Законодавчий аспект

Сучасний стан Рівень розвитку демократичних процесів
українського У цілому і освіти зокрема тієї чи іншої краї-

книговидання ^{ни в} західному світі прийнято визначати
у статистичному такими цифровими показниками, які ха-
иимірі ' рактеризують динаміку випуску друкова-

ної продукції надушу населення.

Спробуємо на початку з'ясувати за цими показниками рівень розвитку цих процесів в Україні за останні десять років, скориставшись нижче поданою таблицею (перша колонка — рік, друга — кількість книг у примірниках):

іаким чином, після кількарічного тупцювання на місці (0,33-0,86 примірника книги надушу населення за один рік), ми, "завдячуючи" значному скороченню в останні роки

ВИДАВНИЧА СПРАВА ИКЗЛЛКЖНОІ УКРАЇНИ

За комода вч и іі аспект

кількості населення країни (з 53 до 49 мільйонів), нарешті, майже дотягнулися до рубежу однієї книги на душу населення.

Цей показник є дуже принизливим для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася пізніше вся Європа. Як тут не згадати історичного факту, за яким донька Ярослава Мудрого, будучи посватана за престо-лонаслідника Франції, привезла з берегів Дніпра до цієї країни в середині XI століття один з найцінніших батькових подарунків, якому судилося стати... національною святинею французького народу. Була то Біблія, написана тогочасною давньоукраїнською мовою, на якій згодом, за прикладом Анни Ярославни, присягали на вірність своєму народові наступні після неї французькі королі.

Наведені вище цифри потребують порівняння. Так, у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу — 4. В нинішній Росії — 3,8, Білорусі — 5,5, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

У переважній більшості країн Західної Європи щороку випускається в середньому 12—16 книг на душу населення. І це за умови, що тамтешні громадяни мають значно більші можливості одержувати інформацію іншими засобами, передусім завдяки вільнішому і дешевшому доступу до комп'ютерної мережі.

Ще один показник, який не може не тривожити, — випуск дитячої літератури: він склав за рік 0,16 примірника. Тобто, на шестеро юних громадян припадає всього лише одна книга, створена й видрукувана в Україні.

Статистичні дані засвідчують і таку тривожну тенденцію як зменшення протягом року питомої ваги книг державною мовою в загальному обсязі випущеної літератури за накладами (у 2000 році — 61,4 відсотка, у 2001-му — 60,8). Сьогодні на вітчизняному ринку російськомовна книга посіла панівне становище: з урахуванням завезеної з-за кордону, близько 90 відсотків — за назвами та 70 — за накладами. Де вже тут говорити про так звану насильну українізацію, про яку постійно торочать у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних, шовіністично налаштованих крикунів?!

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року — на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі — 150, у Росії — 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, — близько 55 млн книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки до-морощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника. І це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.

Коротка Коли проаналізувати підшивки української

ретроспектив періодики минулого десятиліття щодо за-
причин значеної проблематики, то навіть за тоном

і витоків самих заголовків газетних публікацій мож-

проблсми ^на відчути, що приносила вітчизняним

видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття як національне друковане сло-

464__________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

во — надбання вікової мудрості народу, запорука його самобутності, сили волі.

Спробуймо прочитати, задуматися над такими заголовками:

"За бідну культуру замовимо слово "("Вечірній Київ", 1990. 27 жовтня).

"Захистити друковане слово " ("Літературна Україна", 1991. 4 липня).

"На шляху до остаточного щезання?'Доля української книги в суверенній Україні" ("Літературна Україна". 1993. 9 вересня)

"Прощавай, українська книжко " ("Сільські вісті". 1996. 12 липня).

"Закон, якого так довго чекали, "доб'є"книговиробників" ("Киевские ведомости". 1996. 28 серпня).

Події, що визначали стан видавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинилася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат — із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради •України і майбутній перший президент суверенної України Леонід Кравчук назавжди увійшов в новітню історію україн-

.Закоиодшииш апіект

ського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно не вигідною, а для багатьох видавців — і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через зміни в законодавчому полі. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанту проекту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників" здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було "провалено" Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осад-

30 — 7-1165

ВИДЛШШЧЛ СПРАВА ІІГ.ЗЛЛКЖИОІ УКРАПІМ

Зикоіюдаччии аспект

чук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

"Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято".

Українське Тривожними тенденціями розвитку україн-

"видавниче" ського книговидання в умовах переходу до

законодавство ринку переймається в середині 90-х років і Рада Європи Рада Європи. У квітні 1996 року за її сприяння в Києві проходить представницька Міжнародна конференція "Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи".

Спеціальною резолюцією вона констатувала наявність таких тенденцій в українському книговиданні, на які не могли не реагувати місцеві державотворці. Суть цих тенденцій полягала в наступному:

• знизилася до критичної межі кількість освітніх та нау
кових видань (за назвами і накладами), що спричинило
до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

• припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільо-
; вих видавничих проектів, покликаних забезпечити по
повнення фондів бібліотек, що стало головною при
чиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження
інформованості населення та зниження його інтелек
туального потенціалу;

• падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

• Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношенні книжкову продукцію;

• втрачаються кваліфіковані фахівці, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає

кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;

• прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов'язаним з браком коштів на його модернізацію;

• стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною для пересічного читача.

Виходячи з аналізу кризового стану книговидання і кни-горозповсюдження в Україні, Міжнародна конференція, за безпосередньої участі зарубіжних фахівців, рекомендувала органам законодавчої та виконавчої влади вжити у цьому питанні заходів, які б відповідали задекларованим Конституцією України принципам побудови демократичного суспільства. Йшлося зокрема про:

• законодавче визнання книги насамперед явищем культури, а вже потім предметом матеріального виробництва;

• введення нульової ставки податку на додану вартість для видань на всі технологічні процеси їх виробництва і спрощення процесу оподаткування книги в цілому;

• проведення незалежним громадським органом, створеним із професіоналів галузі і вчених, розподілу на конкурсній основі державних субсидій на виконання програм видання літератури за державним замовленням;

: • зниження для видавництв, книготорговельних установ та бібліотек ставок на перевезення, поштову пересилку книжкової продукції;

• стабільне виділення коштів для закупівлі бібліотеками і державними освітніми закладами періодичних та неперіодичних видань;

• фінансову підтримку наукових досліджень у галузі книгознавства і поліграфії.

Подібні рекомендації базувалися на аналізі законодавства щодо друкованого слова, яке в переважній більшості країн світу передбачає у цій сфері суттєві пільги. Варто детально проаналізувати податкову політику таких держав щодо друкованого слова, аби наочно переконатися, що там прийнято таке законодавство, яке визнає високу духовну, просвітницьку, державотворчу і цементуючу суспільство функцію книги.

зо*

468 ВИДАВНИЧА СПРАВА ІІК.'ЇАЛЕЖІІОЇ УКРАЇНИ

Натомість нерозуміння цієї проблеми, небажання українських законодавців прийняти такий закон мимоволі виставляє їх справді посміховищем у Європі.

Податок У цілому характер сучасного законодавчого

на друковане поля нашої держави щодо друкованого
слово слова найкраще виокремити, проаналізу-

за рубежем вавши ось цю таблицю (за вибірковими

і в Україні ■-'' Даними Центру розвитку друкарської справи (Будапешт) та Міжнародної асоціації видавців):

Зикоін'Д"»'""' аспект

Країна

Поиск по сайту: