Початки української соціології

Женевський гурток українських соціологів

Перша характерна риса розвитку української соціології кінця XIX — початку XX ст.

Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-хрр. XIX ст. До

нього належали передусім М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представ-ник механістичної теорії в соціології) і Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878—1882 рр.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841—1895) розглядав соціологію як науку про суспіль-ство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею про-гресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850—1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847—1918) розглядає соціологію як науку насам-перед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом', всі суспільні явища і форми ^результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізич-ної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні

Тема 5. Основні етапи розвитку української qi

Друга

характерна

риса

Соціологічні аспекти праць українських філософів

нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою но-вою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українсь-ких соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів кдасич- ного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехреифвамш дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу створюють філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжники дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології із цими науками настільки тісний, що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на Початках розвитку української соціології, а й, згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін. Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827—1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов'язаного з українською ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на значенні розуму, в житті людини. Серце для П.Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vita — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827—1889) велику увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механіс-тичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його пере-конання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така-пірамі-

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

дальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з зако-
нами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета.
Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспіль-
ства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість
існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.
Соціологічні Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації,

аспекти творів держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські
українських історіософи та історіографи — автор «Истории Руссов», далі старша
істориків £ молодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський,

В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У
новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена
творчість В.Липинського та С.Томашівського.
Історико- Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологіч-

соціологічний ними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-
метод соціологічний метод М.Грушевський (1866—1934). Здобувши європей-

М.Грушевського ське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М.Грушевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгайма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не прос-то істориком, а істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки М.Грушевського як соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М.Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Коливальна динаміка суспільної еволюції

Соціологічні

аспекти

праць

українських

економістів

«Теорія

факторів»

М.Ковалевського

моністичного (від грец. monos — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється передусім протистоянням і змаганням протилежних прагнень до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливої турботи про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість) — з другого. Звідси характерної) тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкрет-ному соціальному просторі і часі можуть переважати фактори або еконо-мічні, або релігійно-психологічні тощо. Отже, головною думкою М.Грушевського як соціолога є переконання в існуванні «коливальноі динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.

У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С.Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічну проблематику досліджує також В.Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.

Чимало нових думок для розвитку української соціології дають пред-ставники теоретичної економії. М.Зібер (1844—1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад із поколінними організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851—1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О.Конта. Згодом він понад 25 років прожив за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, а й знати особисто таких відомих соціологів, як Г.Спенсер, Г.Тард, Е.Дюркгайм, К.Маркс та інші; П.Сорокін був один час секретарем М.Ковалевського. На думку остан-нього, порівняння О.Конта і К.Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; М.Ковалев-ський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем. Історію суспільства сам М.Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато чинників, однак жоден із них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. У цілому й суспільне життя пояс-нюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

У книжці «Сучасні соціології» М.Ковалевський обстоює утверд-
ження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити
щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в
жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути водночас
узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні
спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.
«Етичний Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865—1919) переходить

соціалізм» від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує

М.Туган- світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах госпо-

Барановського дарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухо-творенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господар-ського життя буде поступово зменшуватися. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.

М.Туган-Барановський стає переконаним супротивником марксизму

і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм

поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами

виробництва, то М.Туган-Барановський — за розподілом прибутку, що

тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної

статистики. Концепцію класової боротьби К.Маркса він називає

«величезною помилкою» і вважає, що не можна трактувати з її позицій

духовну діяльність людини.

Соціологічні Серед українських правників було багато вчених, що досліджували

аспекти праць право передусім як суспільне явище. Відомим репрезентантом цієї групи

українських є Б.Кістяківський (1868—1920). Він доходить висновку, що автоматичне

правників перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги

пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має

вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, а й дії людей,

зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення

до реальності в такому аспекті — це умова здобуття соціологією статусу

самостійної науки та її остаточного відокремлення і від природознавства,

і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.

Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С. Дністрянський (1870—1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, він аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми стають умовою успішного функціонування

Тема 5. Основні етапи розвитку українськоїсоціології

Соціологічні

твори

в рамках НТШ

Загальний стан соціології в Україні на початку XX ст.

соціальних зв'язків. Одна й та сама особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з погляду візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С.Дністрянського на помітному місці були ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.

Чималий інтерес для історії української соціології становлять статистичні й соціографічні праці українських статистиків, передусім О.Русова, В. та Ф.Щербин.

Не можна не згадати також, що в період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкувало Наукове товариство ім. Т.Щев- ченка. Навколо його видавництва об'єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В.Старосольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю.Бачин- ський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвільнена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких уже після Першої світової війни помітне місце посідає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Отже, упродовж другої половини XIX — початку XX ст., до Першої світової війни, в Україні з'явилося чимало видатних учених, які дослід-жували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новіт-ньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувалися лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із учених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання — вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему — вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука в ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалося ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння того, що таке соціологія. Із цього приводу український соціолог М.Шаповал слушно зауважує 1929 року: «В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом». Подібне свідчення знаходимо у праці А.Симиренка, соціолога в еміграції: коли М.Драго-манов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, «який соціолога розглядав як синонім соціаліста». То ж і не дивно, що

Розділ І.Загальна теорія та історія соціології

до Першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.

Таким чином, у зазначений період (1880. — 1914 рр.) розвитку україн-ської соціології були закладені підвалини української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціальних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічно, і навіть відповідь на головне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ -можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його в наукову практику пішли різними шляхами.

Розвиток української соціології у XX ст.

Розвиток Після 1917 року розвиток української соціології не припинявся, хоча

української й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні

соціології збіглися з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її пра-

в рамках ВУАН вовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х рр. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолював Б.Кістяківський (1918—1920). На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923—1930 рр. видрукувано «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких пору-шують проблеми соціології (М.Туган-Барановський, С.Дністрянський, О.Гіляров та ін.).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближ-чими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник «Первісне громадянство». К. Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому самому напрямі видає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії» Ф.Савченко.

Тема 5. Основні етапи розвитку українськії соціології

Плани

М. Грушевського

щодо розвитку

соціології

в Україні

Соціологічні дослідження в інституціях ВУАН

Посилення

ідеологічного

тиску

на соціологію

Однією з причин повернення М.Грушевського в Україну стає праг-нення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), засно-ваний ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній -дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка упродовж 1926—1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Україн-ський демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту слід назвати розвідки М.Птухи про чисель-ний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення Украї-ни у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка.— про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педа-гогіки й рефлексології», в якому з'являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафед-ри марксизму і марксознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію до 1930 р. видавав у часописі «Прапор марксизму» деякі об'єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Зміцнення

сталінського

режиму

й утиски

української

науки

Ліквідація соціологічних студій напередодні і після Другої світової війни

соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х рр. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.

Всі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Й.Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експеримен-тальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об'єктивною соціоло-гічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.

Після 1930 p., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої генерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад ЗО років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 рр.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше

____________________ Тема 5. Основні етапи розвитку українс ької соціології

наукова тематика з соціальних та національних питань передається
створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-
дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей aж до
початку 60-х pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціоло-
гічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були
опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру,
надрукували у збірнику «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Со-
хань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щоріч-
ником, наступні числа так і не з'явилися. 1969 року Інститут філософії
АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невелич-
кий розділ.
Соціологія Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідста-

радянського ліших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціоло-
періоду гічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український

man криза соціолог в еміграції А.Симиренко наголошує, що нерозвиненість

соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР у цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.

Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:

• брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;

• майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

• постійний політичний ризик інноваційної соціології, коли прире-
ченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної
думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як
наслідок — застій у розробці альтернативних теоретичних засад і
моделей;

• протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному
ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні
наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії,
проголошувалися «націоналістичними»;

Поиск по сайту: