не виправити мовні недоліки, а забезпечити гармонійну єдність змісту і форми наукового тексту, тобто, за потреби, вичитати, скоротити, обробити і навіть переробити, отже, «створити цілісний пізнавальний образ функціонального простору».

Отже, наукова мовна культура виступає основою професійного саморозвитку дослідника. Нормативне користування науковою мовою в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах забезпечує культура праці з науковим текстом: культура читання, укладання і наукового редагування. Вагома роль у цьому процесі текстової, жанрової, бібліографічної, стилістичної, термінологічної, лексикографічної культури дослідника.

Запитання. Завдання

Поиск по сайту: