Німецька класична філософія

Німецька класична філософія здійснила сильний вплив на духовно-інтелектуальний розвиток всього людства. Започатку­вав її Імануїл Кант (1724-1804). Його творчість ділиться на два періоди. Перший з них пов'язаний зі значними досягненнями в науці. Кант опрацював теорію приливів і відливів, висунув ко­смогонічну гіпотезу про утворення планетарної системи з кос­мічної газоподібної хмари, розкрив природні основи поділу лю­дей на раси тощо. В цей період Кант визнає можливість умо­глядного пізнання речей. Він доводив, що всяке знання пови­нно узгоджуватись з відповідними речами й явищами. Адже спроба пізнати їх до досвіду- апріорі завжди невдала. Тому провідним слід вважати у знаннях сам процес пізнання, а не об'єкти, що пізнаються. Завдяки пізнанню конструюється образ об'єкта (його якість, властивості, структура). Таким чином, ду­мка передує природі матеріального. Не вона узгоджується з предметом, а навпаки. Так Кант прийшов до другого періоду своєї творчості, який він назвав критичним.

Цей період пов'язаний з аналізом відношення людини до світу речей і співвідношення з ними через процес пізнання. Ос­новні його твори цього часу "Критика чистого розуму", "Крити­ка практичного розуму", "Критика здатності судження", окрес­люють позицію автора, за його ж визначенням, як "критичний ідеалізм". Адже предмети досвіду, з якого розпочинається пі­знання світу, створюються несвідомо силою уяви.

Розмірковуючи над складністю пізнавального процесу, Кант приходить до висновку, що загальні його результати не зале­жать від досвіду чи відчуття того, хто пізнає. На його думку, ці результати в сфері людської чуттєвості набувають "упорядку­вання" завдяки таким апріорним формам чуттєвості, як прос­тір, час та інші. Адже розум, що стоїть вище розсуду людини і знаходиться за його межами, з'єднує все пізнане. Це "чистий розум", який байдужий до людського життя. Він виконує регулятивну дію: з'єднує в систему знання. Байдужість же розуму до людської діяльності створює факт "речей у собі", непізнанос­ті конкретних предметів. У цілому усе це визначає механістичність позицій Канта, що обумовлюють жорстку природну при­чинність у всьому.

Але у вимірі людського буття Кант рішуче відмежовувався від панування того причинно-наслідкового процесу, який є у природі. Він стверджував, що наділена розсудком і розумом людина здатна вийти за межі механістичної природної вимуше­ності і розпочати свій, незалежний від зовнішнього впливу, ряд вчинків. Це дало змогу І.Канту зробити ключовий висновок у дусі гуманістичних традицій: людина, як розумна істота, сама по собі є мета, а не засіб для сторонньої волі. Звідси витікає і його так званий "категоричний імператив" (повелін­ня): слід діяти завжди лише так, щоб людина була метою, а не засобом у досягненні чиїхось цілей.

Безумовно, що одним а найвидатніших представників німе­цької класичної філософії є Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). У своїх працях "Феноменологія духу", "Енцикло­педія філософських наук", "Філософія права" та багатьох інших він створив всеохоплюючу філософську систему світу з точки зору "абсолютного" (об'єктивного) ідеалізму. В "Феноменології духу" Гегель визначає духовну культуру людства як вияв твор­чої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда скла­дає лише стадії самопізнання світового духа, творча діяльність якого отримала назву абсолютної ідеї. "Самоусвідомлення" Цієї ідеї знаходить прояв у вигляді логіки (законів мислення). Обґрунтував ці думки Гегель у праці "Наука логіки".

На погляд філософа, абсолютна ідея функціонує, змінюєть­ся, розвивається у відповідності до діалектичних принципів і законів. Кількісні зміни ведуть до якісних перетворень об'єкта, а джерелом цього є боротьба протилежностей у самому об'єкті. Якась з протилежностей ніби "відпускається" духом, вона набу­ває нової якості і вже проявляється на новому рівні, в новій іпостасі. Проте все нове несе в собі певні риси старого, що е процесом спадкоємності в розвитку. І так все це відбувається нескінченно, вічно. Ці принципи саморозвитку лежать в основі сучасної діалектики.

Однією з центральних проблем філософської системи Гегеля є проблема людської свободи. З її розвитком він пов'язує весь історичний процес. Виступаючи проти спінозівського розуміння свободи (як пізнаної необхідності, умов дії), Гегель тлумачить її як творче утвердження, як позитивну діяльність. Адже люди, ототожнюючи свободу зі сваволею, несподівано для себе стають й" невільниками. На дорозі у сваволі завжди виникають різні обмеження з боку волі інших людей: у поведінці, цілях, меті тощо, а це означає, що така свобода формальна, не життєва. Вона ніби є, але насправді відсутня, це нерозумна свобода. Ли­ше розум, на думку Гегеля, встановлює рівень свободи. Він є її "самосвідомістю". Свобода тоді буде дійсною, коли вона напов­нена розумом. Адже розум і свобода знаходяться в єдності, їх вмістилищем є вільна істота - людина. Проте в подальшому Гегель позбавляє її свободи дії. Для нього людина лише "окре­мий момент" історичного процесу, оскільки його формує народ, причому не кожен, а лише "історичний", а інші, "неісторичні народи" - лише підручний "матеріал історії".

Як найдосконаліший витвір природи пояснював людину Людвіг Фейєрбах (1804-1872). У його вченні вона показана як головна ланка світу, як вершина розвитку природи. Це був ан­тропологічний матеріалізм.