КРОКУЮ ПО ВСЕСВІТУ

З кожним роком росте мій садок,

З кожним роком все вище і вище,

Скоро ось вже досягне й зірок...

І до смерті все ближче, і ближче.

І дивлюсь з свого саду в віки,

І крокую по Всесвіту сміло,

Бо як інші, життя не проспав,

Й не сидів, так як інші, без діла.

3.6.1999 р.

СМЕРЧ НАД УКРАЇНОЮ

Було в дівчат потаємне,

Зараз все це на виду,

І за долар чи за гривню

Вам покажуть, хоч... мовчу.

Ходять містом, мов по спальні

Напівголі, босоніж,

То ж навіщо нам музеї,

Як живу – бери і ніж.

Продають дівки кохання

За якийсь смердючий бакс.

От що, бачите, держава

Поробила з їх в наш час.

Роздягли народ міністри,

Що ж жінкам тепер робить,

Як закрили всі заводи

І нема що їсти й пить.

Як малі у неї дітки,

Й безробітний чоловік,

І куди ж бо їй подітись

У такий жорстокий вік?

То ж чи варт жінок соромить

За об’яву ту... сумну,

Що чим більш підніме сукню –

Більшу матиме платню.

От яка у нас держава

Відлік з чого почала,

От яка на всіх нас слава,

І що нам вона дала.

І що тільки батько й мати

Бідні думають вони,

Як приходять десь під ранок

З праці донечки й сини.

Ну а дяді в нашій Раді

Гі‑гі‑гі та га‑га‑га.

А якби твоя дружина

Десь із донькою пішла?

Вже в Європі всі борделі

З наших любих янголят,

Скільки ж можна генофонд наш

Гнать а Європу, як телят?

Де ви наші Кармелюки?!

Чому батько з дядьком спить,

Що неможуть наших любих

Від бандитів захистить.

30.7.1998 р.

ДАВНО ТИ МАМОЧКОЮ СТАЛА

Давно ти мамочкою стала,

Й як пава бродиш по садку,

А я як ждав тебе, кохана,

То так тебе й понині жду.

У тебе очі ніжні, ніжні,

Немов волошки голубі,

Всі рай земний шукають в місті,

А я, ріднесенька, в тобі.

11.5.1999 р.

ЗИМА НЕ ЖДЕ

Хазяїн спить, а бджоли ні! –

Такий закон,

У кожній хаті і в сім’ї

Є свій Платон.

Начальству можна спать і спать –

Їм можна все!

А бджілкам треба працювать –

Зима не жде.

12.6.1999 р.

ГОРДИСЬ СВОЄЮ ДІВЧИНКОЮ

Гордись, що є вона у тебе,

І дякуй ти за все це небу,

Бо щоб не мала теї штучки –

То всі б втікали, як від сучки.

16.6.2009 р

БАБАК

Було колись, женивсь Микола,

І жінку, дійсно, гарну взяв,

Що грядочки в садку полола,

Й встигала скрізь, щоб він не знав.

Він ледь від радощів не плакав,

Коли додому та прийшла.

І батьку рідному – Миколі

З лікарні сина принесла.

І стільки щастя, що Микола

Їй‑бо не знав, що з ним робить,

Бо щастя те весь час кричало

Й просило їсточки і пить.

Здавалось, радуйся, Миколо,

Але не тут то все було:

Микола вигнав жінку з дому

А з нею й сина заодно.

– Не мій це син! – він каже, – й крапка!

– Чому? Чи варто тут гадать?

Адже дружину, як і сина,

Потрібно, бачте, годувать.

А годувать, пробачте, хлопці,

Миколі це не по нутру...

– Начальство вчилось гвалтувати,

А гріх підсовувать Петру, ‑

Сказав Микола й засміявся

/Адже у цьому досвід мав/,

Бо тільки хай яка народить –

Іх всіх із дому виганяв.

Такий і друг мій, Порошенко,

Пика, неначе в бабака,

І посміхається чемненько,

Як кожний виходець з ЦК.

А сам в трамвай уже не влазить,

Бо став уже, немов ведмідь.

Замість, щоб з сином поділитись

І дать хоч бублик на обід.

4.12.1998 р.

Поиск по сайту: