Перша половина XX століття

Українська До цього періоду, послуговуючись схемою

еміграція академіка А. Жуковського, віднесемо другу

і друковане (від початку століття до кінця Першої сві-

c.ioito тової війни) і третю (до кінця Другої світо-

вої війни) хвилі української еміграції. На початках століття ця еміграція була переважно заробітчанська. Українців гнали в далекі світи передусім злидні, тому до Франції вони потрапляли обдерті й голодні, влаштовувалися на різноманітну чорнову роботу, здебільшого на шахтах, у металургійній та текстильній промисловості північної та східної Франції — Шалет, Кнютанж, Ромба. Там вони нерідко потрапляли під вплив переважаючої більшості польських і російських робітників, тому думки про організоване життя себе як українців вони відкладали на потім.

Ситуація змінилася після поразки національно-визвольних змагань українського народу, в результаті чого Україну назавжди залишили сотні тисяч національно свідомих громадян. До Франції поступово почала прибувати політична еміграція — службовці українських дипломатичних і економічних місій УНР та ЗУНР, колишні вояки і старшини Української армії, значна частина Української хорової капели Олександра Кошиця, цілий ряд визначних діячів Української Народної Республіки.

Прагнення до об'єднання в українців спонукалося тепер об'єктивними чинниками. Французькі роботодавці і місцеві чиновники, посилаючись на факт невизнання Української Народної Республіки, відмовлялися при оформленні на ро-

26—7-1165

УКРАЇНСЬКА ШІДЛШІИЧЛ СПРАВА У ФРАНЦІЇ

Перша полонина XX століття

ПУЛ

боту писати в паперах наших земляків національність "українець", і повсюдно оформляли Їх як "nationalite russe". Тому, як зазначає у своїх спогадах J1. Котович, "першими словами, які вивчав наш емігрант, була фраза "поп, pas russe — ukrainien " (ні, я не росіянин, я — українець). Перші "Просвіти" і Українські доми, що активно поставали в місцях скупчення українців на кошти, пожертвувані ними самими, зробили свою справу. Адже в основі Їхньої діяльності було пробудження в українців почуття національної свідомості, звернення до історичної пам'яті. Вже на початку 1925 року в Парижі проходить Перший український емігрантський з'їзд, під час роботи якого було засновано Союз українських емігрантських організацій у Франції. На порядок денний поставало питання про заснування власних друкованих органів і видавництв.

В архівах не вдалося віднайти жодного документа, який би точно фіксував час і місце появи першого українського видавництва у Франції. Ймовірно, таким є "Український Друкар ". Бо саме ця назва зазна-■■■' чена на одній з найдавніше виданих тут книг — 1923 року — брошурі Ілька Борщака "Ідея соборної України в Європі в минулому" з підзаголовком: "По невиданих документах і стародавніх працях". Епіграфом до цього видання, що в одному примірнику зберігається нині в Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, послужили промовисті слова французького мислителя Томазелло: "Мій бідний наро-

'Збережений до наших днів рідкісний примірник продукції першого українського тідаїшмщ на у Франції "Український Друкар"

де! Ти не знаєш своєї історії! Наче безбатченко, ти не знаєш ні імені, ні справи твоїх батьків!.." Тоді ж це видавництво випустило в світ "Вибраний "Кобзар" Тараса Шевченка, редакцію текстів, передмову і примітки до якого зробив також І. Борщак. На той час цей автор працював генеральним секретарем Українського дієвого комітету в Парижі, був одним з організаторів Ліги української культури.

Першим україномовним періодичним друкованим органом, що надовго і всерйоз постав у Парижі й незабаром перетворився у своєрідний орієнтир для всієї української еміграційної преси, став, безумовно, "Тризуб" — громадсько-політичний і літературно-мистецький часопис.

Ініціатива заснування щотижневика політики, культури, громадського життя, який би виходив для розкиданих по всій Європі і роз'єднаних політичними переконаннями українців щонеділі, і в творенні якого брали б участь видатні українські літературні сили, належить Головному отаману УНР в екзилі Симону Петлюрі. Перебуваючи 1924 року в Женеві, він детально обговорював зі своїми однодумцями — П. Чижевським, В. Прокоповичем — завдання, програму, головні гасла нового часопису. Осідком журналу вирішили обрати Париж, куди незабаром переїхав Петлюра.

Редакція розмістилася в одному з дешевих номерів робітничого готелю на вулиці Гобелін, 19. Серед перших співробітників, окрім С. Петлюри, були добре відомі в еміграції політичні, освітні й громадські діячі: О. Саликівський, О. Лотоць-кий, М. Славінський, М. Левицький, В. Сальський, В. Королів, Є. Чикаленко. Головним редактором часопису було призначено відомого громадського і політичного діяча, публіциста, педагога й історика В. Прокоповича, який залишався на цьому трудному і відповідальному посту до 1939 року.

Підготувавши до друку перше число нового видання, редакція несподівано зіткнулася з технічною проблемою: в усьому Парижі не вдалося віднайти жодної друкарні, в якій би були українські літери /, /', є. Та це не зупинило ентузіастів.

15 жовтня 1925 року вийшло перше число "Тризуба" — обсягом 32 сторінки у форматі А4. Логотип видання склали помережані українським орнаментом букви назви журналу, Що розміщені півколом на фоні променів, які розливаються від намальованого в центрі герба Української держави — три-

26*

404 УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

зуба. Тут же, в редакційній статті, так пояснюється ця назва: "Розпочинаючи наше видання, ми свідомо виступаємо під знаком тризуба, як символу Української держави. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її з тією метою, до якої ми змагатимемося йти. Наші заповіти: держава вища над партії, нація вища над класи!" В окремо виділеній примітці — звернення до читача: "Брак відповідних українських літер у друкарні не дозволяє додержати правопису. Редакція просить вибачення у читальників і сподівається незабаром виправити хиби: належне вже замовлено".

Поступово автура і проблематика журналу розширювалася. Обличчя його стали визначати аналітичні публікації, окрім перелічених вище, ще й В. Дорошенка, О. Шульгина, С. Сірополка, С. Наріжного, В. Заїкина, Ю. Горліс-Горського, О. Удовиченка, В. Соловія, М. Ковальського. Постійно велися окремі розділи: "Декларації, відозви, заяви, комуніка-ти", "Передовиці", "Огляди преси", "Хроніка українського життя в еміграції", "Події в Україні", "Бібліографія українознавчих праць", "Листи до редакції".

Паралельно із урізноманітненням проблематики публікацій проводилася серйозна робота щодо налагодження власної мережі розповсюдження журналу. Свіжі його числа можна було легко придбати в Парижі на станціях метро, залізничних вокзалах, у ряді книгарень. Вже з першого року існування він поширювався у США, Канаді, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Німеччині. "Тризуб" стали читати, незважаючи на можливість бути розстріляними саме за це, і в радянській Україні.

Видавнича Нагле вбивство в Парижі 25 травня 1926

діяльність року головного натхненника часопису Си-

часопиеу мона Петлюри не залякало і не зламало

"Тризуб" його співробітників. Більше того, редак-

ція урізноманітнила форми свого впливу на чим далі зростаюче число читачів, розширюючи свою видавничу діяльність. Так, під час судового процесу над убивцею С. Петлюри Шварцбартом (1926—1927 роки) вийшло 10 чисел спеціального судового бюлетеня — "Надзвичайного щоденного видання". 1928 року з'являється

Перша половина XX століття

Обкладинка тижневика "Тризуб"

франкомовний додаток для студентської молоді. Наступного року побачили світ окремою книжечкою малюнки для дітей "Рідне військо"у виконанні відомого на еміграції українського маляра Є. Перфе-цького, а також кишеньковий "Французько-український словник ", який уклала Наталя Королева. До речі, дбаючи щоразу про збільшення кількості своїх читачів, редакція безплатно надіслала наприкінці 1929 року примірники цього словника усім тим, хто оформив річну передплату "Тризуба". Кількома виданнями друкувалися кольорові портрети Т. Шевченка, С. Петлюри. У 30-х роках вийшли друком додатки "Тризуба": "Наша жінка на чужині", "Трибунамолодих", "Пласт на чужині ", "Наші діти на чужині".

Зажливий крок для ствердження українського друкованого слова у Франції цього періоду зробила редакція "Тризуба", створивши власну книгарню. Число 19-те від 21 лютого 1926 року вийшло з такою шапкою на одній із сторінок: "Українська книгарня при "Тризубі". Редакція повідомляла наших земляків, що незабаром організовує склад українських книг, нот, листівок для продажу, а також прийом замовлень щодо висилки з інших країн Європи тих книг, яких не буде на складі в Парижі.

У першій українській книгарні в Парижі, яка розміщувалася за адресою редакції, можна було придбати видані в різних українських видавництвах Європи твори Т Шевченка,

400 _________________ УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

М. Грушевського, А. Кащенка, О. Олеся, В. Винниченка, Д. Дорошенка, Д. Донцова, О. Білецького — всього близько 70-ти назв. Завдяки цьому було задоволено не лише попит на українську книгу серед емігрантів, а й на потребу в ній чужоземних установ і організацій.

Журнал "Тризуб" беззмінно, наприкінці кожного тижня, приходив до свого читача протягом 16-ти років, весь час дбаючи про відповідальність за свої слова, ідеї і лозунги, про авторитет українців і України в чужомовному середовищі, піднімаючи дух і віру наших земляків. Цей унікальний часопис припинив своє існування 1940 року, залишаючись, на жаль, і досі не пізнаним, не поцінованим достойно в Україні.

З метою розколу українського руху в еміграції, зокрема дискредитації середовища У HP, не без участі радянської закордонної контррозвідки, 1926 року в Парижі засновується двотижневик радянофільського напрямку "Українські Вісти ". Основний зміст чисел визначали статті, в яких вихвалялися переваги "радянського раю" і засуджувалися так звані самостійники. Проіснував цей часопис (редактор І. Борщак) до 1929 року.

Українська Через два роки після заснування часопи-

бібліотска ^СУ "Тризуб" і через рік після вбивства Си-

іушііі мона Петлюри в столиці Франції постає

Симона "живий пам'ятник Отаману" — Українська

Петлюри бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі,

в Парижі ^як'й судилося незабаром стати всенаціо-

нальним культурним осередком українства у вільному світі. Першою книгою, яка була внесена до каталогу цієї бібліотеки, стала подарована В. Про-коповичем "Конституція Української держави", яку написав Пилип Орлик в один з драматичних періодів свого життя у Бендерах. Вітаючи створення цього своєрідного центру українознавчої науки, редакція журналу "Тризуб" з оптимізмом писала: "Українська колонія в Парижі вже досить чисельна. 1 коли тільки хвилі народні прорвуть ту греблю, що відділяє сьогодні Україну від вільного світу, наша молодь, жадна науки, звернеться до неї на захід. І серед тих міст, які вибиратиме для себе українське студентство, безперечно, од-

ІІорпіи меншина XX століття

Одне з кидань і паризької пстлюріами

ним з найперших буде Париж. Сотні й тисячі наших юнаків і дівчат, нав'язуючи порвану було традицію Петра Могили, побіратимуть тут науку. І саме тут, у Бібліотеці, наша молодь може мати і джерело рідної мови, історії, літератури, джерело знань про Україну".

І в першому, і в наступному статутах Бібліотеки окремим рядком зазначалася видавнича діяльність. Проте в першому періоді існування (20—40-ві роки) по-справжньому розгорнути цю справу через тяжкий матеріальний стан не вдалося. "Звідомлення Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі", які планувалися видавати окремо, до 1939 року друкувалися в офіціозі Державного Центру УНР в ек-зилі. Окремою книжечкою вийшла 1939 року лише перша "Бібліографія про С Петлюру ", яку уклав П. Зленко і яка нараховувала 958 позицій.

На французьких теренах у цьому періоді виходило ще кілька україномовних часописів, підшивки яких не збереглися й інформації про які в архівах дуже куці. Йдеться про двотижневик націоналістичного спрямування "Незалежність ", який видавав на початку 30-х років інженер Сцібор-ський, та неперіодичне видання "22січня ". В січні 1934 року Українська Студентська Громада в Парижі видавала цикло-стильовим способом газету "Крути ", на сторінках якої вміщувалися матеріали про історичне значення крутянської трагедії та вірші, присвячені "молодому українському цвіту", який героїчно загинув під цим селом неподалік Ніжина. В архівах української еміграції в Празі, які свого часу опрацьовував А. Животко, віднайдено було кілька примірників "Господарського бюлетеню ", шо видавався у Парижі. На жаль, ніяких слідів його у Франції нині не залишилося.

408 _________________ УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПРАВА У ФРАНЦІЇ

"Українське Щасливішою і довшою виявилася доля ще

Слово" одного, народженого 1 травня 1933 року,

періодичного друкованого органу наших емігрантів — щотижневої газети "Українське Слово ". Якщо заснований С. Петлюрою тижневий журнал "Тризуб" протягом всієї в історії свого існування був речником і захисником ідей Української Народної Республіки, то "Українське Слово" від початку стало неофіційним органом Проводу ОУН (А. Мельника). Видавцем її до 1939 року був Український Народний Союз (УНС), а в творенні чергових чисел протягом тривалого часу брали участь В. Мартинець, М. Сціборський, М. Капустянський, О. Ольжич, Д. Андрієв-ський, Є. Онацький. Багаторічним редактором цього часопису (1948—1977) був відомий у діаспорі журналіст, публіцист і літературний критик Олег Штуль-Жданович. До речі, 1986 року, до десятої річниці його смерті, Наукове Товариство ім. Шевченка в Європі видало в Парижі солідний збірник на пошану цього одного з багатьох ратаїв на українознавчому полі далекої чужини.

Програмною метою нової газети стало прагнення "змагатися писаним словом за оновлення української думки, за спрямування всіх наших зусиль на осягнення державности українського народу, потоптаної окупантами, та духовної соборности, брак якої роз'їдав нас, розбивав всі наші зусилля, ставив брата на брата, сприяв ворожим затіям, які спрямовані були на повне спараліжування нас".

З ініціативи УНС було організовано збірку грошей для закупки маленької ротапринтної машинки. Отож, перше і наступні числа газети виходили у вигляді машинописного варіанту, розтиражованого у кількості 250 примірників. Отримавши відчутну матеріальну допомогу від редакцій канадського "Нового Шляху" та американського "Вісника", редакція "Українського Слова" відважується перейти на друкарський спосіб виготовлення накладу. Цей перехід припав на економічну кризу, що охопила з середини 30-х років усю Францію. Ціни на друкарські послуги повсюдно стрімко зростали. Так, у 1936 році вартість друку першої тисячі примірників газети у чужій друкарні зросла вдвічі — з 1500 до 3000 франків, виручка ж від передплати залишалася на попередньому рівні. Через це нависла загроза припинення випуску газети. Заснов-

ІІМІІ ПОЛОШИШ XX СТОЛІТТЯ ники видання постали перед необхідністю придбання власної друкарні. Перша Таким чином, саме редакційний колектив українська "Українського Слова" та його видавців в друкарня особі УНС спричинився до появи 1938 у Франції року на чужині незалежного підприємства з чітко окресленою національною приналежністю — Першої української друкарні у Франції. Називаючи так своє давно омріяне дітище, українці сподівалися, що і в Парижі, і по всій Франції будуть створені незабаром й інші українські друкарні. На жаль, як зазначалося пізніше в редакційній статті "Українського Слова", ця друкарня "залишилася тільки одна, сповняючи свої великі завдання на користь української еміграції". І в цьому полягає її особлива вартість і значення. Це була фактично друга, після друкарні М. Драгоманова в Женеві, українська друкарня в Західній Європі. Покупка окремого приміщення і першого, хоча й старого, лінотипа та друкарської машини за зароблені українцями власні пожертви (збірки коштів організовувалися двічі),

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ВИБРАНИЙ

К0БЗЯР

РЕДАЖЦМ, ПЕРЕДМОВА 71 ПРММПХИ

І. ІІОРЩЛКА

410 ___________ УКРАЇНСЬКА ІІИДЛВІІПЧЛ СПРАВА У ФРАНЦІЇ

стало неабиякою подією для всієї нашої еміграції. Коли до цієї друкарні завели делегатів чергового з'їзду Союзу, то вони, як зазначається в репортажі про цю подію, немов зачаровані, стояли біля машин цілими годинами, приглядаючись уважно їхньому рухові.

Сьогодні не можна без хвилювання читати ось такі рядки з газети "Українське Слово", присвячені власній друкарні:

"Завдяки друкарні ми змогли забезпечити дальшу появу "Українського Слова" й з почуттям гордости можемо сказати, що в тій друкарні немає ані одного чужого цента, ані одного чужого франка. Все це українські гроші, важко, ах як важко запрацьовані нашими українськими патріотами, нашим робітництвом, яке понад усе ставить Україну, любов до неї і любов та наснагу до розвитку національної культури та всіх ділянок українського національного життя. Це ще один доказ, що власними силами можна творити тривалі цінності, не потребуючи жебрати в чужих чи надіятися на їхню ласку".

На жаль, широко розгорнути відразу діяльність власної друкарні українцям Парижа завадила Друга світова війна. Вже з другої половини 1939 року у Франції запроваджується сувора цензура над всіма без винятку періодичними виданнями. В Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі вдалося віднайти цікаві свідчення взаємовідносин українських видавців та друкарів із французькою цензурою.

Довідавшись, що зміст "Українського Слова" контролюватиме не поляк чи росіянин, чого, із зрозумілих причин, найбільше боялися українці, а корінний француз, редакція вирішила, для знайомства, подарувати "своєму" цензору чотиритомний словник української мови Б. Грінченка. Однак, передача потрапила начальнику того цензора, і він відразу ж сконфіскував ці книги, склавши акта і звинувативши редакцію "Українського Слова", що вона цим подарунком вирішила підкупити "державну контролюючу особу". Однак, на щастя, це суттєво не позначилося на подальших випусках газети. Ставлення до неї було таким же, як і до франкомовних видань: підготовлені до друку відбивки шпальт подавалися для перегляду цензору вранці, а ввечері їх можна було забирати. Часом траплялися викреслення окремих абзаців, рідше — цілих статей. У таких випадках газетне число виходило з білими плямами. Одного разу "ліберальний французький цензор" над викресленим абзацом із передової статті "Завдання ук-

Друї'Я ію.їовипа XX століття

раїнців у війні" дописав власною рукою: "Не нападати більше на поляків". Пізніше в редакції довідалися, що на вимогу поляків контроль над "Українським Словом" хотіли передати польській цензурі, але Міністерство закордонних справ Франції на це не погодилося, передавши лише через свого цензора побажання редакції "не бити по союзниках Франції".

Авторитет "Українського Слова" серед читачів невпинно зростав. У редакції обговорювалося питання про перехід на випуск газети двічі в тиждень. Та цьому завадило розгортання військових подій на теренах Франції. Випуск "Українського Слова" було припинено з власної ініціативи редакції 12 червня 1940 року — за два дні до взяття німцями Парижа. Причину такого, здавалося б, несподіваного рішення редакція часопису пояснила своїм читачам так:

"Ставити "Українське Слово" на службу німецької окупаційної влади ми не хотіли. Та свобода, яка була, дана "Українському Слову" впродовж довгих років і яка дала нашому часопису змогу стати прапороносцем самостійної України та збройної боротьби за її оновлення, наказувала нам бути лояльн_ими супроти Франції, яка опинилася у великому нещастю... От>ке, мовчати про визвольну боротьбу українського народу, а тільки хвалить німців, як це примушена була робити вся французька преса, яка появилася тут в часі німецької окупації, ми не хотіли. Ліпше мовчати, як служити ворогові — таке було наше рішення".

Тимчасове припинення випуску газети розтягнулося аж на вісім років, але в роки війни частина працівників редакції працювала: випускали на циклостилі листівки, закликаючи українців "до стійкости і жертвенности в українській визвольній боротьбі".

Поиск по сайту: