Системний підхід до суспільства в соціології

Наступне питання теми власне й стосується з'ясування суті сус-пільства як певної системної цілісності з нерозривною єдністю її компонентів.

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогади фо інте-гративну суть суспільства з'являються ще в давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427—347 рр. до н. є.) міститься аналіз моделі сус-пільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Аріс-тотель (384—322 рр. до н. є.) так само зосереджує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, яка має свою структуру і функції. Тому доцільним є нагромадження і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Арістотеля побудувати спеціальну науку, до завдань якої входить управління державою, або політику.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Системно-

механістичні

уявлення

Системно-механістичні уявлення про суспільство

Згодом у філософській та соціологічній думці виокремлюються два основні різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, ставлять у центр класичну теорію механізму: поняття механізму -системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпе-чується функціональною спеціалізацією його частин, а також їхньою інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни вносяться ззовні. Системний механізм у соціологіч-ній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848—1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механіс-тичне розуміння суспільства, котре складається із сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для В.Парето суспільство — це система, що перебуває у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що перебуває у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані й механічно виливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи, згідно з В.Парето, є соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта й нееліта становлять відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів підні-маються вгору і входять до еліти, деякі члени якої деградують і опус-каються донизу в маси: відбувається так звана циркуляція, або колообіг еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівно-вагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібріум». Уведене В.Парето поняття рівноваги системи згодом посідає чільне місце у структурному функціоналізмі й використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються вже згадуваними у темі 2 засновниками соціології О.Контом і Г.Спенсером. Для них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю є наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, — це динамічне утворення,

Тема 6. Суспільство як цілісна система

що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо
прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наго-
лошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають
увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за
аналогією до фаз розвитку живих організмів від їхнього зародження до
розквіту і наступної загибелі.
Синтезовані Одночасно із системно-механістичними та системно-органістичними

уявлення про типами соціологічного знання наприкінці XIX — на початку XX ст.
суспільство формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який
умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає вік
внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це передусім
теза про розвиток суспільства, який відбувається від етапу механічноїл
до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса
й Е.Дюркгайма, основні ідеї яких проаналізовано у темі 3. У Ф.Тьонніса
Співвідношення «органічна» община (або ґемайншафт) протистоїть «механічному»
«механічного» суспільству (або ґезельшафту). В історичному розвитку відбувається
таперехід від стану з перевагою відносин зразка «ґемайншафт» до стану з

«органічного» перевагою відносин «ґезельшафт», які мають утворити універсальне суспільство й універсальну державу.

Натомість Е.Дюркгайм описує протилежне співвідношення «органіч-
ного» і «механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме
суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності,
заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це
той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний
зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармо-
нійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства,
заснована на примусовій силі «колективних уявлень» і суспільних норм,
поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка
забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.
Ф.Тьонніс Така відмінність у розумінні понять «органічне» і «механічне» у двох

та ЕДюркгайм мислителів існує, очевидно, тому, що вони застосовують їх до різних про суспільство феноменів: Ф.Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої спіль-ноти, а Е.Дюркгайм — щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення поєднати і порівняти органічне й механічне, що перебувають у діалектичному взаємозв'язку, це й дає можливість вважати обох соціологів представниками третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним висновок, що ФТьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не такою мірою, як у

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Суспільство у марксист­ській соціології

Системні уявлення про суспільство в структурному функціоналізмі

Визначення суспільства

спільнотах, а Е.Дюркгайм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці, а по-друге, ця солідарність є радше бажаним, аніж реальним, досить поширеним станом у стосунках між людьми.

У марксистській соціологічній концепції суспільство також трак­тується як живий організм, який перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності та обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) від економічної підсистеми, яка ґрунтується на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгайма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. У центрі уваги перебуває загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Сус-пільство і є цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності щодо середовищ, котрі її оточують. Згідно з Т.Парсон-сом, будь-яка соціальна система має дві основні осі-орієнтації: перша вісь — «зовнішнє — внутрішнє», тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь — «інструментальне — консуматорне», або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (теперішнє), адаптації (зовнішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними під-системами: адаптації — економічною, ціледосягнення — політичною, інтеграції — підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення — підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інсти-тутами освіти і виховання.

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямів. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його різноманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історич-них етапів розвитку тощо. З огляду на це дамо загальне визначення суспільства з погляду соціології. У широкому значенні цього слова суспільство — це сукупність усіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність одне від одного і які склалися історично. У вужчому сенсі суспільство є структурно або генетично визначеним типом спілкування людей, що постав як певна історична цілість або система.

Тема 6. Суспільство як цілісна система

Ознаки Найхарактернішими ознаками суспільства є:

суспільства • спільність території, на якій живуть люди, котрі взаємодіють і

спілкуються між собою;

110 цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;

111 автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;

112 здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

113 певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми. Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що їх називають

більшість українських і зарубіжних соціологів, дають змогу трактувати його насамперед як систему. Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їхні зв'язки, взаємодії і взаємини. Суспільство складається з безлічі індивідів, але не становить собою простої суми чи сукупності людей, це не сумарна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. Залежно від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняють і спроби розгляду його структури. В українській філософсько-соціологічній літературі найпоширенішим є системний підхід із виокремленням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Устич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, які спираються на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціуму коли в першому випадку наголос ставиться на організацію і функціо-нування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на дослідження й тлумачення дій індивіда (мікрорівень). Співвідношення Уведення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціо- макро-, мезо- логам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які та мікрорівнів нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучас-ний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, й також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення й уособлення суспільства на макрорівні; триває і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуттів ізольованості й непотрібності у холодному і воро-жому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників дедалі частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один із провідних соціологів США Нейл Смелзер з огляду на це зазначає, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначущість і вторинність спільнот порівняно зі складними, раціональними та цілеспрямованими організа-ціями макрорівня. Або, інакше, — сучасна людина однаково незатишно почувається і у величезних макроструктурах, і в мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спіль-нот, де б вона почувалася невимушено і захищено.

Розвиваючи далі ці міркування у книжці «Проблеми соціології» (1997), Н.Смелзер починає вживати поняття «мезорівень» і докладніше описує суть і завдання макро-, мезо- та мікросоціологічного аналізів соціальної дійсності.

Мікросоціологічний рівень, на його думку, включає соціологічну версію
соціальної психології, або дослідження особи, орієнтованої на зовнішній
соціальний світ, а також взаємодію між людьми. Він містить також
вивчення малих груп (на зразок сім'ї), що взаємодіють між собою на
особистісному щаблі. Макросоціологічний рівень, навпаки, має справу з
дослідженнями суспільства в цілому, його основних інститутів, а також
таких соціальних процесів, як соціальна інтеграція, соціальна солідар-
ність та культурна ідентичність людей, які утворюють це суспільство.
Створення Поняття «мезо-соціологія» формується у західній соціологічній думці,

групи «МЕЗО» як зазначає Н.Смелзер, набагато пізніше, у 90-х роках XX ст. Н.Смелзер
у США описує створення американськими соціологами групи, котру вони

назвали «МЕЗО» і яку створили, переконавшись у недостатності макро-і мікропідходів, що домінували у США аж до кінця 1980-х років. їхня головна теза — це визнання того факту, що «середній рівень» становить вирішальну ланку між психологічним (індивідуальним, особистісним) та соціальним (надіндивідуальним), між взаємодіючими особами та великими соціальними структурами. Вони зосереджують увагу на мезорівневих феноменах — групових, спільнісних, формально-організа-ційних, деяких інституціональних. Ядром досліджень на цьому рівні є соціальні групи і спільноти, через які індивід будує своє щоденне життя і свої стосунки з усім суспільством.

Як бачимо, історичний досвід ще і ще раз переконує нас, що концепції суспільного розвитку, які формувалися у межах української соціологічної

Тема 6. Суспільство як цілісна системи

думки з її наголосом на спільнотах-громадах, через які індивід входить у суспільство і з'єднується з ним, мають рацію.

Виходячи з цих міркувань можна зробити висновки, що суспільство
як система структурно складається із людства в цілому (макро-
рівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інсти-
тутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).
Структура Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її скла-

суспільства довими вважаються економічна, соціальна, політична і культурна підсис-теми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи зворотнього впливу.

Деякі російські соціологи до соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, зараховують соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності й норми тощо.

Названі підходи можна поєднати, якщо дотримуватися таких процедур:

• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівні;

• наповнити цю піраміду об'ємністю, додавши чотири бічні сторони відповідно до підсистем або сфер: економічну, соціальну, політичну та культурну;

• пронизати цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозв'язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством у цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами тощо (див. схему).

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Суспільство Отже, відповіді на запитання, що собою становить суспільство, чому

як цілісна і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різнома-

система нітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть

полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального
утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не
зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Тим часом
слід застерегти від абсолютизації першості й вищості суспільства над
людьми, які до нього входять. Надмірне наголошування на тому, що
суспільство — це самостійна субстанція, первинна щодо індивідів; що
внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває
самостійності, — все це зміщує органічну єдність у бік макроструктур і
макроутворень, що було властиво ще для Е.Дюркгайма.
Суспільна Додамо також, що ситуація постмодерну не відкидає ідеї систем-

система ності суспільства, але надає їй нового, розширеного змісту. На переламі

в ситуації XX і XXI ст. системність суспільства розглядається в єдності найрізно-

постмодерну манітніших його вимірів. Якщо раніше у трактуванні суспільства виходили передусім із чітко фіксованих структурних компонентів, їх взаємодії і взаємозв'язку, виконуваних ними функцій тощо, то нині на перший план поволі висуваються такі його складники, котрі раніше залишалися на узбіччі наукової уваги, але без яких годі уявити собі сучас-не (чи постсучасне) суспільство. Це й ускладнення соціальних структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп (марґіналів, осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, різноманітних соціальних меншин загалом), і зростання соціальних впливів нових соціальних рухів (наприклад, ісламського фундаменталізму), й ускладнення соціальних зв'язків, зростаюче переважання в них індивідуалістичнихмотивів. Щодо останнього — слід зауважити окремо: вважається, що XX ст. продемонст-рувало поступове вивищення індивідуального над соціальним, суспіль-нісним. Однак останні декади цього століття показали й нову, пара-доксальну тенденцію в цьому плані, а саме зростання ваги і значення для Ком'юнітаризм особи так званих ком'юнітаристських начал. Тобто досягнення максимально можливої індивідуальної свободи людини призвело не до її усамітнення, а до зростання прагнення «бути зі своїми, серед своїх»; поєднувати свої зусилля там, де централізована держава набрала забагато повноважень або, навпаки, нічого не робить. Змінюються акценти і в розумінні найменшої, але водночас найважливішої складової суспільної системи, власне людини) дослідників дедалі більше цікавлять такі сторони її єства, як ірраціональне, позасвідоме, тілесне.

Тема 6. Суспільство як цілісна система

Джерела та характер суспільного розвитку

Соціальні зміни

Основні групи поглядів на розвиток суспільства

Ендо- та екзогенні чинники в розвитку суспільства

Складнішим є питання про рушійні сили розвитку суспільства, тобто розгляд соціальних систем у динамічному ракурсі. Оскільки суспільство становить надзвичайно складне соціальне утворення, цілісну систему й побудоване на різноманітних соціальних зв'язках, відносинах і взаємодіях, це неминуче призводить до його змін. Соціальні зміни стосуються всіх складових суспільства і зумовлюють набуття ним нової якості. В історії соціологічної думки важко знайти концепцію, яка б заперечувала зміни суспільного життя, а відтак і розвиток суспільства.

Навіть структурний функціоналізм Т.Парсонса, якого часто звинувачують у позаісторичному підході до суспільства та в розгляді останнього передусім у статиці й рівновазі, має в собі поняття «соціальних змін». Ці зміни відбуваються переважно у межах збереження певної соціальної системи, але Т.Парсонс визнає і наявність якісних перетворень, здатних докорінно змінити суспільство в цілому. Інша річ, що для структурного функціоналізму у викладі Т.Парсонса ці якісні зміни, що призводять до порушення стану рівноваги й стабільності соціальної системи, є явищем небажаним і анормальним.

Отже, соціологи майже одностайні у визнанні поступального розвитку суспільства як соціальної системи. Проте уявлення про рушії соціального поступу існують найрізноманітніші, що залежить від загального розуміння суспільства.

Загалом в історії соціології можна знайти такі вирішення проблеми спонукальних чинників соціального розвитку:

• пошуки екзогенних (зовнішніх) або ендогенних (внутрішніх) чинники;