Ознайомтеся з порадами К.Тухольського для ораторів. Що нового ви для себе знайшли в цих порадах? Прокоментуйте стиль тексту

Короткі речення. Короткі речення. Короткі речення.

Ясний план у голові – і якомога менше на папері. Факти – або звернення до почуттів. Оратор – не енциклопедія. Енциклопедія є у людей вдома.

Один і той самий голос втомлює. Говори не більше сорока хвилин. Не шукай ефектів, які не ведуть до головної мети. Трибуна безжальна: людина на ній більше оголена, ніж на пляжі.

Пам′ятай: чим коротша промова, тим менше шансів провалитись.

5. Проаналізуйте виступ професора А.Погрібного на відкритті Першого (Установчого) Конгресу Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка. Зверніть увагу, як автор викладає суть теми, аргументує свій виклад, наскільки уміло, виразно використовує риторичні засоби – метафори, синоніми, повтори, запитання тощо, якою мірою апелює до чуттєвої сфери, говорить щиро про свої почуття.

Вельмишановне зібрання! Пані, панове! Колеги!

В історії новітнього часу важко назвати інший народ, з духовними світочами котрого, звичайно, як і з самим народом, доля повелася б так жорстоко, як зі світочами українців й України. Згадаймо щонайтиповіші варіанти: фізичне знищення наших духовних провідників, як правило, далеко не у розповні їхніх діл і літ (несть числа розпізнавальним іменам–символам! – і то, власне, аж до нинішнього дня!); не лиш добровільне, а й вимушене струшування плодів видатного розуму до чужого городу іншої, не своєї науки і культури, а то значить – брутальне експропріювання могутніх інтелектів українського народу, що з волі чужинців–колонізаторів ураз ставали здебільшого чи то "общерусскімі", чи то "совєтскімі" (розпізнавальні символи – Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Сергій Корольов); створення видатним талантам таких умов життя і праці, що глибину мислі, свою прозірливість вони могли фіксувати у ліпшому разі у з ризиком ведених щоденниках або в інших творах, що не назначалися до друку (за приклад нехай послужить хоч би Олександр Довженко); безчесні маніпулювання недорозвиненою свідомістю позбавленого власної державності народу, завдяки чому істинні світочі сприймалися ним як зрадники, відступники (найяскравіший приклад – Іван Мазепа), а справді заблуклі на зрадницьку, відступницьку стезю персони – як звитяжці, як достойники (розпізнавальний символ, хоча зовсім не з числа світочів, – Юрій Коцюбинський); нарешті – вельми масовий варіант – відторгнення видатних світочів од рідного народу, приречення на незнання останнім не то їхніх справ, а й самих їхніх імен. Маємо також безліч розпізнавальних символів цього варіанту, як–от донедавна і Олександр Архипенко, і Євген Маланюк, і Олександр Кошиць, і, безумовно ж той, чиє світле ім'я і чиї великі справи спонукали нас зібратися сьогодні на цьому представницькому Конгресові.

Варто одразу ж наголосити: як Костянтин Ушинський є найбільшим українським педагогом 19–го сторіччя, так Григорій Ващенко сягнув високих злетів української педагогічної думки у столітті нинішньому, двадцятому – точніше у 20–60–х роках. Складене з двох частин – в Україні та Німеччині, в еміграції – життя Г. Ващенка (1878–1967), а головне те, що в багатьох своїх творах він різко розвінчує антинаукову, антинаціональну, фарисейську сутність офіційної радянської педагогіки, стало причиною того, що у свою Вітчизну, в Україну Г.Ващенко повертається тільки у наші дні.

І з яким неоціненним духовним скарбом він повертається! Крім вже виданого в нас "Виховного ідеалу", що мав би стати педагогічним катехізисом кожного свідомого українського освітянина, він вертає до нас ще й з такими працями, які, віримо, неодмінно невдовзі вийдуть і опис яких він дав у своїй автобіографії. Цитую лише дещицю і прошу звернути увагу вже на самі назви праць Г. Ващенка: "Загальні методи навчання", "Завдання виховання української молоді", "Релігія і майбутнє людства", "Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи", "Виховання волі і характеру", "Макаренко – найбільший совєтський педагог", "Проект системи освіти в самостійній Україні" (вдумаймося в цю останню назву: у час, коли було винищено найменші паростки українства, Гр.Ващенко, твердо вірячи у дочасність комуністичного режиму, складає оцей проект системи освіти у звільненій від імперського ярма, незалежній Україні. Чи скористалися ми з цього проекту? Якою мірою спромоглися скористатися?).

А ще праця під особливо промовистою назвою "Хвороби в галузі національної пам'яті". Вдумаймося також і в цю останню назву, яка, як на мене, є воднораз і вельми точним діягнозом, що фіксує водночас і недостатність національної пам'яті (така ж згубна річ для нації, як і серцева недостатність для людини), і переобтяженість її різного роду антинауковим шлаком. Чи ж не тому, поставлю питання, ми й говоримо про значну частину нашого вчительства як про особливо консервативну частину суспільства, що воно, вчительство, якраз і виявилося великою мірою враженим отією хворобою національної пам'яті. Спроможеться бо назвати наш пересічний вчитель того ж Макаренка, про експеримент якого стосовно трудового виховання позитивно писав Гр. Ващенко у 20–х рр., зате після сталінської канонізації воєнізовано–казармених принципів котрого та розповсюдження їх на всю систему шкільництва піддав цього педагога, що перебував на космополітичних позиціях, різкому осудові. Ще назве наш пересічний вчитель Василя Сухомлинського...

А кого ще назве наш вчитель, окрім Макаренка та Сухомлинського? За незначними винятками – нікого, і, до речі, не назве він не тільки Григорія Ващенка. Бо ж цілі неоціненні пласти української педагогічної думки, що вбирають у себе одвічну народну педагогіку, такі унікальні, світової значимості речі, як "Повчення Володимира Мономаха", далі –набутки козацької педагогіки, Гр. Сковорода, а вже в новітніх часах – вагомі педагогічні набутки таких наших національних світочів, як, крім згаданого К. Ушинського, Бориса Грінченка, Софії Русової, Івана Огієнка, Августина Волошина, Степана Сірополка – усі ці педагогічні розсипи, всі ці скарби, повторюю, лишаються ще невідомими для нашого вчителя...

Тому і маємо сьогодні такі жахливі хвороби національної пам'яті вже у масштабах усього українського суспільства, тому і живемо за ситуації все ще не розпрямленої, як слід, національної гідності...

Власне, для того й повертається Гр. Ващенко, аби допомагати будувати Українську державу, з високою мрією про яку він прожив усе своє життя.

Сердечно вітаючи всіх, хто присутній нині у цій залі, оголошую Установчий Всеукраїнський Конгрес педагогічних товариств ім. Гр. Ващенка відкритим.

6.. Розмірковуючи про якості оратора, Цицерон писав: "…Оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами ледве не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою кращих лицедіїв".

Поиск по сайту: