Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина як АЛЛ. Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує

децентрований означення «смерть суб'єкта», коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріаль-ного суспільства). Такий індивід, людина з ЇЇ раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб'єкт (за виразом Ж.Лакана), або дивід. «Децентрований суб'єкт» означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю «індивід» (або неподільний), вперше запровад-женому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдрібнішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неодноразово ділитися, утворюючи щораз най-примхливіші комбінації різноманітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб'єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві «кривавої повсякденності», позбавленому пам'яті та мрії.

4.1.2. Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є супереч-лива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого «Я», в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв'язками (Е.Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують «Я» та «Інший» (таку ситуацію описує П.Рікер у книжці 1990 р. «Сам як інший»). Поява і закріплення в ідентичності людини певного «Іншого» є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, суперечливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін «фрагментований суб'єкт», в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж.Лакан з цього приводу пише, що «Я» людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через «Іншого».

Постсучасна людина як нормальна адаптована особа

Постмодернізм і соціологія

Чи є Україна постмодерною?

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

4.2. Інша група постмодерністів наполягає на безболісному пережи-ванні людиною своєї сучасності та на досить легкому пристосуванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, харак-терними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше -потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індиві-дуальне право на автономність, невтручання суспільства у справі конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будь-яких проявів приниження гідності особи.

Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від.багатьом гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпретативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб'єктних сто-сунків тощо. Соціологія також як свою складову має емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класичного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспіль-ного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень із їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.

Поява постмодерністської доктрини на Заході, безперечно, викликає певні спроби її осмислення у так званих посткомуністичних країнах та прагнення адаптувати цю доктрину до нових реалій цих суспільств, до практичної діяльності, зокрема, соціологів. Можна стверджувати, що соціологія посткомуністичних країн досить легко сприйняла та модифікувала відповідно до своїх умов західний постмодерністський дискурс. Сьогодні в літературі про Україну можна знайти багато публі-кацій соціологів, які вважають українське суспільство таким_г що бодай формально відповідає уявленням постмодерністів, тому що в цьому соціумі дивовижним чином переплелися риси архаїки, сучасності і навіть постсучасності (див., зокрема, публікації Л.Сокурянської, С.Катаєваза інших). Це деякі прикмети осучасненого феодалізму з існуванням олігархів та структур їхнього панування на підвладних територіях; регіоналізмом, децентралізацією влади, елементами натурального господарства тощо. Це й ознаки суспільства, яке поволі модернізується і де з'являються острівці нормального підприємництва, деякі компонен-ти демократії, нові верстви і групи населення зі зростаючим усвідом-ленням своїх специфічних інтересів та опором тиску владних структур

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

тощо. Це також поодинокі риси власне постмодерного устрою — такі як швидке розповсюдження інформаційних технологій та їх проникнення у повсякденне життя зростаючої кількості непересічних і навіть пересічних громадян; руйнація старої системи цінностей і соціальних лояльностей та болісне народження нових, амбівалентних і часто неспівставних, цінностей і життєвих орієнтирів, що проявляється у розщепленій свідомості особи, котра досить зручно і комфортно почу-вається у всіх своїх іпостасях, і т. ін.

Що чекає соціологію у майбутньому?

Таким чином, ми розглянули основні парадигми і напрями сучасної соціології. На порозі нового, XXI ст. закономірним буде поставити запитання: а що ж чекає соціологію в майбутньому? Які головні тенденції її розвитку можна спрогнозувати на перспективу? Відповіді на ці непрості запитання спробував дати відомий американський соціолог Е.Гідденс (нар. 1938).

Перш за все він описує сучасний стан соціологічної науки й наголо-шує, що в ній і досі можна помітити «пережитки минулого». Він має на увазі усталене переконання більшості соціологів у тому, що економічні фактори є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К.Маркс. Сучасна йому буржуазна наука наполегливо шукала рівноцінної теорії-відповіді К.Марксу і створила концепцію індустріалізму, в якій капіталізм був не приреченою на загибель формацією, а лише початковим етапом у розвитку індустріаль-ного суспільства; індустріалізм згодом трансформується у постіндуст-ріальне суспільство; процеси його вдосконалення тривають і донині. Однак в обох випадках саме економічні фактори лежали в основі пояс-нення поступу людства.

На думку Е.Гідденса, у майбутньому слід відмовитися від однобічності економічного редукціонізму і визнати, що сучасність — це надзвичайно складне явище, в якому дедалі більшої ваги набирає чинник культури. Тому надалі, очевидно, боротьба за звільнення від теоретичних пут минулого передбачатиме відмову від постійних суперечок з марксизмом і розширення діапазону оцінок сучасності передусім за рахунок поглибленого соціологічного аналізу культурних вимірів світу людини.

Це передбачення Ґідденса дістало своє трагічне підтвердження у подіях 11 вересня 2001 р. у США, коли внаслідок терактів терористами були зруйновані будинки-символи Америки (торговельний центр і

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціологи

сектор Пентагону). Відтоді доля людства докорінно змінилася. Якщо раніше відбувалося протистояння Заходу і Сходу як двох світових економічних і мілітарних гіперсвітів (капіталізму й соціалізму, США та СРСР), то нині географічний вектор цього протистояння змінився. Нині зустрілися багата Північ і бідний Південь як насамперед дві різні культури-цивілізації. Власне теракти й стали своєрідною відповіддю-помстою мусульман-фундаменталістів Сполученим Штатам Америки — уособленню світового жандарма, який привласнив собі функцію одноосібного керування всім іншим світом аж до застосування військової сили проти непокірливих. Усі спроби США вирішити проблему тероризму традиційним способом — за допомогою воєнної сили, виявилися неспроможними. Саме життя буде змушувати США відмовитися зрештою від застосування голої сили і переходу до практики порозуміння між культурами та взаємоповаги в їхніх стосунках.

Теза друга Наступне міркування Е.Гідденса стосується головного предмета

дослідження в соціології — суспільства. Раніше панівною була думка про необхідність такого аналізу суспільства, коли розвиток залежав від ендогенних (тобто внутрішніх) імпульсів. Тепер дедалі необхіднішим стає, по-перше, перенесення акцентів на дослідження систем держав із притаманними їм взаємозв'язками і взаємодією, а по-друге, вивчення насамперед національної держави «як втілення суспільства». Саме національна держава, на думку Е.Гідденса, є більш або менш цілісна інтегрована одиниця з досить однорідною культурною ідентичністю, політичними інститутами влади, певною територією, яка входить до системи національних держав. Тому внутрішні процеси розвитку кожної національної держави будуть розглядатись у контексті та з врахуванням зовнішніх процесів насамперед у таких системах національних держав, тобто досліджуватись як органічне співвідношення частини й цілого в його динаміці. І в цьому питанні соціології необхідно позбутися тиску марксистської тези про відмирання націй і зменшення питомої ваги національних чинників у суспільному розвитку, адже й досі, наголошує. Е.Гідденс, національні держави не стали предметом теоретичного осмислення, а етнічні відмінності хоч і цікавили соціологів, але не отримали належного соціологічного обґрунтування.

Теза третя Із цим тісно пов'язана така тенденція майбутнього розвитку

соціології, як ретельне вивчення світової системи з такими її ключовими аспектами, як зростаюча складність міжнародного розподілу праці, розподіл влади, міжнародний військовий порядок. Усі ці явища, невідомі раніше, нині дедалі більше впливають на розвиток окремих національних держав і визначають його траєкторію.

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Теза четверта Усе викладене вище (тобто зростаюча системність світу і взаємо-

залежність складових його частин) зумовлює таку особливість май-бутнього стану соціології, як розмивання традиційних меж між різними соціогуманітарними науками. Соціологія дедалі тісніше взаємодіятиме з антропологією; хоча перша вивчає «нас», а друга — «їх», щораз відчутнішою стає потреба дослідження спільного світу культури, який об'єднує все існуюче розмаїття. Соціологія буде зближуватися з історією; хоча перша вивчає сучасність, а друга — минуле, дедалі чіткішим стає переконання, що жодне явище сучасності не можна зрозуміти поза його історичними коренями. Те саме можна сказати і про дедалі міцніший зв'язок соціології з політичними науками та утворення на їх стику політичної соціології, і про аналогічні відношення соціології з еконо-мічними науками, в яких на перший план виходять нині соціологічні дослідження мотивів економічної діяльності людей, сфера їх виробничих інтересів і потреб.

Теза п'ята На думку Е.Гідденса, можна передбачити також зростаючу участь

соціології у формуванні соціальної політики та її активність у впровад-женні реформ. Соціолог і політик, соціолог і державний діяч будуть співпрацювати у режимі діалогу. Передбачається, що важливі політичні ініціативи та законодавчі рішення ухвалюватимуться на основі ретельних соціологічних досліджень, які дадуть реальне знання суспільних процесів і спрогнозують можливі варіанти подальшого розвитку з їх різноманіт-ними наслідками. Саме соціологи здатні вчасно виявити зміни у світі й виникнення на їх підґрунті нових проблем, з якими раніше людство не зустрічалось і які вимагатимуть нових нестандартних рішень.

Теза шоста У майбутньому зростатиме роль соціальних рухів у розвитку

суспільства, таких як екологічний, жіночий і рух за мир тощо. На зміну старим типам соціальних рухів (як-от робітничий рух) прийдуть нові типи, про які людство ще не накопичило потрібних знань. Серед них Е.Гідденс називає як приклад ісламську революцію, котра загрожує докорінно змінити геополітичну ситуацію в її усталених формах і межах. Вона виявилася цілковито несподіваною для соціології, яка протягом останнього часу не приділяла релігійним феноменам належної уваги.

Теза сьома Наступну тезу Е.Гідденс присвячує важливому питанню про взаємо-

пов'язаність і тісніший зв'язок теорії і практики в соціології у майбутньому. Нині фактом є надвиробництво й надзвичайна різноманіт-ність соціологічних теорій, які конкурують між собою. Е.Гідденс закликає соціологів раз і назавжди покинути кабінети і зануритися в реалії зовнішнього світу. Цей світ сьогодні змінюється на очах, стає систем-

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

нішим, коли одна його частина чи сфера не може існувати поза іншою. Тому соціологія в майбутньому будуватиме свої теорії шляхом копіткого конструювання різних пластів соціологічного узагальнення, які зцементовані сукупністю емпіричних досліджень.

Теза восьма Далі увагу Е.Гідденса привертає ідея уніфікації теоретичної мови

соціології в умовах наявного нині плюралізму (тобто множинності) теорій, ідей і концепцій. Водночас він наголошує, що уніфікація не означатиме створення однієї-єдиної, істинно правильної теорії для всього світу, всіх часів і народів: єдине бачення соціальної реальності можливе тільки в тоталітарному суспільстві. Оскільки світ є різноманітним і складним, то й теорії, які його описують, також різняться між собою, висвітлюючи різні сторони суспільного буття. Е.Гідденс переконаний, що в XXI ст. соціологія досягне стану синтезу, остаточно відмовившись від натуралізму та інших спроб пояснення соціальних явищ зовнішніми щодо соціуму засобами. Новий синтез відмовиться також від пояснень людської поведінки, що автоматично випливає із соціальних причин. Він буде спиратися на ретельні емпіричні дослідження суспільства і людської діяльності, які постійно змінюються; саме нове емпіричне знання допоможе будувати нові теоретичні пояснення мінливого світу.

Теза дев'ята І нарешті Е.Гідденс передбачає, що навіть в умовах досягнення

консенсусу і нового синтезу соціологічних теорій соціологія і в майбутньому залишиться предметом суперечок та дискусій. Цю постійну внутрішню дискусійність всередині соціології він вважає позитивним чинником, який допомагає цій науці розвиватися, уникаючи догматизму, тобто перетворення її положень у незмінні й застиглі, такі, що не відповідають дійсності. З другого боку, соціологію і надалі критику-ватимуть ззовні, особливо незадоволені результатами соціологічних досліджень люди, бо ці соціологічні дані часто-густо відкривають малоприємні істини, на які так хочеться закрити очі. Не люблять соціологію і можновладці, особливо коли соціологічне розуміння існуючого стану речей не збігається з думкою владних структур» Хоч як парадоксально, каже Е.Гідденс, але ми, тобто соціологи, повинні прагнути зберегти і в майбутньому таку дискусійність із приводу соціології, бо це є ознакою її потрібності у будь-якому суспільстві, виз-нанням її ролі у соціальних перетвореннях і загальному поступі людства.

Поиск по сайту: