ІІИДЛШІПЧЛ СПРАВА ПКРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Ідео.їоі ічіііііі і;і)ііт|И).'іі> Л|)уі;оі!і!ііого слона

Становлення й організація роботи радянських видавництв відбувалася в надзвичайно складних умовах. Незважаючи на бравурні офіційні повідомлення про "нечувані успіхи на культурному фронті", "приток нових мільйонів читачів", запустити роботу нового видавничого комплексу після фактичного зруйнування попереднього виявилося непросто. Назвемо основні причини розбалансування налагодженої в роки Української Народної Республіки видавничої справи в Україні.

Перша. Бракувало кадрів. Високоосвічені й добре підготовлені до такої праці видавці, редактори й автори, що складали в період революції значну частину національно свідомої інтелігенції, поповнили ряди політичної еміграції. Оволодівати непростими тонкощами творення видавничої продукції нерідко посилали за партійними дорученнями цілком випадкових людей.

Друга. Зруйнована технічна база. Конфіскована наспіх у діючих видавництвах, а тому розкомплектована, техніка нерідко простоювала, бо вона так само потребувала досвідчених і дбайливих рук.

Третя. Недостатнє фінансування нової галузі. Заданими збірника статей "Печать в СССР к XVI съезду РКП(б)", що вийшов у Москві 1926 року, оборотні капітали радянських видавництв були дуже невеликі, увесь час видавництва жили на фоні недоплати та банкрутства.

Четверта. Нестача паперу, що призвела до різкого зменшення кількості видань. У зв'язку цим, скажімо, в радянській Україні у грудні 1921 року Всеукрвидав видав спеціальне розпорядження, за яким заборонялося надавати папір усім установам і закладам, "за винятком редакцій газет і видавництв для випуску партійної літератури". Всі наявні запаси паперу повсюдно вилучалися.

Паперу справді в країні не вистачало. Навіть наклад газети "Комуніст" змушені були зменшувати, про що Всеукрвидав інформував ЦК КП(б)У. Якщо врахувати, що основ-

ний книговидавничий масив складала пропагандистська ленінська тематика (у 1925 році — 150 млн аркушів, або п'ята частина всіх накладів), то неважко уявити, в якому дефіциті були навчальні, наукові, довідникові видання.

Справжню картину того, що діялося в новоутворених радянських видавництвах, досить переконливо, хоча й емоційно, змалював у своєму "Щоденнику" Сергій Єфремов. Ця емоційність пояснюється особистими розчаруваннями автора, матеріальною скрутою, викликаною відмовою казенних видавництв платити зароблений гонорар через незалежні від них причини. Ось фрагмент бачення суті проблеми людиною, яка все життя професійно займалася літературною творчістю і весь час тісно контактувала з різними видавництвами (запис від

8 липня 1924 року):

"Просто біда: ніде не платять грошей. Винні мені і в державному видавництві, і в "Шляху освіти", і в "Часі" — і за цілий тиждень біганини ніде ні копійки не вибігав. Замість грошей показують ті телеграми, що шлють до Харкова, благаючи грошей та признаючись одверто, що вони — банкроти. Проїдають і розкрадають усе хоч скільки дай — розуміється, казенні видавництва... Ніхто нічого не робить, ніхто нічого не тямить і не хоче тямити, усякий гарба, що може, — і наслідки... Які можуть бути, опріч банкрутства, наслідки. Пощастить ще трохи урвати казенного пирога — животітимуть ще якийсь час. Не пощастить — помруть ганебною смертю, занапастивши попереду українську книжку та письменство".

Така ситуація була характерною не лише на початковому етапі становлення радянського книговидання, а й значно пізніше. В цьому переконує й ось цей витяг з передсмертного листа Михайла Грушевського до тодішнього Голови Раднар-кому СРСР товариша В. Молотова від 4 вересня 1934 року:

"...Навіть за раніше випущені книги мені і дочці не виплачують гонорару: за видавництвом "Пролетар" — державним видавництвом України — уже четвертий рік залишається борг, за власними його розрахунками, на сьогодні понад

9 тис. крб."

Як результат — повсюдне подорожчання друкованого слова, зокрема книги, яке в умовах розрухи робило цей "засіб комуністичного виховання мас" практично недоступним.

На початку 20-х років в українській провінції поширилася практика покупки книг за продукти харчування. Ска-

22 — 7-1165

338____________ ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

жімо, за один примірник забороненої вже владою "Ілюстрованої історії України" М. Грушевського на Київщині давали до півтора фунта сала. Примірник підручника з геометрії Кисельова коштував на Поділлі вісім фунтів цукру. А в Харкові один робітник за півпуда цукру купив повний комплект дореволюційного видання енциклопедії Брокгауза-Ефрона. Нерідко безробітні вчені старої школи змушені були за харчі продавати безцінні видавничі шедеври минулого. Так, один київський професор через скрутне матеріальне становище своєї сім'ї обміняв у вересні 1921 року ЗО томів "Архива Юго-Западной России" всього на чотири кілограми цукру.

Головліт Після розгрому Української Народної Рес-

як чинник публіки нова радянська влада стала актив-

придушення но запроваджувати комуністичну ідеоло-

інакодумства гію не лише пропагандистськими, а й ад-

в друкарськім міністративними заходами. На початку їх
_CMpaBj здійснювали створений 28 січня 1918 року

Революційний трибунал преси, затим — Надзвичайна комісія, яка отримала ніким не контрольоване право на перегляд будь-якої кореспонденції адресатам.

У жовтні 1921 року В. Ленін підписує Положення про військову цензуру, у грудні того ж року — Положення про політичний контроль. І, нарешті, декретом Ради Народних Комісарів від 6 липня 1922 року створюється центральний орган, до функцій якого увійшли всі існуючі досі форми й методи тотальної цензури над друкарською справою. Цей орган дістав назву Головного управління у справах літератури і видавництв — скорочено Головліт, який структурно відносився до Наркомосу РРФСР.

За московською схемою створювалася система цензурного нагляду і в Україні. Початок діяльності цензурних органів у нас датується 11 серпня 1922 року, коли постановою Рад-наркому республіки при Народному комісаріаті освіти УРСР створювалося Центральне управління в справах преси. Це — своєрідний спадкоємець Головного цензурного управління царської Росії, який пізніше, 1966 року, одержав нову назву — Головне управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР.

Ідеологічний контроль друкованого с.юна Я'ЛІ)

До керівників видавництв усе більше надсилалося надто важливих з ідеологічної точи зору паперів з позначкою "таємно": про вилучення з бібліотек виданих раніше творів авторів, про недопущення до розгляду будь-яких рукописів конкретних авторів, про нерозголошення через засоби друку конкретних фактів. На значну частину імен діячів української науки, літератури, мистецтва навішуються ярлики українських буржуазних націоналістів. Це означало автоматичне вилучення їхніх книг із бібліотечних фондів, книжкових магазинів й подальшу заборону видавати.

Чи не найбільший список українських авторів, твори яких рекомендувалося повністю вилучити з бібліотечних фондів і книжкових магазинів, припадає на 1935 рік. У додатку до таємної постанови ЦККП(б)У від 19 липня 1935 року зазначені такі автори: Борис Антоненко-Давидович, Олександр Олесь, Микола Олійник, Валеріан Підмогильний, Георгій Шкурупій, Микола Вороний, Олекса Близько, Кость Гордієнко, Пилип Капельгородський, Василь Мисик, Григорій Епік, Микола Куліш, Кость Котко, Григорій Косинка, Петро Козланюк та інші.

За цими авторами стояв практично кращий набуток нової української літератури, створений ними за короткий період українського національного державотворення часів Української Народної Республіки.

Одне з численних розпоряджень Головліту, що вийшло пізніше і якого неухильно мали дотримуватися усі видавництва, редакції періодичних видань, радіо і телебачення, — заборона згадувати в будь-якому контексті імена "найлютіших ворогів радянської влади" — Володимира Винниченка, Дмитра Донцова, Сергія Єфремова, Володимира Кубійовича, Богдана Лепкого, Андрія Любченка, Євгена Маланкжа, Івана Огієнка, Миколи Хвильового, Спиридона Черкасенка.

Активізація діяльності Головліту співпала з чорними датами української історії 20-30-х років: страшного голодомору, який, за останніми даними незалежних як вітчизняних, так і зарубіжних експертів, забрав життя восьми мільйонів українців. Це доба безпощадної боротьби тоталітарного сталінського режиму з так званими "ворогами народу", яка в Україні проходила під гаслом боротьби з "українським буржу-^им націоналізмом", а також доба завершення так званого

22*

340 __________ ВИДАВНИЧА СПР АВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКО) ВЛАДИ

■ іпакопі видання, якими мали відкриватися плани кожного видавництва

періоду українізації, ініційованого нібито самою більшовицькою партією і нею ж згодом жорстоко придушеною.

Однією з форм викреслен-ня з історії імен викритих партією "ворогів народу", яку широко запроваджували цензурні відомства, особливо у 20—30-х роках, стало ретельне заклеювання цупким папером окремих рядків змісту тих одиничних видань, які спрямовувалися у спецфонди. На тих рядках зазначені прізвища й назви статей авторів, які пізніше були репресовані радянською владою, а отже, заборонені для згадування у відкритій пресі. Заборонялася і їхня творча та наукова спадщина, навіть якщо вона й не мала до політики жодного стосунку. Скажімо, у другому числі "Фізико-мате-матичного збірника", що вийшов друком у видавництві Київського університету 1936 року, заклеєні перші два прізвища авторів і назви їхніх статей. Одне з цих прізвищ після ретельного зняття заклеєного паперу вдалося прочитати — М. П. Кравчук. Стаття його називалася "Частота, імовірність та закон великого числа". Від восьмої до двадцять сьомої сторінки текст статті вирваний.

У радянських енциклопедичних виданнях про долі таких людей, зрозуміло, нічого не друкувалося. Скупі ждані конкретно про цього вченого віднаходимо в "Енциклопедії українознавства". Михайло Кравчук, 1892 року народження, математик, професор Київського університету, дійсний член Української Академії наук та Наукового товариства імені Шевченка, автор більш як 80 наукових праць. Репресований 1937 року.

Ймовірно, що цього вченого-математика вислали з Києва лише за те, що був дійсним членом Наукового товариства

L'O.lori'Hlllii І."01П'|ЮЛЬ друКОІМІІІОІ'О СЛОНІ!

ііені Шевченка, з діячами якого сталінський режим озправлявся особливо жорстоко.

У цьому ж випуску наукового збірника зроблена ще одна аклейка радянських цензорів. Цього разу заклеювався текст а звороті титулу: "Друкується з розпорядження ректора Київ-ького державного університету, голови редакційної колегії). І. Зюлькова". Зауважмо, що ще рік тому ректором був рофесор М. Кушнарьов. Хто з тих людей знав, перебуваю-и на відповідальних ідеологічних посадах, яка доля їх жде автра...

Починаючи з кінця 30-х років, Головліт постійно прово-ить огляди видавничих версток, результати яких у письмо-ому вигляді передавалися до ЦК комуністичної партії. Тайм способом продовжувалися пошуки ворожої пропаганди, ідстежувалися "неправильні" чи "помилкові" думки нау-овців, прорахунки й політична незрілість видавців. Варто ізнайомитися бодай з одним таким оглядом, аби уявити, з кою хворобливою підозрілістю, з якою абсурдною при-кіпливістю новоявлені цензори шукали "загрожуючий без-іеці держави" негатив.

Ось приклад. З позначкою "таємно" 16 серпня 1957 року а підписом начальника Головліту К. Полонника на ім'я за-ідувача відділом науки і культури ЦК компартії України t>. Овчаренка був надісланий огляд статей наукового збірника n|° 4 філософського факультету, що готувався до виходу у ви-авництві Київського університету. Красномовні витяги з іього документа мовою оригіналу варто процитувати:

"Контролируя сборник № 4 философского факультета Киевского государственного университета им. Т. Г. Шевченко, посвященный 40-летию Великой Октябрьской социалистической революции (ответственный редактор К. А. Ткаченко), Главлит УССР обратил внимание на следующее.

В статье М. Е. Овандера "До питання про об'єктивні і суб'єктивні передумови Великої Жовтневої соціалістичної революції"... нам кажется, ставить знак равенства между Плехановым — с одной стороны, Каутским и Вандервельде — с другой неправильно... В статье М. С. Шлепакова "Конкретизація і дальше розроблення В. І. Леніним марксистської ідеї зламу буржуазної державної машини в період від лютого до жовтня 1917 року" наше внимание обратили весьма мягкие характеристики автора по адресу Бухарина... В статье "Значення рішень ЦК КПРС в боротьбі за високу ідейність і художність соціалістичного мистецтва" (автор — В. О. Кудин)... нам кажется неправильным

342____________ ВИДАВНИЧА СПРАВА ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

утверджение автора, будто бы только отдельные положения решений ЦК партии связаны с борьбой партии за высокую идейность советского искусства...

Издательство уведомило нас, что авторы с указанными выше замечаниями не согласны.

Мы же полагаем, что без внесения исправлений указанные статьи не могут быть разрешены к печати. Прошу Ваших указаний".

Особливо багато роботи виявилося для цього цензурного органу з початку 70-х років. Як відомо, саме тоді, після завершення так званої хрущовської відлиги, почався масовий наступ влади на широке коло "неблагонадійних" громадян з числа української інтелігенції — наукових співробітників інститутів, членів редколегій українських часописів, викладачів університетів, журналістів. Уже відбувалися антиукраїнські процеси у Львові, після виступу Івана Дзюби в кінотеатрі "Україна" почалися арешти української інтелігенції в Києві

Ідеологічне цензурне око, як і за часів царської цензури все більше стало вихолощувати український дух у рукописах що готувалися до друку в українських видавництвах. Показовим і симптоматичним є в цьому плані наказ Держкомвидаву України, підписаний 4 квітня 1973 року В. Білогуровим "Про збірку вибраних праць С. Людкевича "Дослідження, статті, рецензії", що мала вийти друком у видавництві "Музична Україна". Ось витяг із цього наказу:

"При підготовці збірки вибраних музикознавчих праць, статей та рецензій композитора С. П. Людкевича головна редакція "Музичної України" (тт. Малишев Ю. В., Доломан Є. М.) і редактор Л. М. Мокрицька несумлінно поставилися до добору і редагування матеріалів. А директор видавництва т. Кулі-нич Г. Г. знехтував вказівкою та настановами Держкомвидаву УРСР щодо посилення контролю за науково-теоретичним та ідейно-художнім рівнем цього складного видання. Внаслідок цього ряд матеріалів, що друкувалися свого часу в галицькій пресі, подані без необхідних пояснень і коментарів. Видавництво не допомогло відомому композитору оцінити деякі явища і події з сучасних позицій. Особливо позначився об'єктивізм і позак-ласовий підхід до оцінки явищ і подій того часу на передмові 3. Штундер та примітках до книги, де подано нейтральні оцінки діячів ворожого табору та буржуазно-націоналістичних видань і організацій".

Випуск цієї книги було затримано для переробки "з врахуванням висловлених зауважень", але з наказом під розписку

Редактор і тоталітарне оуош.іьстію

були ознайомлені всі керівники видавництв. Можна собі лише уявити: якими б могли бути за змістом українські книги і якими вони, на жаль, не стали через свавілля радянської цензури та його грізного дітища Головліту?

Поиск по сайту: