МОЇ ВІРШІ

Уже і жито покосили,

І відшуміли комиші,

Куди ж мої дівались сили

Й чому мовчать мої вірші?

8.3.1981 р.

ЧОМУ МОВЧИТЬ ДАНИЛО?

Запитав я у Данила:

– Де береш таку ти силу,

Щоб мовчать, як батька мучать,

Чи ж не в’януть в тебе вуха?

– Я мовчу, бо треба мило,–

Мовив голосно Данило.

Я те саме бригадиру:

– Обіцяють, бач, квартиру.

– А тобі?– звернувсь до Асі.

– А мені потрібні яслі.

Всі мовчать, бо всім щось треба,

А начальству того й треба.

Бо в робочих, як я бачу,

Права й всього, що на працю.

Й хоч стріляй чи бий ти вовка –

Не поможе й перестройка.

5.1.1976 р.‑10.12.1988 р.

ЧОРНОБИЛЬ

– Мамо, я хочу додому!– дитя прокричало.

А мати, мов того не чула, від горя мовчала.

Сльози по щічках збігали, як дощ по блиску

колон,

Та півень горлав, ніби Наполеон.

– Мамо, я хочу додому!– знов сіпала маму

Оксанка.

– Немає в нас доми,– згорбатила мама осанку,

Бо дім наш відняли у нас москалі,

І ми тепер житемо в іншім селі.

– За що вони, мамо, нас так не злюбили?

– За те, що себе боронить не ходили.

І бідна Оксанка, долаючи втому,

Весь день повторяла: – Я хочу додому.

А скрізь у газетах: – Яка радіація?

Чорнобиль? Не вірте, то все – провокація.

12.6.1990 р.

ОТАМАНУ – БАТЬКУ

О, якби ж ти, наш Богдане,

Хоч на мить піднявся,

Ти б за голову схопився –

З ким ти побратався!

Ти очам би – запевняю –

Не повірив зроду!

Скільки горя ті браточки

Принесли народу.

Скількох вбили, обдурили,

А скількох обдерли,

І, нарешті, щоб "раділи"

Нам реактор вперли.

Вже з Дніпра не п’ємо воду,

Не миємось в лазні,

Не цілуєм наших любих,

Бо вони – заразні.

Зажурились наші села,

Гинуть в полі птахи,

І не чуть пісень веселих

Як колись – крилатих.

А браточки подивились –

Більше ніщо брати,

Бо вже все те, що лишилось –

Щоб людей лякати.

Подумали, порадились

І давай тікати:

Кому треба із стронцієм

Ті жінки, і хати?

І не знають бідні люди,

Де шукати правду?

Ой, спасибі ж тобі, батьку,

За "Велику Раду".

Україно! Рідна Ненько!

Ми завжди з тобою.

І ніж повзать на колінах –

Краще вже до бою!

18.6.1990 р.

САЛО ПРИГОРІЛЕ

Усе у нього біле‑біле,

А рот, як сало пригоріле.

5.6.2006 р.

БОГДАН

На Софієвськім майдані сам Богдан з’явився,

І на славне місто Кия грізно подивився.

Скрізь, куди не кинув оком, люди хмурять брови

Із тризубцями, з свічками:

– Звідки ви і хто ви?

– Ми прийшли до тебе, батьку, щоб віддати шану

Як великому з великих – пану‑отаману.

Ти приглянься бо, наш батьку, що зробили з нами

Люди ті, яких колись ти називав братами.

Ті, з якими, славний батьку, ти уклав угоду,

А вони катами стали нашому народу.

То ж приглянься, атамане, що вони зробили?

Рідну Неньку нашу любу ледь не орусили.

Щоб народ був не піднявся, не схопивсь за вила,

То б усій державі нашій підрубали крила!

То й зібрались ми для того, щоб тобі сказати:

– Годі братикам московським Неньку

шельмувати!

Так що ти проснись, Богдане, бо терпіть не в силі

Оте братство, від якого все життя ми в милі.

То ж і просимо віднині: – Розірви угоду,

Якщо ти бажаєш щастя власному народу!

9.6.1990 р.

Поиск по сайту: