Форми розподілу й кооперації праці

Необхідність організації праці обумовлена такими об'єктивни­ми категоріями, як розподіл і кооперація праці.

Розподіл праці — відокремлення діяльності окремих працівників та їх груп у процесі праці.Завдяки розподілу праці підвищується продуктивність пра­ці, вдосконалюються знаряддя праці.

Розрізняють такі види розподілу праці: загальний, приватний і одиничний. До загального розподілу праці відносять розподіл між виробничою і невиробничою сферами діяльності людей, а всере­дині цих сфер — між промисловістю, сільським господарством транспортом, зв’язком, торгівлею.

Частковий розподіл праці передбачає її розподіл усередині га­лузей загального розподілу праці. Наприклад, промисловість поді­ляє на галузі, підгалузі, об'єднання, окремі підприємства. Сільське господарство — на рослинництво і тваринництво, а всередині їх — на спеціалізовані галузі.

Всередині підприємства виділяють такі види розподілу праці:

1) функціональний — розподіл працівників підприємства на кате­горії залежно від виконуваних ними функцій. Виділяють такі кате­горії працівників: робітники, службовці (керівники, спеціалісти, технічні виконавці), молодший обслуговуючий персонал, охорона (рис. 7.1.);

2) технологічний — розподіл праці за технологічними операція­ми і процесами; за фазами, видами робіт, виробами, деталями. Він визначає розстановку працівників відповідно до технології вироб­ництва;

3) професійно-кваліфікаційний — поділ праці між групами пра­цівників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ро­біт, а також залежно від складності цих робіт. Він передбачає поділ працівників підприємства за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Одиничний розподіл праці передбачає розподіл робіт окремого підприємства: за цехами, ланками, бригадами, окремими праців­никами та їхніми професійно-кваліфікаційними групами. Цей вид розподілу праці — найбільш складний і важливий, оскільки кон­кретні трудові процеси здійснюються в рамках одиничного роз­поділу праці.

Слід відзначити, що розподіл праці — тільки один бік трудової діяльності. Він викликає необхідність об’єднання праці окремих працівників у групи в спільному трудовому процесі, у взаємопов’язаних трудових процесах на всіх рівнях — від робочих місць окремих виконавців до підприємств, підгалузей і взаємопов’язаних галузей народного господарства. Об’єднання, встановлення взаємозв’язку між розрізненими, спеціалізованими виконавцями в про­цесі трудової діяльності називається кооперацією праці.

Складність і значення кооперації праці безпосередньо на вироб­ництві зростає з поглибленням одиничного розподілу праці.

Розрізняють такі види кооперації праці:

— міжцехова — об’єднання праці цехів, служб підприємства для виробництва продукції;

— внутрішньоцехова, що передбачає об’єднання праці ділянок, служб цеху;

— внутрішньодіяьнична — об’єднання праці всіх учасників ділянки виробництва для забезпечення неперебійності виробничого проце­су, передбачає об'єднання праці між бригадами;

— бригадна — різновид внутрішньодільничної кооперації, перед­бачає об’єднання працівників однієї або декількох професій, які виконують єдине виробниче завдання.

У проектуванні варіантів розподілу праці на підприємстві необ­хідно усвідомлювати, що він має певні межі: треба враховувати економічну доцільність, психофізіологічні та соціальні наслідки такого розподілу.

Економічна доцільність розподілу праці оцінюється підвищен­ням ефективності виробництва внаслідок зростання продуктивнос­ті праці, покращенням використання виробничого обладнання, матеріальних і трудових ресурсів підприємства.

Психофізіологічні наслідки не повинні бути негативними, а са­ме: викликати фізичне й нервове перевантаження, порушувати нормальне функціонування людського організму.

Соціальні наслідки розподілу праці передбачають забезпечення його змістовності, поєднання фізичного і розумового навантажен­ня, привабливості трудової діяльності, потреби в ній і наявності умов для розвитку творчих здібностей особистості.

На сучасному етапі господарювання основними напрямами вдосконалення розподілу та організації праці повинні бути:

— формування окремих трудових процесів і складу виробничих операцій з урахуванням економічної доцільності, психофізіологіч­них і соціальних наслідків розподілу праці;

— складання проектних балансів робочого часу для окремих працівників за професіями і робочими місцями, за бригадами, ді­лянками і цехами з ув’язуванням цих балансів між собою, з трудо­місткістю виконуваних робіт і трудових функцій;

— розробка тарифно-кваліфікаційних характеристик для кожно­го виду робіт і чіткого переліку функціональних обов’язків пра­цівників, що забезпечують виконання окремих трудових процесів в умовах розподілу праці;

— забезпечення рівної інтенсивності праці на всіх ділянках ви­робничого процесу і науково обґрунтованих режимів праці й від­починку;

— забезпечення ритмічності, безперебійності трудового і вироб­ничого процесів за рахунок чіткої кооперації праці Й підвищення продуктивності праці на організаційній основі.

7.2.2. Класифікація робочих місць, їх організація, планування та обслуговування

Робоче місце — частина виробничого простору одного чи групи працівників, оснащена основним і допоміжним технологічним об­ладнанням, інвентарем, інструментом, робочими меблями, необ­хідними для проведення певного виду робіт.

Усередині робочого місця виділяють робочу зону —частину простору, в межах якого відбуваються трудові дії працівника.Вимоги до організації робочого місця розробляються такою галуззю науки, як ергономіка. Основними завданнями останньої є вивчення функціональних мож­ливостей людини у трудових процесах і розроблення рекомендацій щодо створення оптимальних умов праці.

Всі робочі місця класифікують за такими ознаками. За ступенем механізації робочі місця поділяють на ручні, машинно-ручні, механізовані, автоматизовані й апаратурні.

Робочі місця ручної роботи характеризуються тим, що всі тру­дові процеси на них виконуються за допомогою трудового зусилля виконавця, із застосуванням найпростішого інструмента.

До машинно-ручних робочих місць належить оброблення пред­метів праці механізмами і за рахунок зовнішньої енергії (електрич­ної, теплової), але за безпосередньої участі працівника. Наприклад, робота на деревообробних верстатах із ручним подаванням, шиття на швейній машині.

Механізовані робочі місця характеризуються тим, що основні технологічні процеси повністю виконуються машинами й механіз­мами, а за робітником залишається лише функція управління ма­шинами, тобто енергія людини витрачається на управління, а не на безпосереднє перетворення предмета праці. Це — робочі місця во­діїв автотранспорту, машиністів екскаваторів чи бульдозерів, май­стрів механічного буріння скважин і т. ін.

На автоматизованих робочих місцях весь технологічний про­цес здійснюється верстатом, машиною чи агрегатом автоматичної дії без участі працівника, за яким зберігається функція пуску і зу­пинки автомата, контролю за його роботою і за необхідності — на­лагодження. Наприклад, робота машиністів автоматизованих насос­них станцій водопроводу.

Апаратурні робочі місця, оснащені різними апаратами, впли­вають ними на предмет праці за рахунок теплової, електричної, хімічної чи біологічної енергії.

За ознакою спеціалізації робочі місця поділяють на спеціалізо­вані та універсальні. На спеціалізованих робочих місцях, оснаще­них обладнанням спеціального призначення, можуть виконуватися ті самі чи близькі за змістом операції та види робіт (робоче місце штампувальника, бурильника і т. д.). На універсальних робочих місцях провадяться різнорідні роботи, вони оснащені універсаль­ним обладнанням, що дозволяє швидко переходити від одного виду робіт до іншого (наприклад, в умовах ремонтно-механічних майстерень).

За ознакою розподілу праці виділяють два типи робочих місць — індивідуальні, де постійно зайнятий один виконавець, і колективні, де трудові процеси здійснюються групами працівників, в обслуго­вуванні великих машинних агрегатів тощо.

За кількістю обладнання, що обслуговується, робочі місця по­діляються на одноверстатні (одноапаратурні, одноагрегатні) та багатоверстатні (багатоапаратурні, багатоагрегатні).

За місцеположенням робочі місця поділяються на стаціонарні, розташовані та обладнані на одному місці (наприклад, робочі місця верстатників, апаратників), і пересувні, щопостійно пересуваються у просторі (робочі місця будівельників, ремонтного персоналу).

Можуть вводитися й інші класифікації робочих місць.

Для успішного виконання виробничих завдань необхідно, щоби кожне робоче місце було належним чином організоване. Під орга­нізацією робочого місця розуміють комплекс заходів, спрямованих на створення найбільш сприятливих та безпечних умов праці для високопродуктивної праці робітників. Основними складовими організації робочого місця є його оснащення, планування та об­слуговування.

Під оснащенням робочого місця розуміють сукупність засобів виробництва: основного технологічного і допоміжного обладнан­ня, технологічного і допоміжного оснащення, засобів зв'язку, за­собів з охорони праці й техніки безпеки.

Основним технологічним обладнанням вважають верстати, робочі машини, агрегати, технологічна апаратура, тобто все те, за допомоги чого здійснюється основний процес виробництва.

До допоміжного обладнання відносять транспортери та інші види транспорту, збиральні, зварювальні Й випробовувальні стен­ди, різні вантажопідіймальні устрої тощо.

До технологічного оснащення відносять вимірювальний інст­румент, технічну документацію і т. ін., а організаційне оснащення представлене виробничими меблями, тарою, засобами сигналізації, зв'язку, освітлення, засобами з охорони праці й техніки безпеки.

Проводячи аналіз оснащеності робочих місць, передовсім необ­хідно враховувати прогресивність конструкцій, коефіцієнт оснаще­ності робочого місця, ступінь використання оснащення.

Під плануванням робочого місця розуміють доцільне просторове розміщення всіх функціонально пов'язаних між собою засобів пра­ці, предметів праці та самого працівника. Причому розміщення за­собів і предметів праці повинне задовольняти двом вимогам: не ство­рювати загромадження й тісноти на робочому місці, з одного боку, і не викликати зайвих рухів — з іншого. Порушення вказаних прин­ципів веде до непродуктивних затрат робочого часу та енергії пра­цівника, до передчасної втоми і зниження продуктивності праці.

Обслуговування робочого місця охоплює систему заходів із за­безпечення робочих місць засобами, предметами праці та з надан­ня різноманітних послуг виробничого характеру. Система обслу­говування — комплекс заходів із виконання допоміжних робіт, які забезпечують робочі місця основних робітників усім необхід­ним для високопродуктивної роботи протягом тривалого робочого часу.

Організація обслуговування робочих місць залежить від масшта­бів і типу виробництва, його технічної оснащеності та особливостей технології. В умовах одиничного і дрібносерійного виробництва на невеликих підприємствах застосовується чергова форма обслу­говування, за якої працівники, що обслуговують робочі місця, ви­кликаються в міру необхідності. На більших підприємствах засто­совується планово-попереджувальне обслуговування. Воно здійс­нюється на основі заздалегідь розроблених графіків і розкладів за кожною з функцій обслуговування. Ця форма обслуговування по­требує чіткої та безперебійної роботи всіх допоміжних служб під­приємства. На великих підприємствах застосовується стандартна форма обслуговування, за якої всі функції обслуговування відбу­ваються за стандартними планами і схемами.

Управління обслуговуванням робочих місць може провадитися централізовано, коли всі функції з обслуговування здійснюються єдиними, централізованими службами підприємства, або децент­ралізовано, коли всі функції з організації робочих місць передаю­ться первинним підрозділам підприємства (цехам, бригадам). Крім того, на деяких підприємствах застосовується змішаний спосіб організації робочих місць, за якого частина найбільш важливих іскладних функцій здійснюється централізовано (наприклад, про­філактика і налагодження обладнання), а інші — децентралізовано, силами самих цехів і бригад.

Поиск по сайту: