Розділ XII. ЦК норми безпосередньо стосуються зобов'язань, що виникають із договору доручення

ЦК норми безпосередньо стосуються зобов'язань, що виникають із договору доручення. Згідно з ч. 2 ст. 901 ЦК положення цієї глави мо­жуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. Отже, до зобов'язань, які виникають із договору доручення, можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (статті 901-907 ЦК), якщо це не суперечить суті зо­бов'язання, яке виникло на підставі укладення договору доручення.

Серед договорів про надання послуг в окрему групу виокремлю­ються договори про надання послуг юридичного характеру. У зако­нодавстві закріплено такі види договорів цієї групи - договір дору­чення (гл. 68 ЦК), договір комісії (гл. 69 ЦК), договір управління май­ном (гл. 70 ЦК) та агентський договір (гл. 31 ГК). Ці види договорів поєднує те, що вони опосередковують відносини, учасником яких є особа (посередник), яка у правовідношенні діє не у власних інтере­сах, а в інтересах іншої особи. Крім того, всі зазначені договори по­в'язані із наданням юридичних послуг, тобто здійсненням дій, які ма­ють правові наслідки. Разом із тим кожен із них має свої власні особливості, що дає підстави розглядати їх як окремі види договорів.

Головною ознакою, яка відрізняє договір доручення від договору комісії та управління майном, є те, що повірений діє від імені довіри­теля, в той час як комісіонер та управитель майна діють від власного імені, хоча і в інтересах іншої особи (статті 1011, 1029 ЦК). Договір доручення відрізняється і від агентського договору, але не за вказа­ною вище ознакою. Відповідно до ч. 1 ст. 297 ГК агент також діє від імені особи, яку він представляє. Однак на відміну від договору дору­чення, агент вчиняє не тільки юридичні, а й фактичні дії (надає фак­тичні послуги).

Згідно з ч. 1 ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сторона (по­вірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторо­ни (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Договір доручення є однією із підстав виникнення відносин пред­ставництва (ч. З ст. 237 ЦК), сутність яких полягає в тому, що одна особа представляє у правовідношенні інтереси іншої, набуваючи для неї права та обов'язки, розширюючи межі її юридичних дій. Договір доручення опосередковує відносини так званого прямого представ­ництва, коли повірений діє безпосередньо від імені довірителя (ч. 1 ст. 237, ч. 1 ст. 1000 ЦК). На відміну від нього опосередковане пред­ставництво виникає у разі, коли одна особа діє в інтересах іншої, але від свого власного імені. За таким принципом моделюються відноси­ни, які виникають із договору комісії або управління майном. За цією ознакою відносини представництва, що виникають із договору дору­чення, відрізняються і від процесуального представництва. Адвокат, наприклад, хоча і діє в інтересах особи, яку він представляє, має в процесі самостійний статус, власні права та обов'язки.

За договором доручення повірений діє в інтересах довірителя. Хо-

ча в ст. 1000 ЦК немає спеціальної на те вказівки, дана обставина ви­пливає із суті відносин представництва в цілому. Відповідно до ч. З ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного пред­ставництва. Навіть тоді, коли повірений діє як комерційний представ­ник обох сторін договору, він не може порушувати інтереси осіб, яких він представляє, й забезпечувати інтереси одного довірителя за рахунок іншого.

Права та обов'язки за договором, який повірений вчиняє від імені довірителя з третіми особами, виникають у довірителя (ст. 239, ч. 1 ст. 1000 ЦК). У даному разі має місце повторення загального правила, яке встановлено для усіх видів відносин представництва. Воно за­кріплено в ст. 239 ЦК- правочин, вчинений представником, створюё, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він пред­ставляє. Закріплення аналогічного правила в ч. 1 ст. 1000 ЦК свідчить про принциповість даного положення для зобов'язань, що виникають із договору доручення.

Договір доручення уповноважує повіреного на створення реаль­них правових наслідків - виникнення, зміну або припинення прав та обов'язків довірителя. У цьому полягає різниця між договором дору­чення та простим уповноваженням особи на ведення переговорів що­до можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Якщо одна особа замовляє іншій знайти потенційних контрагентів за тим чи ін­шим договором і провести з ними відповідні переговори щодо його вчинення в майбутньому, то між замовником та виконавцем виника­ють відносини, які опосередковуються не договором доручення, а ін­шими видами договорів (про надання послуг або договори підряду).

Повірений своїми діями продовжує юридичні можливості довіри­теля. Тому він може бути уповноважений на вчинення лише тих пра­вочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Ще в римському праві було сформульовано правило, від­повідно до якого одна особа не може передати іншій більше прав, ніж ті, які вона має сама. Тому неправомірними будуть, наприклад, дії особи, яка доручає іншій продати будинок, який їй не належить на праві власності.

Повірений не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто довірителем (ч. 2 ст. 238 ЦК). Так, довіритель не може уповноважити повіреного скласти від його імені заповіт, бо цей правочин може бути вчинено виключно за­повідачем. Не може він укладати і авторські договори, за якими до­віритель зобов'язується надати видавництву літературний або ху­дожній твір тощо.

За своєю правовою природою договір доручення може бути визна­чений як нонсенсуальний. Його консенсуальність полягає в тому, що договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі до-

Поиск по сайту: