Суспільство і природа. Співвідношення понять «природа» і «суспільство» в позитивіст­ській соціології

Співвідношення понять «природа» і «суспільство» в позитивіст­ській соціології

Співвідношення

понять

«природа»

і «суспільство»

в класичній

соціології

Перш ніж дати визначення суспільства, варто розмежувати такі гранично широкі поняття, як «природа» і «суспільство», з'ясувати співвідношення між ними, відстежити спроби розв'язання цієї проблеми в історії соціологічної думки.

У попередніх темах ішлося насамперед про суспільство та місце й роль людини в ньому, про розвиток соціології як самостійної науки. Наголошувалося, що саме завдяки розумінню суспільства як якісно нового об'єкта наукового дослідження і стає можливим виникнення соціології, її утвердження у незалежному науковому статусі.

На початку виникнення соціології необхідно було чітко окреслити її специфічний предмет, коло досліджуваних явищ. Позитивістсько-нату-ралістична соціологія середини XIX ст. ще намагалася «вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи і вимагаючи застосування природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і суспільство походженням із природи і на них поширюється дія природних закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як справжню науку, але водночас суттєво звужувало потенціал та обмежувало поле досліду.

Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від природної, спираючись на відмінний від наведеного вище принципу суспільної та людської винятковості й навіть, як зауважує сучасний американський соціолог С.Клауснер, перервності еволюції між люди-ною та іншими біологічними істотами. Коріння цього другого принципу сягають ще соціологізму Е.Дюркгайма з його занадто жорстким визначенням предмета соціології як унікальної соціальної реальності, що суттєво відрізняється від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального й людського начал, наголосити на неможливості зведення соціального до біологічного, що в майбутньому спричиняє бурхливий розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Але, з другого боку, такий принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних і фізичних чинників при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокуль­турного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає дедалі менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. У самій

Тема 6. Суспільство як цілісна системи

«Парадигма

людської

винятковості»

«Нова

екологічна

парадигма»

же соціології пріоритет здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного середовища або довкілля до уваги зазвичай не беруться.

Представники сучасної американської соціології В.Каттонта Р.Дан- леп акцентують, що у XX ст. сформувалася так звана парадигма людської винятковості, або глибоко антропоцентричний (тобто скеро-ваний виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Його суть полягає у трактуванні людських суспільств як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і залежностям, і формулюється він у таких положеннях:

61. люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;

62. людина — господар своєї долі, вона обирає цілі й може робити все, аби їх досягти;

63. соціальні й культурні чинники (включно з технологіями} є головними причинами людської діяльності;

64. соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним середовищем можна знехтувати;

65. соціальний і технологічний поступ може тривати нескінченно, роблячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і розв'язати за допомогою науки і техніки, нових технологій.

Утім, сучасний стан суспільства, людини та середовища їхнього розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і «суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх розривати, протиставляти. Свою неспроможність виявили і повний відрив людини та суспільства від своїх природних основ, і абсолютизація місця й ролі біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання велику роль відіграють очевидна деградація навколишнього світу; зростаючий дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення планети станом довкілля, численні екологічні аварії та катастрофи на зразок Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному ґрунті тощо. Численні громадські організації екологічного напряму вже давно називають факти, які засвідчують наближення глобальної екологічної кризи (далі — ГЕК). Серед них найвідоміший Римський клуб, створений ще 1968 року італійським економістом і громадським діячем А.Печчеї з метою досліджень причин виникнення і шляхів вирішення екологічних проблем. З часу заснування Римського клубу для нього було

Поиск по сайту: