Предмет права соціального забезпечення

Відомо, що право як система загальнообов'язкових норм існує для врегулювання відносин, які об'єктивно складають­ся у соціально-організованому суспільстві між людьми, дер­жавними органами, юридичними особами та іншими їх учас­никами. Тим не менше, право не може і не повинно регулю­вати всі без винятку відносини чи соціальні стосунки членів суспільства. Чимало з них впорядковується за допомогою інших соціальних норм і правил, котрі є відмінними від пра­вових норм. До таких належать звичаєві норми, норми мо­ралі, корпоративні правила тощо. Тобто на кожному кон­кретному етапі розвитку суспільства сфера застосування правових норм для регулювання суспільних відносин може змінюватися. Більше того, самі суспільні відносини є доволі динамічним соціальним явищем. Одні з них існують від заро­дження соціально-організованого суспільства і до його най­вищих форм розвитку, інші — зникають після спливу певно­го часу, а ще інші, навпаки, — з'являються на більш пізніх етапах розвитку суспільства. Саме до останніх можна зара­хувати відносини щодо соціального захисту, які достатньо виразно постали лише з появою ринкових капіталістичних відносин і необхідністю використання найманої праці. У зв'язку з цим виникла потреба впорядкувати стосунки між капіталом та трудящими, і держава взяла на себе обов'язок

1.2. Предмет права соціального забезпечення

оахисту інтересів слабшої ланки цих відносин — найманих працівників.

Суспільні інтереси, які і є тими рушіями, що визначають потреби суспільного розвитку, значно пізніше, вже у XX ст., зумовили необхідність появи у системі відносин соціального захисту окремого їх різновиду — відносин соціального забез­печення. І цілком закономірно, що ці відносини так само по­требували свого юридичного впорядкування, тобто підпада­ли під сферу правового регулювання. їх правовий характер не лише досить виразно проявлявся в індивідуальних інтере­сах членів суспільства, а й відображав загальносоціальні інтереси. При цьому взаємні інтереси учасників цих відно­син могли найбільш повно реалізуватися за умови, коли ко­жен із них погоджувався на певне ущемлення власних інте­ресів заради задоволення інтересів іншого. Крім того, згода учасників відносин соціального забезпечення виконувати певні правила, з огляду на "їх обов'язковість, у разі не­обхідності може бути посилена застосуванням державного примусу.

Якщо врахувати, що завдяки цим ознакам визначається сфера правового регулювання, то зрозуміло, що відносини соціального забезпечення виступають об'єктом нормативно­го впливу і формують таким чином предмет окремої галузі права — права соціального забезпечення.

Про право соціального забезпечення як самостійну галузь права почали згадувати в середині 60-х років минулого століття. Вважається, що на теренах колишнього Радянсько­го Союзу найбільш повно ідею самостійності цієї галузі обґрунтував В. С. Андрєєв¹.

За останні півстоліття відносини соціального забезпечен­ня зазнали суттєвих змін, і закономірно, що це не могло не позначитися на визначенні предмета права соціального за­безпечення. Ці відносини набули ще більш вираженого соціального характеру. На зміну планово-розподільчій си-

Болотіна Н.Б. Вказ. праця.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

стемі матеріального забезпечення непрацездатних та членів їх сімей, де провідну роль відігравала держава в особі своїх уповноважених органів, прийшли нові, більш сучасні форми соціального захисту прав громадян, які базуються на со­ціальному страхуванні. Останнє передбачає активну участь у фінансуванні соціальних виплат не лише держави, а й робо­тодавців та самих найманих працівників. Відповідно, право соціального забезпечення як самостійна галузь ще міцніше утвердилось на чільних позиціях системи права України.

При визначенні предмета права соціального забезпечення необхідно мати на увазі, що крім соціально-забезпечуваль­них відносин, які за своїм складом не є однорідними, до сфе­ри правового регулювання цієї галузі входять ще деякі са­мостійні види суспільних відносин, які покликані забезпечи­ти існування соціально-забезпечувальних відносин. Такими, зокрема, є соціально-страхові відносини та відносини, пов'язані із встановленням юридичних фактів, що є підста­вою для реалізації особою права на соціальне забезпечення. Останні прийнято називати процедурними відносинами.

Процедурними відносинами у сфері соціального забезпе­чення вважаються такі відносини, які виникають та існують при визначенні і встановленні юридичних фактів, що є не­обхідними для існування матеріальних відносин соціального забезпечення.

Окрім процедурних відносин, деякі вчені до предмета пра­ва соціального забезпечення включають також відносини процесуального характеру, які виникають при захисті права на соціальне забезпечення у судах¹. Та очевидно, що процесу­альні відносини з приводу захисту права на пенсію, ма­теріальну допомогу чи інший вид соціального забезпечення за своїм характером нічим особливим не відрізняються, на­приклад, від аналогічних відносин щодо захисту у суді тру­дових прав. А тому за своєю юридичною природою такі відно-

^ЗахаровМ. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 66.

1.2. Предмет права соціального забезпечення

сини, напевно, все ж мають знайти місце у системі відпо­відних процесуальних галузей права.

Що ж до процедурних відносин, то їх значення для пред­мета права соціального забезпечення є досить вагомим. Адже порушення процедури при встановленні юридичних фактів, необхідних для виникнення матеріальних відносин, може призвести до відмови у призначенні того чи іншого виду соціального забезпечення.

Процедурні відносини за своїм характером подібні до процесуальних відносин, оскільки передбачають певний порядок послідовних дій, спрямованих на встановлення обставин, що мають істотне значення для функціонування фактичних матеріальних відносин. Процес з'ясування відпо­відних обставин передбачає дотримання певної процедури при встановленні юридичних фактів. Однак процедура для процесу — це лише засіб досягнення очікуваного результату. Тому процесуальні відносини передбачають існування пев­них обов'язкових стадій розгляду справи, кожна з яких відбувається за встановленою процедурою. Послідовність до­тримання порядку вирішення справи за усіма стадіями є неодмінною умовою процесуальних відносин. Крім того, на котрійсь із стадій цих відносин обов'язково повинен з'явити­ся суд як основний їх учасник.

Що стосується процедурних відносин, в тому числі й у Сфері соціального забезпечення, то вони зазвичай не містять якихось визначених стадій, передбачають спрощений поря­док встановлення фактів, і оцінка їх здійснюється не судом, а іншими уповноваженими на те органами. Тому процедурні відносини (а вони є характерними і для адміністративного, земельного, трудового та деяких інших галузей права) допов­нюють переважно систему матеріальних відносин, які фор­мують предмет відповідної галузі права. Отже, процедурні відносини щодо встановлення юридичних фактів та ре­алізації права на соціальне забезпечення належать до пред­мета права соціального забезпечення і доповнюють тим са-

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

мим соціально-забезпечувальні відносини, що, як вже було зазначено, становлять основу предмета цієї галузі.

Важливу роль у структурі предмета права соціального за­безпечення відіграють соціально-страхові відносини. Вони традиційно доповнювали соціально-забезпечувальні відноси­ни, але фактично тільки з кінця минулого століття їм, як і належить, було надано у нашій державі статус відносин соціального захисту. Після ухвалення 14 січня 1998 р. Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування та низки законів щодо соціального страхування¹ окремих видів соціального забезпечення² соціально-страхові відносини стали невід'ємною частиною предмета вітчизняного права соціального забезпечення.

Соціально-страховими вважаються відносини, які існу­ють у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, щодо організації соціального страхування, утворення соціальних страхових фондів, формування коштів останніх та розподілу цих коштів між особами, котрі потре­бують соціального забезпечення.

Дуже часто соціально-страхові відносини за своїм харак­тером нагадують фінансові чи адміністративні відносини (си­стема загальнообов'язкових зборів на соціальне страхуван­ня, управління фондами загальнообов'язкового соціального страхування тощо). Однак юридична природа цих відносин така, що ефективності правового регулювання у сфері за­гальнообов'язкового державного соціального страхування можна об'єктивно досягти лише за умови належності їх до сфери права соціального забезпечення.

Галузевий характер соціально-страхових відносин не менш виразно проявляється і в тому, що їх існування зумов­лено необхідністю створення достатніх можливостей для

1.2. Предмет права соціального забезпечення

реалізації громадянами свого конституційного права на соціальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасо­вої втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто ці відносини логічно доповню­ють соціально-забезпечувальні відносини.

Існує, щоправда, проблема із визначенням юридичної природи відносин, що складаються у сфері недержавного соціального страхування. Суб'єктами такого страхування виступають приватні пенсійні фонди, недержавні соціальні заклади, роботодавці, фізичні особи. Держава ж, яка на за­конодавчому рівні встановлює недержавне пенсійне страху­вання чи страхування від нещасного випадку, бере під свій контроль діяльність таких страхових фондів і тим самим стає учасником відповідних відносин. Тому відносини недер­жавного соціального страхування мають подвійний харак­тер: за винятком тієї їх частини, що належить до сфери цивільного права, решта стосується предмета права соціаль­ного забезпечення.

Як уже зазначалося, соціально-забезпечувальні відноси­ни, що виступають основою (ядром) предмета права соціаль­ного забезпечення, теж не є однорідними і поділяються на декілька відносно самостійних видів суспільних відносин. Спільним, що їх об'єднує в одну групу і завдяки чому вони розглядаються як єдиний вид суспільних стосунків, є визна­чені законом соціальні ризики, з настанням яких у особи ви­никає право на соціальне забезпечення¹.

Зміст права на соціальний захист, що проголошується у ст. 46 Конституції України, дає підстави для виділення у структурі соціально-забезпечувальних відносин трьох окре­мих їх різновидів: пенсійних відносин; відносин щодо надан-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 121.

² Закони України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на

випадок безробіття», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Соціальні ризики також лежать в основі виникнення права на медичну допомогу та деяких інших соціально-економічних прав {права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди). Але відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією громадянами цих прав, автори схильні віднести до предмета медичного та екологічного права. Детальніше про це див. у наступних розділах цього навчального посібника.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... ____________

ня матеріальних допомог та відносин щодо надання соціаль­них послуг.

Необхідно зазначити, що кожен із цих різновидів соціаль­но-забезпечувальних відносин може бути поділений на певні підвиди, а в структурі останніх можна виділити ще дрібніші, але порівняно самостійні групи суспільних відносин.

Пенсійні відносини поділяються, зокрема, на відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального стра­хування та відносини щодо пенсійного забезпечення з дер­жавного бюджету, яке застосовується до окремих категорій громадян.

Відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального страхування являють собою сукупність таких відносин, як: відносини щодо пенсій за віком, по інвалід­ності, у зв'язку із втратою годувальника.

Серед відносин щодо надання матеріальних допомог мож­на виділити: відносини, пов'язані з наданням допомог у зв'язку з безробіттям; відносини щодо надання допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; відносини щодо за­безпечення допомогами сімей, які мають дітей; відносини з приводу надання допомог на поховання та ін.

Таке доволі багате розмаїття відносин соціального забез­печення або, як зазвичай їх називають, — соціально-забезпе­чувальних відносин, не впливає на характер їх правової при­роди, яка зумовлена сутністю соціального захисту громадян як одного з обов'язків і завдань соціальної держави. Разом з відносинами соціального страхування та процедурними відносинами вони становлять якісно однорідну групу суспільних відносин, що існують у життєво важливій сфері суспільства і формують тим самим предмет правового регу­лювання самостійної галузі права — права соціального забез­печення.

Отже, предметом права соціального забезпечення є ком­плекс якісно однорідних суспільних відносин, що існують у сфері соціального забезпечення осіб, які зазнали соціаль­ного ризику (соціально-забезпечувальні відносини), а та-

І

1.3. Методи права соціального забезпечення

кож пов'язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

1.3. Методи права соціального забезпечення

Важливе значення для характеристики будь-якої галузі права, крім предмета правового регулювання, має і метод, тобто специфічний спосіб впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини. Зазвичай такий вплив здійснюється за допомогою правових норм та інших юридич­них засобів¹. Вважається, що метод, так само як і предмет, є визначальними критеріями, які впливають на побудову си­стеми права, оскільки з їх допомогою можна відмежувати од­ну галузь права від іншої. Та насправді ці два чинники не є рівнозначними для об'єднання юридичних норм в окрему га­лузь. Основна роль належить предмету правового регулюван­ня. Він є первинним і визначальним критерієм поділу систе­ми права і формування галузі права. Метод, на відміну від предмета, — всього лиш додатковий критерій. Він є похід­ним від предмета, визначається характером суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання, і значною мірою залежить від законодавця, який, фіксуючи у Правових нормах різні за своїм значенням приписи, визначає способи впливу на поведінку людей та інших учасників суспільних відносин.

Проте більш суттєво на характер методу впливають самі суспільні відносини, які формують предмет регулювання. Наприклад, при рівноправності учасників відносин викорис­товується один метод правового регулювання, а якщо у відносинах учасники є нерівними і один з них має владні по­вноваження щодо іншого — метод регулювання відріз­няється від попереднього.

У теорії права, у зв'язку з цим, виділяють два основні ме­тоди правового регулювання: диспозитивний та імператив­ний.

¹ І'абінович, 17. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2001. —С. 119.

!

Розділ 1. Поняття права соціа льного забезпечення та його місце... _________________

Диспозитивний (децентралізований) метод передбачає взаємну координацію цілей та інтересів учасників суспіль­них відносин. Він характерний для галузей права, що нале­жать до сфери приватного права.

Імперативний (централізований) метод регулювання суспільних відносин базується на субординації учасників цих відносин. Завдяки йому регулюються відносини, у яких пріоритетними визнано загальносоціальні інтереси. У дер­жавно-організованому суспільстві загальносоціальні інтере­си виражає передусім держава, яка здійснює централізоване управління соціальними процесами. Вона наділяє учасників цих відносин владними повноваженнями, які вони викорис­товують в інтересах усього суспільства.

Вже із загальної характеристики цих двох методів, що їх прийнято виділяти в теорії права, стає зрозумілим, що озна­ки, які характеризують імперативний метод, найбільше відповідають сутності соціально-забезпечувальних відносин. Тому цілком закономірно, що саме імперативний метод вико­ристовується правом соціального забезпечення для врегулю­вання тих суспільних відносин, що формують його предмет.

Однак не можна обмежитися лише констатацією того, що методом права соціального забезпечення є імперативний ме­тод, оскільки його характеристика при цьому буде неповною. Адже методів правового регулювання існує лише два, а галу­зей права — понад півтора десятка і кожна з них формується на базі певної групи достатньо самостійних суспільних відно­син, що різняться і за змістом, і за суб'єктним складом, і за іншими ознаками. За цих умов не менш важливим для ефек­тивності правового регулювання є спосіб впливу на суспільні відносини, який застосовує законодавець.

Розрізняють три основні способи поведінки учасників суспільних відносин: чинити тільки так (припис); так не чи­нити (заборона); чинити так, як вважають за потрібне (дозвіл)¹. Кожен із цих способів поведінки знаходить своє

'Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 96.

1.3. Методи права соціального забезпечення

відображення у нормі права, яка визначає вчинки учасників суспільних відносин. І залежно від набору комбінацій зазна­чених способів та від того, які з них переважають у правових нормах, визначається метод правового регулювання. Напри­клад, для імперативного методу характерним є переважання приписів, а для диспозитивного — дозволів. Спосіб заборон може проявлятися і у першому, і в другому випадках і тим самим впливати на специфіку методу окремої галузі права.

Загалом, імперативний та диспозитивний методи застосо­вуються у поєднанні і є фактично наскрізними для усіх галу­зей права. Тим не менше, як зауважує С. С. Алексєєв, «галу­зеві методи не можна звести до найпростіших прийомів. Кожен галузевий метод як складне, багатогранне правове ивище виражає особливий юридичний режим регулювання, який існує лише у конкретному нормативному матеріалі і тісно пов'язаний з відповідною групою суспільних відно­син — предметом правового регулювання»¹. Тому для харак­теристики методу кожної конкретної галузі застосовують до­даткові юридичні ознаки, завдяки яким проявляється специфіка тих суспільних відносин, які формують її пред­мет. Такими ознаками є: характер юридичних фактів, що ви­ступають підставами для виникнення правових відносин; правове становище суб'єктів правовідносин; характер вста­новлення прав та обов'язків; характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань (санкції).

Передбачаючи загалом імперативний характер методу права соціального забезпечення, в якому переважають нор-ми-приписи, поглянемо, яким чином впливають на спе­цифіку методу додаткові ознаки. При цьому не варто забува­ти, що предмет права соціального забезпечення формують декілька видів самостійних відносин: соціально-забезпечу-иальні, соціально-страхові та процедурні. А тому названі ознаки можуть по-різному проявлятися щодо кожного із них

' Алексєєв С7с. Теория права. — X.: Изд-во БЕК, 1994. — С. 157.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... ________________

і тим самим комплексно впливати на специфіку методу пра­вового регулювання.

Характер юридичних фактів, що виступають підставами для виникнення правових відносин¹.

Найбільш суттєво ця ознака методу проявляється стосовно соціально-забезпечувальних правовідносин, які становлять ядро предмета. І це, зрештою, характеризує усі галузі со­ціального права. В основі правовідносин за правом соціально­го забезпечення лежать соціальні права людини. Вони хоч і не породжують безпосередні правовідносини, але саме факт юридичного проголошення цих прав презюмує появу в пер­спективі правовідносин щодо кожного з них. Тобто держава, встановлюючи в імперативному порядку приписи — гаранту­вати, надати, сплатити, забезпечити тощо, визначає спосіб реалізації громадянами своїх прав на соціальне забезпечення.

Ще однією обставиною, яка досить суттєво впливає на ха­рактер методу права соціального забезпечення, є те, що ре­алізація права на соціальний захист можлива, як правило, тільки з настанням обставин, незалежних, як правило, від волі людини (подій), так званих соціальних ризиків — смерті, каліцтва, хвороби, втрати роботи та ін. Але ці соціальні ризики не породжують фактичних правовідносин. Вони лише є підставою для звернення заінтересованої особи до уповноважених органів про призначення їй відповідного виду соціального забезпечення. Без такого звернення особи матеріальне забезпечення не надаватиметься. І, нарешті, за­вершальною ланкою у цій низці обставин, яка стане підста­вою для виникнення відносин соціального забезпечення, є

¹ Відзначаючи цю ознаку методу правового регулювання (юридичні факти), деякі вчені акцентують увагу не лише на підставах виникнення правовідносин, а й на відповідних підставах зміни та припинення їх. Однак при характеристиці методу зосереджуються переважно тільки на підставах виникнення, зали­шаючи поза увагою інші юридично значимі факти (див., напр.: Иосифиди Д. Г. Право социального обеспечения Российской Федерации: Учебн. для вузов. — М.: Право и государство, 2003. — С. 24-25). Очевидно, що це не випадково, адже насправді специфіка методу виражається тільки фактами, які лежать в основі виникнення правовідносин. Юридичні факти, що змінюють чи припиняють правовідносини, залежать від попередніх, а тому не є визначальними для ме­тоду.

1.3. Методи права соціального забезпечення

рішення компетентного державного органу про призначення того виду соціального забезпечення, на який претендує особа. Схематично виникнення соціально-забезпечувальних відносин виглядає таким чином:

Рішення компетентного - органу про призначення матеріального забезпечення

Соціально-страхові відносини, що теж є предметом права соціального забезпечення, мають підставами своєї появи юридичні факти, які випливають із імперативних приписів про обов'язкову реєстрацію страхувальників та обов'язкову сплату ними страхових внесків. Цей аспект методу є доміну­ючим для соціально-страхових відносин. Тим не менше, си­стема загальнообов'язкового державного соціального страху-ішиня допускає можливість також добровільного соціально­го страхування певних категорій фізичних осіб. А отже — підставами виникнення соціально-страхових правовідносин може бути добровільний вступ до них фізичних осіб і набуття у зв'язку з цим статусу і страхувальників, і застрахованих осіб.

Що ж до процедурних правовідносин, які пов'язані із истановленням юридичних фактів, то вони лише доповню­ють соціально-забезпечувальні правовідносини і є типовим иидом адміністративних (управлінських) правовідносин, мри цьому суттєво не впливають на характер методу права соціального забезпечення.

Правове становище суб'єктів правовідносин. Така додат­кова ознака методу правового регулювання, на перший по­гляд, навряд чи матиме вплив на визначення його спе­цифіки, оскільки саме з огляду на правове становище суб'єктів правових відносин прийнято виділяти два основні мотоди правового регулювання. Нагадаємо: якщо учасники рівноправні, то метод має диспозитивний характер, а якщо один з них має владні повноваження щодо іншого, то в наяв­ності — імперативний метод.

ЗО

Розділ 1. Поняття права соціального забез печення та його місце..._________________

Тим не менше, з'ясування цієї додаткової ознаки не може вважатися зайвим, оскільки диспозитивні чи імперативні відносини самі по собі не є однорідними і специфіка рівно­правності чи підпорядкованості (субординації) може по-різному проявлятися щодо певної групи суспільних відно­син. Підпорядкованість (субординація) учасників адміні­стративних, кримінальних, фінансових, земельних право­відносин є неоднаковою. Аналогічно, правове становище учасників соціально-забезпечувальних правовідносин має свою специфіку, яка істотно впливає на характер імператив­ного методу права соціального забезпечення.

Загалом, коли стверджується, що «правове становище суб'єктів правовідносин соціального забезпечення має таку особливість, що між ними немає ні відносин рівності, ні відносин субординації»¹, то складається враження, що ми маємо справу не з правовим явищем (правовідносинами), а з таким видом соціальних стосунків, які не потребують право­вого регулювання. Очевидно, що це не так. У соціально-за­безпечувальних правовідносинах, як це і належить відноси­нам імперативного характеру, суб'єкти перебувають у підпо­рядкуванні один стосовно іншого. Але їх підпорядкування (субординація) все ж відрізняється від класичної суборди­нації, що властива, наприклад, адміністративному праву.

Якщо в управлінських (адміністративних) правовідноси­нах субординація суб'єктів майже завжди одностороння і держава та її органи мають владні повноваження щодо інших учасників правовідносин, то у соціально-забезпечу­вальних правовідносинах субординація суб'єктів виглядає дещо інакше. Тут держава і її органи виступають зобов'яза­ними суб'єктами стосовно інших основних учасників цих відносин, які наділені правом вимагати відповідної по­ведінки від них. Така субординація спостерігається вже на етапі так званих абсолютних правовідносин, коли держава, проголосивши відповідні соціальні права, бере на себе зо-

¹ Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 29.

_____________________________ 1.3. Методи права соціального забезпечення

бов'язання забезпечити реалізацію їх потенційними суб'єк­тами при настанні соціального ризику. Класичний варіант субординації адміністративного характеру властивий лише процедурним правовідносинам, які виникають при потребі встановлення юридичних фактів, що мають юридичне зна­чення для виникнення матеріальних правовідносин. У цих відносинах державні органи мають владні повноваження і ннраві вимагати від осіб, що претендують на соціальне забез­печення, відповідних документів та вчинення ними певних дій.

Фактичні соціально-забезпечувальні правовідносини по­значені субординацією, що є аналогічною абсолютним право-иим відносинам. Уповноважені державні органи виступають тут зобов'язаними суб'єктами, і їх діяльність врегульована на основі категоричних приписів. Вони не вправі на власний розсуд вирішувати, призначати (виплачувати) чи не призна­чати (не виплачувати) певний вид соціального страхування. Отже, у соціально-забезпечувальних правовідносинах правове становище суб'єктів є відмінним від класичного адміністративного варіанта субординації (підпорядкування). Належним, зобов'язаним суб'єктом виступають держава та її органи, що уповноважені здійснювати забезпечення соціаль­них прав громадян. Такий варіант субординації є результа­том проголошення державою соціальних прав та здійснення мою соціальних функцій.

Характер встановлення прав та обов'язків. Імперативний мотод правового регулювання, як уже зазначалося, має й Іншу назву — централізований. Тому, зрозуміло, що за такої назви може йтися лише про централізоване встановлення прав і обов'язків суб'єктів, а на виявлення якихось додатко-их ознак, характерних для методу права соціального забез­печення, годі сподіватися. Тим не менше, специфіка предме-цієї галузі позначилася і на юридичній природі правил, які гулюють соціально-забезпечувальні відносини. Зрозуміло, о умови, порядок, види соціального забезпечення визнача­вся законами і не можуть бути змінені на договірному

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

рівні. Однак у соціально організованому суспільстві ре­алізація соціальних прав неможлива без залучення до участі у формуванні правових інститутів усіх соціальних парт­нерів — держави, роботодавців та профспілок. Тому гене­ральна, галузеві та регіональні угоди, що ухвалюються за взаємної згоди усіх соціальних партнерів, містять спеціальні договірні норми, спрямовані на поліпшення прав і обов'язків суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.

Договірне регулювання можливе і на рівні колективного договору. Роботодавці та профспілки, що представляють інтереси найманих працівників, вправі передбачити у колек­тивному договорі підвищені розміри допомог сім'ям з дітьми, допомог одиноким матерям тощо.

Фактично у сфері договірного регулювання перебувають відносини, що визначають умови матеріального забезпечен­ня поза державною системою соціального забезпечення.

Отже, встановлення прав і обов'язків учасників соціаль­но-забезпечувальних правовідносин відбувається переважно на централізованому рівні, хоч допускається застосування і договірних норм, які ухвалюються в результаті соціально-партнерських стосунків.

Характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов'язань. Цю додаткову ознаку іноді назива­ють — санкції. І у такому варіанті намагаються показати на­явність самостійних санкцій, що використовуються для за­хисту порушених прав учасників правових відносин. Однак санкції за своєю юридичною природою не є численними, і во­ни властиві тільки для деяких самостійних галузей права: адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, фінансового і деяких інших. Натомість чимало галузей пра­ва не мають своїх власних санкцій, а тому при необхідності захисту порушених прав суб'єктів правовідносин використо­вують засоби впливу (санкції), що містяться в інших галузях права. Право соціального забезпечення саме і належить до таких галузей. Основними способами впливу на порушників соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються

1.4, Система (структура) права соціального забезпечення

санкції адміністративної та майнової відповідальності. При цьому заходи юридичної відповідальності в основному засто­совуються лише щодо громадян, які є носіями суб'єктивних Прав, або щодо їх страхувальників (роботодавців). Відпо­відальність державних страхових фондів і державних ор­ганів, що надають соціальне забезпечення громадянам, не передбачена. Тому для забезпечення виконання ними своїх обов'язків перед застрахованими особами використовуються традиційні методи оскарження дій державних органів і стра­хових фондів до вищих органів або до суду. Як бачимо, для лпхисту порушених прав учасників соціально-забезпечуваль­них правовідносин використовується відповідний набір за­собів, властивих імперативному методу правового регулю­вання.

З'ясувавши, таким чином, специфіку прояву додаткових ознак методу правового регулювання стосовно соціально-за­безпечувальних правовідносин, можемо сформулювати визначення методу права соціального забезпечення.

Отже, метод права соціального забезпечення має імпера­тивний характер, що зумовлений реалізацією громадянами права на соціальне забезпечення та соціальними ризиками, які лежать в основі правовідносин, передбачають підпоряд­кованість держави та її органів, централізоване, в основно­му, встановлення прав і обов'язків суб'єктів, а також адмі­ністративно-судовий захист порушених прав.

1.4. Система (структура) права

соціального забезпечення ^й

Право соціального забезпечення як окрема галузь права — сукупність правових норм, покликаних регулювати якісно однорідну групу суспільних відносин. При цьому така су­купність правових норм не є якоюсь хаотичною, безсистем­ною і такою, що позбавлена певної внутрішньої організації. Норми права, які формують галузь права, розташовуються у певному порядку, який об'єктивно зумовлений характером суспільних відносин. Тобто система будь-якої галузі права —

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

це зумовлене характером суспільних відносин внутрішнє розташування правових норм усередині галузі.

Норма права вважається найдрібнішим структурним елементом системи будь-якої галузі права. Та зазвичай су­спільні відносини, які формують предмет правового регу­лювання, за своїм характером не є однорідними. А це дає підстави виділяти всередині кожної з галузей права відносно стійкі групи правових норм, які забезпечують ре­гулювання відповідних груп однорідних суспільних відно­син. Вони відомі як інститути права або правові інститути. Зрозуміло, що й у структурі системи права соціального за­безпечення можна виділити галузеві правові інститути, які об'єднують близькі за змістом і характером правові норми.

Усі правові інститути залежно від того, чи вони містять норми, які є визначальними для всієї галузі права і мають вплив на увесь комплекс суспільних відносин, що формують предмет правового регулювання, чи їх дія обмежується лише певним видом суспільних відносин, в теорії права прийнято поділяти на загальні інститути та спеціальні.

Такий загальнотеоретичний підхід до розподілу право­вих інститутів за їх значенням для конкретної галузі права дає підстави для виділеня в системі права соціального за­безпечення Загальної і Спеціальної частин¹. Відповідно, кожна із цих частин містить властиві їй правові інститути, а останні, у свою чергу, складаються з норм права, які є найнижчою (найдрібнішою) ланкою внутрішньої структури галузі права.

¹ У російській правничій літературі при характеристиці системи галузі права поряд із Загальною частиною виділяють «Особенную часть», а не «Специальную». Видається, що ті вітчизняні автори, які услід за росіянами поділяють галузі національного права на Загальну та Особливу частини, не зовсім послідовнішу використанні української термінології. Річ у тім, що українське «особливий» відповідає російському «особенньїй» і «особьш», де «особьій* — це щось надзвичайне. Тому норми, які регулюють певні однорідні види суспільних відносин, що мають специфічні особливості, найкраще об'єднати у Спеціальну, а не Особливу частину.

_________ '";■ 1-4- Система (структура) права соціального забезпечення

Отже, система права соціального забезпечення — це зу­мовлена характером суспільно-забезпечувальних та пов'яза­них з ними відносин внутрішня структура галузі права, яка виражається у розподілі всіх норм за правовими інститута­ми, що залежно від їх значимості формують Загальну та Спеціальну частини.

Схематично система права соціального забезпечення може Лути виражена таким чином:

Право соціального забезпечення — • галузь права

— Спеціальна
частина І

Розподіл правових інститутів за Загальною та Спеціаль­ною частинами у галузевій юридичній літературі прийнято иизначати з огляду на структуру основного нормативного ак­та, яким переважно є кодекс. Право ж соціального забезпе­чення належить до тих небагатьох галузей вітчизняного пра­нії, які не мають свого кодифікованого акта. Правові норми, котрі регулюють соціально-забезпечувальні та пов'язані з ними відносини, містяться у законах та інших нормативних нктах, що здійснюють правову регламентацію певних груп суспільних відносин. Об'єднання цих актів у єдину систему відбувається фактично на основі галузевої інкорпорації пра­вових норм. Тому при визначенні місця того чи іншого інсти­туту права у структурі права соціального забезпечення, а от-

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце...

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

же — і приналежність його до Загальної чи Спеціальної час­
тини, крім об'єктивних чинників, використовуються й і
суб'єктивні критерії. Йдеться передусім про наукове обґрун- І
тування розміщення відповідного інституту права у певному 1
місці системи права соціального забезпечення. 1

У навчальній літературі, зокрема, точиться дискусія щодо 1
сформованості Загальної частини права соціального і
забезпечення. Російські вчені М. Л. Захарові Є. Г. Тучкова, |
азнимийД.Г. Іосіфіді вважають, що на сьогодні формуван- І
ня цієї частини ще не завершене, оскільки повністю несфор- 1
мованими виявились її основні інститути¹. 1

Враховуючи, що деякі аргументи, наведені авторами в 1 обґрунтування своєї позиції, не є достатньо переконливими,'" а також ту обставину, що крім об'єктивних чинників на фор­мування системи права відповідний вплив мають суб'єк­тивні підходи різних авторів, можна вважати, що Загальна частина права соціального забезпечення на даний час усе ж є сформованою і реально відображає стан соціально-забезпечу­вальних відносин у нашій державі.

Як уже зазначалося, склад Загальної частини формують ті правові інститути, які відображають специфіку галузі права і мають визначальне значення для більшості інститутів Спеціальної частини. Такими є, зокрема, інститут, що визна­чає сферу дії та об'єкт правового регулювання; інститут пра-восуб'єктності учасників правових відносин; інститут дер- ■ жавних соціальних стандартів та соціальних гарантій; інститут соціальних ризиків; інститут, що визначає принци­пи права соціального забезпечення; інститут загально­обов'язкового державного соціального страхування; інсти­тут оформлення реалізації права на соціальне забезпечення (процедурні норми).

Серед цих правових інститутів, що формують Загальну ча­стину, найбільш вагоме місце відводиться нормам, які визначають сферу дії та об'єкт впливу. І якщо у тих галузях

¹ Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 83; Иосифиди Д. Г, Вказ. праця. — 1

с. зо. ч

права, де існує кодифікований акт (кодекс), це визначається спме у ньому, то для права соціального забезпечення визна­чальними у цьому плані є норми, які містяться у ст. 46 Кон­ституції України. Тут у концентрованому вигляді окреслено той комплекс суспільних відносин, що потребує самостійно­го правового регулювання, тобто визначено предмет галузі п [шва.

Не менш важливим для Загальної частини права соціаль­ного забезпечення є інститут правосуб'єктності учасників гоціально-забезпечувальних та пов'язаних з ними правових иІдносин. Тут, зокрема, визначаються основні елементи пра-нового статусу цих учасників. Цей інститут має комплекс­ний характер, оскільки його норми містяться не лише у ак­тах національного права — Конституції України, законах, иідзаконних актах, а й у деяких міжнародно-правових доку­ментах (угодах, укладених між державами — учасницями ('І ІД), на які було надано згоду Верховною Радою України.

Відносно новим для вітчизняного права соціального забез­печення є інститут Загальної частини — соціальні ризики. Після ухвалення Основ законодавства України про загально-сібов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. норми цього інституту дістали своє довершення і зай­няли чільне місце у структурі галузі права. Ще більш повним цей інститут став після прийняття низки законів щодо окре­мих видів соціального забезпечення: «Про загальнообов'яз­кове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою итратою працездатності та втратами, зумовленими народ­женням та похованням*; Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності»; «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Комплексним інститутом, що теж був фактично заново сформований у структурі Загальної частини права соціально­го забезпечення, став інститут загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування. Він вважається чи не

найбільшим правовим утворенням цієї галузі. А тому можна у його структурі виділити норми, що мають якісну од­норідність та слугують регулятором відносно самостійної групи соціально-страхових відносин — відносин страхового стажу. Тобто у складі комплексного інституту загально­обов'язкового державного соціального страхування виді­ляється самостійний підінститут — страховий стаж.

Загальний характер цього підінституту і його вплив та вирішальне значення для більшості норм Спеціальної части­ни є очевидним. Тому не можна погодитися з деякими вчени­ми, які слідом за В. С. Андрєєвим намагаються обґрунтувати місце цього інституту у структурі Спеціальної частини права соціального забезпечення¹. Норми, які регламентують стра­ховий стаж осіб, що мають право на соціальне забезпечення, єдині для більшості видів соціального забезпечення, а тому недоцільно виводити їх за межі Загальної частини, а тим більше вилучати із структури норм, які формують комплекс­ний інститут загальнообов'язкового державного соціального

страхування.

Спеціальна частина права соціального забезпечення, на відміну від Загальної частини, є менш сформованою. Прин­ципово основні інститути цієї структурної ланки визначені достатньо повно, і проблем щодо належності їх саме до Спе­ціальної частини фактично не існує. Є лише проблеми із внутрішнім нормативним наповненням самих інститутів цієї частини права соціального забезпечення.

Реформування системи законодавства у сфері соціального захисту і приведення його у відповідність до Конституції Ук­раїни та ринкових перетворень у нашій країні призводять до якісних змін і оновлення цілого ряду правових інститутів. Суттєво змінився інститут страхових та державних (нестра-хових) пенсій. Після прийняття та набрання чинності Зако­ном України «Про державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. повністю оновлено ту частину інституту, яка

¹АндреевВ.С. Право социального обеспечения в СССР. — М.: Юрид. лит-ра, 1987. — С. 43; Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 85.

^_____________ 1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

формувалася за рахунок норм, що регулюють страхові пен­сії. Загалом цей інститут набув ще більш виразного соціаль­ного характеру.

Що ж до такого важливого інституту Спеціальної части­ни, як інститут страхових та державних допомог, то його сформованість і наповненість виглядають більш стабільними І визначеними. Нормативні акти, норми яких становлять.іміст цього правового інституту, пройшли апробацію впро­довж декількох останніх років і засвідчили свою ефек­тивність у забезпеченні відносин щодо надання допомог по безробіттю, в разі тимчасової непрацездатності, у зв'язку з ішгітністю і пологами та ін.

Достатньо вагоме місце у структурі Спеціальної частини права соціального забезпечення займає інститут соціальних пільг та соціального обслуговування. Тут об'єднані норми, икі спрямовані на забезпечення медико-реабілітаційних, соціально-трудових, житлово-побутових та інших соціаль­них пільг, які надаються для підтримання життя особи з на­станням соціальних ризиків, а також на здійснення соціаль­ного обслуговування та надання соціальних послуг.

Для Спеціальної частини характерна комплексність її ос­новних інститутів. Наприклад, інститут страхових та дер­жавних (нестрахових) пенсій має у своїй структурі при­наймні два відносно самостійні утворення — страхові пенсії ти державні (нестрахові) пенсії. При цьому норми, які фор­мують кожен із цих підінститутів, можна об'єднати у менш іначні за обсягом групи, що забезпечуватимуть регулювання подібних за характером груп соціально-забезпечувальних «ідносин: пенсій за віком, у зв'язку з інвалідністю, втратою годувальника тощо.

Крім системи права соціального забезпечення, розрізня­ють також систему науки права соціального забезпечення та систему навчальної дисципліни: «Право соціального забезпе­чення». Існує також поняття «система законодавства щодо соціального забезпечення».

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

Система законодавства, на відміну від системи галузі пра­ва, є сукупністю взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів, покликаних забезпечити певну сферу суспіль­них відносин.

Вважається, що система права має вплив на характер сис­теми законодавства. Оскільки система права є об'єктивним формуванням, то її розвиток зумовлює трансформацію систе­ми законодавства, яку творить законодавець¹. Можна пого­дитися з таким трактуванням, якщо розглядати право як загальносоціальне явище, котре формується не лише з нормативних актів державних органів, а й з актів договірно­го характеру, судової практики. Коли ж об'єктивне юридич­не право розглядати лише як результат правотворчості упов­новажених державних органів, то віднайти особливі від­мінності між системою права і системою законодавства прак­тично неможливо. Р. 3. Лівшиць з цього приводу висловив думку, що «неможливо провести межу між нормою права і нормативним актом, оскільки у кінцевому підсумку і одне, і друге — всього лише сукупність правових норм, а отже як су­купності і галузі права і галузі законодавства виявляються тотожними за змістом»².

Право соціального забезпечення якраз і належить до тих галузей, які базуються фактично на нормативно-правових актах, а це дає підстави вважати, що система соціально-за­безпечувального законодавства є аналогічною системі права соціального забезпечення. Та обставина, що не існує єдиного кодифікованого акта, який виражав би собою структуру сис­теми законодавства у цій сфері, не впливає на формування системи соціально-забезпечувального законодавства. Адже існує цілий ряд галузей права (фінансове, аграрне, еко­логічне), у яких нормативний матеріал розкидано по різних юридичних актах і на єдиний кодифікований акт тут годі й сподіватися. Більше того, комплексний характер предмета

¹ Поленина С. В. Взаимодействие системи права и системи законодательства в

современной России // Государство и право. — 1999. — № 9. — С. 5.

² Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 115.

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

цих галузей права та достатньо тривала практика їх існуван­ня у системі вітчизняного права засвідчують недоцільність кодифікації нормативних актів таких галузей. Отже, систе­ма законодавства, яке покликане регулювати соціально-за-бс-зпечувальні відносини, фактично відповідає системі права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення як галузь права і суспільне явище є об'єктом вивчення галузевої правничої на­уки. На сьогодні достатньо виразно визначився такий її на­прям, як наука права соціального забезпечення. Вона є си­стемою наукових поглядів, правових знань, ідей стосовно права соціального забезпечення як явища правової дійсності.

Крім вивчення права соціального забезпечення, його структури, характеру норм, окремих інститутів, предмета, методу, принципів, правосуб'єктності учасників правових відносин тощо, наука права соціального забезпечення досліджує також цілий ряд інших важливих у науковому плані аспектів, що мають безпосереднє відношення до цієї га­лузі права. Як і кожна галузева правнича наука, вона вивчає Історичний аспект становлення і розвитку права соціального;ійбезпечення, міжнародний досвід регулювання відносин у цій сфері, а також роль та значення актів міжнародних орга­нізацій і їх вплив на стан правового забезпечення соціальних прав громадян у нашій країні. Важливим напрямом науки права соціального забезпечення є вироблення наукових реко­мендацій і пропозицій щодо вдосконалення правового регу­лювання суспільних відносин та практики застосування га­лузевих норм у сфері соціального забезпечення.

Як бачимо, предмет науки права соціального забезпечен­ня значно ширший від предмета цієї галузі права.

Важливо зазначити, що достатньо розвинута наука має не-мбиякий вплив на розвиток і вдосконалення галузі права як системи норм. Більше того, багатьма вченими-теоретиками обґрунтовується ідея про те, що право як загальносоціальне нпище — це не тільки акти державної правотворчості, а й правова ідеологія, правова наука і правові відносини. Тому

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... ____________

від фактичного стану правової науки залежить рівень право­вого забезпечення соціально-забезпечувальних відносин та його ефективність.

Донедавна вважалося, що вітчизняна наука права со­ціального забезпечення не набула ознак самостійності і є складового науки трудового права¹. Однак за останній період, особливо наприкінці минулого століття, відбувся досить виразний процес формування наукової бази саме у сфері соціального забезпечення, що дає підстави вважати науку права соціального забезпечення самостійним напрямом правничої науки. Чималий внесок у її становлення і розви­ток внесли Я. І. Безугла, Н. Б. Болотіна, Б. С. Стичинський, І. М. Сирота, С. М. Синчук, Б. І. Сташків та інші вчені.

Наука права соціального забезпечення як система науко­вих поглядів і знань теж має свою внутрішню структуру. За­звичай вона будується за аналогією із структурою системи галузі права. Адже вивчення тих чи інших правових явищ є найбільш доступним з огляду на відповідні інститути та нор­ми, що розташовані у закономірній послідовності у струк­турі галузі. Тому у системі науки права соціального забезпе­чення традиційно виділяють Загальну та Спеціальну части­ни, які в свою чергу поділяються на відповідні інститути. Відмінність лише в тому, що самих інститутів є дещо більше. Це особливо характерно для Загальної частини.

Як уже зазначалося, предмет науки права соціального за­безпечення значно ширший за предмет галузі права. Тому у структурі Загальної частини мають місце такі інститути, як історія права соціального забезпечення, теоретичні засади становлення і розвитку галузі, міжнародне співробітництво у сфері соціального забезпечення та ін.

Спеціальна частина науки права соціального забезпечен­ня містить наукові знання і теоретичні позиції про конкретні правові інститути та підінститути, що регулюють відповідні види відносин соціального забезпечення.

¹ Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. — Л.: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 1999. — С. 23.

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

Подібною до системи науки права соціального забезпечення є система навчальної дисципліни (курсу) «Право соціального забезпечення», яка вивчається у багатьох вищих навчальних юридичних закладах. Система курсу «Право соціального за­безпечення» зазвичай відповідає структурі навчальної програ­ми. Відмінність від системи галузевої науки полягає лише в то­му, що відповідні інститути тут мають назву «теми». Для при­кладу, програма курсу «Право соціального забезпечення» для студентів юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а отже — і система цієї на­вчальної дисципліни має такий вигляд:

І. Загальна частина передбачає вивчення таких тем:

1. Соціальне забезпечення — пріоритетний напрям соціаль­ної політики держави.

2. Державні соціальні стандарти та соціальні гарантії в си­стемі соціального забезпечення.

3. Поняття, предмет, метод та система права соціального забезпечення.

4. Правовідносини у сфері соціального забезпечення.

5. Соціальні ризики як підстава виникнення у особи права на соціальне забезпечення.

6. Організаційно-правові форми соціального забезпечення.

7. Принципи права соціального забезпечення.

8. Форми права соціального забезпечення України.

9. Організація загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування.

II. Спеціальна частина містить такі теми:

1. Система страхових пенсій за законодавством України.

2. Державні (нестрахові) пенсії.

3. Система страхових допомог за законодавством України.

4. Державні допомоги.

5. Соціальні пільги як вид соціального забезпечення.

6. Соціальне обслуговування.

7. Міжнародні стандарти соціального забезпечення.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Право соціального забезпечення як самостійна галузь вітчизняного права за останні декілька десятків років ціл­ком закономірно утвердилось на чільних позиціях системи права України. Зародившись у надрах колишнього радянсь­кого трудового права, спочатку як самостійний інститут, во­но з середини 60-х років минулого століття сформувалося в окрему галузь соціалістичного права. У нашій державі право соціального забезпечення набуло свого довершеного вигляду лише з прийняттям Конституції України, яка закріпила ос­новні права громадян у сфері соціального захисту.

Ухвалення низки законів, що визначають систему соціального страхування та гарантії реалізації соціально-економічних прав нашими громадянами в умовах ринкової економіки, посилення їх соціальної захищеності ще більше зміцнило позиції цієї галузі у системі вітчизняного права. Закономірно, у зв'язку з цим постає питання про необхід­ність з'ясувати місце права соціального забезпечення у цій системі та встановити співвідношення і взаємодію його з іншими суміжними галузями права.

Відомо, що система права є внутрішньою побудовою (структуру), яка передбачає єдність та диференціацію право­вих норм. При цьому важливо зауважити, що основна мета цієї системи полягає в обґрунтуванні водночас інтеграції та поділу нормативного масиву на галузі й інститути для одер­жання системної характеристики позитивного права зага­лом. Не зайвим буде наголосити також і на тому, що система права (його структура) зумовлює форму права (систему зако­нодавства), тобто обидва ці системні утворення є дуже тісно пов'язаними і взаємозалежними одне від одного.

Увесь історичний шлях становлення і розвитку права засвідчує, що всі правові системи сучасного позитивного пра­ва тією чи іншою мірою базуються на диференціації остан­нього на приватне й публічне право, де перше усі свої регуля­тивні властивості спрямовує на задоволення потреб і захист

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Інтересів окремих осіб, а друге забезпечує регулювання за­тильних інтересів держави й суспільства.

Такий поділ позитивного права на дві відносно самостійні Групи не дістав належного схвалення радянською правовою доктриною, а тому лише після розпаду Союзу з'явилися на­укові доробки, де сучасні теоретики правової науки поверта­лися до відомої ще з часів римського права концепції приват­ного і публічного права. Та попри всі зрушення у цьому на­прямку і фактичне утвердження у сучасній правничій науці Ідей про розподіл усіх галузей права за двома відомими на­прямами, варто зазначити, що не лише радянська правова наука, а й правові школи і наукові течії у різні часи не.шнжди однозначно ставилися до диференціації системи пра­нії на публічне і приватне¹.

Достатньо виразно у пізнавальному плані історію заро­дження і розвитку ідей «публічного» та «приватного» в праві показав Ю. А. Тихомиров у своєму підручнику «Публичное право», виданому в Москві у 1995 р. Відзначаючи повернен­ня на теренах колишнього СРСР до концепції приватного і публічного права, він, зокрема, наголошує, що зміни, які сталися на початку 90-х років минулого століття, повалення тоталітарних основ державності і відродження ідей природ­ного права посилили деструктивні процеси у сфері форму-іімпня системи права.

Підтримуючи ідею дуалізму в праві, вчені-юристи вважа­ли за потрібне підкреслити пріоритети приватного права, яке подавалось як головний чинник системи права, як носій правового прогресу. Вважалося, що завдяки йому відбу-иасться захист і розвиток основних цінностей цивілізованого гніту — свободи особи, приватної власності, ринкових відно­син². Відома теза про те, що приватне і публічне право як дві рівнозначні частини системи права, що логічно доповнюють одна одну і тим самим утворюють паритетну, цілісну струк­туру» була порушена на користь надання пріоритетів приват-

¹ Тихомиров Ю. М. Публичное право: Учебник.»Т«мсамо. — С. 20.

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... _________________

ному праву. Знаний авторитет радянської (а тепер і росій­ської) правової науки С.С. Алексеєв писав з приводу цього, що саме приватному праву належить виражати особливий правовий устрій та правовий порядок, який формується на основі свободи людини, а тому в новій правовій системі на ■ перших позиціях має бути приватне, цивільне право. Він на­голошував, що право лише тоді право, коли у ньому високе місце займає приватне право¹.

Насправді ж фактичні реалії розвитку суспільних відно­син вкотре продемонстрували невідворотність об'єктивних законів і їх вплив на формування системи позитивного пра­ва. Ринкова економіка, як це не парадоксально, не може функціонувати без держави та її органів, роль яких усе більше зростає. А досвід розвинутих країн засвідчує, що держава при цьому активно впливає на стан ринкових про­цесів, надаючи особливого значення розвитку соціальної сфери. Тобто значення публічного правового напряму регу­лювання суспільних відносин у сучасний період зовсім не зменшується. Інша річ, що публічне право вже не те, що бу­ло раніше, воно набирає якісно нових ознак. Акценти його правового впливу починають зміщуватися з охорони інте­ресів держави на задоволення потреб та інтересів окремих осіб. Ще минулого століття у структурі публічного права розпочинають формуватися якісно нові правові норми, які формуються завдяки так званому соціальному законодавст­ву, що історично розвинулось наприкінці XIX ст. і було пов'язане з необхідністю охорони інтересів найманих пра­цівників.

Після Другої світової війни соціальний напрям у сфері публічного права продовжував активно розвиватися вже за рахунок посилення соціальної функції держави, в результаті чого утворилась ціла правова спільність, яка зрештою отри­мала назву соціального права.

\Алексеев С. С. Не просто право — частное право // Известия. — 1991. — 19 октября.

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

І Поява цього, як пише Ю. А. Тихомиров, «третього парт­нера» у системі права є цілком закономірним і об'єктивним пнищем. Адже «соціальне» стає «публічним» через те, що гиїтове співтовариство, суспільство і держава беруть на себе •обов'язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів ІХ особистих прав на освіту, здоров'я, безпечне для життя і адоров'я довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду і- громадян скористатися цими гарантіями без втручання в [і си-обисту сферу¹. Соціальна держава як гарант прав і свобод «■моїх громадян стає суб'єктом правових відносин, які є підмінними від традиційних публічних, адміністративних: відносин. Соціальна спрямованість таких відносин зумовле-■ мп передусім захистом особистих інтересів членів суспільст­ва, а не загальносуспільних інтересів, як це існує в класич­ному публічному праві.

Важливою ознакою відносин, котрі регулюються соціаль­ним правом, можна вважати і те, що їх формування відбу­вається під безпосереднім впливом держави та пов'язане із вдійсненням нею своєї соціальної функції². Тобто соціальна функція держави дістає своє втілення у соціальному праві, •ікс може розглядатися як окреме структурне утворення у системі права, поряд із традиційними її складовими — Публічним та приватним правом. Соціальне право об'єднує правові норми, покликані регулювати відносини соціально­го захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації: основних соціально-економічних прав.

Отже, соціальне право — це не окрема галузь у системі і права, а своєрідна правова спільність, яка об'єднує в собі І Цілу низку самостійних галузей, для яких визначальним | чинником є забезпечення соціального захисту громадян, котрі в силу об'єктивних обставин потребують допомоги дер­жави як основного соціального гаранта.

'Тихомиров Ю. А. Вказ. праця. — С. 26.

' Мпикова О. Е. Роль функций государства в формироваяии предметного и фуяк-

ционального критериев вьіделения отраслей в системе права // Вестник

ОмГУ. — 1998. — Вьгп. 3. — С. 84.-, • „_лЧ \ ч

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце... ____________

Зародження соціального права пов'язують із появою тру­дового права, яке з'явилось у зв'язку зі становленням ка­піталістичних ринкових відносин та найманої праці. Робото-давці-підприємці, для яких основною метою було отримання прибутку, намагалися досягти його завдяки надмірній експлуатації робочої сили, що викликало невдоволення най­маних працівників. Розпочалися масові акції протесту останніх з вимогами нормування робочого часу, гарантій оплати праці, охорони праці тощо. Для запобігання загрозі соціальних конфліктів в цей процес змушена була втручати­ся держава, яка шляхом встановлення обмежень тривалості робочого дня, заборони використання праці неповнолітніх, інших соціальних пільг у сфері праці встановила певні стан­дарти найму робочої сили. Тобто держава як політична організація виступила своєрідним гарантом трудових прав найманих працівників, взявши на себе їх охорону як сторони потенційно слабшої у системі суспільно-трудових відносин. Трудові відносини, які ще донедавна базувались на приват­них правових засадах і найм робочої сили відбувався за правилами цивільного (приватного) права, дістали свій подальший розвиток завдяки втручанню у їх сферу публічно-правових засад. Ця обставина суттєво вплинула на стан подальшого регулювання праці, що зрештою виявилося у формуванні трудового права як права, спрямованого на за­хист інтересів найманих працівників. Держава тут відіграла досить значну роль, реалізуючи свою, на той час не зовсім сформовану, соціальну функцію.

Вже пізніше, у XX ст. і особливо після Другої світової вій­ни, коли соціальне призначення і соціальна функція держа­ви стали невід'ємними атрибутами їх існування, розпочався наступний етап формування соціального права. При цьому чималу роль у його розвитку відіграло і світове співтоварист­во, яке у повоєнний період максимум зусиль спрямувало н забезпечення прав і свобод людини у соціальній сфері. Зй галька декларація прав людини (1948), Пакт про економічні соціальні і культурні права (1966) та інші важливі міжна

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Поиск по сайту: