НЕРОЗГАДАНА ІСТОТА

Дивний світ, незрозумілий.

Скільки років я живу,

А жінок не розумію –

Ні чужих, ані свою.

Як чужій щось ніжне скажеш –

Бідна жінка аж тремтить,

А своїй усе те саме –

То тебе готова вбить.

Я стою на перехресті

І не знаю, що робить?

Вліво підеш – обпечешся,

Вправо підеш – будуть бить.

Пригорнешся до своєї –

То кричить: – Не заважай!

А як прийдеш до чужої,

То кричить: –Іще давай!

Що воно, скажіть, за диво,

Що чужа завжди, як мед,

Все що хоч роби ти з нею,

Хоч на тиждень наперед.

Все що хоч роби ти з нею –

Їй нічого не болить...

А свою візьмеш за... плечі –

Ніби змій морський сичить.

Все що хоч роби з чужою,

Хоч до рани прикладай,

Мов не жінка то, а свято,

То ж який ще треба рай?

Тож і думаю порою,

Чи не краще мать чужу?

Ще ідеш – розставить ноги

І шмаляй, немов козу.

А дідусь, що йшов з роботи

Підійшов до мене в гай:

–Хочеш, щоб своя любила, –

Менше їй ти потурай.

13.3.1998 р.

СИГНАЛ ТРИВОГИ

Сам був юним і я знаю:

Пристрасть важко зупинить,

А тому не варто хлопців

В цьому "злочині" винить.

Бо у всьому винуваті

Ті спокусниці‑дівки,

Що спіднички так нацуплять,

Що її не обійти.

А коли сигнал тривоги

Хлопцю подало дівча,

Хай тоді поширше ноги

Й не кричить, як порося.

27.4.1998 р

ЯКЩО ХОЧЕШ ДОВГО ЖИТЬ

Що уже про старість говорити,

Якщо тіло там і там щемить,

Очі ще стараються сміятись

Та душа, як потяг верещить.

Верещить, немов на повороті,

І чиїсь відстукує літа,

І хоч я не Плющ й не Паворотті,

Але я любив й люблю життя.

Щастя людям на сто літ дається,

А тому відразу все не жни,

Пий його по краплі, поки п’ється,

Й якомога довше розтягни.

А як хочеш жить до сотні років,

То в житті забудь ти про казки,

Й пам’ятай, що всі жінки, як кішки,

І у всіх – однакові дірки.

8.10.1998 р.

ДОПОМОЖІТЬ НЕЩАСНОМУ

– Як же сумно і самотньо

Стало жить,– сказав Максим.–

Як є чим і є на чому

Та нажаль, – немає з ким.

27.7.1997 р.

НАБЛИЖАЄТЬСЯ ЛЮТИЙ

Наближається лютий –

Людоїд, людожер,

І бубнявіють дужче

Душі злих ненажер.

І сопуть ті "нещасні",

Як в степу бабаки

Ті, що тільки те й роблять,

Що трамбують мішки.

Наближається лютий –

Бокограй, бокогрій,

З кожним днем ніч хоч більша,

Але менше надій.

Скрізь вже люди похмурі,

І кого вже винить,

Що на нашій Вкраїні

Не дають чесним жить?

Не пройде і трьох років,

Як почнем ми кричать,

І пройдисвітів станем

Ми на ви величать.

А тому схаменіться!–

Як казав наш Кобзар –

Поки ще українців

Не везуть на базар.

28.1.1998 р.

ПУХНАСТІ НЕБЕСА

Зверху небо, знизу килим

І пухнасті хмарочки,

От вже де краса Господня –

Ясний Місяць, зірочки.

І над цими хмарочками

Я лечу, неначе птах,

Залишивши за собою

На землі свій вічний страх.

Розум нас підняв над світом,

Як пушинку в небеса,

Ну хіба ж це є не диво?

Це хіба не чудеса?

3.8.1998 р.

Поиск по сайту: