Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце

Гегеля. Один з основних розробників теорії соціальної дер­жави німецький державознавець Лорен фон Штейн виходив з того, що завданням такої держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а також створення умов для піднесення бідних і слабких класів до рівня багатих і сильних. Держава, вважав він, повинна втручатися в еко­номічне життя суспільства з метою перерозподілу доходів на користь трудящих та зниження соціальної нерівності.

Найбільш повно концепцію соціальної держави обґрунту­вав наприкінці XIX ст. відомий німецький економіст А. Ваг-нер. Він охарактеризував шляхи перетворення буржуазної держави на державу «загального благоденства», яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціальної держави¹.

Після завершення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основних положень про неї до рівня конститу­ційних норм. Поняття «соціальна держава» дістало своє за­кріплення у Конституції ФРН 1949 р., Конституції Франції 1949 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях бага­тьох інших держав.

Переважна більшість сучасних держав визначає у своїх Основних Законах місце і роль держави у регулюванні спра­ведливого розподілу доходів між працею і капіталом, у забез­печенні рівності і свободи громадян та турботи імущих та працюючих про неімущих і непрацюючих, для досягнення соціального миру і злагоди у суспільстві.

Основний Закон нашої держави у ст. 1 проголошує Ук­раїну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. При цьому наголошується, що люди­на, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед

¹ Волгин Н. А. Грищенко Н. Н„ Шаркон Ф. И. Социальное государство: Учебник. —
М.: Дашков и К°, 2003. — С. 42-43. ■'* •

_____ 1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком нашої держави. Отже, основною метою соціальної держави є макси­мальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і ду­ховних потреб громадян, послідовне підвищення рівня жит­тя усього населення та зниження соціальної нерівності, ство­рення максимальних можливостей для доступу до основних соціальних благ — якісної освіти, медичного і соціального обслуговування тощо.

Ідея соціальної держави з її орієнтацією на розвиток лю­дини, створення для неї гідних умов для життя дістали своє закріплення й у нормах Загальної декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1948 р. У ній, зокрема, наголошується, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності і кожна людина повин­на мати усі права і свободи, проголошені у Декларації, без будь-яких обмежень.

Такими правами є, зокрема, визначені у ст. б Декларації економічні, соціальні та культурні права людини, у тому числі і право на соціальне забезпечення, на працю і вільний вибір роботи, на життєвий рівень, необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя, на освіту, на участь у культурному житті тощо.

Ці ж права пізніше були відтворені й у інших важливих міжнародно-правових актах світового та європейського рівня: Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966), Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961) та Переглянутій соціальній хартії (Рада Європи, 1996).

Конституція України у розділі другому проголосила ос­новні права і свободи людини та громадянина, у тому числі й у соціальній сфері. При цьому ст. 22 Основного Закону наго­лошує, що всі ці права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними, а здійснення їх гарантується державою.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим са­мим визначила для себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод громадян, а й взяла зо­бов'язання забезпечити їх здійснення та реалізацію в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціаль­них прав і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що представляє собою систему адмі­ністративно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і сво­бод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов'язки для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу об'єктивних об­ставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як по­тенційно слабшу ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників, гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати праці. Осо­бам, що втратили роботу і не можуть самостійно працевлаш-туватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба, каліцтво) втратили працездатність, держа­ва зобов'язується забезпечити виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої соціаль­ні права на освіту, охорону здоров'я, житло. Отже, здійсню­ючи притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний захист своїх громадян у сфері суспіль­них відносин.

Соціальний захист є одним з головних завдань соціальної держави. Більше того, соціальний захист особи має відно­шення і до такої категорії, як мораль. Вважається, що з огля­ду на стан соціальної захищеності особи у суспільстві визна-

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та Тіроль у забезпеченні...

чаються його моральні засади, тобто соціальний захист є своєрідним критерієм зрілості суспільства і самої держави.

Соціальний захист у широкому значенні цього терміна яв­ляє собою окрему ланку суспільних відносин, що існують у державно організованому суспільстві з метою забезпечення достатніх можливостей особи для її всебічного розвитку та нормальної життєдіяльності. Як об'єкт правового забезпе­чення, ця сфера суспільних відносин є предметом регулюван­ня різних галузей права — адміністративного, трудового, екологічного, соціального забезпечення, судового та ін. І Суб'єктами соціального захисту виступають усі громадяни, а \ не лише ті, що в силу об'єктивних обставин втратили роботу (безробітні), пенсіонери, хворі, інваліди тощо. Проголошую­чи, наприклад, право громадян на безпечне і здорове довкілля (ст. 50 Конституції України), держава тим самим гарантує соціальний захист кожному громадянинові, а не тільки тим, що постраждали внаслідок техногенних катаст­роф. Або ж, створюючи можливості здобуття освіти своїм громадянам, держава піклується про кожного з них, забезпе­чуючи гарантії соціального захисту права на освіту (ст. 53 Конституції України).

Соціального захисту потребують особи, які працюють, займаються підприємницькою діяльністю, служать у війсь­ку, правоохоронних органах тощо. У разі порушення закон­них прав і свобод людини держава гарантує соціальний за­хист ними своїх прав шляхом звернення до суду, до Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини і навіть до відповідних міжнародних судових установ чи до інших ор­ганів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Отже, соціальний захист є поняттям досить містким та широким на відміну від іншого терміна, яким доводиться оперувати при характеристиці соціального захисту як систе­ми суспільних відносин і який має своє власне значення та зміст. Йдеться про поняття соціального забезпечення.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце- _________________

Термін «соціальне забезпечення* вважається більш поши­реним та відомим, аніж попереднє поняття — «соціальний захист». Досить часто і на практиці, і в літературі ці два по­няття ототожнюються, що є, однак, не зовсім правильним. Насправді ми маємо справу з двома різними за змістом по­няттями, які опосередковують собою дещо відмінні між со­бою суспільні явища, котрі співвідносяться як частина і ціле.

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне забезпечення». Зокрема, воно розглядається як: форма розподілу, що гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагоро­ду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи годувальника¹; система матеріального забезпечення і обслу­говування громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок втрати годувальника, виховання ді­тей та в інших випадках, передбачених законодавством²; спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою ви­рівнювання їхніх особистих доходів у разі настання соціаль­них ризиків за рахунок засобів цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою для підтри­мання їх повноцінного соціального статусу³.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного по­рядку трактується доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою розподілу матеріальних благ. Очевидно, що такий неоднозначний підхід до визначен­ня одного й того ж поняття не може вважатися прийнятним для подальшого його з'ясування і характеристики як об'єкта правового регулювання. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення знаходимо у працях Н. Б. Болоті-

¹ Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР. — М.,

1986. —С. 22.

² Батшин К. С. Право социального обеспечения. Общая часть: Учебное пособие. —

М., 1998. —С. 7.

³ Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения России: Учебник. —

М.:Изд-во БЕК, 2001. —С. 15.

_____ 1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

ної. Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, со­ціального утримання, обслуговування, надання медичної до­помоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втра­тили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть ма­теріально забезпечити себе та своїх утриманців»¹.

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо роз­поділу матеріальних благ поміж особами, які цього потребу­ють в силу об'єктивних обставин, про що йдеться у поперед­ніх визначеннях соціального забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних від­носин та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми ор­ганізаційними та правовими заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не здійснює своєї со­ціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло, що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямо­вана на забезпечення соціальних прав та інтересів інших не­одмінних суб'єктів соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини передбача­ють наявність взаємних прав і обов'язків суб'єктів з приводу матеріального забезпечення осіб, які в силу об'єктивних об­ставин втратили роботу, здоров'я, працездатність, а разом — і засоби до існування та не можуть себе матеріально забезпе­чити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдя­ки здійсненню державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу суспільних відносин, то соціальне

¹ Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема тер­мінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце.-

1.1. Соціальна сумність сучасної держава та їіроль у забезпеченні...

забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і окремий вид суспільних соціально-захисних відно­син, які дістали назву соціально-забезпечувальні відносини і стали об'єктом правового регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право гро­мадян нашої держави на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати годуваль­ника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відно­сить соціальне забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що традиційно розглядаються у на­уковій та навчальній літературі саме як різновиди соціально­го забезпечення. Однак для повного і об'єктивного визначен­ня соціального забезпечення важливе значення має і друга частина цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що «це право гарантується загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними*. А от­же, соціальне забезпечення — це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта, спрямовані на матеріаль­ну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам, безробіт­ним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців, найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян. Тобто, якщо визначати відно­сини соціального забезпечення, то норма ст. 46 Основного За­кону України цілком адекватно відображає сутність цих суспільних відносин, з відповідними суб'єктами, об'єктами та характером змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види соціального захисту: медична допо-

мога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека, обов'язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему суспільних відносин для створення завдяки ме­режі соціального страхування, бюджету та іншого фінансу­вання достатніх умов для життя і діяльності осіб, які з неза­лежних від них обставин втратили засоби до існування.

Визначення соціального забезпечення саме як системи суспільних відносин має не лише теоретичне, а й важливе при­кладне значення. З огляду на необхідність створення належ­них гарантій додержання прав громадян у сфері соціального захисту населення соціальне забезпечення як самостійний вид суспільних відносин об'єктивно потребує своєї законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно стає об'єктом право­вого регулювання. У правничій літературі такі відносини дістали назву соціально-забезпечувальні відносини.

Теоретичні засади формування системи соціально-забез-печувальних відносин вперше дослідив В. С. Андрєєв. У 1966 р. він, з огляду на тоді ще радянську систему соціаль­ного забезпечення, обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди; 4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку¹.

Згодом у галузевій правовій літературі з'явилось декілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечуваль­них відносин, кожна з яких доводила необхідність форму­вання на їх основі окремої галузі права. Найбільш відомими вважаються чотири концепції: непрацездатності, соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціаль­ного ризику.

Андрєєв В. С. Конституционньїе основьі советского права социального обеспе-чения // Вопросьі теории и практики социального обеспечения. — М.: НИЙ труда, 1978. — С. 7-8.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце— ____________

Автори концепції непрацездатності В. С. Андрєєв, Я. М. Фо­тель виходили з того, що відносини соціального забезпечен­ня — це відносини щодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. Не­працездатність розглядалась ними як неспроможність люди­ни самостійно здійснювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров'я, за віком та з інших причин.

Ця концепція була однією з найперших, а тому цілком за­кономірно, що в сучасних умовах вона не зовсім повно відоб­ражає систему соціально-забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів також здійснюється фінансу­вання соціальних виплат і працездатним громадянам. Зокре­ма, ця теорія залишає поза сферою соціально-забезпечуваль­них відносин ті з них, що стосуються забезпечення сімей з дітьми державними допомогами; надання населенню суб­сидій, матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям, допомоги по безробіттю тощо.

Концепція соціальноїаліментарності (А. Д. Зайкін, Р. І. Іва­нова) базується на тому, що соціально-забезпечувальні відно­сини мають аліментарний характер, тобто матеріальне забез­печення та послуги за рахунок державних позабюджетних фондів соціального призначення, державного чи місцевих бюджетів здійснюється безоплатно та поза зв'язком з трудо­вою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалент-но, але з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи част­ково нееквівалентно, як правило, на недоговірній основі.

Незважаючи на те, що соціальна аліментарність все ще є переважаючою, вона тим не менше не може бути визначаль­ною ознакою соціально-забезпечувальних відносин, а тому її не можна покласти в основу виокремлення останніх з-поміж інших суспільних відносин соціального захисту. Спираю­чись на концепцію соціальної аліментарності, не можна обґрунтувати, наприклад, природу відносин по наданню дер­жавних допомог та відносин у сфері державної форми на­вчання.

_____ 1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні...

За концепцією індивідуальної форми розподілу (В. Ш. Шай-хатдінов) відносинами соціального забезпечення вважаються нідносини щодо безпосереднього матеріального (грошового) набезпечення конкретного громадянина (наприклад, надання пенсії). Але таке обґрунтування відносин соціального забезпечення теж не беззаперечне. Індивідуальна форма розподілу не може бути визначальною при з'ясуванні соціально-забезпечувальних відносин, оскільки одним із видів соціального забезпечення вважається також соціальне обслуговування. А воно зазвичай передбачає колективні форми споживання соціальних фондів (сюди належать: соціальне обслуговування громадян у будинках-інтернатах, будинках для людей похилого віку тощо), а отже, зрозуміло, що форма споживання (індивідуальна чи колективна) не може бути визначальною при виділенні соціально-забезпечу­вальних правовідносин.

І, нарешті, остання концепція визначення соціально-забез­печувальних відносин базується на доволі поширеній тепер теорії соціального ризику. Більшість вчених у сучасній галу­зевій літературі (Н. Б. Болотіна, О. Є. Мачульська, В. Д. Роїк) вважають, що саме соціальні ризики — події, внаслідок яких особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї об­ставини¹, є тим визначальним критерієм, завдяки якому можна найбільш повно і об'єктивно окреслити сферу соціаль­но-забезпечувальних відносин.

Такий підхід до визначення соціально-забезпечувальних відносин, з огляду на об'єктивний характер тих критеріїв (соціальні ризики), які покладені в основу виникнення у осо­би права на соціальне забезпечення, можна вважати най­більш прийнятним для характеристики одного з важливих видів суспільних відносин, що складаються у сфері соціаль­ного захисту населення. Разом з тим, потрібно мати на увазі, що соціальне забезпечення як суспільні відносини щодо ма­теріальної підтримки осіб, які зазнали соціального ризику

¹ Детальніше про соціальні ризики див. у розділі 6 цього навчального посібника^* ¹

Ро зділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

(події), полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соціальних послуг, в основі свого існування мають конкрет­ні, визначені законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин виступають, крім того, спеціалізовані стра­хові фонди, державні органи, комунальні та приватні закла­ди, що покликані надавати допомогу та догляд таким особам. Тому соціально-забезпечувальні відносини не можна визна­чати лише з огляду на соціальні ризики, які лежать в основі виникнення у особи права на соціальне забезпечення. Фак­тично такі відносини матимуть місце при здійсненні (ре­алізації) особою цього права на соціальне забезпечення.

Поиск по сайту: