Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуа­льні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологіч­ними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціалдарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузі­анство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то, починаючи з XIX сто­ліття, теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згід­но з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслі­док еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид "хомо сапієнс" на­лежить до природного світу, біологічні закономірності й чинни­ки відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не поясню­ється дією природних сил. Якісну відмінність соціального жит­тя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несу­місною з корінним принципом біоеволюції - природним добо­ром. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не е похідною від певного набору генів. Такі про­яви людської духовності, як совість, відповідальність, мораль­ність та інше аж ніяк не потрібні для виживання, для присто­сування до оточуючого середовища. При натуралістичному під­ході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, прин­ципову нередукованість людини лише до природної істоти. Во­ни проголошують первинність індивідуального "Я" як духовно­го стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею ево­люції щодо походження людини, еволюційна теорія доповню­ється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного похо­дження людини (А.Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр-де-Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслід­ком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в сучасній космології і фізиці існує так званий "антропний принцип", згідно з яким в підґрунті нашої Метагалактики за­кладені тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, що з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосереднього біологічного, а містить в со­бі нескінченність космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження люди­ни, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціа­льне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (ан­тропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який є діалектичним запереченням біологічної ево­люції. Остання трансформується в якісно новий тип - еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до на­вколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльнос­ті - соціальна практика. Поряд з працею (активним перетво­ренням і освоєнням природи), основними чинниками виникнен­ня людини є соціальний (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомле­ного і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина в марксистській теорії виступає як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марк­сизм обґрунтував принципову незавершеність людини, й від­критість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутно­сті. Людина самостворює себе в процесі історичного і культур­ного життя.

У деяких марксистських трактуваннях роль суспільних відносин в детермінації людини абсолютизується. Такі крайно­щі в поясненні людського існування набули назви соціологіза­торства, тобто зведення людини до функції її соціального спо­собу життя. Особливість соціологізаторства полягає, по-перше, в тому, що воно ігнорує природно-біологічні чинники людського існування, їм відводить роль лише передумови соціального життя, котрі не мають ніякого впливу на особливості поведін­ки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтири людини. По-друге, в людині не помічається її («над соціальна») духовна сут­ність. Звідси бере свій початок відома теза про формування "но­вої людини", згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна "виліпити" все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить лише від вдосконалення суспільства.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге - соціальні. Оби­дві позиції не помічають в людині її центру і ядра - індивідуа­льності, духовної незалежності особистості від обумовленості "ззовні" природними і соціальними чинниками. За винятком природного і соціального змісту на місці людини в таких теорі­ях залишається порожнеча.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина е продуктом певної епохи, наявної форми суспіль­ства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена "ззовні", виступає своєрідною "іграш­кою" соціальних сил і суспільного середовища. Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтереса­ми та цінностями конкретного суспільства. Проте, з другого бо­ку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї історії людства та його культури. Саме як культурно-історична істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовнос­ті.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціа­льних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує мо­жливість самовизначитися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині є (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчос­ті, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна іс­тота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним інди­відуальним діячем.

Поиск по сайту: