 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Проблема прогресу і періодизації суспільного розвитку
Протягом майже всієї історії розвитку філософської думки поряд з іншими фундаментальними ідеями чільне місце посідала ідея прогресу. Під прогресом (латиною progressus - "просування", "рух вперед", "успіх") зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш вдосконаленого.
Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається.
Стосовно суспільства ця проблема постала у визначенні напрямку його розвитку. Чи цей розвиток йде по висхідній лінії, чи по низхідній, чи в суспільстві все відбувається на одному рівні (інгрес) - чи піднесення, чи зменшення життєвих сил.
Основою прогресу, на думку Тюрго, є людський розум. Розум має дивовижні можливості. Він звершує в історії значущі акти і стає дієвішим та активнішим у наступні епохи.
Ідею суспільного прогресу як прогресу розуму і науки підхопив французький мислитель Жан Кондорсе (1743-1794). У праці "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" він, як і Ж. Тюрго, головне джерело піднесення людства вбачав у можливостях людського розуму. Всю історію суспільства Кондорсе поділив на епохи. Кожну наступну епоху він розглядав як більш прогресивну. Щаблями суспільного прогресу, за Кондорсе, були: об'єднання у племена, перехід до скотарства і землеробства, писемність, культура Давньої Греції, розвиток науки, Просвітництво, книгодрукування, звільнення науки від гніту авторитетів, утворення Французької республіки. Десяту епоху Ж. Кондорсе залишає відкритою для прогресу людського розуму.
Найбільш ґрунтовний і всебічний розвиток концепція прогресу знайшла у поглядах на історію суспільства Гегеля. Він розглядав історію як єдиний закономірний процес. В цьому процесі кожна епоха є унікальним і водночас необхідним щаблем в загально-історичному розвитку людства. У межах цілісного соціально-історичного процесу відбувається всесвітнє сходження до свободи. В той же час, у кожної історичної епохи є своя міра усвідомлення і реалізації свободи.
Історія людства, за Гегелем, є суперечністю, яка відображається співвідносними категоріями "прогрес - регрес". Кінець кінцем, тенденція прогресу перемагає, і в цілому людство рухається до утвердження царства розуму і свободи.
Погляди на розвиток людської історії як на поступальний прогресивний рух до переходу з царства необхідності у царство свободи обстоювали К. Маркс та Ф. Енгельс. Історія людства постає у них, насамперед, історією суспільно-економічних формацій. В їх основі лежить відповідний спосіб виробництва, і кожен наступний із них є обов'язково більш досконалим. Носієм прогресу завжди є передовий клас нової епохи, який виступає проти консервативних суспільних відносин, що гальмують розвиток суспільства. За Марксом, перехід від однієї суспільно-економічної формації до наступної (скажімо, від рабовласницької до феодальної) відбувається обов'язково через соціальну революцію.
Сучасні мислителі дійшли висновку, що без гармонійного розвитку усіх сфер культури в їх цілісності прогрес у розвитку людства взагалі неможливий. Вони виходять з визнання не одного, а цілої системи факторів, що обумовлюють суспільний прогрес.
У цю систему включаються:
- ефективність виробництва;
- організація соціального управління;
- стан сфери побуту;
- рівень споживання матеріальних і духовних благ;
- розвиток науки і культури;
- освіта і виховання;
- правовий захист людини;
- самопочуття людини в соціальній системі.
Слід зазначити, що на матеріалі технічного і наукового розвитку сходження людства безсумнівне і не потребує доказів. Розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричинює науково-технічні революції. Відкриття науки поповнюють інтелектуальний арсенал суспільства. Водночас, наука сьогодні має змогу зробити такі відкриття, які загрожуватимуть існуванню людства.
Звідси виникає проблема, чи є наукові здобутки показником прогресу людства? Передусім це питання стосується технічного прогресу, який, як відомо, вступає в суперечність із тенденціями розвитку подальшої історії.
Надзвичайно складною є проблема прогресу мистецтва, філософії, моралі, релігії. Ми не можемо довести, що кожен новий рік чи нова епоха приносять людству нові досягнення в духовній сфері. Все, що виникає пізніше, не завжди є кращим і прогресивнішим. Довести, що мистецтво прогресує, спираючись на творчість окремих митців, неможливо. Мистецьке багатство людства вимірюється не окремими творами, а їх сукупністю.
Отже, ми можемо вважати, що мистецтво прогресує, оскільки воно стає дедалі повнішим, досконалішим, довершенішим.
Прогресує і філософська думка. Платон, Аристотель, Гоббс, Локк, Фіхте, Кант, Гегель, Маркс, Хайдеггер, Сартр, Камю - це вершини на філософському плато. А філософський прогрес є постійним нарощуванням цих вершин. Філософське сходження означає і ґрунтовні відповіді на одвічні питання й гуманістичне збагачення людяності філософської думки.
На найду думку, подібне сходження властиве і людській моралі. Людство творить подальшу гуманізацію моралі. Людина дедалі більшою мірою може діяти так, як вважає за потрібне. В той же час право діяти самочинно зберігається і за іншими людьми.
Прогресу духовності сприяє і релігія. Джерело сходження релігії полягає у тому, що вона діє як певна духовна система, у якій спресовані і взаємно доповнюються естетичні, моральні, світоглядні ціннісні чинники.
Слід підкреслити, що в світовій суспільній думці щодо прогресу у цілому і прогресу духовних надбань людства існували й існують так звані антипрогресистські концепції.
Перша з цих концепцій виходить із твердження про те, що кожний народ має свою неповторну історію. Він творить свою неповторну матеріальну і духовну культуру. Все це ніяк не можна порівнювати. Тому не можна говорити про більш прогресивні чи менш прогресивні, більш високі чи менш високі культури. Цю концепцію найбільш послідовно обстоювали німецький філософ Вільгельм Дільшей (1833-1911), англійський етнограф і антрополог Броніслав Маліновський (1884-1942), французький етнолог Клод ЛевіСтросс (нар. 1908).
Друга лінія заперечення прогресу виходить з того, що історія людства розвивається суперечливо. Адже нерідко прогрес здійснювався насильницькими методами. Засобами насильства створювались і розпадались держави, ділилися землі і народи. У зв'язку з цим виникає питання про ціну подібного прогресу. Зазначений підхід започаткували Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іммануіл Кант (1724-1804). У XX ст. цієї лінії заперечення прогресу дотримувались англійський філософ Бертран Рассел (1872-1970), англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975), французький філософ Раймон Арон (нар. 1905).
Загальне спрямування роздумів цих мислителів можна визначити назвою однієї з книг Р. Арона - "Розчарування в прогресі". У цьому творі йдеться про кризу цивілізації, про загрозу, що нависла над світом у XX ст. у зв'язку зі зростанням техніко-технологічного потенціалу суспільства.
Третя лінія заперечення прогресу може розглядатися як його часткове заперечення. Визнається прогрес окремих сфер життєдіяльності при запереченні прогресу в цілому.
В основу цього підходу покладені:
по-перше, теоретичні обґрунтування німецьким філософом Освальдом Шпенглером (1880-1936) циклічності розвитку локальних культур. Більш докладно про це буде сказано трохи пізніше;
по-друге, концепція коловороту локальних цивілізацій А. Тойнбі. Про цю концепцію теж буде сказано пізніше;
по-третє, екзистенціальне тлумачення людської історії німецьким філософом Карпом Ясперсом (1883-1969). Саме К. Яс-перс визнавав прогрес в галузі науки і техніки і заперечував його стосовно моралі і духовної культури в цілому.
Сучасна філософська думка ставить питання про ґрунтовне переосмислення як класичних теорій прогресу, так і його повного заперечення. Деякі філософи намагаються замінити поняття "прогрес" іншим поняттям. Так, американський соціолог Уільям Огборн (1886-1959) ще в 1923 році запропонував.замінити термін "прогрес" поняттям "соціальна зміна". Пізніше російсько-американський соціолог Пітирим Сорокін (1889-1968) ввів у науковий вжиток термін "соціально-культурна динаміка".
Якщо ми визнаємо прогрес суспільного розвитку, то постає питання про його критерії. Яке суспільство можна вважати більш прогресивним чи менш прогресивним? Чи існують об'єктивні критерії такого порівняння?
На думку більшості сучасних зарубіжних і вітчизняних філософів, універсальним критерієм суспільного прогресу є загальне становище людини в соціальній системі, діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціально-політичної і духовної свободи. Тому, прогресивнішою вважатиметься система, яка:
- створює сприятливіші умови для самореалізації людини як особистості;
- відкриває ширші можливості для задоволення людських життєвих потреб;
- забезпечує такий рівень і структуру споживання загальнокультурних благ, що відповідають природі і призначенню людини;
- допомагає розкрити індивідуальні обдарування;
- забезпечує повну духовну свободу, психологічну вдоволеність людини своїм життєвим статусом та життєдіяльністю.
Таким чином, суспільний прогрес - це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку Ті індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми гуманізму і соціальної злагоди.
З питанням суспільного прогресу тісно пов'язана проблема періодизації суспільного розвитку. Одним з перших дослідників цієї проблеми був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660-1744). В його трактаті "Засади нової науки про загальну природу нації" проаналізовано життєдіяльність соціальних систем у їхньому розвитку від племінного побуту до Нового часу.
Його концепція дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури згодом стала прообразом майбутніх теорій циклічності розвитку цивілізацій.
Як вже зазначалося, Ж.Кондорсе всю історію людства поділяв на десять самостійних епох як етапів людського розуму. Кожну з них він розглядав як прогресивнішу за попередню.
Відомий французький філософ Огюст Конт (1789-1857) запропонував закон трьох стадій історичного розвитку. За цим законом, вихідним етапом історичного розвитку було "теологічне мислення", пояснення усього людського буття дією надприродних сил. Другим етапом було "метафізичне мислення", тобто пояснення буття посиланням на деяку абстрактну сутність. Вершиною історичного розвитку стає третій, "позитивний" етап пояснення світу. Характерною рисою цього етапу є відмова від абстрактного знання і орієнтація на використання знання конкретного, "позитивного".
У марксизмі періодизація історії суспільного розвитку проводиться через категорію суспільно-економічної формації. К. Маркс виділив три основні формації: докласову, класовоантагоніптичну та комуністичну. Але більшість послідовників К. Маркса виділяють п'ять формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну.
Відомий російський соціолог Микола Якович Данилевський (1822-1885) розглядав рух людського суспільства як низку співіснуючих соціальних організмів. Їх він називав культурно-історичними типами, а на етапі зрілості - цивілізаціями. У праці "Росія і Європа" М. Данилевський виділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-вавілонський, індійський, єврейський, грецький, римський, аравійський, германо-романський, мексиканський, перуанський.
За Данилевським, цивілізація - це певний період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовного світу народів. Це своєрідний пік розвитку культури.
На відміну від Данилевського, німецький філософ Освальд Шпенглер (1880-1936) тлумачив цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Філософ нараховував вісім таких цивілізацій. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична, арабська, західна, культура Майя та російська.
Англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі (1889-1975) у 12-томному "Дослідженні історії" налічує понад тридцять цивілізацій. Із них донині збереглося лише шість: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська і далекосхідна (китайська, японо-корейська).
В теоріях, які визначають основою розвитку суспільства виробничу діяльність людини, критерієм для виділення його етапів вважається відмінність у технологічних способах виробництва. Наприклад, у технологічних концепціях XX ст. (Д. Белл, Р. Арон, У. Ростоу, та інші) основою періодизації суспільного розвитку визначається технологія виробництва. У відповідності з технологічним детермінізмом виділяються і типи цивілізацій. Наприклад, американський соціолог Деніел Белл (нар. 1919) ділить історію на три фази, що послідовно змінюють одна одну:
- доіндустріальна, яка характеризує найнижчий етап в опануванні людиною засобами існування;
- індустріальна, яка ототожнюється з капіталізмом;
- постіндустріальна, яка знаменує стрибок до нових технологій, становлення нових соціальних відносин на базі інтелектуалізації, комп'ютеризації, ресурсозберігання тощо.
Що стосується назви сучасного суспільства, то одні вчені визначають його як і Д. Белл постіндустріальним. Другі - інформаційним (американський соціолог Алвін Тоффлер (нар. 1928)), треті - суспільством управлінців тощо.
Усі ці концепції відбудовуються в межах системи спочатку "індустріального суспільства", "постіндустріального" та "інформаційного" як підтипів загальної парадигми суспільного розвитку.
Але ж справа не в назві, а в тому, як почуває себе людина в цьому суспільстві, як вона соціальне захищена, як задовольняються її основні потреби.
Отже, з точки зору цивілізаційного підходу, як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес полягає в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення збагатила своїм досвідом найважливіші цінності загальнолюдського характеру. Будь-яка цивілізація має ґрунтуватися на високих духовних надбаннях загальнолюдського масштабу.
Таким чином, суспільне виробництво є основною формою взаємодії суспільства й природи, що спрямована на перетворення предметів природи та створення матеріальних і духовних цінностей, а також виробництво форм комунікації і самої людини. Суспільне виробництво здійснюється за законами соціуму і тому має соціальний характер.
Суспільне виробництво лежить в основі сходження, прогресу суспільства. Практика соціальних рухів XX ст. підтверджує, що загальна висхідна лінія розвитку людства в цілому і окремих його складових є результатом складної діалектичної взаємодії таких протилежностей, як змінне і не змінне, позитивне і негативне, раціональне й ірраціональне, безперервне і перервне, закономірне і стихійне.
Контрольні запитання:
1. Що таке суспільне виробництво і які його основні види?
2. Що таке спосіб виробництва?
3. Чим суттєво відрізняється матеріальне виробництво від духовного?
4. З яких елементів складаються продуктивні сили?
5. Хто і коли висунув першу теоретично обґрунтовану концепцію прогресу суспільства?
6. Що можна, на Вашу думку, вважати універсальним критерієм суспільного прогресу?
7. Які Ви знаєте концепції заперечення суспільного прогресу?
Поиск по сайту: