Бібіліографічна культура дослідника

Цілком очевидною є вага бібліографічної культури дослідника. Це показник зрілості, необхідна умова успішного навчання, самоосвіти, професійного та особистісного зростання.

Наукову роботу виконують на основі глибокого вивчення різноманітних джерел: навчально–методичних (підручники, навчальні та методичні посібники) і наукових праць (монографії, статті, дисертації, матеріали наукових семінарів та конференцій тощо), нормативно–програмних документів (державні документи про освіту, навчальні плани і програми), а також за результатами виконаної пошукової роботи. На основі опрацьованих літературних джерел укладають бібліографію.

Бібліографія - це відомості про джерело, наведені за певними правилами і достатні для ідентифікації документа.

Уперше слово «бібліографія» (biblio (книга) і grapho (пишу)) почало вживатися в Давній Греції. Бібліографами називали людей, які переписували книги. У Франції (XVIII ст.) цей термін використовували на позначення опису книги. В останні десятиліття бібліографію визначають як діяльність, інформацію, культура, соціальний інститут. Сфера бібліографії розширилася завдяки знакографії, документографії, медіографії, відеоаудіографії, інтернетграфії (Н. Коряковцева) і сьогодні визначається як інформаційна інфраструктура, що забезпечує підготовку, поширення й використання бібліографічної інформації.

Головне в бібліографії – це бібліографічне знання і/або бібліографічна інформація, що ідентифікує джерела знання в текстах. Основне призначення бібліографічної інформації полягає в задоволенні інформаційних потреб читачів. Одним із основних елементів бібліографічної інформації виступає бібліографічний запис, який фіксує відомості про документ, дозволяє його ідентифікувати, з'ясувати зміст з метою бібліографічного пошуку.

Джерело наукової інформації - документ, що містить науковий факт або є результатом аналітичної та логічної обробки.

Для пошуку інформації звертаються до наукової, спеціальної, профільної бібліотек.

У довідково–інформаційному відділі бібліотеки існує система каталогів та картотек, що допоможуть визначити необхідне коло наукових джерел. Каталоги – це система накопичення і збереження даних про літературу, що наявна у бібліотеці. Картотека – перелік усіх матеріалів, виявлених з певної тематики.

Існує три види каталогів: абетковий, систематичний, предметний. Абетковий каталог дозволяє встановити, які твори того чи іншого автора, відомого дослідникові, наявні в бібліотеці, а також з'ясувати данi про видання: прiзвище автора i назва книги, мiсто, де книга надрукована, назва видавництва i рiк видання, кiлькiсть сторiнок.

У систематичному каталозі картки згруповані в логічному порядку відповідно до галузей знань. За допомогою такого каталогу можна з’ясувати, які саме твори наявні в бібліотеці, а також підібрати необхідну літературу.

У предметному каталозі бібліографічні записи розташовані за алфавітом предметних рубрик. Такий каталог використовують для підбору матеріалів із вузькоспеціалізованих питань.

Для дослідника–початківця часто складно виокремити необхідну інформацію зі значної кількості джерел. Пошук наукової інформації сьогодні значно спростився за рахунок електронних каталогів, в яких подано електронний алфавітно–предметний покажчик; електронний систематичний каталог авторефератів; електронний каталог статей (книг) тощо (див. рис. 2.1).

Рисунок 2.1. Автоматизована система пошуку літературного джерела

Важливу інформацію пропонують реферативні журнали, що містять анотації та бібліографічні описи, а також бюлетені сигнальної інформації, основне завдання яких полягає в оперативному інформуванні про всі наукові і технічні новинки.

Коло літературних джерел має бути широким. Оптимальною їх кількістю повинна бути така, що розкриває тему дослідження.

Наприклад, коли виконується дослідження на тему " Етнолінгвістичний аспект дослідження вигукових фразеологізмів ", варто не лише здійснити пошук інформації про вигукові фразеологізми, а й ознайомитися із джерелами, присвяченими українській фразеології та етнолінгвістиці.

Досліджуючи проблему стилістичного використання певної групи лексики у творах окремого письменника, необхідно не лише уважно прочитати академічні праці з лексикології та стилістики, а й детально ознайомитися з публікаціями, присвяченими творчості цього митця. Конспектуючи, слід пам'ятати про предмет власного дослідження.

Про наукову обізнаність автора й обґрунтованість положень дослідження свідчить наявність бібліографічних посилань.

Посилання – це такий фрагмент наукової праці, в якому автор подає відомості про предмет свого дослідження, наявне в інших наукових джерелах.

Це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю, розглядуваний або згадуваний у тексті роботи інший документ (його частини або групи документів), необхідний для їх загальної характеристики, ідентифікації й пошуку. Мета посилання – аргументувати, доповнити або проілюструвати власну думку фактами з інших наукових текстів; підтвердити чи спростувати чужу думку; порівняти різні підходи вчених стосовно аналізованої проблеми.

Наприклад: "Основний еволюційний принцип – вивищення людини над самою собою, – наголошує український лінгвостиліст Л.Мацько, – здійснюється переважною мірою саме завдяки різній мові як носієві духовних начал людськості як вербальній можливості усвідомлення людиною своєї вищості у природному світі. " [1, с.21].

1. Мацько Л.І. Українська мова в освітньому просторі: навч. посіб. для студ./Л.І.Мацько. – К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2009. – 607 с.

Запис [1, с. 21] указує на перше джерело в бібліографії, а його сторінка – 21. Наявність посилань свідчить про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень запропонованого дослідження.

При визначенні термінів важливо посилатися на останні видання словників та довідників. На більш ранні видання можна посилатися лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, який не ввійшов до останнього видання.

Необхідно подавати посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті. Використання окремих термінів, запропонованих іншими авторами, теж вважається посиланням. Це допоможе відшукати подібний документ, перевірити точність указаних даних, з’ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий».

Слід звернути увагу на оформлення ініціалів та прізвища автора. У списку використаних джерел спочатку вказується прізвище, відтак ініціали, у тексті ж наукової статті на першому місці ставиться завжди ім'я або ім'я по батькові, на друге - прізвище. Якщо ж перед прізвищем зазначено посаду, професію, то прізвище, а потім ініціали пишуть після цієї назви (завідувач лабораторії Волошина Н.Й., психолог Рибалка Валентин). З метою уникнення непорозумінь скрупульозно перевіряємо кожне прізвище та ініціали авторів, на які здійснюємо посилання. Наявність посилань свідчить про наукову обізнаність автора, обґрунтованість положень дослідження.

Бібліографічний опис складають відповідно до чинних стандартів із бібліотечної та видавничої справи. Дотримання цих вимог є обов’язковим.

Посилання можу бути виконане такими способами: цитатою, дослівним чи недослівним переказом з окремими цитованими елементами; вказівкою на автора.

Бажано, щоб текст не ряснів суцільними цитатами і посиланнями, тоді складається враження компіляції роботи, її реферативності, відсутності авторського бачення проблеми.

Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.

Серед поширених видів цитат, які застосовуються в науковому тексті, – цитати–тези або докази. Такі цитати беруться в лапки, розділові знаки ставляться як при прямій мові.

Наприклад: Щоразу, поринаючи у світ мудрих книг і статей, переймаємося відчуттям того, що спілкуємося дійсно з животрепетним, естетично-креативним словом, яке глибоко розкриває вищу сутність Людини. "Моя неповторність, - говорить Іван Андрійович, - успадкована трохи від батька-матері, трохи від учителів, трохи від самостійного пізнання людської психології..." [4, с.5].

Слова цитати наводяться в тій граматичній формі, в якій подані у літературному джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Добре, аби цитування було повним, без перекручень і довільного скорочення авторського тексту. У разі пропуску деяких слів чи словосполученьна початку цитати ставлять три крапки.

Важливо, аби цитати подавалися насамперед з першоджерел, а не з праць інших авторів. Першоджерелом вважається першодрук або академічне видання тексту. У випадках, коли першоджерело дійсно недоступне (архівне), можемо скористатися цитатою з іншого видання, однак при цьому обов'язково перед бібліографічним джерелом зазначимо: " цитується за ".

Якщо ж при цитуванні були виділені деякі слова, в дужках подається спеціальне застереження, яке пояснює виділення. Частіше за все ставляться ініціали – ім'я та прізвище автора наукового тексту.

Наприклад: Пропонуючи посібник, автори вказують на прагненні "допомогти учням усвідомити, що мова – це ц і л і с на с и с т е м а, історія якої пов'язана з історією народу. (видiлення наше. – О.С.)".

Необґрунтоване навчання в чужомовній школі, - переконливо доводив відомий український письменник, лексикограф і педагог Б.Грінченко (1863 – 1910), - призводить до того, що в учня "происходит ужасное смешъніе языков русскаго и родного, причем перваго онъ не знаетъ и известныя ему слова его употребляетъ неверно, а второй он испортил внесеніем въ него чуждаго элемента" (цитату подано із збереженням правопису оригіналу – О.С.) [330, с.85].

Непряме цитування (виклад думок інших авторів своїми словами) подається без лапок і має бути гранично точним.

Наприклад: Обдарованість, за Г.Костюком та П. Білоусом, трактуємо як індивідуальну своєрідність особливої комбінації загальних і спеціальних здібностей людини, цілого комплексу психофізіологічних процесів і станів, що створюють сталий рівень реалізації можливостей, бажань, інтересів індивіда.

Цитати-тези застосовують для складання автором основних пунктів лекції, виступу, наукової доповіді. Цитати-докази використовують для підтвердження суджень автора наукового тексту.

Наприклад: Символіка – поняття загальнолюдське і національно специфічне, етногенетичне. Дослідження саме останнього аспекту символіки – надзвичайно актуальне, особливо – всебічне вивчення первісної символічної системи. Доказом цього слугують слова Е.Сміта, який наголошував: «у багатьох аспектах національні символи, звичаї і церемонії – найважливіші й найнесхитніші аспекти націоналізму. Вони втілюють його головні концепції, роблячи їх видимим і зрозумілими для кожного члена, обертаючи принципи абстрактної ідеології на відчутні, конкретні вирази, що породжуватимуть миттєвий емоційний відгук усіх верств спільноти» [114, с.78] (Т.Усатенко).

У науковому тексті для позначення всіх джерел інформації, на які є посилання та для зазначення додаткових пояснюючих матеріалів, можуть використовуватися примітки. Зазначають їх унизу сторінки. Позначають арабськими надрядковими індексами (арабською цифрою, яка розташовується трохи вище рядка) без дужок та без будь-яких знаків пунктуації, крім тире. Більшість програм Word (так звані word processing programs) мають спеціальну функцію для створення приміток.

Дослідників варто застерегти також і від плагіату, адже «вчений повинен бути прикладом чесності для кожного громадянина» (Д.Бейлар).

Плагіат - копіювання чужих ідей, тексту без посилання на першоджерело.

Для виявлення плагіату використовують спеціальні комп’ютерні програми. Такі програми дають можливість знаходити цілі фрагменти тотожних текстів.

Плагіатом вважають і дослівний переклад тексту без посилання на автора. Згідно зі ст. 20 Закону України «Про авторське право і суміжні права» перекладачам і авторам інших похідних творів належить авторське право на здійснені ними переклад, адаптацію, аранжування або іншу переробку. Перекладачі і (або) автори інших похідних творів користуються авторським правом на створений ними твір за умови дотримання ними прав автора, твір якого перекладено, адаптовано, аранжовано чи здійснена інша переробка.

Плагіат визначають кількома способами: дослівне копіювання інформації з іншого джерела без його зазначення у бібліографії; перефразування інформації з першоджерела без його зазначення (автор використовує свої власні слова для передачі тієї ж самої інформації, взятої із джерела). Див. табл. 2.2.

Таблиця 2.2

Поиск по сайту: