Філософія епохи Відродження та Нового часу

ЕПОХА ВІДРОДЖЕННЯ (ХУ-ХУІ ст.) характеризується формуванням антропоцентризму та спробою відновлення ка­нонів філософії Стародавньої Греції. Проте ще тривалий час в європейській культурі відчувався вплив філософії Середньовіч­чя з її геоцентризмом. Відбувалася секуляризація філософської думки. Вона вивільнювалася з-під впливу релігії через оголо­шення людини природною, а не божою істотою. Поширювався і пантеїзм (грецькою "пан" - усе, а "теос" - бог) - ототожнення бога зі світом природи.

Одним з перших звеличував людину німецький філософ Микола Кузанський (1401-1464). В його роздумах творцем сущого виступав бог, але поряд:і ним у світі вже наявна творча і активна людська особа. Італієць Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) проголосив людину винятковою істотою у світі. Вона такою є тому, що наділена свободою волі і можливістю вибору способів дій.

На підставі ідей свободи волі та творчої активності людини сформовані і соціально-філософські погляди італійця Школо Макіавеллі (1469-1527). Він доводив, що суспільним життям керують людські інтереси. Вищими інтересами є інтереси дер­жави, і тому під час їх реалізації можна нехтувати інтересами окремих людей, принципами моралі тощо.

Пізній період Відродження (кінець ХУ-ХУІ ст.) також бага­тий на філософські роздуми. Так, голландець Еразм Роттердамськии (1469-1536) відкидав релігійне твердження про "зіпсова­ність" людини "першородним гріхом" і доводив, що у святому письмі людина покликана до активних дій, до життєвого само­ствердження. Початок і кінець світу, пояснював філософ, у ру­ках божих, але особиста доля визначається кожним індивідом окремо. Подібну точку зору називають деїзмом. Пантеїстич­ними були роздуми італійця Джордано Бруно (1548-1600). У нього природа не залежить від божественного впливу, а сама по собі здатна до самотворення. За таке заперечення необхідності бога інквізиція спалила єретика на вогні. Завершеності філосо­фія Відродження досягла в творчості француза Мішеля Монтеня (1533-1592). Він у творі "Спроби" не лише пояснював самоактивність природи, а й повністю відмежував від неї людину, котра, на його думку, є унікальною за внутрішнім світом і здатна по-своєму впливати на оточуюче середовище. Так філософія звіль­нялася від впливу релігії і закладала підвалини для власного подальшого розвитку.

НОВИЙ ЧАС (кінець ХУП-ХУІП ст.) - період переходу Єв­ропи до промислового розвитку, а відтак і до бурхливого роз­квіту науки, техніки та освіти. Завдяки тому усвідомлення сві­ту людьми вирвалося з зачарованого кола релігійних догм. Ва­жливий вплив на цей процес мали думки польського вченого Миколая Коперника (1473-1543), що обґрунтував нову астроно­мічну систему - Геліоцентризм, відмінну від птолемеєвського геоцентризму. Пізніше німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) своїми дослідженнями започаткував сучасні наукові пошуки. Наукові знання породили філософський матеріалізм і набули прикладного характеру. Це привело до появи емпіри­зму — пізнання світу через досвід, практичні дії, на відміну від раціоналізму, що означає пізнання завдяки розумовому осмис­ленню об'єкта.

Відтак розпочався пошук ефективних методів (грецькою - способів) пізнання. Тут важливий внесок здійснив родоначаль­ник емпіризму, англієць Френсіс Бекон (1561-1626), системати­зувавши в багатоплановій праці "Велике відновлення наук" усі тодішні наукові здобутки.

Головне в пізнанні природи, вчив він, знайти такий метод, що вів би найкращим шляхом до істини. Як бджола переробляє нектар в дорогоцінний мед, так і науковець повинен перетворю­вати емпіричні факти за допомогою раціональних методів у на­укову істину. Найкращим методом Бекон вважав наукову інду­кцію - сходження від окремих спостережень до теоретичних узагальнень. Аналітико-індуктивна методологія в науковому пізнанні визнавалася і англійцем Томасом Гоббсом (1588-1679), а його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) досліджував похо­дження людського знання. Він доводив, що всі ідеї і поняття людини з'являються завдяки впливу об'єктів пізнання на орга­ни чуття людини. Це була позиція сенсуалізму (латиною "сенсус" - відчуття) - пояснення пізнавального процесу на підставі чуттєвості людини.

На відміну від згаданих філософів-емпіриків, француз Рене Декарт (1596-1650) найкращим вважав метод дедукції, що ле­жить в основі раціоналістичного мислення. В дедукції, доводив він, вихідні положення є самоочевидними, інтуїтивними, як аксіоми математики. В основі інтуїтивного знання знаходиться беззаперечне твердження: "Я мислю", - адже лише воно дово­дить існування суб'єкта. Взагалі ж в процесі пізнання провідну роль відіграють вроджені у людей ідеї (як ідея бога, ідеї мате­матики тощо). Проти теорії Декарта виступив голландець Бенедикт Спіноза (1632-1677), який пояснював, що у людей наявні лише вроджені здібності пізнавати світ. Тут філософ був дуалі­стом: світ сприймається завдяки чуттєвому досвіду, але сут­ність речей розкривається на раціональному рівні.

Дуалізм Спінози наявний і в обґрунтуванні субстанції -того, що породжує різноманітність світу. Для Спінози нею є єдність бога і природи. А для німецького вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716) субстанціями є духовні монади, що мають божественне походження, а від того і активну силу, і вони ор­ганізовують інертний матеріальний світ у різні форми існуван­ня.

Розвиток в Новий час різноманітних наук, особливо техніч­них, привів до механістичної уяви про світобудову. Системати­зував її Т. Гоббс, виділивши в ній людину як мислячу частку. Водночас він підкреслював природне право людини на жит­тя, а Д. Локк розгорнув його принципи у вигляді прав на життя, свободу і власність, що в 1949 р. закріплено в "Зага­льній декларації прав людини" 00Н.

На підставі роздумів про людину та суспільне життя вини­кла філософія Просвітництва XVIII ст., в основі якої лежить ідея гуманізму - означеності людини як вищої цінності буття. Француз Шарль Монтеск'є (1689-1755) одним з перших пояс­нював буття людини і суспільства як природний процес. Відтак людина здатна розбудувати щасливе життя і справедливий сус­пільний устрій. Проте на нього, за Монтеск'є, дуже суттєво впливають природні умови. Це так званий географічний дете­рмінізм. Вольте? (1694-1779) в багатьох творах розглядав лю­дину як суспільну істоту, адже всі стосунки між людьми, вва­жав він, створені самими людьми. Відкидаючи вплив на них релігії, тим не менш він докузував необхідність віри в бога, як засобу боротьби з насиллям. Покращення самої людини він вба­чав в просвітництві, адже воно формує й" свідомість.

Близькими до поглядів Монтеск'є були і роздуми Жан-Жака Руссо (1712-1778), що шукав причини нерівності людей і шляхи досягнення суспільної справедливості. Для цього необ­хідний такий суспільний договір, за яким меншість не змогла б привласнити здобутки більшості, а деспоти ніколи б не досягли влади. А Дені Дідро (1713-1784) досягнення справедливості в людських взаєминах вбачав у подальшому розгорненні науко­вих знань, поширенні освіти і покращенні моралі. Громадян слід виховувати так, щоб вони розуміли, що для особистого ща­стя необхідно бути чесною і добродійною людиною. Дуже важливо, щоб освіченим був монарх, адже він є запорукою справе­дливості в суспільному житті.

Таким чином, філософія Відродження і Нового часу просякнута гуманістичними ідеями і вірою у всемогутність людського розуму.

Поиск по сайту: