УКРАЇНСЬКА І51ІДЛІІІІІІЧЛ СПРАВА В КАНАДІ

Рекомендована література до геми

БілецькийЛ. Українські піонери в Канаді: 1891 — 1951 — Вінніпег: Комітет Українців Канади, 1951. — 128 с

Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. — У 5-ти т. -Вінніпег, 1961-1973.

Войценко О. До початків українського видавничого руху в Канаді // Ювілейний альманах для відмічення праці "Українського Голосу". - Вінніпег, I960. - С 77-89.

Видання Івана Тиктора та концерну "Українська преса": Бібліографічний покажчик. 1923—1977. —Львів, 2000. (Розділ "Канадський період діяльності 1. Тиктора". — Вінніпег, 1948—1977).

Змієнко-Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 196 с

Історія "Українського Голосу" в біографіях його основоположників / Упорядник А. Фігус-Ралько. — Вінніпег: Тризуб, 1995. — 112с.

Марунчак М. Історія українців Канади. У 2-х т. — Вінніпег, УВАН.-Т. 1.- 1968. -466 с; Т. 2. - 1974.-512 с.

Марунчак М. Студії до історії українців Канади. — У 5-ти т. — Вінніпег, 1968-1969.

Тимошик М. "Лишусь навіки з чужиною...: митрополит Іларі-он (Іван Огієнко) і українське відродження. — К.: Наша культура і наука", 2000. - 548 с

Тимошик М. Українське друкарство в Канаді: історія і сучасність //Друкарство. — 2001. — №4. С 18-23.

Тимошик М. 90-річчя "Українського Голосу" у контексті історії української журналістики // Українське журналістикознавство. — 2001.-№2. -С. 6-9.

Фігус-Ралько А. Українська Канада. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 142 с; 2-ге вид., доп.: К.: Наша культура і наука, 2003. — 184с

Ярмусь С Журналістичний профіль. — Вінніпег, 1999. — 340 с.

Тема 17

ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ (1990-2003)

Організаційний аспект

Законодавчий аспект

Тематичний,

мовний

та географічний

аспекти,

45(i __________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Важко сказати, як назвуть колись цей період української історії майбутні його небайдужі дослідники. Назвуть тоді, коли все заспокоїться й відстоїться, систематизується й проаналізується з висоти вже пережитого часу. Коли впаде в бездонне провалля усе пінисто-наносне, аморально-брутальне, коли чесне й величне, патріотичне й високодуховне відсторониться самотужки від кон'юнктурного й цинічного, владного й примітивного, коли легше буде розпізнавати справжні й фальшиві людські цінності.

Нинішні ж літописці сучасності, аналізуючи складні й суперечливі процеси нашого буття "гарячими слідами", свідками й учасниками яких вони є самі, попри запрограмовану неупередженість, об'єктивно не можуть позбавитися певного нальоту пристрасності й суб'єктивізму. Тому й з'являлися в періодиці такі діаметрально протилежні терміни й визначення як "парад суверенітетів" і "період втрачених можливостей", "остання спроба утвердження української незалежності" і "загроза втрати України".

Період розвалу найбільшої і найтривалішої в часі її існування російської радянської імперії та становлення на її теренах самостійних держав призвів до корінної ломки в усіх сферах суспільного, економічного й духовного життя, що породило в свою чергу надзвичайно велику кількість проблем. Надто ж у культурно-духовній і освітньо-науковій галузях, зосібно і в такій специфічній ділянці як видавнича справа.

На етапі становлення нової системи видавничої справи в Україні ці проблеми доцільно розглянути в кількох аспектах, а саме: організаційному, законодавчому, тематичному, мовному і географічному.

§ 1. Організаційний аспект

Формування До здобуття Україною незалежності в 1991

нової структури році існувало 25 державних видавництв. За
видавництв останні десять років більшість їх залиша-

за типологічними ється в підпорядкуванні державних органів.
ознаками Однак їхній вплив на ринку видавничої

продукції з кожним роком має тенденцію до скорочення. Так, за даними Книжкової палати частка дер-

Органілаціімінії аспект

жавного сектора вітчизняного книговидання вже у 1997 році становила: за кількістю назв — 46,6, за накладами — 59,4 відсотка.

Якщо за радянських часів видавничу структуру складали лише видавництва і друкарні системи колишнього Держ-комвидаву та кілька малопотужних відомчих видавництв (розміщених, як правило, у столиці та найбільших обласних центрах), то сьогодні її активно й постійно поповнюють нові потоки суб'єктів видавничої діяльності.

Якою ж виглядає нині структура видавництв України за головними типологічними ознаками?

За формою власності. Серед найпоширеніших можна виділити:

• державні видавництва;

>•'■ • приватні видавництва, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найму працівників;

• колективні видавництва, засновані на власності колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

• спільні видавництва, засновані на базі об'єднання майна різних власників;

• видавництва, засновані на власності юридичних осіб.
За підпорядкованістю. Це — самостійні видавництва різних

форм власності, а також підрозділи різноманітних підприємств, установ і організацій з правами видавничої діяльності. В останньому сегменті картина виглядає особливо строкатою:

• фірми;

• асоціації;

• спільні підприємства;

• приватні підприємці;

• редакції газет і журналів;

• редакційно-видавничі підприємства^*'

• поліграфічні підприємства;

• наукові організації;

• науково-дослідні інститути;

• навчальні заклади;

• громадські, релігійні організації та товариства. :иц >'
Усього в Україні на початок нового тисячоліття їх налічу
валося понад 1500 (проти 705 у 1996 році). Однак переважна
їх більшість — малопродуктивні (випускають від однієї до

видлшшчл снрлил ііі::ши;жпоі укрлііш

Організаційний аспект

45!)

кількох назв на рік). В останні роки помітна тенденція до збільшення кількості видавництв, які протягом року не надрукували жодної книжки (у 1997 — 788 проти 252 у 1996 році).

Формування.:■ Відпрацьована в Україні десятиліттями
нової системи г-', система книгорозповсюдження, яка давала
збуту •:<: змогу через мережу об'єднання "Укркни-

видавничої га" донести друковане слово до найвідда-

продукції ^V1 ■■ ленішого сільського магазину, на початку 90-х років XX століття розвалилася. Перед.!•;;. • видавництвами та видавничими організаціями виникла потреба створення альтернативноїдистрибу-ційної мережі, пошуку нових форм і методів роботи з потенційним покупцем, замовником чи споживачем друкованої продукції.

Мережа продажу друкованих видань в Україні на початок третього тисячоліття мала таку структуру:

• відділи маркетингу видавництв;

• книжкові магазини різних форм власності;

• книготорговельні фірми;

• дрібнооптові книготорговельні організації;

• лотки й кіоски з продажу друкованої продукції;

• інтернет-магазини;

• книжкові базари;

;. • книжкові ярмарки;

• книжкові клуби;

• прямий продаж без посередників;

• фізичні особи-книгоноші; ч

• книжкові відділи непрофільних торговельних підприємств;

• відділи "книга-поштою" при фахових періодичних виданнях.

Однією з організаційних проблем періоду становлення нової видавничої системи в Україні є цілковите безладдя і хаос, яке панує в питанні стандартизації видавничої продукції. Проведений аналіз засвідчує

цілковиту неузгодженість, самодіяльність і навіть ігнорування цієї важливої справи більшістю видавців нової генерації.

Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений наприкінці 90-х років у Росії комплект нових видавничих стандартів. І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє свої видання, як заманеться.

Причина полягає в тому, що практично вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Держава від початку 90-х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган — Держкомтелерадіо України — запровадити взамін чогось дієво нового.

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим ви-

4(i() ______________________ ІІИДЛІЯІНЧЛ СПРАВА ІІГуіА.'ІКЖІ ІОЇ УКРАЇНИ

данням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідково-документальних матеріалів, виданий всесоюзною Книжковою палатою) і централізовано доставлялися через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України — Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

З набуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати нові видавничі стандарти Російської держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення в середині 90-х років XX ст. при Державному комітеті із стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номером 101 (ТК—101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувально-палітурних процесів книжкового і газетного виробництв.

Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

.Законодавчий аспект

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного науково-виробничого об'єднання "Книжкова палата України". Проте потужності цього комітету є недостатніми. Зволікання із розробкою нових стандартів для видавничої справи в Україні негативно позначається на загальній культурі, перешкоджає залученню вітчизняної друкованої продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації держави чи конкретного видавця в цьому книжковому морі.

Поиск по сайту: