ИИДЛИІІ11ЧЛСІ1РЛІІЛ I ЦКНЗУРЛ

Ценяура як чинник заборони українства

фічно-етнографічної області, заселеної малоросами, "українці" замість "малоросів", "москалі" замість "великоросів". Вказується, що український народ усе життя прожив рабом ("все життя любив волю — і все життя жив рабом")...

При означенні важливих подій в історії Малоросії опущені такі, які потягнули возз'єднання всіх частин Русі в одне ціле, як Переяславська Рада або Полтавська перемога, і внесені такі, в яких виступає факт зради єдності Росії, як занесений на звороті аркуша 27 квітня: "28 квітня 1659 р. — гетьман Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом".

Наведені цитати красномовно засвідчують, як безсоромно й жорстоко відбиралося в народу власне ім'я — українці (бо термін, виявляється, "тенденційно придуманий", хоча, якщо знати добре історію, вперше він згадується ще в Іпатіївському літописі, коли, власне, таких термінів як Росія, російський справді ще не було), як перекручувалися історичні факти, як з народних героїв, істинних патріотів своєї Батьківщини робилися її люті вороги (і не лише у випадку з І. Виговським, а й І. Мазепою, С. Петлюрою, М. Грушевським, І. Огієнком та багатьма іншими).

Особливо Залишається лише дивуватися й захоплю-

"крамольні" ватись, як за таких жахливих умов реакції,

киш и справжньої антиукраїнської істерії, зчине-

ної на сторінках шовіністично налаштованої російськомовної преси, українське друковане слово все ж пробивалося до читача. Адже саме в цей час українськими видавництвами, по суті, в напівлегальних умовах було видруковано десятки книжок, сотні чисел періодичних видань, які й тоді, й багато років потому відігравали своєрідну роль речників національного відродження. Серед них і книги, що були перевидані зовсім недавно масовими накладами— "Про українську мову й українську школу " М. Грушевського (видавництво "Веселка"), "Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх"М. Грушевського (видавництво "Либідь" при Київському університеті), дванадцять зшитків упорядкованої О. Коваленком унікальної поетичної антології "Українська муза "(видавництво "Обереги"), брошура й текст на-

Обкладинка першого шпіуску "Української Музи"'. 1908

ціонального гімну "Ще не вмерла Україна "(видавництво "Музична Україна"), серія народних календарів та ряд інших.

А саме примірники таких видань, потрапляючи на цензорські столи, відразу вкривалися численними зауваженнями, викресленнями, звинуваченнями всезнаючих

контролерів громадської думки, а згодом ставали предметом обговорення на багатогодинних засіданнях комітету. Коли б зібрати докупи всі ці зауваження й "причіпки", що так ретельно фіксувалися в "Журналі протоколів засідань Київського Тимчасового комітету у справах друку", можна було б скласти не один том смішних і абсурдних, гірких і трагічних курйозів під умовною назвою "Заборона українства", які протягом століть невідступно супроводжували українське друковане слово.

Варто бодай побіжно оглянути сторінки таких "Журналів", і перед читачем постане задушлива картина нищення всього українського, народного. Так, 23 січня 1910 року цілковитого розгрому зазнав "Народний календар на 1910рік ", виданий як додаток до газети "Село" Першою Київською друкарською спілкою. Кримінально підсудними були визнані в тому календарі статті М. Грушевського "Пам'ятник Шевченкові", "Коротка історія України", Ю. Сірого "Українська земля" й навіть вміщені на окремих

видлвііичл <:пі'лі$л і цкіттл

Mi.ivpa як чинник заборони українства

сторінках портрети Т. Шевченка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи. І знову, як і в попередньому випадку, — неприйняття історичної правди, стандартні звинувачення в "українському сепаратизмі":

; "Південна гілка російського народу, яка сама себе споконвіку

і називала Руссю, руським народом і для означення якої установ-

! ■ лений термін "малороси" (в офіційних виданнях, законах, урядо-

j., вих розпорядженнях, шкільних і наукових картах, підручниках

І історії і географії), у даному календарі самочинно називається

і нововигаданими термінами — "Україна" і "український народ",

I^і назвами, які зовсім чужі народним масам...

j Оголошуючи "українців" за особливий, не російський, народ,

і. укладачі календаря, всупереч явним фактам науки і життя, пере-

1 конують своїх читачів — селян і робітників, що російська літера-

і турна мова для них, "українців", чужа... Факт возз'єднання

І Південної Русі з Московським царством у XVII столітті трактується

як жорстоке і несправедливе насилля над українським народом...

Всі ці твердження є злочинною і шкідливою пропагандою".

Злочинна і шкідлива пропаганда вбачалася цензорам не лише в окремих публікаціях чи фрагментах великих рукописів, а й у творах Т. Шевченка, на друкування яких це відомство раніше давало дозвіл. Так сталося, зокрема, з "Малим Кобзарем для дітей ", що вийшов у видавництві "Український учитель" накладом 3000 примірників. Книга складається з біографії поета і близько чотирьох десятків підцензурних віршів. Але і в біографії, і у віршах було побачено "пробудження у південноросійського простолюдина ворожого почуття до вищих класів населення і до великоросійської гілки російського народу, тобто злочин за п. 6 ст. 129".

За цією "злочинною" статтею проходили в цензурному комітеті й окремі твори, надруковані в упорядкованих О. Коваленком і Б. Грінченком збірках поезії "Український декламатор "(томи 1—3): в поемі Т. Шевченка "Сон" цензорів обурили слова на адресу Петра 1, який "розпинав Україну", і Катерини II, яка "Україну доконала"; в поемі "Кавказ" — думка про зазіхання Росії на чужі території; у вірші "Розрита могила" — докір Б. Хмельницькому за наслідки приєднання України до Росії; у поемі І. Франка "Мойсей" — авторське передбачення українському народові, що він незабаром "трусне Кавказом, впережеться Бескидом, покотить Чорним морем гомін хвилі"; у вірші Олександра Олеся "Я більше не

іачу" — звернення до закованого в кайдани народу пере-ати мовчати, а боротися за волю.

У згадуваному "Журналі протоколів" ретельно зафіксо-шо хід розгляду ще одного "злочинного" твору — цього разу узичного. Йдеться про кантату М. Лисенка на слова В. Са-ійленка "До 50-х роковин смерті Т. Шевченка", виданої в)укарні Чоколова (Київ) у кількості 500 примірників. Власне, гнзуру стривожила не стільки музика й текст, скільки ху-)жнє оформлення виданого музичного твору. На обкладинці штати художник зобразив загін запорозьких козаків на чолі гетьманом, який мчав до пагорба з могильним пам'ятником обзареві. Запорожці бадьорими виразами облич та пере-ожними жестами засвідчували свій урочисто-піднесений астрій, а гетьман булавою показував народові на могилу зета. Ось як "прочитав" цей малюнок і який висновок зро- лв з нього черговий цензор:

"Малюнок сповіщає малоросам про відновлення колишньої політичної самостійності Малоросії, втрату якої Шевченко в своїх творах оплакував і до повернення якої він закликав малоросів прагнути. На стор. 5-7 ідея малюнка знаходить собі підтвердження і в тексті: "Його (Шевченка) душа живе, кружляє між нами надією на щастя, на свободу".

А вже сам цензурний комітет у висновку, надісланому до голиці, побачив у цьому малюнку й відчув у музиці канта-і "пробудження південної лки малоросійського народу э зрадницьких діянь проти осії, тобто ознаки злочину, ередбачені п. 1 ст. 129".

Іноді перестрахування гнзорів доходило до цілковито абсурду, як це сталося у іпадку з афішею спектаклю

Музичні твори па слона Шивчстйгоігіож заборонялися

""*" '.'•'■і- для поширений

Поиск по сайту: