Роль Михайла Максимовича в розвитку наукової книги

До творення книжкової справи в Київському університеті і при ньому за більш ніж півтора віку існування цього закладу були причетні десятки, сотні різних за суспільними, політичними, науковими і просто людськими якостями особистостей. Входили ці люди в історію по-різному. Хто — самовідданим служінням справі, щирою вірою в потрібність і важливість її просвітницького, "будительського" начала для народу, а хто — корисливим пристосуванством і прислужництвом, ко-н'юнктурництвом і нетерпимістю до інакодумства.

Михайло Максимович — видатний редактор і иидаиець

Та найпомітнішим світильником серед таких постатей першої величини була постать першого ректора університету Михайла Максимовича — людини дивовижної, але ще не пізнаної, не поиінованої в нас із достоїнством долі.

Потяг до видавничої діяльності М. Максимович відчув ще

в період роботи в Московському університеті. Протягом 1830— 1834 років вийшло три випуски заснованого і редагованого молодим ученим альманаху "Денница ", появу якого схвально зустріла демократична громадськість. То була бага-тообіцяюча заявка на заснування серйозного літературно-художнього періодичного видання. "Денница" відзначалася різножанровістю (поезія, проза, літературна критика) і широким тематичним діапазоном публікацій. Знаменно, що в останньому, третьому, випуску альманаху зустрічаємо (чи не вперше в тогочасній російській періодиці) назву "Україна" замість "Малоросія".

Задумане в Москві Михайло Максимович прагнув утілити Києві.

Пошук Зважаючи на атмосферу підозр і недовіри,

однодумців. яка складалася спочатку в університеті, на

Гоголь підбір владою перевіреного контингенту

викладачів і професорів для безперечного здійснення політики русифікації всієї підпорядкованої Росії української території, перший ректор прагнув залучити до співпраці передусім однодумців за духом і устремліннями. Найбільше надій він покладав на переве-

ІІЛУКОШ'; КНИГОВИДАННЯ

І'о.іь Мнхіїіі.іа Мпкгіімоііича it ршпитку ііаукоиої книги 213

дення до Києва свого побратима і друга Миколи Гоголя, в якому завжди жив дух українця і якому, за його ж словами, "набрид Петербург" та й Москва, "ця стара товста баба Москва, від якої, окрім щів та матерщини, нічого не почуєш". У Києві ж він хотів закінчити розпочату вже "Історію України і півдня Росії".

Не випадково, окрилений планами на переїзд в Україну разом зі своїм другом Максимовичем, Гоголь писав до нього 20 грудня 1833 року з Петербурга:

"Туди, туди! В Київ! У древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда! Там, або довкола нього діялися діла старовини нашої... Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри. Багато можна буде наробити добра. А нове життя серед такого гарного краю! Там можна обновитися всіма силами. Але мене лякає, якщо це не здійсниться...".

Микола Гоголь добре розумів, за якими критеріями добиралися до новоутвореного університету викладацькі й професорські кадри. Тому й не був певний, чи вдасться йому з Максимовичем посісти там належні місця. Свої сумніви з приводу майбутніх призначень в університет він виклав у листі до друга:

"Кажуть, що дуже багато призначено туди всяких німців, що також не дуже приємно. Хоч би для Святого Володимира побільше слов'ян. Треба буде старатися когось із відомих людей туди впхнути справді освічених і таких же чистих і добрих душею, як ми з тобою".

У Гоголя справді було велике бажання повернутися в Україну, влаштуватися на роботу саме в університет і саме тут віддатися сповна своєму новому захопленню, що народжувалося й розвивалося в його багатій і неспокійній душі, — українській історії, культурі, мові. Одне слово, служінню тому народові, з якого вийшов, життя якого добре знав, багату й самобутню душу якого любив.

Як і Максимович, Гоголь збирався проводити в Києві, поряд з викладацькою і науковою, ще й видавничу справу. Зважаючи на несподіваний успіх, який мала видана ще 1827 року в Москві збірка "Малоросійські пісні", зібрана й упорядкована Максимовичем, письменник сподівався з допомогою однодумців організувати видання серії перлин української усної народної творчості — історичних, гайдамацьких, чу-

мацьких, обрядових дум та пісень, інших фольклорних творів. Почати ж цю справу хотів саме з перевидання Максимови-чевої збірки. Про це — ще одна цитата з листа до нього від 12 березня 1834 року:

"Пісні нам слід видати неодмінно в Києві. Об'єднавшись разом, ми таке втнемо видання, якого ще ніколи ні в кого не було. Весну й літо ми б славно відпочили, набрали матеріалів, а до осені б засіли працювати. Послухай, не кидай цієї справи!".

Проте обставини складалися так, що втілювати задумане разом друзям не судилося. Українець Максимович, більше відомий офіційній владі як учений-природознавець, поїхав до Києва сам. Українця Гоголя, відомого тій же владі як письменника з яскраво виявленою українською тематикою на початковому етапі його творчості, до Києва не пустили. У цьому — трагедія великого таланту великої особистості, яка, відчувши в собі чуття свого національного єства, прагнула повернутися до своїх витоків, але волею політичних обставин щоразу змушена була шукати прояву цього таланту на іншому національному грунті. І — аж до трагічної розв'язки — так його й не знайшла.

Провал Не судилося М. Максимовичеві попрацю-

спробн вати на українській книговидавничій ниві

Шевченка '^! ше ³ одним своїм побратимом за духом і
як видавця долею — Тарасом Шевченком. Хоча на по-

чатку все складалося так добре й ніщо не віщувало такого швидкого наближення драми життя молодого Кобзаря.

Отже, йдеться про Тараса Шевченка як про потенційного співробітника друкарні-літографії імператорського університету Св. Володимира. Цей неординарний факт у біографії генія українського народу справді мав місце. Щоправда, з невідомих причин на нього мало звернули увагу як біографи поета, так і дослідники його творчості. Тому доцільно зупинитися на цьому детальніше.

27 листопада 1846 року, невдовзі після закінчення Імператорської академії мистецтв у Петербурзі, молодий Тарас Шевченко подає прохання на ім'я попечителя Київського

ІІЛУКОВК КНИГОВИДАННЯ

|>о.п> Михайла Максимовича в розвитку наукової книги

навчального округу О. Траскіна. Текст цього маловідомого документа варто навести повністю в перекладі українською мовою:

"Його превосходительству пану попечителю Київського навчального округу, свити його імператорської величності генерал-майору Траскіну від художника Академії Тараса Григор'єва, сина Шевченка

П рош є н іє.

Закінчивши курс навчання в Імператорській Академії мистецтв у класі професора історії Карла Брюллова і присвятивши себе переважно вивченню художньої сторони нашої вітчизни, я бажав би застосувати набуті мною в мистецтві погляди на освіту в цьому молодих людей за тими ж основами, які я засвоїв собі під керівництвом знаменитого мого вчителя. А тому осмілююсь ласкаво просити ваше превосходительство призначити мене на наявну вакансію вчителя малювання в університеті Св. Володимира, де я, окрім викладання живопису, зобов'язуюся виконувати безплатно всі доручення начальства в частині літографування в наявному при університеті літографічному закладі (виділення авт. — М. Т.). При цьому маю честь подати атестат Імператорської Академії художеств.

Художник Т. Шевченко".

На цьому документі читаємо резолюцію п. Траскіна для виконавців: "Передати прохання це міністру разом з поданням Ради і відповіддю про Буяльського".

Через два тижні подібне прохання Шевченко надіслав до Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора Д. Бібікова, який своїм супровідним листом переслав цей документ на ім'я міністра освіти С. Уварова. У зверненні до генерал-губернатора Тарас Григорович просив дозволу на можливе суміщення посади вчителя малювання в університеті і співробітника Київської археографічної комісії, до складу якої він був офіційно зарахований ще в грудні 1845 року.

Справа про призначення Т Шевченка учителем малювання в Київський університет розглядалася довго — майже три місяці. Це пояснюється тим, що на зазначену вакантну посаду претендували, окрім Шевченка, ще кілька кандидатів — академік Й. Габерцеттель з Лондона, художники П. Шлейфер (з рекомендацією ректора Академії мистецтв) і Н. Буяльський. Знаменно, що після ретельного вивчення

всіх документів, поданих кандидатами, міністерство освіти зробило свій вибір на Шевченкові. І це при тому, що незадовго до звернення поета з цього питання до попечителя Київського навчального округу Рада Київського університету схилялася до призначення Шлейфера.

З професійної точки зору переваги Т. Шевченка були очевидні. Адже він вважався одним з кращих учнів самого К. Брюллова — незаперечного на той час малярського авторитету в Росії і за кордоном.

Отож, справа, здавалося, вирішувалася якнайкраще. Підписане 21 лютого 1847 року міністром народної освіти розпорядження про призначення Тараса Шевченка на посаду вчителя малювання Київського університету надійшло до канцелярії попечителя Київського навчального округу 2 березня. В цей час поет, не відаючи ще про таке важливе для його подальшої долі рішення, працював у Седневі, готуючи перевидання свого "Кобзаря". 4 квітня він виїздить до Києва, де на лівому березі Дніпра, нічого не підозрюючи, він потрапляє прямо до рук жандармів. Про викриття Кирило-Мефодіїв-ського братства й арешт його як одного з ініціаторів цієї організації Шевченко довідується вже у слідчій камері.

Так драматично закінчилася тільки-но розпочата захоплююча й багатообіцяюча сторінка життя Тараса Шевченка, пов'язана з його викладацькою роботою в омріяному.ним Київському університеті. І звичайно ж, на цій сторінці немало могло б бути епізодів, пов'язаних із його співпрацею з університетською літографією і друкарнею. Адже саме в той час там друкувалися праці Київської археографічної комісії, співробітником якої він був і за завданнями якої побував у багатьох куточках України. Побачене й пережите художником під час тих поїздок виливалося у хвилюючі сюжети офортів з історичного минулого України. І то були не просто пейзажі, картинки народного побуту. У тих малюнках втілювалася жива душа України, її нещаслива доля і її нездоланна ніким мрія про волю.

Безумовно, працюючи в університеті й маючи нахил до літографського мистецтва, Шевченко з великим задоволенням ілюстрував би книги університетської друкарні своїми літографіями. Якими привабливими і якими "українськими" були б ті наукові видання!..

ІІАУКОВК КНИГОВИДАННЯ

Та — не судилося. Як і у випадку з Миколою Гоголем, через політичні обставини, викликані багаторічним поневоленням України сильнішою Росією, Тарас Шевченко не зміг проявити свого Богом даного таланту на рідній землі, для свого народу. Як не зміг зреалізувати до кінця свої великі видавничі наміри без допомоги побратимів за духом і Михайло Максимович. Хоча за всіляких обставин, незважаючи на постійні перешкоди, постійно прагнув цього.

Студенти Не знайшовши серед колективу побрати-

і видавнича мів за духом і устремліннями, М. Макси-

справа мович прагнув відшукати їх у студент-

ському середовищі. У ґрунтовній "Истории университета Св. Владимира" ординарного професора Віталія Шульгіна (видана в Петербурзі 1860 року) натякається на "українізаційну роботу" ректора серед студентів:

"Професор Максимович постійно викладав студентам обох факультетів історію російської словесності за своїми записками, які склав на основі самих пам'ятників вітчизняної словесності. З особливою любов'ю зупинявся Максимович на творах великоруської і південноруської народної поезії і на "Слові о полку Ігоревім". Окрім того, три чи півтори години на тиждень він використовував для розгляду творів студентів на задані чи ним самим запропоновані теми.... Він захоплював молодь університетську... Він умів передавати слухачам любов до прекрасного і діяти на естетичний розвиток молодих людей. В цьому й полягає велика заслуга Максимовича для молодого університету".

Пряміше й однозначніше про цей напрямок діяльності Максимовича сказано в спогадах В. Піскорського. Серед рукописів, які зберігалися в бібліотеці університету, він виявив значну кількість творів студентів філософського та юридичного факультетів (більше 70), що писалися під час згадуваних В. Шульгіним занять з Максимовичем — у період від 1834 по 1839 рік — часу тимчасового закриття університету за вказівкою царя через студентські заворушення. (Ці твори були передані до рукописного відділу університетсько/бібліотеки самим М. Максимовичем незадовго до його

СМерТІ). •:"•

І'оль Михайла Максимовича її розпитку наукопої книги 2 1 7

"Окремі студентські роботи, — стверджує В. Піскорський, — виявляють сильний інтерес до вивчення минулого Малоросії, проникнуті глибокими симпатіями до народу і традицій України, вираженими в народних малоросійських думах і піснях. У цьому відношенні, як і в багатьох інших, не можна не визнати впливу М. О. Максимовича, який, будучи, як відомо, глибоким знавцем місцевих старожитностей і пристрасним збирачем народних пісень, умів навіювати свої симпатії і своїм учням".

Нині достеменно відомо, що саме ці твори хотів опублікувати Максимович окремою книгою в друкарні. Твори, які були, по суті, предтечею Шевченкового "Кобзаря", народжені в стінах червоного корпусу університету документи Кирило-Мефодіївського братства, інші художні й наукові розвідки українських письменників і вчених з бодай найменшим натяком на українську національну ідею, які згодом жорстоко й несправедливо стали заборонятися цензурою й знищуватися поліційним режимом, про що йтиметься в наступному розділі.

І це при тому, що далеко не всім в університеті — як серед викладачів, так і студентів — подобалося захоплення ректора українською темою, його спонукання до зацікавлення нею молодої зміни.

Що ж до видання творів самих студентів окремими книжками в друкарні університету, то на той час, не без ініціативи ректора Максимовича, це ставало доброю традицією. Для прикладу, в листуванні друкарні з адміністрацією Ніжинського ліцею кн. Безбородька є ціла справа щодо видання окремою книгою дослідження студента цього ліцею Костянтина Трощини "Історія розвитку держави в Росії від часів великого князя Іоанна III до наших днів". Рукопис був удостоєний золотої медалі і, за рішенням керівництва ліцею, поданий до видання в друкарні Київського університету накладом сто примірників, за що ліцей заплатив друкарні 156 рублів 49 копійок.

Видання Однією з перших солідних за обсягом і

власних творів змістом книжок, що побачила світ в уні-

і альманахів верситетській друкарні, стало дослідження

"київського" М. Максимовича "Звідки йде руська земля.

періоду За переказом Несторовоїповісті та за інши-

Поиск по сайту: