Поняття і зміст діяльності щодо протидії та запобігання злочинності

У вітчизняній і зарубіжній законодавчій практиці та юридичній літературі діяльність щодо протистояння злочинності, вжиття заходів, спрямованих на її зменшення, використовуються різні терміни: „попередження”, „профілактика”, „боротьба”, „контроль”, „протидія”, „війна”, „запобігання”, „припинення” тощо. Кожний із термінів викликає наукові дискусії і не оцінюється як достатньо визначений. Ми вважаємо, що за кожним із цих термінів стоїть різний зміст, але найбільш вживаним в сучасній українській кримінологічній літературі, для визначення такої діяльності, є терміни „запобігання” та „протидія”. Але цим термінам надається різне смислове навантаження. Так О.М. Бандурка та Л.М. Давиденко вважають, що термін „протидія” у широкому контексті охоплює й запобігання і слугує для визначення загального впливу на злочинність[1]. А.П. Закалюк дотримується іншої точки зору і вважає, що поняття „боротьба”, „протидія” належать до класу узагальнених, які відтворюють загальну сутність, що полягає у чиненні супротиву і не розкриває сутності запобігання[2].. Ряд авторів вживають в україномовних виданнях такий узагальнюючий російський термін як „попередження” і зазначають, що ці терміни за своєю сутністю є синонімами[3].

Голіна В.В. дає більш вузьке визначення терміну „запобігання”, під яким розуміє специфічний напрям спеціально-кримінологічного попередження, що складається із сукупності заходів, спрямованих на окремі групи та конкретних осіб, які виконують злочинні наміри, замислюють вчинення злочинів і позитивно сприймають злочинний спосіб життя, з метою дискредитування злочинної поведінки, відмови від злочинної мотивації та наміру, або продовження злочинної діяльності. Іншими словами – це робота по виявленню осіб, які мають намір учинити злочин, з метою недопущення реалізації цих намірів у кримінальні дії[4].

Ми не поділяємо позиції тих авторів, які у концептуальному плані вважають „що термін боротьба” найбільшою мірою відповідає сутності характеристики тих заходів, які держава застосовує, щоб протистояти проявам злочинності[5]. Так, дійсно в історичному контексті суспільство завжди вело боротьбу зі злочинами, використовуючи при цьому спеціальні озброєні загони, підрозділи поліції (міліції), армійські формування, застосовуючи суворі кримінальні санкції: фізична розправа, катування, а також інших заходи позасудового державного примусу. Але ці заходи були спрямовані на боротьбу зі злочинцями, а не зі злочинністю як соціальним явищем. Об’єктивно вони не могли вирішити багатьох завдань протидії злочинності, застосовуючи лише репресивні заходи державного примусу. Виходячи з наведеного, вважаємо, що терміни „боротьба”, „війна” більшою мірою визначають репресивний підхід у сфері протидії злочинності з боку держави і є більш вузьким напрямком протидії. Але ці терміни також мають право на існування щодо характеристики заходів, які застосовуються до особливо небезпечних злочинців, що вчинюють особливо тяжкі злочини. У зв’язку з цим, ми підтримуємо точку зору тих авторів, які вважають, що терміни „боротьба”, „війна” зі злочинністю не розкривають сутності діяльності, яку суспільство та держава ведуть щодо злочинності. Таку діяльність потрібно окреслювати функціями протидії та запобігання злочинності[6]. При цьому зі змістовної сторони термін „протидія” охоплює собою два напрямки впливу на злочинність: кримінально-правовий і кримінологічний.

Що стосується вживання терміну „контроль над злочинністю”, який отримав широке поширення у західних країнах, особливо у США, слід зазначити, що цей „аморфний” термін не прижився у вітчизняній кримінології. Але деякі вчені використовують його у значенні „протидія”[7].

Таким чином, термін „протидія злочинності” являє собою складне, збірне поняття, в якому відображається теорія і практика специфічної державно-управлінської діяльності і приватних ініціатив, спрямованих на недопущення вчинення злочинів, усунення їх причини і умов, переривання злочинної діяльності на різних стадіях її розвитку і здійснення, притягнення винних до кримінальної відповідальності і покарання. Запобігання злочинності – це один із напрямків протидії, що безпосередньо спрямований на усунення причин і умов вчинення конкретних злочинів.

Ідея про головну роль запобіжної діяльності над заходами кримінальної репресії виникла ще в глибокій давнині. Однак реалізуватися ця ідея не змогла, в зв’язку з відсутністю соціальних передумов для цього. В історії людства аж до початку XX сторіччя, а в багатьох країнах і до цього часу, головне місце займали заходи кримінальної репресії. І тільки в середині XVIII сторіччя, в епоху Просвітництва, ця ідея стала пробивати собі дорогу до соціального життя. Монтеск’є у відомому філософсько-правовому трактаті «Про Дух законів» висунув положення про те, що добрий законодавець повинен піклуватися не стільки про покарання, скільки про запобігання злочинам, він повинен не стільки карати, скільки вдосконалювати нрави. Вольтер висловив думку про те, що запобігання злочинам і є істиною юриспруденції. Видатний криміналіст Чезаре Бекарія писав: „Краще запобігати злочинам, ніж карати. В цьому мета всякого доброго законодавства, яке є мистецтвом вести людей до можливо більшого щастя, або можливо меншого нещастя, якщо вести мову про загальний підсумок добра і зла в житті”[8].

І лише з розвитком капіталістичних відносин теорія протидії та запобігання злочинам із ідеальної конструкції стала переростати в цілісну систему знань та реалізовуватися в практиці діяльності держав у сфері боротьби зі злочинністю.

Таким чином, протидія та запобігання злочинності у буквальному розумінні означають діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Це така діяльність, функціональний зміст та мета якої полягає у перешкоджанні дії детермінантів злочинності та її проявів, передусім причин і умов останніх через обмеження, нейтралізацію, а за можливістю – усунення їхньої дії. В залежності від стадії застосування запобіжних заходів вони поділяються на заходи: 1) профілактики; 2) відвернення; 3) припинення.

Що стосується терміну „профілактика”, то під цим терміном в кримінологічній літературі і на практиці розуміється цілеспрямована діяльність щодо своєчасного запобігання порушенням будь-яких суспільних норм, усунення причин, що породжують ці порушення. Існують різноманітні напрями соціальної профілактики: санітарна, технічна, медична, ветеринарна, правова (профілактики правопорушень і злочинів) тощо[9]. До правової профілактики відносяться: профілактика дисциплінарних, адміністративних, цивільно-правових правопорушень і профілактика злочинів (кримінологічна, кримінально-правова, криміналістична, пенітенціарна)[10].

Відвернення злочинів – це сукупність заходів, спрямованих на окремі групи або конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину; усунення криміногенних факторів, які обумовлюють формування злочинного мотиву до початку виконання злочину.

Припинення злочинних проявів визначається як сукупність заходів, спрямованих на недопущення завершення розпочатого злочину.

Таким чином, теорія протидії та запобігання злочинності, як різновид соціально-профілактичної діяльності, охоплює собою заходи, які спрямовуються на обмеження дії факторів, причин та умов злочинності і притягнення винних до кримінальної відповідальності. Вона є складовою предмета кримінології і визначає головне завдання цієї науки – теоретично обґрунтувати і розробляти пропозиції щодо протидії злочинності.

Поиск по сайту: