Філософія постмодерну та діалогу

Постмодерн ("пост" - латиною "після", "модерн" францу­зькою -"сучасний", "новітній") буквально означає те, що відпо­відає сучасності. Виник він в останню чверть XX ст., як крити­чна рефлексія соціокультурних та філософських контекстів су­часної цивілізації. В межах постмодернізму творять філософи, соціологи, лінгвісти, філологи, мистецтвознавці тощо. Проте чітко означеної постмодернової філософії, на думку її ж пред­ставників, не існує і вона взагалі не можлива. Це тому, що все, з чим має справу людина, є ілюзією, примарністю, а вибір, який вона здійснює, є вибором поганого з найгіршого. Тобто, серед постмодерністів панує сумнів щодо усталених форм, норм та цілісності буття. Ними визнається лише розмитість границь всього існуючого, всіх сутностей у світі реалій та культурі, тоб­то ведеться гра з частковим, різноманітними окремостями ціло­го. Від того постмодерну притаманний песимізм, "втрата суб'єкта", оскільки він грає зі стилями і смислами попередніх епох, намагається стерти будь-яку межу між визначеннями та структурами.

Постмодерн також прагне заміни філософських парадигм, у зв'язку з чим критикуються панлогізм, раціоналізм, об'єктивізм та історизм, які несли попередня філософська тра­диція. Замість дослідження "що зроблено", в центр висунуто "як це зроблено", що вимагає пояснення ролі знака, символа, мови і структуропороджуючої діяльності. Тут філософське кредо - не пізнання світу заради його перетворення, а його де-конструкція. Тим самим ігнорується значення істини і, взага­лі, сенс буття. Не істинні знання визначають існування, а лише його розуміння, де панує безліч суб'єктивних істин. Система­тизація знань втрачає смисл, а від того неможлива специфіка­ція буття за предметами дослідження. Тому, вважають постмодерністи, наявна необхідність з'єднання в єдиний потік розу­міння науки, мистецтва, філософії, філології, релігії тощо.

Сталими в постмодерні є переконання, що "події завжди випереджають теорію", і панує висновок про неможливість фі­лософії і науки сформувати відповідну картину світу. Відтак і в людському житті е вичерпаними цінності, моральні принципи, сенс існування. Реальність вважається нескінченним "текстом", де наявна безліч метафор, недомовок, цитат, алюзій (натяків). Самосвідомість особистості складає "суму текстів", що всту­пають у взаємодію з іншими текстами і які становлять культу­ру. В дійсному усвідомленні буття повинен губитися центр об'єкта, його домінанта, мають розсіюватися часово-просторові виміри.

Людина постмодерністами не визнається суб'єктом, оскіль­ки її сутність ними зводиться до колективного "Я", "до соціа­льного і політичного несвідомого". Стверджується, що в людсь­кому житті домінують суспільні цінності: сила, воля, влада то­що. Вони пояснюються як спроба суспільного маніпулювання людиною, а її свобода, як проблема боротьби окремої особи з соціальними правилами існування.

Прикладом такого філософування є творчість француза Жака Дерріди (1930 р.) - основоположника деконструктивізму. Сприйнявши погляди Ніцше, Фрейда, Гуссерля та ін., він висунув тезу про вичерпність філософії та розуму в класичному визначенні, побудованому на розумінні буття як присутнос­ті, і натомість запропонував метод деконструкції. В книзі "Про граматологію" ним критикується традиційне будівництво смислу буття через логічну субординацію понять та філософсь­ких категорій, що закріплюється в тексті. Навпаки, пояснює автор, слід зруйнувати всі конструкції понять навколо кожного знаку. Адже текст е чимось іншим ніж він є. Необхідно зрозу­міти його історію і мову без авторської думки. Свобода інтер­претації має бути повною: слід відкинути логоцентризм і голо­вну увагу надавати голосові, а не суб'єкту. Це тому, що фоноцентризм (голос) визначає дійсний смисл буття. Витіснення чийогось голосу з культури, скажімо, жіночого або іншого, збі­днює її процес. Використання письма (а це філософія) веде до вмирання голосу, вкидає людину в рабство. Слід шукати "жи­вий голос", той, що виводить за межі тексту, знімає таємницю письма. Лише безпосереднє буття є знаком та текстом, тоді як письмо вбиває можливість свободи.

Таким чином, для Дерріди є характерним бінаризм в осми­сленні світу (наявність-відсутність, істина-хиба, головне-вторинне, письмо-голос) і спроби стерти опозиційну рису через ще нерозкрите, щось неявне, приховане і не помічене до цих пір.

Спробу глибокої критики соціальної теорії з позиції знаковості здійснив у книзі "Дзеркало виробництва" (1973) францу­зький філософ Жан Бодрійар. Він розглядає соціальну історію як історію розвитку способів зазначень. Так, знакові коди су­часної історії започатковані в епоху Відродження, а набули си­ли в XX ст., і від того, за Бодрійаром, соціальна історія е виті­сненням смерті (асистемності): спочатку мертвих, потім дикунів і так аж до інтелектуалів та жінок. Причому смерть амбівален­тна життю (рівнозначностям, які переходять одна в одну). Цей феномен зворотності використаний для розбудови філософсь­кої концепції симуляції - змішування дійсного і уявного. В такому разі світ втрачає конкретність, стає сукупністю моделей, чим підривається його системність. Знак же людського існування втрачає всякий зв'язок з реальністю, від чого стає зрозумі­лою кінечність культури, й" деградація. Це тому, що світ не яв­ляє собою гармонію чи зрівноваженість.

Специфічними є концепції постмодерністів Жіля Дельоза та Фелікса Гваттарі, що викладені у їхніх спільних працях "Капі­талізм і шизофренія. Анти-Едіп" (1972) та "Тисяча поверхней" (1980), спрямованих проти європейського панлогізму і раціона­лізму з використанням проблематики психоаналізу, політичних теорій тощо. Головною проблемою вважається проблема бажан­ня, його рефлексія, фіксація і кодифікація, тобто мовне оформ­лення бажання, що визначає місце людини в "соціальній ма­шині". Необхідно декодифікувати бажання, позбавити його від свавілля "граматики" і тим самим привести людину до істинної природи, а не "едіпової" (закомплексованої) культури, що ро­бить звичайна філософія. Це здійснюється через шизоаналіз. руйнування ілюзій "Я", завдяки позбавленню людини від сим­волів та кодів.

Знаки, що маркирують "територію людини", прив'язують її до певного простору через державні і культурні інститути. В сучасних умовах необхідна детериторизація через декодифікацію, руйнування границь та централізованих соціальних сис­тем. Це зробить людину унікальною, самою собою. Інакше існує загроза фашизації і, навіть, параноїдальності. В "Анти-Едіпі" Дельоз і Гваттарі трактують дійсність як сукупність "бажаючих машин", машин-людей, які обмежені маркуванням та кодифі­кацією.

В книзі "Молекулярна революція" (1977) Гваттарі продов­жує розкривати репресивний вплив на людину процесів коди­фікації, а Дельоз в роботах "Кіно" (1983-1985) та "Фуко" (1986) досліджує структуру знака, співвідношення мови і соціокультурних інститутів. І знову обидва приходять до висновку необхід­ності руйнування соціальних систем.

В принципі постмодернізм, досліджуючи досить складні проблеми сучасної кризи культури, суперечності розвитку засо­бів масової комунікації, не заглиблюється в їх сутність і при тому претендує на створення "нового мислення", "нової ідеоло­гії" з метою розмивання підвалин, цінностей і границь тради­ційного європейського філософського знання. Дещо іншою є філософія діалогу.