Характер. Велику роль у мінімізації деструктивного чинника в політиці відіграє, за Фройдом,культура; вона сприяє переходу зовнішніх заборон у внутрішній світ людини і

Велику роль у мінімізації деструктивного чинника в політиці відіграє, за Фройдом, культура; вона сприяє переходу зовнішніх заборон у внутрішній світ людини і засвоєнню нею моральних цінностей, які склалися в суспільстві. Особливо вірить Фройд у конструктивну роль культури науки, в інтелектуалізацію мислення і поведінки людини.

Е.Фромм критично переосмислив фройдівський натуралізм і запро­понував натомість свою теорію гуманістичного психоайалізу, яка виходить із необхідності пристосування суспільства до соціальних і біологічних потреб людини. Він заперечує і фройдівський натуралізм, який вбачає причину деструктивності в позасвідомому, і соціологічні теорії, що виходять із першопочаткової «доброти» людини. Його вимога — розглядати людину в її тілеспо-духовній цілісності і в контексті культури конкретного суспільства. Ідеальна модель мети людини — бути самою собою, а умова досягнення цієї мети — бути людиною для себе. На його думку, наймогутніші сили, які визначають характер поведінки людини, беруть початок у соціокультурних умовах її існування, в самому сус­пільстві.

Щодо політичної свідомості й поведінки Фромм розрізняє декілька типових можливих орієнтацій, скерованих на розв'язання дисгармонії людського існування. Людина може пристосуватися до світу, підко-рюючись окремій особі, соціальній спільноті, організації, партії, державі. Але людина може й прагнути досягнення влади над срітом за допомогою політики панування над іншими людьми. Отже, індивід в обох випадках завжди залишається невдоволеним, стривоженим, неспокійним, оскільки нема межі цим прагненням, і це в остаточному підсумку призводить до руйнації його індивідуальності: він потрапляє в залежність або від тих, кому підкоряється, або від тих, над ким панує. Є лише одне вирішення проблеми, яке дозволяє людині зберегти свою індивідуальність, бути самою собою: вона має взяти на себе відповідальність за саму себе, за свої дії і пов'язані з ними ризики. У принципі природа людини має здатність до змін, до мінімізації деструктивності, піддатлива гуманізації, а відтак сучасна людина може стати й людиною самою для себе.

Стрижнем гуманістичного психоаналізу є концепція соціального характеру як сукупності соціокультурних установок і норм для наслідування, що існують у конкретному суспільстві, не усвідомлюються індивідами, але суттєво зумовлюють їхню поведінку в соціально-політичному житті. Соціальний характер, з одного боку, формується суспільством і політикою, але з другого — може зворотно суттєво впливати на них. Якщо об'єктивні умови способу життя і життєва

Національний характер та його вплив на політичні реалії

Інтегралізм П.Сорокіна

Закон

перманентної

флуктуації

практика залишаються незмінними, соціальний характер відіграє головним чином стабілізуючу роль у суспільстві. Якщо ж зовнішні полі­тичні чи ідеологічні умови змінюються, то він перетворюється на силу, яка дезінтегрує суспільство або здійснює опір нововведенням.

Соціальний характер населення певної країни з притаманною йому етнічною культурою виступає як національний характер. Інші соціо­логи надають перевагу використанню ширшого поняття ментальності. Так чи так, але ні вітчизняні, ні зарубіжні соціологи нині не заперечують величезного впливу соціального/національного характеру, ментальності людей на соціальні й політичні процеси та явища, на обрання політичних преференцій і шляхів розвитку в майбутньому. Ці мікросоціальні прак­тики, за висловом П.Штомпки, можуть суттєво вплинути на макро­структури суспільства, до яких належить насамперед держава.

5. Інтегральні підходи до політики. їх основоположником прийнято вважати П.Сорокіна. На його думку, в світі існують соціокультурні суперсистемщ які розрізняються залежно від характеру своїх основних цінностей. Усі соціальні й політичні реалії, типи особистостей і со­ціальних груп (спільнот) необхідно аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох суперсистем: релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної. Остання приходить на зміну попередній чуттєвій супер-системі з XX ст. і стверджує як домінуючу цінність нескінченне багатома-ніття чуттєвого, раціонального й надраціонально-надчуттєвого аспектів.

Згідно з основним законом історії — законом перманентної флуктуації (тобто постійного чергування) соціокультурних суперсистем — відбу­ваються такі ж постійні флуктуації конкретних суспільств та їхніх окре­мих сфер. Циклічні флуктуації суперсистем зумовлюють флуктуацію суспільств між прогресом та регресом, розвитком політичних свобод та авторитаризмом, революцією та еволюцією. Зміни відбуваються в певному кількісному і якісному напрямку, аж поки не досягається «точка насиченості». Далі все змінюється за інерцією або за примусом. Коли потенціал руху р одному напрямку вичерпується, починається зворотний рух. У такий спосіб відбувається заміна однієї системи іншою. Відповідно типи політики не є сталими і не розвиваються за висхідною лінією, але безперервно коливаються між полюсами тоталітаризму й вільних режимів. Сорокін піддає критиці концепції, за якими влада розвивається по висхідній лінії-від монархії до республіки, від самодержавства до демократії, від правління меншості до правління більшості. Для оцінки ступеня свободи громадян від влади критерієм є характер державного контролю і втручання; тому стан державного

Політика реформ тип

відповідність інтегральним характе­ристикам людини

Індустріальне суспільство й держава

Постіндуст-

ріальне

суспільство

і зміна

характеру

держави

та влади

контролю не є постійним і незмінним, а змінюється від країни до країни; всередині ж конкретної країни ці сутнісні зміни залежать від соціокультурних цінностей, які є плинними і змінюваними. Так само не підтверджується тенденція зміни правління меншості правлінням більшості: відсоток людей, які беруть участь у здійсненні влади, змінюється в часі та просторі й також зазнає коливання.

Важливим є розгляд П.Сорокіним проблеми політики реформування суспільства в умовах його кризи. Політика реформ має виходити з інтегральної суті людини, яка водночас становить ^обою тваринний організм, наділений рефлексно-інстинктивним механізмом тіла, але також — істоту свідому, раціонально мислячу, що є надсвідомим творцем або духом. Отже, політика реформ май враховувати цю багатовимірну природу людини і не придушувати її базових інстинктів. Для цього необхідні

• відповідність форми виробництва й розподілу благ гуманній суті людини;

• стимулювання державними функціями творчої активності населення;

• утвердження морально-правового порядку, єдиного для влади і для населення, для керманичів і для тих, ким керують.

6. Теорії індустріального і постіндустріального суспільства. Хоча ці теорії присвячені розгляду насамперед економічних станів суспільства, але й вони торкаються проблеми співвідношення економіки й політики, економічних процесів і державного управління. На загал основні положення цього типу теорій щодо політики й держави можна охарак­теризувати таким чином. Для індустріального суспільства провідним був принцип невтручання держави в економічний розвиток (Іаі$$е2-/аіге), який мав регулюватися переважно ринком. У такому типі суспільства держава мала дбати про недоторканність приватної власності на засоби виробництва, свободу економічного вибору, конкуренції, а також основні напрями міжнародних відносин тощо. З часом у межах ще індустріаль­ного суспільства поволі відбувається розвиток і такої функції держави, як протидія монополізації виробництва і послуг, яка знаходить прояв у створенні державного антимонопольного законодавства й відповідних структур контролю за його дотриманням.

Перехід до формування постіндустріального суспільства ступенево змінює уявлення про функції державної влади та напрями і зміст її економічної політики. Влада поступово втрачає свій суспільний характер в умовах, коли стара приватна власність на засоби виробництва змінюється новою власністю — на інформацію і знання. Посилюється і

Пост­модернізм про владу

стає дедалі активнішим соціальне регулювання. У цілому це призводить до перерозподілу й дифузії влади; у виробленні й ухваленні управлін­ських рішень участь тепер беруть зазвичай три суб'єкти: 1) держава; 2) спільноти й соціальні групи людей та їхні громадські організації; 3) окре­мі громадяни. Тенденція до зростання ваги й ролі середньої ланки — соціальних спільнот і їхніх організацій — дістала назву «ком'юнітари-зації» (від англ. соттитіу — спільнота, громада) і часто аналізується в західній науковій літературі. Відбувається зміни і щодо поняття демократія, якщо раніше основним принципом демократії була влада більшості, то тепер вважається, що й меншість (різноманітні групи меншин) має бути повноправним суб'єктом політики — тобто поняття демократії поглиблюється за змістом і розширюється просторово, перед­бачаючи прилучення до активної політичної діяльності нетрадиційних соціальних діючих осіб.

7. Постмодерністські уявлення про політичну сферу і владу. Постмодернізм також має свою пріоритетну сферу аналізу й опису суспільного життя; це -? сфера культури. Але і в постмодерністських концепціях питання політики мають певне висвітлення. Звернімося до найважливішого аспекту постмодерністського тлумачення політичних реалій: питання влади.У розвиток концепції влади найбільший внесок зробив М.Фуко. Для нього влада — це втілена жага панування, що з усіх сторін оточує людину і фокусується на людині як на центрі застосування своїх сил. Найсуттєвішим у цій концепції Фуко є положення про необхідність критики «логіки влади й панування» в усіх їхніх проявах, оскільки влада є багатовимірним обмеженням людського єства і насиль­ницьким способом формує (чи деформує) людську особистість у вигід­ному для неї вигляді, як слухняного виконавця владних рішень. Керуючи процесом формування своїх громадян, сучасна держава використовує не силу, а переважно суму знань і методів наук про людину — «мікрофізику влади». Кожна держава, використовуючи владу, формує своїх членів за допомогою свого «режиму істини», своєї «генеральної політики», які вона створює і примушує функціонувати як єдино істинні.

Таким чином, влада для Фуко є формою заборони і утисків, обме­ження свободи людини; вона репресивна за характером і має бути подолана. Що ж прийде їй на заміну? Відповідь на це запитання міститься у працях іншого постмодерніста, Ф. Лентріккії; на його думку, об'єднання зусиль усіх критиків такої влади має призвести до її зміни владою розпорошеною, позбавленою єдиного центру та єдиної скерова­ності дій. Як бачимо, іншими словами, але в подібному спрямуванні

проблема дифузії влади розглядається і в постіндустріалістів, і в постмодерністів.

Завершуючи огляд різних соціологічних підходів до сфери політики, зазначимо, що вони були обрані з-поміж інших через їхнє велике значення для аналізу політичних реалій сучасної України. Це стосується і загального розуміння проблем політики, влади, держави, і тенденцій їхнього розвитку, і конкретних аспектів прояву їхньої взаємодії з іншими суспільними сферами. Наприклад, розвинені країни вже минули стадію ринкового розвитку і крокують у напрямку побудови суспільства неринкового, заснованого на неринкових цінностях, до постринкового типу соціального устрою.. На жаль, у своїй стратегії «розвитку, який наздоганяє», політичні керманичі України обрали систему орієнтирів, яка належить ще індустріальній епосі, залишеній позаду всім цивілізованим світом. Тому замість використання уроків ринково орієнтованого розвитку, який насильно прищеплювався Україні і призвів до нечуваних злиднів і зубожіння її населення, та обрання сучасного вектора розвитку політичне керівництво країни свідомо чи позасвідомо штовхає її на довгий шлях побудови суспільства, оберненого в минуле. Прагнення ж сполучити ринкову економіку із соціальним захистом населення мають вигляд спроби поєднання кращих рис капіталізму й соціалізму і можуть бути поцінованими сьогодні радше як соціальна утопія.

Поиск по сайту: