НИДЛІІІІИЧЛ СПРЛІІЛ І ЦКІШ'РЛ

Причини виникнення цгн:і\|}Ц к Росії

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: "Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки".

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, "не согласных с российскими печатми", тобто, тогочасною українською мовою.

У загальній формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року

Катерина II. За її вказівкою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася особлива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов'язки дозволяти чи забороняти книги.

Посилення Чергове удосконалення цензурного за-

каральних конодавства Росії у напрямку посилення

функцій його не лише контрольної, а й каральної

цензури функцій припадає на першу чверть XIX

століття. Після бунту декабристів у новому статуті про цензуру від 15 липня 1826 року відчувається прагнення влади не лише обмежувати й гальмувати розвиток громадської думки, а й спрямовувати її у потрібне русло. Відповідно до статуту 1828 року, вища цензурна інстанція — Головне управління цензури — було підпорядковане міністерству народної освіти. Цьому управлінню підлягали створені цензурні комітети в університетських містах Рига, Вільна, Київ, Одеса, Тифліс. Цензори там працювали під безпосереднім керівництвом попечителів навчальних округів. До їхніх обов'язків входило здійснення цензури друкованої продукції не лише тієї, що з'являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до цього статусу, прийняті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 року.

З 1832 року для заснування будь-яких видань потрібен уже був "височайший" дозвіл царя. Право утримувати друкарні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політичної точки зору.

Так звана епоха цензурного терору посилилася із заснуванням 2 квітня 1848 року спеціального комітету "для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування".

232_________________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Специфіка Волею історичних обставин складалося

застосування так, що в цензурному відношенні Україна,

цензурного ^як °Д^{на 3} "окраїн" імперії, була значно в

законодавства гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща
Росії ^чи Фінляндія. Бо саме для України засто-

до українського совувалися, окрім загальних для всієї ім-перії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби "в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до "отечества". Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов'янських народностей, а надто ж — після появи одухотвореної Шевченкової музи, яка нагадала "малоросам" про їхню справжню Батьківщину, їхню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга.

8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і "обслуговував" практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту "Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були доставлені в цензурний комітет три примірники". На заголовному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на звороті — повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім

Причини шімпкнснмл iHMi:ty|»i в Росії

давався "дозвільний квиток" на вивезення книги для продажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у
цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше
затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержан
ня нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою
книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів
з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник
друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини
збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі
справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай
найменші суперечності з правилами цензури..;• _; *;•

Українські "■'■ На 1798 рік припадає вихід книги, якій
видання судилося стати живим "указуючим пере-

до викриття том" на тернистому шляху поступу україн-

Кирило- ської історії. Що ж до вітчизняної видав-

Мефодіївського ничої справи, то це видання відкрило нову
братства Добу в її історії. Початок цієї доби пов'яза-

Ний з переходом друкарень на складання текстів народною мовою, що стала незабаром основою української літературної мови, а отже, потребою в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою.

Ось що сказав про цю подію видатний діяч національного відродження письменник і учений Сергій Єфремов:

"Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невелика книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап визначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої, закристалізувавши в художній формі минуле, і з неї в українському письменстві починається той потужний дух с відомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але з цього часу зробився все домінуючою нотою в нашому письменстві".

Назва книги — "Енеїда" Івана Котляревського. Вихід у світ цієї книги далеко поза межами України — в Петербурзі — має свою цікаву історію. Як відомо, свій не-

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Іричіїїш шішікікміїїя цензури і! Росії

закінчений твір автор охоче давав читати знайомим і ті, захоплюючись новинкою, переписували її один в одного. Один з таких рукописних списків потрапив до рук заможної і освіченої людини, українця з Конотопа, який займався у Петербурзі видавничою діяльністю. Ім'я цього добродія — М. Пар-пура. На його кошти з друкарні медичної колегії і виходить 1798 року книга з такою назвою: "Энеида на малороссийскій язык перелицьованная И. Котляревским. Иждивением М. Пар-пуры". На окремій сторінці — посвята: "Любителям мало-россійскаго слова усерднейше посвящается". А рівно через десять років в тому ж таки Петербурзі з'являється друком ще одне видання "Енеїди", здійснене І. Глазуновим.

І перше, і друге видання, як з'ясувалося, виходили без відома автора. В них було допущено немало помилок, перекручень текстів і пропусків, про що з гіркотою й образою сам автор інформує читачів в "Уведомлениии" до третього видання твору, який побачив світ 1809 року з дещо зміненою назвою — "Вергилиева Энеида на малороссійский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий ".

Серед найпомітніших видань цього періоду — "Грамматика малоросе і йскаго нарЬчія " О. Павловського(1818), "Опыт собранія старинных малороссій-ских песней" М. Цертелєва (1819), "Кобзар "Т.Шевченка" (1840) — ці видання здійснені в Санкт-Петербурзі, "Мало-россиские песни "(1827) зібрані й видані М. Максимовичем у Москві.

Перші видання українських книг на українських

"Грамматика малороесіГіскаго нарЬчія" О. Иншкжськоі'о. 1818

емлях були здійснені 1831 року в університетській друкарні ■ Харкові. Таким першодруком став "Украинскій альманах". Найурожайнішим" був 1834 рік: ця ж друкарня видала п'ять іидань— повісті Г. Квітки-Основ'яненка, "Запорозька статна " І. Срезневського, "Українські народні пісні" М. Максимовича, збірка українських прислів'їв і приказок, казка "Маруся "невідомого автора.

Усього ж, заданими "Енциклопедії українознознавста", і період від 1798 до 1840 року на території Російської імперії іуло видано 44 книги українською мовою, з них лише сім отувалося в друкарнях, розміщених на території України, іереважно у Харкові.

; Після оголошення вироку суду щодо наи-■■;,:-. активніших членів братства 30 травня 1847 року, за яким найжорстокішої кари зазнав -,-!■ Тарас Шевченко (десять років солдатчини }■: із забороною писати й малювати), 19 черв-,**? ня міністр внутрішніх справ граф Пер-ковський своїм циркуляром надіслав у гу-Зернські центри таку "видавничу" інформацію:

"Надруковані твори Шевченка — "Кобзар", Куліша — 'Повість про український народ", "Україна" і "Михайло Чер-нишенко", Костомарова — "Українські балади" і "Вітка" — за-ооронені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням".

Псрішмшдашіл ІМічніспконого < -..• "Коб.іарл". 1840

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦКНЇІУРЛ

] 11 > 11 '1111111 ПИІІІІКІІСІІІШ ІІ('ІІ.І\|>І1 В І'ОСІ і

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху в цензурному відомстві. Почали з'ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Виявилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. "Українські балади" та "Вітку" під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. "Кобзар" Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843—1846 роках) "попалася" друкарня Київського університету.

Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, складених цензорами, які після цього випадку ставали до рукописів українських авторів дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над "братчиками" став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду на

український рух як сепаратистський і, за словами Сергія Єфремова, також і "колективним засудженням української книги як такої".

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в наукових книгах. Для прикладу, драматична видавнича доля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць,

"ГСпеїда" Інана Котляревського у штопанні друкарі» Харківського університету. 1842

де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в дукарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, "Літопис Грабянки" все ж вийшов з цензурними купюрами.

Справа ■' Магістр університету Св. Володимира Ка-

Калсника ■'" леник Шейковський наприкінці 50-х років

Шейковського ' підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав "Опыт южнорусского словаря ", і подав його до університетської друкарні. У часописі "Основа" (число 12 за 1861 рік) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою — "Малороссийский лексикон".

Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком "Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову". Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному вступі до словника насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безперечно, тут виявилася особливо доречною пильність цензора О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора цьому творові варто процитувати:

"Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південно-руської мови; вся ж інша його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.

Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південнорусь-

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

ГІрІІЧИІШ ВІІІР1ІКШЧШ1І ЦІ'Н!УІ>Н І! Росії

23!)

кий народ, поселити до нього і до його мови зневагу, не вивчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчення його".

Слова молодого вченого Каленика Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови і через більш ніж сто сорок років є, на превеликий жаль, актуальними. Але тоді вони виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 року на спеціальному засідання цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.

До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, К. Шейковського через чотирнадцять років після цієї історії знову зустрінеться в заборонницьких цензурних документах. Цього разу у справі виходу його книги "Будівля світу ", що побачила світ накладом 420 примірників далеко від Києва — аж у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні. Після подання цензора П. Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю надзвичайну подію сам Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня зазначається:

"...Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана, призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних малоросійських губерніях".

Це — лише один із сотень, тисяч прикладів того, які таланти, які думки і настрої, задушені антиукраїнською цензурою, мала краща частина українського громадянства.

Українські У контексті розгляду ситуації з україн-

граматики — ■ ським книговиданням наприкінці 50-х —
російським початку 60-х років XIX століття варто

алфавітом загострити увагу на одній обставині. Апо-

логети "єдіноїі нєдєлімої" імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, ви-

'Іїукварь іожішрусскій" Тараса Шевченка. 1841

правдання політики царського уряду в національному питанні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.

Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь і на які в цьому розділі ще робитимуться посилання. Взяти для прикладу хоча б ось такий документ. 24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом "таємно" надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністерства внутрішніх справ пакет такого змісту:

"У Санкт-Петербурзі в 1857 році на молоросійській мові вийшла книга під заголовком "Граматика". Уклінно прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов'язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження".

Отже, цього разу йшлося не про історію України чи публіцистичну передмову до словника Шейковського про долю української мови, а всього лиш про її граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Цих книг справді надійшло немало до київських книжкових магазинів і вони майже всі встигли розійти-

ВИДЛВМИЧЛ СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Цензурні циркуляри ти їх ініліні па друкарепю

Сюжет пи козацьку тематику іі "Українській абетці" Миколи Гатцуімі. 18(І1

ся. Так, з наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги. Дійшло до того, що почали заборонятися окремі букви з української абетки. "Малоросійською мовою" дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому — циркулярний лист міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг з нього:

"Головнеуправління цензури визначило: "...Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами...".

Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався грунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 року міністр внутрішніх справ Російського уряду П. Валуев.

§ 2. ОснШні антиукраїнські цензурні циркуляри га їх вплив на друкарство

Від імені "більшості малоросіян" П. Валуев виклав у листі до міністра освіти свою знамениту думку про те, що "ніякої особливої малоросійської мови не було, немає

і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загаль-норосійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять".

Переконавши себе в такому висновку, П. Валуев 18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського.

До речі, до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях подавався його детальний або скорочений варіант разом з викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований текст документу, віднайденого автором у архіві колишнього київського цензурного комітету, є оригіналом, до того ж, досі не опублікованим. Тому з огляду на це його варто навести повністю:

"Внаслідок представлення від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити до розв'язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде своєчасно поставлений до відома".

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов'язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами "Молодої України" підвести із занепаду духовні сили народу. На твердий Грунт ставала "Основа" — перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої "Сільської бібліотеки", до читача почали надходити українські книги, зокрема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьому медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

■6 — 7-1165

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

цепяурмі цирку-"¹!'" ^{та |х}»■■■'■"»»а друкарство

Україномовна "Пропуск книг тією мовою", говорячи сло-
книга вами Валуєвського циркуляра, призупи-

ни "загроза нявся не тимчасово. Вже з початку

єдності Росії" 70-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність "Юго-Западного отделения Императорского Географического общества", яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги. За доносом М. Юзефовича цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про "українофільство". Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внутрішніх справ Тімашев, міністр народної освіти Толстой, начальник Третього відділу імператорської канцелярії Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і насамперед у друкованому вигляді. Цей маловідомий документ (друкується вперше за більш ніж 90 років) вартує того, аби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні з причин непростого утвердження української мови як державної.

"Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіханню на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства...

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги заслуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка...

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Мало-

росії від усієї Росії, відокремленні поки що лише літературному, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об'єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз'єднує їх так, як відмінність мови і писемності (Виділення авт. — М. Т.). Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому... відчуження України від Росії".

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті, було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.

Отож, заборона друкування книг українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої "тюрми народів" головним чинником виживання цієї імперії.

Мова, її друковане слово справді об'єднувало людей, піднімало його з колін, спонукало думати і перетворювало його цим думанням з "малоросів", "хохлів" в українців. Як тут не згадати слова Івана Огієнка про те, що мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова — житиме й народ, як національність; не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом.

Тема*и ка строї У it раїї і и к "KofeapTTtffJuca Шевченка.

■"■''' '■'*' 1840

ВИДЛІ5ІІИЧЛ СІІІ>ЛІ5Л І ЦКІІ.ЧУРЛ

Емський "Розгромний" висновок створеної Олек-

указ сандром 11 спеціальної комісії щодо "смер-

1876 року тельно небезпечного" для Російської

імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії — до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось першодрук Емського указу:

"Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височай-ше повелів:

1. Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

2. Друкування й видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного письменства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше як після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку.

3. Заборонити також різноманітні сценічні постановки і читання на малоросійському наріччі, а також і друкування на такому ж текстів до музичних нот.

4. Припинити подальший випуск газети "Кіевский телеграф".

Про таке Височайше повеління повідомляю Вашу світлість для неухильного керівництва".

силурі" цирк уляри та їх війни на друкарство ____________________ 245

Отож, на відміну від валуєвського обтічного, невизначе-ого "приостановить" головною домінантою цього акта стає ново "воспретить". Так само як на відміну від попередньо-э в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони везення українських книг з-за меж Російської імперії.

[енаура В Україні настав, таким чином, найгнітю-

І_{С ІЯ} чіший, найтрагічніший 30-літній період

Міського реакційної цензури. Дедалі важче доводи-

_ка лося українському друкованому слову про-

биватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські асописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність о друку, поширення чи й навіть читання книжок українською ювою.

Саме на цей період припадає особливо "плідна" діяльність
івох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських
нституцій — Київського Тимчасового комітету у справах друку
па Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управ-
ііння були безпосередньо підпорядковані двом провідним
іентральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Пе-
ербурзі — Головному управлінню у справах друку та цент-
>альному комітету з іноземної
іензури — і мали практично
ііким не обмежені повнова- {^~ ^_Е хокта.к }

КЄННЯ В Україні ЩОДО ТОГО (parTaros Clievtclicnko S

'пущать" чи "не пущать" до (' ~~)

іруку або щодо поширення (КОБЗАРЬ ^

:еред українського населення ()

Зудь-якої україномовної книж- (Тараса шепчеііка)
си, листівки чи періодичного

Фрагмент "Абетки"

Миколи Гатцука, забороненої

пінніше російською цензурою

\ Частина періла і

(

(

Мініатюрне кидання "Кобзаря" •' Женева

з женевської друкарні /. ""athi.a «гинил» >

Михайла Драгомамоііа 1878 року, / \^-щ

яке переправлялося до Росії в цигаркових коробках

ВИДАВНИЧА СПРАВА 1 ЦЕНЗУРА

Цензурні циркуляри та їх пилив на друкарство

видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців. Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи", і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

Революція Сталося так, що Валуєвський та Емський

1905 року антиукраїнські цензурні акти так ніхто й

і спроби ніколи офіційно не відміняв, хоча спроби

скасування. такі неодноразово робилися. Так, з набли-
цензури женням революційних подій 1905 року в

українського Росії настійніше звучали голоси на захист

друку прав поневолених націй, все наступальні-

ше ставилася вимога скасувати ті особливі репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Підтиском громадськості Комітет міністрів, "не маючи достатніх фактичних свідчень" у цьому питанні, звернувся за консультацією до імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві і Харкові, до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.

У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, переконлива "Записка" в справі обмеження української мови, направлена до Петербурга, вщент розбивала усі мотиви поборників заборонних актів щодо мови й культури українського народу. Ось лише невеликий фрагмент доводів Антоновича:

"Очевидно, об'єктом заборони слугував не зміст книг, у якому неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова,

якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне ставлення до мови зустрічається досить рідко — щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда II чи в діяннях польської духовної цензури в XVII столітті, що знищила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична".

Несподівано чіткою й однозначною була позиція Академії наук. У Записці "Про відміну утисків малоросійського друкованого слова "після детального переліку негативних наслідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності "нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 року, а також розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 року, що було удостоєне Височайшого схвалення, — малоросійське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою". За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення імператорської Академії справді було світлою краплиною на темному фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних інтересів українства.

І все ж, хоч окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський університет і навіть сам Київський генерал-губернатор) царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 року про "несвоєчасність" скасування цензурного указу 1876 року.

Царський,, Революційні заворушення в Росії напри-

маніфест кінці 1905 року зірвали, нарешті, кайдани

від 17 жовті... й ³ українського слова. Царським маніфес-
1905 року ^{том в}'^д ' ^ жовтня того ж року було декла-

ровано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку "инородческого".

ВИДЛШІИЧЛ СІІРЛНЛ 1 ЦКПЗУРЛ

Цензурні циркуляри та їх шиши на др\каретко

24!)

Одеське кидання •;;'"•

11 Ісмічоикіїм'ькоі-о ібірйика. 1912

Наставало бурхливе відродження українського друку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві. Та радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася передчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адміністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не збиралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управління, спрямованій на утвердження великодержавного централізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репресивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких "тимчасових правил", "роз'яснень", "уточнених положень". Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

Видавничий 60-тіроки

рух в умовах дії Найпомітнішою в цей період була діяль-

в'алуевського ність видавництва П. Куліша в Петербурзі,

циркуляру заснованого ще 1857 року. З 1860 року тут

• Емеького розпочинаються регулярні випуски "Сіль-

.„,., ської бібліотеки" (вийшло 39 книжок-ме-

VJ* ******

теликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ "Граматка" П. Куліша, шість томів "Сочинений и писем Гоголя", альманах "Хата", журнал "Основа". Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років.

В цілому ж, за даними покажчика національної бібліографії "Україномовна книга. 1798—1916" протягом цього десятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число — до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки

Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з'явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії — у Львові ("Галицько-Руська матиця", Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки

Цей період для українського друкованого слова був вимушеним антрактом. З метою компрометації української літератури та її кращих представників цензура свідомо пропускає лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміюється українство, мова його народу.

90-ті роки

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Чернігові, ставило цілллю видання науково-популярної і художньої літератури для народу кращих українських авторів — Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вийшло 50 назв.

Видавництво "Вік ". Засновують 1896 року у Києві О. Ло-тоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Мату шевський,

250 ІЯ1ДАШІИЧА СПРАВА І ЦГЛКІУНЛ

В. Дурдуківський. За перші десять років діяльності видало понад 80 назв книг загальним накладом 325 тисяч примірників. Спеціалізувалося на виданні творів українських класиків. Благодійне Товариство видання загальнокорисних і дешевих книг. Постало 1898 року в Петербурзі за ініціативою генерала М. Федоровського. Здебільшого видавало для простих людей популярні брошури із сільського господарства, медицини, історії. Очолювали цю своєрідну видавничу спілку, що проіснувала аж до 1917 року, Д. Мордовець, О. Русов, П. Стеб-ницький.

Поиск по сайту: