Поняття практики, її структура

Практика - це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взаємодії людини з оточуючим се­редовищем.

Близьким за змістом до практики є поняття "діяльність" і "праця". Але разом з тим кожне із зазначених понять має свій специфічний зміст і не тотожне з практикою.

Діяльність є поняттям більш широкого обсягу у порівнян­ні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути ціл­ком вираженою через її предметно-речові результати. Діяль­ність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і в теоретичній формі. За­лежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:

- діяльність по перетворенню природи;

- діяльність по перетворенню суспільства, що постає у ре­волюційно-руйнівній і конструктивно-організаційній формах;

- діяльність по формуванню і перетворенню самої люди­ни;

- діяльність по самовдосконаленню;

- пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;

- ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;

- комунікативна діяльність, або спілкування у різноманітних формах

Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлен­ня людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.

Поняття "праця" є більш вузьким стосовно практики. Пра­ця е процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.

Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) власти­вості буття. При більш детальному підході можна виявити такі основні структурні елементи практики: потреби людини, ціль (мета) діяльності, мотиви діяльності, засоби діяльності, власне діяльність, результати діяльності. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбува­ється опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсно­сті, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.

З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим й" суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним зміс­том.

Існують два якісно різних об'єкти людської активності - природа як така та соціум, як система суспільних відносин та засад. В залежності від того, на що спрямована практична дія­льність, виділяють два види практики: матеріально-виробнича і соціально-історична.

Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвит­ком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера від­творення властивостей за рахунок відображення соціальних фу­нкцій предметів. Усі людські пізнавальні здібності і, насампе­ред, мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі пращ, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і надба­них людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання визначається рівнем суспільства на конк­ретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предме­тів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність.

Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою, обумовлюється практичними потреба­ми суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнан­ня, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства. Особливо це характерно для розвитку нашої країни на сучасному етапі, коли Україна досягла державної незалежності, прагне побудувати правову, і, ґрунтуючись на глобальних і глибоких знаннях об'єктивних природних і соціальних законів, подолати економічну кризу та досягти певного прориву у справі реалізації економічних реформ. Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхідний характер, набуває властивості безпосеред­ньої діяльності, тобто є разом з тим безпосередньою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм хара­ктером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо й роз­глядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо її взяти як окрему практичну дію - відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відно­сним критерієм істини.

Поиск по сайту: