Розділ X. орендованих транспортних засобів

орендованих транспортних засобів. Вважаємо, вони повинні офор­млюватися відповідними документами, зокрема актами приймання-передачі. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві транспорт­ний засіб у стані, що відповідає умовам договору та його призначен­ню. Для окремих видів транспортних засобів встановлюються загаль­ні вимоги щодо нормального стану. Зокрема, ст.23 Закону «Про автомобільний транспорт» визначає, що автомобільні транспортні за­соби повинні відповідати наступним вимогам: не загрожувати безпе­ці осіб, які ними користуються, або іншим учасникам руху; рівень шкідливих речовин, що виділяються ними, не повинен перевищувати встановлені законодавством показники; не спричиняти нищення до­ріг та їх облаштування; забезпечувати достатнє поле огляду водієві, а також легке, зручне і повне користування засобами керування, галь­мування, сигналізації та освітлення дороги; не спричиняти радіо-електричних перешкод вище встановленого рівня.

При укладенні договору найму транспортного засобу, як правило, визначається його вартість, що впливає, зокрема, на обчислення роз­міру збитків, завданих втратою або пошкодженням зазначеного засо­бу. Вартість транспортного засобу можна визначити на підставі екс­пертної оцінки, при проведенні якої враховується технічний стан, строк експлуатації, ступінь зношеності засобу тощо. Експертна оцін­ка вартості транспортного засобу здійснюється ще до укладення до­говору найму.

Наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування транспортним засобом; користуватися ним згідно з призначенням останнього і умовами договору; підтримувати транспортний засіб у справному стані; нести витрати, пов'язані з його використанням; по­вернути транспортний засіб наймодавцеві після закінчення дії дого­вору в тому стані, у якому він був отриманий, з урахуванням нор­мального зносу або у стані, застереженому в договорі.

Розмір плати за користування, а також порядок розрахунків за наданий у найм (оренду) транспортний засіб встановлюються за до­мовленістю сторін. У договорі може бути також зроблене застере­ження про зміну розміру орендної плати у випадку виникнення пев­них обставин.

Наймач зобов'язаний користуватися транспортним засобом відпо­відно до його призначення. Він має право використовувати цей засіб для здійснення підприємницької діяльності, укладаючи від власного імені договори перевезення або інші договори відповідно до призна­чення транспортного засобу. При цьому згода наймодавця на укладен­ня договорів не вимагається. Це правило застосовується у тих випад­ках, коли у договорі найму визначено, що транспортний засіб пере­дається для здійснення наймачем підприємницької діяльності. Якщо ж цільовим призначенням транспортного засобу є виключно викорис­тання його для власних потреб, укладення наймачем договорів пере­везення без згоди наймодавця буде суперечити умовам договору.

ЗОБ ОВ 'ЯЗАННЯ... У ЗВ ЯЗКУ З ПЕРЕДА НЕЮ МАЙНА У КОРИСТУВАННЯ 207

Протягом дії договору найму тягар утримання транспортного засо­бу переходить від наймодавця до наймача. Останній зобов'язаний під­тримувати транспортний засіб у належному технічному стані. Підтри­мання останнього у технічно справному стані здійснюється шляхом проведення технічного обслуговування і ремонту. Перелік операцій, що належать, зокрема, до технічного обслуговування і ремонту автот­ранспорту, встановлено Положенням про технічне обслуговування і ремонт дорожньо-транспортних засобів автомобільного транспорту, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від ЗО берез­ня 1998 р. № 102. За загальним правилом (ст. 776 ЦК) наймач зобов'я­заний провадити тільки поточний ремонт транспортного засобу.

Витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, також несе наймач. До таких, зокрема, належать ті, що пов'язані з придбан­ням палива, запасних частин, призначених для ремонту транспортних засобів, тощо. Наймач також зобов'язаний сплачувати податки та ін­ші платежі, пов'язані з використанням транспортного засобу.

Діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриман­ням транспортних засобів, є джерелом підвищеної небезпеки. Отже, до особи, яка експлуатує транспортний засіб, пред'являються підви­щені вимоги щодо безпечного користування ним. Шкода, завдана ін­шій особі у зв'язку з використанням за договором найму транспорт­ного засобу, відшкодовується наймачем (ч. 2 ст. 1187 ЦК), як особою, котра на відповідній правовій підставі (договір найму) ним*володіє. При цьому наймач несе відповідальність за завдану шкоду, якщо не доведе, що її заподіяно внаслідок непереборної сили або умислу по­терпілого.

Цивільно-правова відповідальність наймача за збитки, завдані у зв'язку з втратою або пошкодженням транспортного засобу, виникає на загальних підставах, а саме - при наявності його вини.

Обов'язки із здійснення страхування розподіляються між наймо-давцем і наймачем залежно від об'єкта страхування.

Згідно з пп. 8, 9, 32 ст. 7 Закону «Про страхування» (у ред. від 4 жовтня 2001 р. № 2745) страхування відповідальності морського перевізника, власників транспортних засобів, морського судновлас­ника є видами обов'язкового страхування в Україні. Експлуатація, зокрема, автотранспортних засобів здійснюється тільки за наявності страхового поліса, що є договором обов'язкового страхування ци­вільно-правової відповідальності власників транспортних засобів і підтверджує сплату страхового платежу.

У § 5 глави 58 ЦК не визначено, хто із сторін договору найму транспортного засобу здійснює обов'язкове особисте страхування водіїв (екіпажу) від нещасних випадків. Вважаємо, цей обов'язок по­кладається на того, чий екіпаж здійснює експлуатацію транспортного

208

Розділ X

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У КОРИСТУВАННЯ 209

засобу. Отже, у разі укладення договору найму транспортного засобу з екіпажем страхування здійснюється наймодавцем, а у інших випад­ках - наймачем.

Що ж стосується страхування транспортного засобу, то його здійс­нює наймодавець.

Сторони можуть передбачити у договорі найму транспортного за­собу й інші права та обов'язки.

Форма договору найму транспортного засобу залежить від суб'єк­тного складу його сторін. Загальною вимогою є укладення договору найму транспортного засобу в письмовій формі. Недодержання пи­сьмового оформлення договору призводить до правових наслідків, передбачених у ст. 218 ЦК, а саме - не має наслідком його недійс­ність. Заперечення однією із сторін факту укладення договору найму транспортного засобу може доводитися будь-якими доказами, перед­баченими ЦПК України, крім показань свідків. Якщо ж однією із сто­рін договору найму транспортного засобу є фізична особа, він підля­гає нотаріальному посвідченню¹.

Особливості найму певних видів транспортних засобів врегульо­вані транспортними статутами та кодексами, зокрема Повітряним ко­дексом України, Кодексом торговельного мореплавства України.

Згідно зі ст. 61 Повітряного кодексу України найм (оренда) повіт­ряних суден здійснюється на підставі договору чартеру. За договором чартеру (фрахтування повітряного судна) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати іншій стороні (фрахтувальнику) за плату всю місткість одного чи декількох повітряних суден на один або декілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і по­шти чи для іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодав­ству України.

Відносини, що випливають з договору фрахтування суден, регу­люються розділом 6 Кодексу торговельного мореплавства України. Так, за договором фрахтування судна на певний час судновласник зо­бов'язується за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтуваль­нику для перевезення пасажирів, вантажів та для інших цілей торго­вельного мореплавства на певний час. Існує два різновиди договору фрахтування, а саме - тайм-чартер (фрахтування судна з екіпажем) та бербоут-чартер (фрахтування судна, що не укомплектоване екіпажем і не споряджене).

До відносин, що випливають з договору найму (оренди) транспор­тного засобу, застосовуються загальні положення про найм (оренду), якщо інше не передбачено спеціальними нормами або умовами дого­вору.

¹ Поняття «фізична особа» не охоплює таку категорію фізичних осіб як підприємці. Оформлення договору найму транспортного засобу з участю фізичної особи-підприєм-ця здійснюється за загальними правилами, закріпленими у ч. І ст. 799 ЦК.

§ в. Договір лізингу¹

В Україні нормативне регулювання лізингових відносин вперше здійснено Законом України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р.², хоча лізинг як вид майнового найму був відомий і застосовувався на прак­тиці задовго до прийняття зазначеного Закону³. В сучасних умовах регулюванню лізингових відносин присвячений Закон України «Про фінансовий лізинг» та § 6 глави 58 ЦК.

Договір лізингу - цивільно-правовий договір, відповідно до якого одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набу­те ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (пря­мий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізинго­одержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) - ст. 806 ЦК.

Аналіз легального визначення договору лізингу дозволяє дійти ви­сновку, що він сконструйований у ЦК як двосторонній та оплатний правочин. При цьому законодавець вказує на можливість існування договору як консенсуального тоді, коли лізингодавець зобов'язується передати лізингоодержувачеві у користування майно, або реального, якщо для укладення договору не достатньо досягнення згоди сторін за всіма його істотними умовами, а необхідна ще передача речі -предмета лізингу (ч. 2 ст. 640 ЦК). Очевидно, така конструкція може існувати тільки тоді, коли річ (предмет лізингу) на момент укладення договору вже є власністю лізингодавця і може бути передана корис­тувачеві («прямий лізинг»). Що ж стосується непрямого лізингу, то його сутність полягає у тому, що лізингодавець передає лізингоодер-жувачу спеціально придбане за спеціфікаціями або на умовах, вису­нутих останнім, майно, на виконання вже укладеного договору лізин­гу. В цьому випадку передача речі на момент укладення договору неможлива, оскільки вона ще не придбана лізингодавцем. Саме тому непрямий лізинг є завжди консенсуальним договором.

ЦК встановлює можливість існування окремих видів і форм лізин-

¹ Конструкція лізингу (як і сам юридичний термін) прийшла у Європу, а потім по­
ширилася по світу зі США. Термін «лізинг» утворився від англійського дієслова «to
lease», що означає «наймати», «брати в оренду». В англійській юридичній мові словом
«leasing» позначається і традиційна передача майна у оренду, і власне лізинг як різно­
вид оренди. Саме останнє значення зазнало поширення у світі.

² Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 16. - Ст. 68. На сьогодні діє в ре­
дакції від 11 грудня 2003 р. як Закон України «Про фінансовий лізинг» // Урядовий
кур'єр. - 2004. -№ 8. - Ст. 10 (далі - Закон).

³ Про це свідчить, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України «Про
проведення сільськогосподарськими товаровиробниками розрахунків за поставлені на
умовах лізингу трактори» № 708-р від 21 листопада 1995 p.; наказ Фонду Державного
майна України «Про забезпечення розвитку і регулювання лізингу» № 1365 від 12 лис­
топада 1996 р.

ЗОБОВ 'ЯЗ АННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У КОРИСТУВАННЯ 211

Розділ X

гу, особливості яких передбачаються законом (ч. З ст. 806). Якщо ЦК містить визначення тільки прямого та непрямого лізингу, то Закон наводить визначення фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується на­бути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до вста­новлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у во­лодіння та користування останньому на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Строк користу­вання річчю за договором фінансового лізингу, як правило, порівня­ний зі строком повної її амортизації та за будь-яких умов не може бути меншим одного року. Не важко помітити, що визначення фінансового лізингу в Законі за конструктивною ознакою придбання речі лізинго-давцем у продавця для наступного передання її лізингоодержувачеві у користування збігається з визначенням непрямого лізингу в ЦК.

Важко припустити, що відсутність вказівки на строк договору у визначенні ЦК непрямого лізингу протиставляє його лізингу фінансо­вому, виділяючи один та другий у самостійні види. Таким чином, не­прямий та фінансовий лізинг слід розглядати як тотожні поняття.

Що стосується прямого лізингу, то слід зазначити, що законода­вець, вказавши на його існування, не навів будь-яких ознак, які дозво­лили б відрізнити його від договору найму, бо лише перейменування сторін (наймача у лізингоодержувача, а наймодавця - у лізингодавця) не може нічого змінити у сутності відносин. Тому вважаємо, що основна увага повинна бути приділена правовій природі договору фінансового (непрямого) лізингу.

В юридичній літературі як вид лізингу виділяється оперативний лізинг та як форма лізингу зворотний, міжнародний, пайовий тощо¹.

Особливість оперативного лізингу полягає в тому, що договір лізингу укладається на значно менший строк, ніж строк повної амор­тизації речі, яка є предметом лізингу (принаймні, на строк менше од­ного року), що дозволяє власнику речі - лізингодавцю після повер­нення йому останньої неодноразово передавати її у найм протягом строку амортизації. Оскільки при повторній передачі речі новому ко­ристувачеві відсутня така ознака фінансового лізингу, як набуття речі лізингодавцем у продавця для цілей надання її у наступне лізингове користування, до оперативного лізингу норми, що регулюють фінан­совий лізинг, не застосовуються.

Під зворотним лізингом традиційно розуміються відносини, коли власник відчужує покупцеві майно (річ) і одночасно це ж майно ко­лишній власник приймає від покупця у лізинг. Зворотний лізинг теж не можна вважати фінансовим (непрямим) лізингом, оскільки і у цьо­му випадку відсутня його основна кваліфікуюча ознака - придбання лізингодавцем речі у продавця у відповідності зі специфікаціями й умовами, зазначеними лізингоодержувачем.

¹ Вказані види та форми лізингу раніше регулювалися Законом України «Про лізинг», а у сучасних умовах згадуються лише у ст. 292 ГК.

Під міжнародним лізингом, як правило, розуміють договір лізин­гу, що укладається суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдик­цією різних держав, або у разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Варто зазначити, що виділення міжнародного лізингу в особливу його форму позбавлене практичного значення, оскільки до прав та обов'язків сторін цього договору, як і будь-якого іншого, укладеного з нерезидентом, будуть застосовані норми націо­нального матеріального права, визначені за допомогою колізійних норм міжнародного приватного права, або положення міжнародного договору¹.

Пайовий лізинг - це здійснення лізингу на основі укладення бага­тостороннього договору із залученням одного або декількох кредито­рів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти.

Співвідношення договору лізингу з іншими договорами найму. Договір лізингу є окремим видом договору найму. З іншими видами договору найму договір лізингу поєднує те, що річ (предмет лізингу) передається у тимчасове, відплатне користування,

Однак договору лізингу властиві ознаки, що дозволило законодав­цеві у ЦК виділити його в окремий вид. Так, основні конструктивні відмінності лізингу від інших різновидів договору найму наступні.

По-перше, діяльність лізингодавця є підприємницькою, оскільки він інвестує власні або залучені кошти у придбання предмета лізингу безпо­середньо з метою отримання прибутку. Цей прибуток лізингодавець от­римує у вигляді тієї частини лізингового платежу, яка перевищує його витрати, пов'язані з придбанням та утриманням предмета лізингу.

По-друге, на момент укладання договору лізингу лізингодавець, на відміну від наймодавця у всіх інших видах договору найму, не є влас­ником майна, що має бути передане ним у користування, і не уповно­важений власником на таку передачу.

По-третє, договір лізингу укладається щодо речі, яку лізингода­вець тільки має придбати для передання лізингоодержувачеві у май­бутньому, після укладення договору лізингу. При цьому в договорі лізингу річ характеризується специфікаціями (ознаками), які вказує лізингоодержувач, тобто родовими ознаками. Наприклад, лізинго-одержувач вказує, що слід придбати у продавця для передачі йому в лізинг автомобіль марки «Таврія» з об'ємом двигуна 1000 см³. Буду­чи переданою лізингоодержувачу, річ виділяється з кола собі подіб­них і розглядається як індивідуально визначена. Крім того, лізинго­одержувач має право вказувати, у якого саме продавця варто придба­ти річ для передачі йому в лізинг. Для всіх інших видів найму харак­терне встановлення відносин між сторонами з приводу тимчасового, оплатного користування наймачем визначеною річчю, що існує на момент укладання договору та є у наявності у наймодавця (наприк-

¹ Див.: Оттавську конвенцію УНІДРУА 1988 р. з міжнародного фінансового лізин­гу. Україна до цієї Конвенції на час видання підручника не приєдналася.

Розділ X

лад, автомобілем марки «Таврія» з визначеними номерними агрегата­ми і конкретним державним номерним знаком).

По-четверте, найбільш яскраво договір лізингу виділяється з низ­ки договорів найму вирішенням питань відповідальності і переходу ризику. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов'язку передати річ належної якості, комплектності й інших обо­в'язків щодо речі - предмета лізингу покладається на їх продавця. У результаті перед користувачем відповідає не його контрагент, влас­ник речі, а її продавець, який не є стороною договору лізингу та має договірні відносини з купівлі-продажу (постачання тощо) з лізинго-давцем. При цьому лізингоодержувач наділяється правами вимоги до продавця¹, наче він сам був покупцем речі. У випадку, якщо вибір продавця зроблений лізингодавцем самостійно, зазначена вище від­повідальність покладається на продавця і на лізингодавця солідарно. У інших видах договорів найму відповідальність за передачу речі не­належної якості покладається на наймодавця (статті 767, 768 ЦК).

Уп 'ятих, ризик випадкової загибелі або пошкодження речі - пред­мета лізингу несе лізингоодержувач, якщо сторони у договорі не вре­гулювали питання по-іншому. В інших же видах найму ризики тради­ційно несе власник речі, тобто наймодавець.

У шостих, для лізингу характерне звуження кола обов'язків лізин­годавця у порівнянні з наймодавцем у загальній конструкції договору найму. Так, на лізингодавця не покладаються обов'язки з несення ви­трат на утримання переданого у лізинг майна, на його капітальний ре­монт, якщо інше не передбачено договором. На лізингоодержувача ж покладаються додаткові обов'язки (у порівнянні з обов'язками най­мача) з повного утримання майна і ризику випадкової його загибелі.

У сьомих, лізингові відносини, на відміну від відносин, що випли­вають з договору найму, опосередковуються двома договорами -власне договором лізингу, який укладається лізингодавцем з лізинго-одержувачем, та договором купівлі-продажу лізингового майна, кот­рий укладається на підставі та на виконання договору лізингу лізингодавцем з продавцем². Ці договори породжують два види зо­бов'язань (купівлі-продажу та лізингу). Виходячи з цього, вважаємо, що договір лізингу не єдиний трьохсторонній правочин, а складна структура договірних відносин, яка складається із зобов'язання з договору купівлі-продажу та, власне, із зобов'язання з договору лізингу³.

У восьме, суб'єктом відносин, пов'язаних безпосередньо з догово­ром лізингу, виступає продавець майна. Для інших видів договорів

¹ За правилами статей 678 - 680 ЦК.

² Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о
передаче имущества. - М.: Статут, 2000. - С. 612.

³ У юридичній літературі також висловлюється думка про багатосторонній харак­
тер лізингового правочину. Ця позиція відображена і у згаданій Оттавській конвенції
1988 р.

З ОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У КОРИСТУВАННЯ 213

найму відносини наймодавця з особою, у якої він придбав майно, що у майбутньому передається в найм, юридично байдужі.

Сторонами договору лізингу є лізингодавець і лізингоодержу­вач. Лізингодавець- це юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу, а лізинго­одержувач - фізична або юридична особа, котра отримує право воло­діння та користування предметом лізингу від лізингодавця.

Закон «Про фінансовий лізинг», на відміну від раніше чинного За­кону «Про лізинг», прямо не обмежує суб'єктний склад договору лізингу тільки особами-суб'єктами підприємницької діяльності, а ли­ше зазначає, що на стороні лізингодавця може виступати тільки юри­дична особа. Але з огляду на те, що фінансовий лізинг є фінансовою послугою¹, лізингодавцем може бути юридична особа, яка набула статусу фінансової установи. Такою визнається юридична особа -суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та котра внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать, зокрема, лізингові компанії. Оскільки виключним видом діяльності будь-якої фінансової установи є надання фінансових по­слуг, лізингова компанія не має права здійснювати іншу, окрім лізин­гу, підприємницьку діяльність. Між тим, поряд з лізинговими компа­ніями, лізингодавцями можуть виступати також і банки².

Предметом договору лийнгу може бути неспоживна річ, визначе­на індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодав­ства до основних фондів³ (ч.І ст.807 ЦК). Таким чином, мова йде про будь-які неспоживні речі, рухомі й нерухомі, зокрема, споруди, бу­дівлі, транспортні засоби, за винятком земельних ділянок та інших природних ресурсів, а також майна, яке обмежено або виключено з цивільного обороту. Закон «Про фінансовий лізинг» (ч. 2 ст. 3) вик­лючає з кола речей, що можуть бути предметом договору лізингу, підприємства як єдині майнові комплекси (ст. 191 ЦК). Слід зауважи­ти, що за правилами ч. 4 ст. 191 ЦК підприємство може бути об'єктом правочинів, зокрема купівлі-продажу та найму (оренди). Оскільки лізинг є видом договору найму, вказана у Законі заборона передачі підприємства у лізинг протирічить встановленому ЦК правовому ре­жиму такого об'єкта цивільних прав як підприємство.

¹ Це випливає з аналізу ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. // Офіційний Вісник Укра­
їни. - 2001. - № 32. - Ст. 1457.

² Див. ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (ред. від 7 грудня
2000 р.) // ВВР України. - 2001. - № 5-6. - Ст. 30

³ Під основними фондами розуміються матеріальні цінності, що використовуються
у господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з
дати введення в експлуатацію таких цінностей, та вартість котрих поступово змен­
шується у зв'язку з фізичним або моральним зносом (Закон України «Про оподатку­
вання прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР (у ред. Закону України
№ 283/97-ВР від 22 травня 1997 р.) // Урядовий кур'єр. - 1997. - № 105-106.

Поиск по сайту: