АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Отже, благо — це. соціально-філософське поняття, яким зазначається все, що задовольняє потреби людини і має значення позитивної цінності

Читайте также:
  1. A) сумма потребительских стоимостей, который может приобрести рабочий на свою номинальную заработную плату
  2. V. Употребите подходящие прилагательные в требуемом падеже.
  3. XIV. 7. Вимірювання електрорушійних сил. Застосування методу вимірювання ЕРС для визначення різних фізико – хімічних величин
  4. А) Означення множини. Операції над множинами
  5. А) Первая благородная истина
  6. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  7. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  8. Адаптація людини до наслідків надзвичайних ситуацій (катастроф)
  9. Адаптивні типи людини. Антропоекологічні системи і здоров'я.
  10. Административно-правовой статус благотворительных организаций
  11. Акти застосування права: поняття, ознаки, види, структура
  12. Аналогічно обчислюють значення по інших позиціях.

Добро - це почуття і усвідомлення людиною своєї зда­тності творити благо. Воно органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю - злом.

Зло - це соціально-філософське поняття, що позначає негативний аспект людської діяльності. Поняттям зло по­значається все, що носить руйнівний характер, пов'язане з життєзапереченням.

Уявлення про добро і зло упродовж історії людства неодно­разово змінювалися, у різних народів вони можуть бути навіть протилежними. Одні мислителі розуміли зло як субстанційний початок совічний добру. Так, релігійне вчення маніхейство, що виникло в III ст. в Іраку, визнає вічність двох богів, що втілю­ють добро і зло, світ і темряву.

Августин Блаженний (354-430 рр. н. е.) існування зла по­яснював не як щось протилежне добру, а як брак добра. "Тиша, - писав він, - є відсутністю шуму, нагота - відсутність одягу, хвороба - відсутність здоров'я, а темрява - світла". Звідси зло поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра. Тим самим, Августин Блаженний звільняє Бога від відповіда­льності за співіснування в створеному ним світі зла.

Непересічними духовними цінностями людини виступають віра, надія і любов.

Віра - це впевненість в існуванні будь-якого предмета чи явища, визнання його реального буття. Які її ознаки?

1. Спроможність сприймати знання як істинні, безвіднос­но до того, чи є вони дійсно істинними чи хибними. Людина може повірити в неправду, вважаючи її істин­ним знанням.

2. У вірі знання, які вважаються істинними, стають для людини способом бачення, розуміння дійсності. На ос­нові цих знань людина визначає своє відношення до дійсності, до інших людей.

3. У вірі життєво важливі знання, які вважаються істин­ними, перетворюються на світоглядні принципи, на життєві орієнтири. Атеїст, який повірив у створення світу і людини Богом, у залежність його долі від волі божої, стає віруючою людиною.

4. Віра - це спроможність людини переживати можливе як дійсне. Тому віра, як правило, припускає оптимістичне ставлення до світу.

Всі ці ознаки взаємопов'язані. Виділення їх доцільне лише з точки зору більш повного розкриття змісту віри як феномену духовного світу людини.

У залежності від об'єкту і суб'єкту віри розрізняють декі­лька її різновидів:

Перців - наївна буденна віра - це впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу. Наїв­ність цієї віри полягає у тому, що її носії не усвідомлюють про­тилежності себе і дійсності. На засадах буденної віри ґрунтуєть­ся вся повсякденна діяльність.

Друга - релігійна віра - це впевненість в існуванні надпри­родних і надісторичних сил - богів, духів, які визначають долю людини.

Третя - філософська віра - це впевненість в існуванні буття, з яким ми стикаємося щоденно. Але це буття завжди залиша­ється не таким, яким ми собі його уявляли. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих предметів і явищ і керується вірою в існування цієї суті.

Філософська віра здійснюється шляхом переконання в мо­жливості перетворення невідомого на відоме на основі знання законів природи, суспільства та мислення.

У всіх різновидах віри наявна впевненість у реалізації ідеа­лів конкретного майбутнього, в існуванні сенсу життя. Віра є основою творчих потенціалів людини, вона забезпечує реальну можливість особистості долати самообмеженість.

Діяльна сила віри найчастіше спостерігається у студентсь­кої молоді, яка, усвідомлюючи обмеженість свого шкільного знання і життєвого досвіду, будує ідеали безрозсудливої сміливості. Студентство живе духом першовідкривача, бажанням но­вих знань, почуттів, вражень тощо.

До головних людських доброчинностей поряд із вірою на­лежить надія. Поняття "Надія" визначають почуття і усвідом­лення людиною сподівання на позитивні наслідки змін, що від­буваються у світі. Філософія, з точки зору І. Канта, має відпо­вісти на такі запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю роби­ти?", "На що можу сподіватися?". Надія - це єдність знань і віри.

Наслідком усвідомлення людиною себе, своєї належності до буття є надія на об'єктивну дійсність. Найперша надія спира­ється на осмислення того факту, що буття світу є умовою буття людини.

Віру і надію вінчає любов як глибоке та інтимне почуття, в якому найповніше виявляється особистість. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна бути. Це почуття і усвідомлення людиною предмету чи явища як невід'ємної умови свого існування.

У любові знаходить вияв безкорисна і самовіддана спрямо­ваність на певний об'єкт, відмова від егоїстичних нахилів, по­треба до об'єднання і зближення людей.

Любов і її протилежність - ненависть, можуть бути спрямо­вані на особистість, соціальну спільність людей, на різноманітні об'єкти пізнання і практики (любов до природних явищ, згада­ємо: "Люблю грозу в начале мая...", любов до життя: "Я люблю тебя, жизнь", любов до ідеї тощо).

У більш вузькому розумінні, любов або кохання - це інте­нсивне і відносно стійке почуття до особи іншої статі, що супроводжується ситуативно виникаючими емоціями ніж­ності, тривоги, ревнощів тощо.

Об'єктивна самореалізація як суспільства, так і конкретної людини відбувається як втілення певного ідеалу. Ідеал - це взірець досконалості, образ, що виробляється мисленням людини і визначає Ті способи життя. Ідеал виникає в резуль­таті критичного ставлення людини до дійсності, як заперечення існуючого буття.

Ідеал може бути суспільний - уявлення про досконалий су­спільний лад; етичний - про досконалі моральні якості людини й досконалі відносини між людьми; естетичний — уявлення про естетичну досконалість. Існують і інші ідеали.

Соціальний ідеал виникає як наслідок невдоволення певних верств населення наявним суспільним життям. Найбільш по­ширеною його формою є ідеал утопічного суспільства, що живе в гармонії з природним середовищем.

Утопія (буквально - "не існуюче місце") — назва фантастич­ного острова з однойменного твору англійського філософа Томаса Мора (1478 - 1535), де нібито було створено ідеальний суспі­льний лад. Значного поширення набули утопічні поняття: "зо­лотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє". Позитивна функ­ція соціальних ідеалів полягає в тому, що, формуючи образ іде­ального суспільства, люди усвідомлюють недоліки наявного су­спільного буття і зосереджують увагу на їх подоланні.

Особливістю будь-якого ідеалу є його нездійсненність. У цьому виявляється абсолютність ідеалу, його багатозначимість і принципова недосяжність. Недосяжним є і соціальний ідеал, який ніколи не реалізується в повному обсязі.

Засадничими принципами людського буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда, є ідеали, гідність, честь, совість.

Гідність людини — це сукупність уявлень про самоцінність особи. Ті моральну рівність з іншими людьми. Як не­від'ємна риса самосвідомості і принцип поведінки, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, допо­магає визначити сенс особистого буття.

Як форма прояву соціальної і моральної свободи поняття гідності включає в себе право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством.

Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення лю­диною свого суспільного значення. Це значення переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

До категорії гідності близьке поняття "честь". Честь визна­чає ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства. Між поняттями честь і гідність є певні відмінності. Уявлення про гідність особи випливає з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні. А уявлення про честь оцінює людей диференційовано, залежно від їхньої належності до пев­ної соціальної спільноти. Така належність зумовлює дотриман­ня особою певних зразків поведінки для підтримання як своєї репутації так і репутації, соціальної спільноти, до якої людина себе відносить.

Невідповідність дій людини певним зразкам групової пове­дінки усвідомлюється як втрата честі. А це може привести до відторгнення соціальною групою особи, що втратила свою честь.

Певний рівень духовної досконалості особи засвідчує наяв­ність феномена совісті. Совість - це здатність людини чи­нити певні дії, усвідомлюючи ставлення до них інших лю­дей. Совість допомагає людині контролювати виконання своїх. обов'язків перед певними спільнотами, окремими людьми. Самооцінний характер совісті виявляється у почутті морального задоволення своїми діями або почутті сорому за них. Совість є своєрідною формою виразу моральних відносин між людьми й одночасно одним із моральних критеріїв діяльності людей.

Гідність, честь і совість як духовні цінності, через які люди усвідомлюють свою суспільну сутність, спираються на почуття порядності.

Порядність - це почуття і усвідомлення людиною своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Порядна людина є носієм загальних духовних цінностей: добра, істини, краси, виявляє себе гідною, чесною. Е порядність виявляється у конкретних позитивних вчинках: відповідально­сті за долю інших людей, особистій причетності до суспільного життя.

В історії філософії, у художній літературі відбито такі ду­ховні цінності як порядність, гідність, честь, совість. Так, мі­фологічна література зображує носія цих якостей як людську істоту, що наділена незвичайними здібностями і силою. Герої-напівбоги, уособлення сили, посередники між людьми та бога­ми.

Такими героями вважаються син Зевса і Алкмени - Геракл, син Посейдона та богині землі Геї велетень Антей, син Пелея та морської богині Фетіди - Ахілл та інші.

Взірцями порядності вважаються філософ Сократ, мудрець Солон та інші.

Таким чином, людські цінності не є похідними від предмет­ного світу. Людина, на відміну від тварини, піднімається над природною необхідністю, і світ вічних цінностей стає мірилом її духовного буття. Універсум духовних цінностей не виводиться безпосередньо з конкретних умов існування людини, а є засобом його спрямування у відповідних напрямках.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)