Глава 1. ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ

1.1. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

Україна відроджується, стає незалежною державою. Винятково важливе значення в цьому процесі має проблема розбудови власних Збройних Сил, які створюються на багатовікових військових традиціях. Про це свідчать слав­ні й трагічні сторінки історії українського війська. А вона, як стверджують історики, починається з далеких княжих часів.

Військо Княжої доби. Наші предки, слов'яни, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Протягом кількох століть вони пробивалися до Чорного моря та дійшли до неприступних тоді Карпат. Але їх військова організація була недосконалою, а зброя примітивною.

Першу справжню українську армію створили київські князі-завойовники Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав. Це ті могутні велетні, які випустили україн­ські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, досягли Дунаю та Балканських гір. Ядро їхнього війська складали скан­ди­навські варяги, закуті в залізо лицарі з двосічними мечами, які були від­­важ­­ними й рішучими і становили велике воєнне братерство. Вони дали нам пер­ший зразок війська, яке знало сувору дисципліну – найважливішу з вій­ськових чеснот. За їхнім прикладом створили дружину, лицарське військо князів.

Коли ж Українська держава сконсолідувалася за часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого та їхніх наступників, коли встановили кордони й усе державне життя стало на спільні підвалини, наше військо на кілька століть набуло постійної організаційної форми. У боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицарство його воїнів, тих, хто, за свідченням істориків, "під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем коня годовані", склалися військові звичаї, виникло свідоме національне військо, яке проіснувало майже шість століть. Пізніше Східноукраїнська держава серед міжусобних чвар та непосильної боротьби зі Степом почала занепадати. Під ударами татарських таранів у 1240 р. були знищені старий Київ і над­дніпрянські князівства.

Через сто років катастрофа спіткала й західні землі. Почалася довголітня боротьба за Галичину та Волинь.

Запорозька Січ. Нова доба в історії українського війська розпочалася з появою козаків (1492 р.). До перших козацьких ватаг входили люди різного походження, різних станів і навіть різних народів.

Ідея створення самостійного козацького війська зародилася на Запоріжжі. Там, далеко за межами людських осель, серед степів і диких полів, на не­приступних дніпровських островах, добувачі й вояки з України зорга­нізувалися в незалежне військо. У ньому виник своєрідний козацький побут, були вироблені нові способи ведення війни. Цим окремим, самобутнім життям козаччина жила більше трьох століть.

Із Запоріжжя поширилась назва козаччини – Військо Запорозьке.

На Запоріжжі були створені козацькі укріплення – січі. Від слова січ пішли назви січові козаки, січовики.

Першу січ (поселення) на Запоріжжі заснував князь Дмитро Вишне­вецький. Саме він пізніше очолював боротьбу січових козаків із татарами вище Хортиці й під час походу на Молдову, де потрапив у турецьку неволю та був страчений у Царгороді.

Подальший розвиток і слава Війська Запорозького пов'язані з іменами слав­них гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622), Михайла До­рошенка (1625-1628) та інших, їх чорноморські походи сприяли розвитку українського флоту.

На новий щабель козацтво піднялось за часів гетьманства Богдана Хмель­ницького (1648-1657), Івана Виговського (1657-1659), Юрія Хмельницького (1659-1663), Петра Дорошенка (1665-1676), Івана Мазепи (1687-1709), Пилипа Орлика (1710-1742) та інших.

Військо цього періоду стали називати малоросійським Військом Запо­розьким, бо офіційною назвою Гетьманщини, заведеною російським урядом, була Мала Росія. Ця назва не набула популярності в народі. Гетьманщину називали Україною, а військо – українськокозацьким, або українським.

Після Полтавської катастрофи козацька держава, а з нею й козацьке військо, потрапили в повну залежність від Московщини.

Керувати українським військом, замість гетьмана Мазепи, Петро І призначив гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722), але фактично розпоряджався ним сам. Проти царської військової політики з рішучим протестом виступив наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724), за що й був знищений царською владою в Петропавлівській фортеці.

Потім (1670-1673) найвизначнішим представником запорозької козаччини і противником Московщини став кошовий отаман Іван Сірко, ініціативний, енергійний, шанований запорожцями, незрівнянний вояка й полководець.

Запорозьке козацтво стало перешкодою для військових та політичних цілей Росії, тому цариця Катерина II у 1775 р. своїм указом остаточно зруйнувала січову організацію.

Січові Стрільці та військові сили часів Центральної Ради. У 1914 р. у Львові та інших містах Західної України почали формувати загони українських Січових Стрільців з метою підготовки до збройної боротьби в складі військ Австрії проти Росії в період світової війни.

Пізніше Січові Стрільці відіграли також велику роль у боротьбі з австрійсько-угорською армією на Західній Україні.

Потім з'явилися військові сили часів Центральної Ради та Української Народної Республіки, які взяли на себе основний удар більшовиків у період 1917-1918 рр.

Війська Української держави за Гетьманату. У квітні 1918 р. в Ук­раїні за участю німецьких військ гетьман Павло Скоропадський, нащадок бра­та гетьмана Івана Скоропадського, здійснив державний переворот.

Із цього періоду почалася в Україні доба Гетьманату (29.04.1918-14.12.1918).

Захопивши владу, Скоропадський наказав далі формувати регулярну армію, що було намічено ще за Центральної Ради. Однак організація війська за весь час Гетьманату не вийшла за межі підготовки кадрів. Створення української армії гальмували призначені гетьманом вищі військові начальники, а також німецьке військове командування. Могутня українська армія була їм не потрібна.

Наприкінці 1918 р. спалахнули збройні повстання проти Гетьманату, внас­лідок яких влада в Україні перейшла до Директорії. Було відновлено й Українську Народну Республіку (УНР).

Армія Директорії УНР. Ядром військових Збройних сил Директорії УНР стали Запорозький корпус та корпус Січових Стрільців. Але і цей період тривав недовго. У грудні 1918 р. Україну з усіх боків оточили вороги. Найнебезпечнішими з них були більшовики та поляки. Ця українсько-більшовицька війна закінчилася розгромом української армії.

Об'єднані українські армії УНР (1920). У цей час Збройні сили Директорії УНР становили об'єднані українські армії, куди належали, зокрема, Галицька Армія, яка відіграла велику роль в українсько-польській війні, Наддніпрянська Армія, до якої ввійшли група Січових Стрільців, Запорозька, Волинська та інші групи.

Головою Директорії УНР у цей період був отаман Симон Петлюра. Він доручив вико­нувати обов'язки головного коменданта Наддніпрянської Армії своєму заступнику – наказному отаману генералу Осецькому. На­чальником булави штабу став полковник А. Мельник.

Історики пишуть, що Наддніпрянська Армія до походу на Київ була не великою, але добре організованою. В її лавах залишались здебільшого національно свідомі люди. Правда, чимало частин Наддніпрянської Армії були малодисциплінованими й невишколеними. До складу її старшинського корпусу входило багато людей авантюрної вдачі й військово невишколених. У зв'язку із цим, Наддніпрянська Армія була значно слабшою за Галицьку. Але обидві армії, Галицька й Наддніпрянська, хоч які відмінні між собою були організаційно, мали різні політичні переконання, проте однаково сумлінно виконували все для збереження державності й незалежності України. Однак об'єднані українські армії проіснували недовго й розпалися.

Українські військові організації після розпаду армії. Після вста­новлення у Східній Україні більшовицької влади невелика група українських офіцерів-емігрантів підпільно заснувала у Празі 1920 р. Українську військову організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби проти польської окупації Західної України. Її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, який раніше очолював загони Січових Стрільців у східних українських арміях.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною струк­турою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до антипольського пов­стання. Але в 1923 р. через нові обставини її становище різко змінилось. У 1929 р. представники УВО та численні львівські й празькі студентські групи української націоналістичної молоді заснували у Відні Організацію україн­ських націоналістів (ОУН), яка мала набагато вищу мету, ніж УВО, хоч це була також “підпільна партія”.

Карпатська Січ. У 1938 р. на Закарпатті, в Карпато-Україні, як тоді офі­ційно називали цю автономну Українську державу, сформувалась Кар­патська Січ – військова організація чисельністю близько 5 тисяч бійців. Її створення було зумовлене постійною загрозою угорського нападу на цю мо­лоду державу.

14 березня 1939 р. за змовою з німцями в цей край все ж прийшли угор­сь­кі війська. Поступаючись чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, але безнадійний опір. 15 березня символічно проголошена незалежною Республіка Карпато-Україна була знищена.

Українська повстанська армія (УПА). Це відоме в Україні військове формування за часів радянської влади було створене організаціями україн­ських націоналістів для боротьби з польськими й німецькими загарбниками та більшовицькою владою.

Перші такі партизанські загони виникли на Поліссі й Волині. Як тільки почалась Друга світова війна, місцевий український діяч Тарас Бульба- Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, який перебував тоді у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" (пізніше перейменовану на УПА). У 1941 р. після спроби німців розпустити цю частину вона пішла "в ліси".

У 1942 р. такі невеликі підрозділи виникли й на Волині. Наприкінці 1942 р. організацією ОУН-Б (бандерівців) було вирішено сформувати великі партизанські сили, які б поклали початок регулярній українській армії для захисту населення від німецьких та більшовицьких репресій. Саме ця організація, за свідченням канадського історика Ореста Субтельного, в 1942 р. силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М (мельниківців), давши їм назву УПА. Головнокомандувачем цих об'єднаних сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого україн­ського офіцера із щойно розформованого загону "Нахтігаль" Романа Шухевича (генерала Тараса Чупринку). Протягом 1943-1944 рр. ця орга­нізація швидко розрослась до кількох десятків тисяч бійців.

УПА боролась не лише проти німецьких нацистів та більшовиків, а й проти польських окупантів на Волині, Поліссі та Холмщині.

Прихід у Західну Україну Червоної Армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами. Вона очікувала, що розбиті німці вступлять у союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії, й саме ці хибні сподівання значною мі­рою спонукали провід УПА вести боротьбу з більшовиками, здійснюючи численні акції проти НКВС, командирів Червоної Армії та ін. Для ліквідації УПА радянські війська провели ряд винищувальних заходів та активну анти­пропагандистську кампанію. Боротьба виявилась запеклою і крово­пролит­ною. 9 травня 1945 р. війна закінчилась, але радянському режимові було ще далеко до цілковитого контролю над деякими регіонами Західної України.

Історія Чорноморського флоту. Мореплавання в Україні було розвинене з найдавніших часів. За наявності великої мережі річок слов'яни здавна виго­товляли собі річні човни.

Великий вплив на розвиток і поліпшення плавання в нас мали варяги. Вони були найславетнішими мореплавцями середніх віків.

На Чорному морі українці ознайомилися з грецькими кораблями та дос­відом мореплавання греків.

Особливо був розвинений український флот на Дніпрі. Наші кораблі вперше з'явилися на Чорному морі між VIII і ІХ століттями. У 860 р. відбувся великий похід на Царгород під проводом київських князів Аскольда й Діра, а в 907 р. сюди ж ходили князі Олег та Ігор.

У 941 р. князь Ігор задумав похід на Візантію. Україн­ський флот тоді нараховував близько тисячі кораблів.

Як було розвинуте наше мореплавання на Чорному морі в ті часи, свідчать договори українських князів із Візантією: Олега – від 907 і 911 рр., Ігоря-від 944 р., Святослава – від 971 р.

Новий військовий похід на Царгород, останній за княжих часів, підготував Ярослав Мудрий у 1043 р. На чолі походу стояли його син Володимир і воєвода Вишата.

Крім Чорного моря, українські князі ходили на Каспій.

Особливо швидкого розвитку набув український військовий флот із вибухом революції в Росії. Найбільш сприятливі умови для цього були на Чорноморському флоті, де серед особового складу нараховувалось понад 75 % українців, а в Севастополі, головній базі Чорноморського флоту, ще з 1905 р. існував український гурток "Кобзар", який під час революції став провідником усього українського руху на Чорноморському флоті. Важливу виховну роль тут відіграла й Чорноморська Рада.

Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який тоді підняв український прапор, був міноносець "Завидний" (липень 1917 р.). Після цього стали плавати під національними українськими прапорами й інші кораблі, а в листопаді 1917 р. майже на половині кораблів Чорноморського флоту і в усіх портах Чорного моря замайоріли українські корогви. 24 груд­ня 1917 р. український прапор підняв велетенський лінійний корабель "Воля".

22 грудня 1917 р. в Києві було засновано Українське генеральне секре­тарство морських справ, яке пізніше перейменували в Українське морське міністерство.

14 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, за яким:

1. Російський Чорноморський флот, військовий і транспортний (тобто торговельний), проголошено флотом Української Народної Республіки, який повинен охороняти побережжя і здійснювати торгівлю на Чорному й Азовсь­кому морях.

2. Українська Народна Республіка перебирає на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту та утримання флоту й портів.

3. З часу проголошення цього закону всі російські військові й торговельні кораблі на Чорному й Азовському морях підносять український прапор.

Виконуючи цей закон, весь Чорноморський флот 29 квітня 1918 р. підняв українські прапори.

За наказами морського відомства у квітні 1918 р. було ухвалено створити бойовий флот у Севастополі та провести його ремонт у Миколаєві.

Розвиток таких подій на Чорному морі не дуже припав до вподоби більшовикам та московській владі, тому вони розгорнули шалену анти­українську пропаганду.

Через це, а також помилки, допущені Центральною Радою щодо Чорно­морського флоту, почались різні дезорганізаційні процеси. Було скасо­вано виборність командного складу, ухвалено рішення про припинення діяльності корабельних та інших комітетів, проведено нове призначення вищого командного складу флоту й ін. На деяких кораблях було піднято червоні прапори або навіть чорні (анархістів), причому їх майже щодня змінювали відповідно до зміни матросами своїх "переконань".

Починався смутний час, яким спробували скористатися контр-адмірал Саблін й інші промосковські командири кораблів. Вони замислили підготувати порт Новоросійська до переведення туди боєздатної частини Чорноморського флоту. Але воєнні події завадили їм тоді здійснити цей задум.

29 квітня 1918 р. флагманський корабель Чорноморського флоту, лінійний корабель "Юрий Победоносец", за наказом командування флоту дав сигнал усім кораблям підняти український прапор, що було виконано майже на всьому флоті. Над кораблями замайоріли великі жовто-блакитні полотнища. Цей день, коли флот виявив свою приналежність до України, для історії українського флоту став історичним та найвидатнішим днем і святом українського моря.

Цього ж дня в Києві на місце Центральної Ради прийшов Гетьманат.

За Гетьманату подальший розвиток українських морських справ проходив так, як і слід було чекати у великій державі Україні.

У 1919 р. частину кораблів Чорноморського флоту Антанта вивела до Стамбула (Константинополя), де було створено "Базу Російського Чорно­морського флоту" під андріївським прапором.

Незабаром цю частину кораблів знову перевели до Севастополя під командування генерала Врангеля, й вона брала участь у боротьбі з біль­шовиками. Деякі з них разом із біженцями армії Врангеля потім повернулися до Стамбула й французького порту Бізерта в Північній Африці. Інша частина, що залишилася на Чорному морі, ввійшла до складу більшовицького флоту.

Радянська влада вимагала видати їй усі кораблі Чорноморського флоту з Бізерти, але Уряд УНР, що перебував тоді в еміграції, запротестував, звернувшись до Ліги Націй та французького уряду, вважаючи всі ці кораблі власністю УНР, їх так і не було віддано більшовикам. Французи передали ці кораблі на металобрухт.

Збройні сили сучасності. Після розпаду Радянського Союзу й прого­лошення в 1991 р. незалежності Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю і в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки.

На території України на той час дислокувалися: ракет­на армія, три загальновійсь­кові та дві танкові армії, один армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної обо­рони (ППО), Чорно­морський флот.

Усього угруповання військ і сил нараховувало близько 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисяч танків, по­над 7 тисяч бойових бро­ньованих ма­шин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та понад 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

Проте це не були ще Збройні Сили незалежної держави в повному розумінні цього слова, Україна отримала лише окремі фрагменти військової машини Радянського Союзу.

Тому 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію всіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних Сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств – Міністерства оборони України.

З цього часу наша країна стає лідером серед колишніх радянських республік у справі створення власної армії, вбачаючи в ній основу і гарант реальної державності. Уряд України приступив до створення Збройних Сил та інших військових формувань. Процес військового будівництва в державі умовно можна поділити на три основні етапи:

Перший (1991-1996 роки) – формування основ Збройних Сил України.

Другий (1997-2000 роки) – подальше будівництво Збройних Сил України.

Третій (з 2001 року) – реформування та розвиток Збройних Сил України.

Характерними ознаками першого етапу були: одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.

При цьому становлення Збройних Сил України у згаданий період супроводжувалося значним скороченням військових структур, зменшенням чисельності особового складу, кількості озброєнь і військової техніки.

Так, на кінець 1996 р. було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків – на 600 одиниць, вертольотів – майже на 250 одиниць, парк танків і бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

В основу процесу створення власного війська було покладено політичне рішення керівництва України стосовно без'ядерного й позаблокового статусів держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов'язані з ратифікацією Договору "Про звичайні збройні сили в Європі" та виконанням Ташкентської угоди 1992 р., якою встановлювалися максимальні рівні озброєння не тільки для кожної держави колишнього СРСР, а й для так званого "флангового району". В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим.

У стислі терміни Верхов­ною Радою України був прий­нятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і бу­дів­ництва Збройних Сил України, Постанова "Про Ра­ду оборони України", За­кони України "Про обо­рону України", "Про Зброй­­ні Сили України", Во­єнна доктрина України тощо.

На ті ж роки припадає й ре­алізація ядерного роззбро­єння України. Воно є однією з найбільш визначних історичних подій кінця XX сторіччя. Уперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 р. на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу.

Незважаючи на різнома­нітні труднощі того періоду, було закладено основи націо­нального війська незалежної держави: за короткий термін створено Міністерство обо­рони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управ­ління, підготовки й всебічного за­безпечення військ (сил) тощо.

Проте з часом стало зро­зу­міло, що процес становлен­ня Збройних Сил лише почи­нався. І справа тут полягала не тільки в тому, що в той період не було системного підходу та чітко визначеного, послідовного плану розв'язання проблем військового будівництва, а й бракувало підготовлених кадрів для його розробки та реалізації.

Негативно вплинула на процес військового будівництва також часта зміна керівництва військового відомства. Так, з 1991 по 1996 рр. змінилося три Міністри оборони і чотири начальники Генерального штабу. З початком формування Збройних Сил України було оновлено понад 70 % керівного складу. Змінилися майже всі командувачі військ військових округів, армій, командири корпусів і дивізій.

На розв'язання проблем того періоду наклалися труднощі, пов'язані зі значним міждержавним пере­міщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулися на Батьківщину.

Безумовно, головною при­чиною незадовільного прове­дення основних заходів станов­лення Збройних Сил України було постійне зниження в Державному бюджеті України як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння й військової техніки, проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зокрема.

Ці та інші чинники зумовлювали необхідність розробки обгґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних Збройних Сил, а й збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами й викликами національній безпеці України, а також із сучасними економічними можливостями держави.

У 1996 р. за дорученням Пре­зидента України було роз­роблено Державну програму будівництва та розвитку Зброй­них Сил України на період до 2005 р. Вона стала першим ком­плексним документом, який окреслив мету, пріоритетні нап­рями та завдання військо­вого будівництва і, що важливо, пов'язав їх із загальними про­цесами державотворення.

Саме із затвердженням у січні 1997 р. Державної прог­рами будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. розпочався другий етап військового будівництва в Україні.

Практика минулих років підтвердила реальність і обгрунтованість її ключових положень. Завдяки послідовній реалізації Державної програми вдалося досягти позитивних результатів практично за всіма напрямами будівництва Збройних Сил.

Зокрема, плідна спільна робота органів законодавчої і виконавчої влади держави дозволила розробити та ввести в дію комплекс нормативно-правових документів у сфері оборони й військового будівництва. З 1997 по 2000 рр. було прийнято 25 таких законодавчих актів. Найбільш результативним у цьому плані став 1999 р., протягом якого було прийнято більше законів, ніж за всі попередні роки.

Прийнятими законодавчими актами вдалося юридично врегулювати питання організації оборони держави, правового режиму воєнного та надзвичайного станів, мобілізації і мобілізаційної підготовки, соціального захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей, господарської діяльності Збройних Сил України тощо. Розширилося також правове поле щодо участі Збройних Сил у миротворчій діяльності та міжнародному військовому співробітництві.

24 березня 1999 р. Верховна Рада України затвердила законами нашої держави військові статути Збройних Сил України.

Результативність законотворчої діяльності в оборонній сфері за минулий період позитивно вплинула на весь процес військового будівництва в Україні.

Цілеспрямованого характеру набув процес оптимізації структури та чисельності Збройних Сил України.

Основну увагу було зосе­ре­джено на збільшенні пито­мої ваги бойових з'єднань і частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними та структурами забезпечення. З'єднання й структури забез­печення, які не мали чітко виражених функцій і завдань на мирний час, підлягали роз­фор­муванню. У період із 1997 по 2000 рр. у Збройних Силах України загалом проведено майже 10 тисяч організацій­них заходів, пов'язаних зі скороченням, пере­формуванням, передислокацією наявних з'єднань, військових частин і установ та формуванням деяких нових.

Оптимізація структури військ (сил) викликала необ­хідність уточнення загальної чисельності Збройних Сил Ук­раїни. Постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1998 р. № 327-ХІV вона була визначена: 310 тисяч війсь­ковослужбовців і 90 тисяч пра­цівників Збройних Сил України.

Більш ефективною стала система управління Зброй­ними Силами України. Процес її вдосконалення здійснювався в усіх ланках: від Міністерства оборони до органів управління з'єднань і військових частин. Він супроводжувався пере-глядом їх повноважень, структури та чисельності, впровадженням удос­коналених систем автоматизації і зв'язку.

Президентом України в 1997 р. вперше було затверджено Положення про Міністерство оборони України й Генеральний штаб Збройних Сил Ук­раїни. З появою цього документа почався новий процес щодо розподілу фун­кцій і завдань вищевказаних органів управління. Упорядкування пов­новажень вищих військових органів управління надало можливість виключити дублювання в їх роботі, значно підвищити ефективність управлінської діяльності та майже на 40 % скоротити чисельність їх працівників.

З 1998 р. запроваджено нову систему воєнно-адміністративного розподілу території держави. Замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали постійними оперативно-стра­тегічними об'єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також для технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості. Практика підтвердила, що в сучасних умовах такий розподіл є найбільш ефективним, спроможним забезпечити якісне планування, організацію застосування й забезпечення різновидових сил у інтересах оборони держави.

Велика увага приділялася й розвитку системи зв'язку та ав­то­матизованої системи уп­равління військами як основ­ним елементам системи управ­ління Збройними Силами. З 1999 р. в ланці “Генеральний штаб – штаби видів Збройних Сил, штаби оперативних ко­ман­дувань, корпусів і морсь­ких районів” розгорнуто пер­шу чергу елементів автомати­зо­ваної системи управління повсякденною діяльністю Збройних Сил та захищеної системи управління військами (силами).

Уперше проведено цикл стратегічного планування оборони України. У 1997 р. Президентом нашої країни затверджено Стратегічне рішення на застосування Збройних Сил України. Відпрацьовано План Територіальної оборони держави. Починаючи з 1996 р., розпочалася розробка Мобіліза­ційного плану України. Як складову його частину розроблено Мобілізаційний план Збройних Сил України, здійснено загальне уточнення планів відмобі­лізування й приведення в бойову готовність, мобілізаційного плану прове­дення мобілізації людських і транспортних ресурсів.

У цілому реалізація завдань Державної програми та розвитку Збройних Сил України в 1997-1999 рр. дозволила створити надійну основу сучасних Збройних Сил держави. На сьогодні Збройні Сили України відбулися як гарант забезпечення оборони країни, захисту її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності. На порядку денному постало питання про їх реформування та подальший розвиток.

Однак останні суттєві зміни у воєнно-політичний обстановці у світі та навколо України зокрема, характер воєнних конфліктів сучасності, форми й способи застосування в них збройних сил, досвід та результати реалізації Державної програми за попередні роки й, безумовно, соціально-економічні зміни в державі зумовили нагальну потребу уточнити Державну програму на третій період (2001-2005 рр.).

Головною метою Державної програми є створення за принципом обо­ронної достатності сучасної моделі Збройних Сил України: оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених і нав­чених військ (сил), які спроможні були б виконати покладені на них завдання в будь-яких умовах обстановки і, разом із тим, не були б занадто обтяж­ливими для держави.

Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. започатковує третій етап розвитку Збройних Сил. Характерною його ознакою є вдосконалення раніше створених елементів військового організму за рахунок поліпшення їх якісних параметрів.

Програмою передбачено заходи, які закладуть фундамент наступних широко­масштабних перетворень: створення функціональних структур Зброй­них Сил, подальшої оптимізації їх чисельності, структури, вдосконалення системи комплектування тощо. Вона синтезує в собі всі найбільш раціональні сучасні підходи до розв'язання законодавчих, оборонних, соціально-еконо­мічних, науково-технологічних, екологічних та інших проблем стосовно реформування й розвитку Збройних Сил України.

Державна програма включає в себе комплекс документів: Концепцію реформування й розвитку Збройних Сил України, їх організаційну структуру, план основних заходів, які передбачається провести в період до 2005 р., фінансово-економічне обгґрунтування зазначених заходів, довідкові матеріали. У них міститься інформація про цілі, завдання, послідовність та терміни вико­нання запланованих заходів, механізми їх реалізації, необхідні дані про обсяги й порядок розподілу відповідних ресурсів.

Однією з особливостей Державної програми є чітке визначення меха­нізму управління її виконанням. Так, загальне керівництво реформу­ванням і розвитком Збройних Сил України здійснюватиметься Президентом України як Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Координація та контроль діяльності органів виконавчої влади щодо прове­дення відповідних заходів покладається на Раду національної безпеки й оборони України. Забезпечення фінансовими й матеріально-технічними ресурсами, озброєнням, військовою технікою, майном, продовольством та іншими засобами здійснює Кабінет Міністрів України. Безпосереднє керів­ництво реалізацією Державної програми покладається на Міністра оборони України.

Крім того, Державна програма, на відміну від попередньої, містить уточнений прогноз воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки у світі та поблизу кордонів України. На підставі цього прогнозу зроблено висновок, що в найближчій перспективі широкомасштабне застосування воєнної сили проти України є малоймовірним. Проте за певних обставин зберігається можливість розв'язання на окремих ділянках (напрямках) її кордонів локального конфлікту або втягнення нашої держави в регіональні воєнні конфлікти. Саме тому вперше в Державній програмі викладено рішення стосовно відмови від організації "рівномірної кругової оборони" території держави і зосередження зусиль на відбитті можливої агресії лише на декількох оперативних напрямках, на яких, за певних умов, виникненням воєнної загрози не можна нехтувати.

У зв'язку з цим, найближчим часом, адекватно до зазначених воєнних загроз та викликів, Верховною Радою України буде законодавчо оновлено функції Збройних Сил нашої країни, які полягатимуть у забезпеченні стримування збройної агресії проти України та відсічі їй, охороні сухопутного і повітряного просторів держави та територіального моря України.

На підставі розширення функцій Збройних Сил України в Державній програмі конкретизовано їхні завдання. Їх суть полягає в досягненні Зброй­ними Силами спроможності нейтралізувати воєнний конфлікт низької інтенсивності складом військ (сил) мирного часу та забезпеченні мобіліза­ційної готовності до ведення локальної або регіональної війни. Одночасно Збройні Сили повинні бути постійно готовими до участі в миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій силами до од­нієї бригади (чисельністю 2-3 тис. чоловік).

Відповідно до завдань Збройних Сил, у Державній програмі уточнено їх структуру, встановлено раціональне співвідношення між видами Зброй­них Сил та родами військ. Так, структура Збройних Сил України вклю­чає:

– Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади й військового управління, в його підпорядкуванні перебувають Збройні Сили України;

– Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган війсь­кового управління;

– види Збройних Сил України: Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили;

– об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

Співвідношення чисельності особового складу між видами Збройних Сил складає:

– Сухопутні війська України – до 54 %;

– Військово-Повітряні Сили України – до 16 %;

– Війська Протиповітряної оборони України – до 13,5 %;

– Військово-Морські Сили України – до 4,5 %;

­– Інші з'єднання, військові частини та установи, які не входять до видів Збройних Сил України, – до 12 %.

Таке співвідношення зумовлюється, перш за все, обсягом завдань, які покладаються на види Збройних Сил, а також тим, що сучасні економічні умови держави не дають можливості реалізувати досягнення воєнно-технічної революції за всіма напрямами. Однак якщо в чисельності особового складу пріоритетність надається Сухопутним військам, то стосовно розробки оз­броєння і військової техніки перевага надається розвитку перспективних систем, які б максимально відповідали вимогам сучасної збройної боротьби.

Як відомо, види Збройних Сил виконують свої завдання в тісній взаємо­дії між собою, застосовуючи відповідні їм засоби збройної боротьби, форми й способи ведення бойових дій, а також беруть участь у проведенні заходів правового режиму воєнного й надзвичайного стану, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, наданні військової допомоги іншим державам у заходах міжнародних миротворчих операцій.

1.2. ВОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОНІВ УКРАЇНИ ПРО ЗБРОЙНІ СИЛИ

Після проголошення державного суверенітету перед Україною постала проблема створення комплексної системи національної безпеки. Як політологічна категорія національна безпека характеризує такий стан країни, який дозволяє зберегти національно-державну цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні, екологічні, валютно-фінансові, соціальні та культурні проблеми розвитку і бути самостійним суб'єктом міждержавних від­носин. Для молодої української держави національна безпека стала насправді мірою відсутності Загрози правам і свободам людини, базовим, життєво важ­ливим інтересам і цінностям нашого народу. Концепція національної без­пе­ки України знайшла своє відображення в прийнятті ряду законів з військових питань.

Складовою частиною концепції національної безпеки стала Воєнна доктрина України, яка була прийнята Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. Вона являє собою систему офіційних поглядів і ставлення політичного ке­рів­ництва нашої держави до війни, підготовки країни, населення та Збройних Сил до війни, захисту від агресії.

Розглядаючи воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти оборонного будівництва, Воєнна доктрина розкриває стратегічні завдання України в галузі оборони, ставлення держави до війни, причини можливої війни, джерела воєнної загрози, шляхи забезпечення воєнної без­пеки на місцевому, національному, двосторонньому, регіональному і глобаль­ному рівнях, завдання країни в мирний та воєнний часи, завдання Збройних Сил, принципи будівництва військ (сил), ставлення держави до ЗМЗ, спрямованість будівництва воєнної організації держави, мету і завдання воєн­но-економічної та воєнно-технічної політики, порядок формування воєнного бюджету, фінансування програм матеріального і соціального забезпечення військовослужбовців, шляхи своєї реалізації.

У Доктрині зазначається, що стратегічними завданнями України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збе­ре­ження територіальної цілісності та недоторканності кордонів. Голов­ними цілями воєнної політики нашої країни проголошено гарантування її національної безпеки від зовнішньої загрози, відведення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Україна категорично виступає проти розмі­щення іноземних військ на своїй території. Своїм потенціальним противником вона вважає державу, політика якої становить воєнну загрозу для України, призводить до втручання у внутрішні справи, претендує на її територіальну цілісність і національні інтереси. Головними цілями України в можливій війні будуть відсіч збройній агресії, захист державного суверенітету, полі­тичної незалежності та територіальної цілісності, якнайшвидше припинення політичними та дипломатичними засобами воєнних дій. У Доктрині чітко визначено: "Україна засуджує війну як засіб національної політики, притри­мується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати усі міжнародні суперечки та конфлікти виключно політичними методами".

Говорячи про воєнно-технічні аспекти безпеки та беручи до уваги, що виробництво всіх необхідних сучасних та перспективних систем озброєння в Україні не лише економічно недоцільне, але і практично неможливе, Доктрина містить установку на забезпечення військ сучасними системами озброєння і військовою технікою шляхом власного виробництва, виробництва в кооперації з іншими державами та торгівлі із закордоном. При цьому пріоритет віддається технологіям подвійного призначення, які дозволяють виробляти продукцію для військових і цивільних цілей, а серед систем озброєння перевага надається бойовій техніці високих технологій.

У Доктрині сформульовано мету воєнно-економічної політики України – підтримання незалежної обороноздатності держави при раціональному обсязі воєнних витрат. Визначено основні принципи цієї політики: забез­печення максимальної ефективності воєнного виробництва за умови обме­женості фінансових і матеріальних ресурсів, застосування конкурсного підходу до розробки та виробництва нових систем озброєння і військової тех­ніки, використання контрактного підходу до виконання замовлень Міністерства оборони, досягнення високої технологічності систем озброєння і потрібного рівня уніфікації їх елементів, екологічно безпечна та економічно вигідна утилізація систем озброєння і військової техніки, що підлягають ліквідації, раціональна конверсія воєнного виробництва.

У Воєнній доктрині на перший план висувається проблема забезпечення власної воєнної безпеки, яка, у свою чергу, складається з космічної, наземної та морської безпеки. Вирішувати її покликані, перш за все, Збройні Сили України, високого сумарного воєнного потенціалу яких необхідно досягти виключно якісними параметрами. А тому вони повинні бути сучас­ними з усіх точок зору: організаційно, якісним станом, технічним оснащенням, рівнем бойової готовності та військової дисципліни, за поглядами на ведення воєнних дій, методами підготовки до війни. Збройні Сили зобов'язані забез­печити українському народу стійку і тривалу воєнну безпеку, а у випадках агресії – збройний захист держави. Саме тому основним їх завданням у Доктрині є захист незалежності, територіальної цілісності й недоторканності України. Ряд якісних вимог висувається до Збройних Сил, серед яких слід ви­ділити боєздатність, бойову ефективність, бойову стійкість, мобільність, керо­ваність, живучість, готовність до відмобілізування і виконання бойових завдань.

У Воєнній доктрині сформулювано основні принципи будівництва Збройних Сил: проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової, морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів збройної боротьби і принципів воєнного мистецтва; комплектування їх як на основі загального військового обов'язку, так і за контрактом із поступовим переходом до професійної армії; військово-патріотичне виховання допризовної та призовної молоді, особового складу на національно-історичних традиціях; вирі­шення комплексу питань, пов'язаних із соціальним захистом військово­службовців; повна департизація (заборона військовослужбовцям брати участь у діяльності політичних партій і рухів). Якісні параметри Збройних Сил спрямовані на практичну реалізацію принципу оборонної достатності, який є наріжним каменем, закладеним у військове будівництво України і провідних держав світу. Проте необхідно врахувати, що оборона зовсім не абсолю­тизується нашою Воєнною доктриною. Збройним Силам може бути надано право на застосування всіх форм і методів воєнних дій, які є в їх арсеналі, для виконання свого призначення. Оборонна спрямованість військового будів­ництва визначає Збройним Силам не лише готовність до ведення оборонних дій, а й проведення в мирний час ряду підготовчих заходів: ведення постійної розвідки, несення бойового чергування, відпрацювання прийомів оборони та контрнаступу і т. д. Таким чином, Воєнна доктрина України стала основою її військового будівництва.

Воєнна доктрина реалізується в правових документах, які приймаються Вер­ховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів, Мі­ніст­ром оборони України (законах України, указах Президента України, пос­тановах Кабінету Міністрів, наказах Міністра оборони України).

Основними правовими документами, якими керуються Збройні Сили України, зараз є:

1. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оборону України" (від 5 жовтня 2000 р.), що встановлює засади оборони країни, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.

2. Закон України "Про Збройні Сили України" (від 6 грудня 1991 р. зі змі­нами і доповненнями від 5 жовтня 2000 р.), в якому визначено функції, склад Збройних Сил України, правові засади їх організації, діяльності, дис­локації, керівництва та управління ними.

3. Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. (1996 р.).

4. Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (від 18 червня 1999 р.), що здійснює правове регулювання стосовно загаль­новійськового обов'язку у військовій службі з метою виконання громадянами Ук­раїни конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.

5. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (від 18 лютого 1999 р.), що визначає організаційно-правові засади альтерна­тивної (невійськової) служби, якою, відповідно до Конституції України, необхідно замінити виконання військового обов'язку, якщо воно суперечить релігійним переконанням громадянина.

6. Положення "Про проходження військової служби особами офіцерсь­кого складу, прапорщиками, солдатами і старшинами ЗСУ" (Указ Президента України від 7 листопада 2001 року).

7. Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"(від 20 грудня 1991 р.).

8. Військові статути Збройних Сил України (затверджені законами України 24 березня 1999 р.). До них належать Статут внутрішньої служби, Дис­цип­лінарний статут, Стройовий статут і Статут гарнізонної та вартової служб.

Витяги із законів наведено в додатках, а основні положення військових статутів – у главах 2, 3.

1.3. ОРГАНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ у вищих МЕДИЧНИХ навчальних закладах УКРАЇНИ

Роль і місце військового лікаря Збройних Сил України в організа­ції ме­дич­ного забезпечення. Сучасні бойові дії військ характеризуються рішу­чістю, високою маневреністю і напруженістю, швидкою і різкою зміною об­ста­новки, веденням їх на землі й у повітрі, на широкому фронті, на велику глибину й у швидких темпах. Їх можна вести із застосуванням різних видів зброї.

Своєчасне та якісне виконання бойових завдань при веденні бойових дій підрозділами, частинами та з'єднаннями видів Збройних Сил України можливе лише при наявності всебічного забезпечення (бойового, технічного, тилового та медичного), яке здійснюється підрозділами, частинами та з'єднаннями спеціальних військ і служб.

У сучасних бойових умовах перед медичною службою поставлено такі основні завдання:

– організація і проведення заходів із надання медичної допомоги пораненим та хворим, їх лікування та повернення в стрій;

– організація і проведення медичних заходів із метою збереження боє­здатності військ, зміцнення здоров'я особового складу, попередження ви­никнення і розповсюдження захворюваності;

– проведення заходів медичної служби щодо захисту особового складу військ від зброї масового ураження;

– постійне вдосконалення медичного забезпечення на основі глибокого аналізу характеру підготовки і ведення бойових дій, особливостей виникнення, характеру і перебігу бойових уражень і захворюваності, досягнень медичної науки і практики, досвіду роботи медичної служби в бойових умовах.

Для успішного виконання завдань, покладених на медичну службу, потрібен високий рівень підготовки всього медичного складу, першу за все військових лікарів.

Військовий лікар є головною діючою особою медичної служби Збройних Сил, яка організовує і практично втілює в практику медичного забезпечення великий обсяг знань із військової медицини та суміжних з нею дисциплін (наук) залежно від виду бойових дій та посади, яку він обіймає.

Успішно виконувати завдання медичної служби зможуть лише ті військові лікарі, які мають глибокі знання з основ загальновійськової підготовки, вміють аналізувати обстановку, що склалася під час бойових дій, і приймати найбільш оптимальне рішення з урахуванням особливостей перебігу бойової хірургічної травми та терапевтичної патології, попереджують розповсю­дження інфекційних захворювань у військах, проводять комплекс санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів та медичний захист від уражаючих факторів зброї масового ураження (ЗМУ).

Кожен військовий лікар повинен розуміти особливості підготовки і ведення бойових дій та їх всебічне забепечення, вміти оцінювати бойову, тактичну і медичну обстановку, робити з неї правильні висновки для прийняття науково обгрунтованого рішення на організацію медичного забезпечення реальних бойових дій та контролю за його виконанням у підпорядкованих медичних підрозділах, частинах і установах, знати особливості виникнення та перебігу бойової патології, організацію та проведення лікувально-евакуаційних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів у військах в умовах бойових дій та екстремальних ситуацій, володіти стійкими навичками та уміннями з організації розгортання і роботи етапів медичної евакуації на війні.

Ці якості необхідні не лише кадровому складу медичної служби Збройних Сил України, але й офіцерському складу медичної служби запасу.

З урахуванням кваліфікаційних вимог, що висуваються до рівня під­готовки офіцера медичної служби запасу в сучасних умовах, військовий лікар повинен знати і вміти:

– структуру Збройних Сил України та основи загальновійськового бою;

– організаційну структуру частин і підрозділів Сухопутних військ та інших видів Збройних Сил України;

– основи управління військами;

– основи організації і ведення наступального й оборонного боїв;

– основи пересування військ та розташування їх на місці;

– зміст заходів із підтримання бойової готовності й особливості ведення бойових дій військами;

– вимоги законів, статутів, порадників та інших керівних документів, які регламентують діяльність медичної служби;

– сучасну систему лікувально-евакуаційних заходів;

– завдання, організаційно-штатну структуру, організацію роботи ме­дичного пункту полку, окремого медичного батальйону в різних умовах бо­йової обстановки;

– комплекс заходів, які проводить медична служба щодо захисту військ від ЗМУ;

– особливості роботи медичної служби в умовах масового надходження поранених;

– організаційні основи системи лікувально-евакуаційних заходів при ліквідації наслідків катастроф;

– завдання формувань військово-медичної служби з надання допомоги потерпілим в екстремальних ситуаціях, їх організаційно-штатну структуру, можливості, принципи використання й організацію роботи;

– читати топографічну карту, орієнтуватися на місцевості, вести робочу карту;

– організовувати виконання медичною службою частин поставлених перед нею завдань у мирний та воєнний часи;

– здійснювати збір, обробку й аналіз інформації про умови бойової під­готовки, військової праці, життя та побуту особового складу;

– здійснювати управління медичною службою частин у воєнний час та в екстремальних ситуаціях.

Підготовка студентів вищих медичних навчальних закладів (ВМНЗ) України з екстремальної і військової медицини здійснюється за програмою під­го­тов­ки офіцера медичної служби запасу з таких дисциплін: загальновійсь­кова під­готовка, організація медичного забезпечення надзвичайних станів, військова токсикологія, радіологія і медичний захист, хірургія екстремальних умов, терапія екстремальних умов, епідеміологія екстремальних умов, гігієна екс­тремальних умов, медицина катастроф. Вивчення цих дисциплін є обо­в'язковим для всіх студентів ВМНЗ України. Форма одягу на заняттях така, як і на всіх заняттях у ВМНЗ. Під час проведення занять на кафедрі екс­тремальної і військової медицини студенти виконують вимоги військових статутів Збройних Сил України, які регламентують їхні права та обов'язки.

Навчання студентів з військової, військово-медичної підготовки та меди­цини катастроф здійснюється на кафедрі екстремальної і військової медицини, а з військово-спеціальних дисциплін (хірургії, терапії, гігієни, епідеміології та стоматології екстремальних умов) – на профільних кафедрах вищих медич­них навчальних закладів, а також на навчальних зборах у військових частинах за видами занять, які визначені положеннями про кафедру.

Студенти розподіляються за навчальними групами (взводами) чисельністю 25-30 чоловік. При проведенні лабораторних і практичних занять із вивчення військово-медичної техніки, медичного майна, групових вправ, занять із топографії, а також занять із застосуванням імітаційних засобів, навчальні групи (взводи) поділяються на напівгрупи (напіввзводи) по 12-15 чоловік.

Наказом завідувача кафедри призначаються командири навчальних груп (взводів), заступники командирів навчальних груп (взводів) і командири напівгруп (відділень). З метою отримання практики командування під­розділами обов'язки командирів напівгрупи виконують по черзі всі студенти згідно з графіком.

Під час вивчення програми екстремальної і військової медицини студенти складають заліки і комплексний екзамен. Кількість заліків визначається навчальними програмами.

Навчальна заборгованість повинна бути ліквідована студентами до почат­ку наступного семестру. Повторне складання заліків та екзамену з одної дис­ципліни, за умов отримання незадовільної оцінки, дозволяється не більше двох разів.

Студенти, які не виконують навчальну програму з екстремальної і військової медицини, пропускають заняття без поважних причин або ухиляються від навчальних зборів, порушують військову дисципліну або не склали у призначений термін заліки, наказами ректорів ВМНЗ за поданням завідувача кафедри не допускаються до семестрового контролю і відрахо­вуються з ВМНЗ як такі, що не виконали навчальний план.

Складовою частиною підготовки студентів ВМНЗ є навчальні збори, які проводять на завершальному етапі підготовки у вій­ськових частинах. У період проходження навчальних зборів на студентів по­ширюються права та обов'язки, визначені Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" для військовозобов'язаних, які призвані на збори.

Під час навчальних зборів у військах студенти складають військову при­сягу на вірність Українському народові.

Після виконання програми з екстремальної і військової медицини в пов­ному обсязі студенти складають випускний комплексний екзамен, який прий­­мається екзаменаційною комісією.

Студенти, які пройшли повний курс підготовки за програмами офіцерів медичної служби запасу, склали встановлені екзамени та прийняли присягу на вірність Українському народові, підлягають атестації на присвоєння їм первинного офіцерського звання медичної служби запасу. Неатестованим особам первинне офіцерське звання не присвоюють.

Відривати студентів від навчальних занять і самостійної роботи на заходи, які не передбачені навчальними програмами, категорично забороняється.

До студентів у період проходження підготовки на кафедрі можна засто­совувати заохочення та стягнення. Облік заохочень та стягнень ведеться в особовій картці студента.

При відпрацюванні окремих документів офіцери медичної служби запасу в майбутньому можуть отримувати секретні відомості.

Особам, допущеним до виконання секретних робіт, робіт із секретними документами та виробами, забороняється:

а) відвідувати посольства, консульства та інші представництва іноземних держав, приватних компаній та фірм, встановлювати і підтримувати без­посередньо або через осіб зв'язок з іноземними громадянами, якщо це не входить у коло їх службових обов'язків; особи, які за службовим обов'язком або спеціальним дорученням повинні спілкуватися з іноземними громадянами, керуються при цьому вимогами відповідних нормативних актів;

б) заносити кіно- та фотознімальну, звуко- і відеозаписувальну, радіо­передавальну та радіоприймальну, а також копіювальну, апаратуру осо­бистого користування в будівлі військових частин та приміщення, де про­водяться секретні роботи;

в) повідомляти усно або письмово секретні відомості про характер робіт, які виконуються, вироби системи охорони та перепускний режим, дійсну назву та пункти дислокації військових частин особам, які не мають відношення до цих даних;

г) вести переговори із секретних питань, а також передавати секретні теле- і фототелеграми по відкритих каналах зв'язку;

ґ) виносити із штабу (установи) секретні документи без дозволу на­чальника штабу (установи), а також користуватися міським та особистим транспортом для їх перевезення і знаходитись із ними в місці, не пов'язаному з виконанням завдання;

д) виконувати секретні роботи та зберігати секретні документи у квар­тирах, санаторіях, будинках відпочинку, госпіталях та інших місцях;

е) передавати секретні документи та вироби будь-кому і приймати їх без розпису;

є) знімати копії із секретних документів без письмового дозволу началь­ника штабу (установи);

ж) залишати секретні документи на столах, в ящиках столів та відкритих сейфах у разі виходу з робочої кімнати;

з) зберігати секретні документи в сейфах, від яких загублено робочий та резервні ключі, а також передавати іншим особам ключі від сейфів, жетони на отримання робочих папок і особисті номерні печатки;

и) використовувати секретні відомості в несекретному службовому листуванні, несекретних дисертаціях і технічних виданнях, доповідях та виступах, публікувати наукові, науково-технічні та інші роботи, які можуть знаходитися на рівні винаходів, відкриттів, публікування яких заборонено встановленим порядком.

Особи, допущені до секретних робіт, документів і виробів, повинні:

а) зберігати в таємниці секретні відомості, які стали їм відомі при виконанні службових обов'язків або іншим шляхом, припиняти дії інших осіб, які можуть призвести до розголошення секретної інформації або втрати (крадіжки) секретних документів (виробів); про причини чи умови можливого витоку секретних відомостей негайно доповідати безпосередньому начальнику;

б) дотримуватися встановленого порядку виїзду за кордон, у випадку спроби іноземних громадян отримати секретну інформацію, компрометації чи встановлення контакту, який не був передбачений програмою візиту, після повернення із закордону доповісти безпосередньому начальнику;

в) виконувати секретні роботи та ознайомлюватися із секретними відомостями, документами і виробами тільки в межах службових обов'язків;

г) знати ступінь секретності робіт, які виконуються, порядок обліку і збереження секретних документів та виробів;

ґ) негайно записувати всі секретні документи (вироби) в опису (форма № 7), зберігати їх тільки в сейфах, металевих шафах, ящиках або робочих папках (валізках) і кожного дня перед закінченням робочого дня перевіряти їх наявність, сейфи після кожного відкривання зачиняти, по закінченню робочого дня запечатувати і здавати під охорону (нагляд), не допускати сумісного зберігання у сейфі (робочому зошиті) секретних і несекретних документів, переносити секретні документи в межах штабу тільки в папках, які забезпечують їх зберігання;

д) розробляти секретні документи, робити записи секретного характеру тіль­ки в робочих зошитах (блокнотах) або на аркушах паперу, які враховані в секретній частині, визначати кількість екземплярів секретних документів у суворій відповідності з дійсною службовою необхідністю і не допускати розсилання їх адресатам, які не мають до них прямого відношення;

е) ознайомлювати із секретними документами і передавати їх іншим виконавцям під розпис тільки з дозволу безпосереднього начальника, вимагати від них розпису на документах, з якими вони ознайомилися;

є) при особистому листуванні з цивільними організаціями, проведенні за­­пису в книгах скарг і пропозицій підприємств торгівлі, громадського хар­чування, транспорту, книгах відгуків музеїв, виставок, театрів та інших установ вказувати свої поштові адреси за місцем прописки; при цьому війсь­ковослужбовці строкової служби вказують поштову адресу, яка встановлена командиром військової частини при погодженні з підприємствами зв'язку, при реєстрації в готелях, домах відпочинку і т. д. вони вказують пріз­вище, ім'я та по батькові, рік і місяць народження, серію та номер посвідчення особистості (військового квитка) і номер військової частини, яка його видала;

ж) негайно доповідати безпосередньому начальнику й у режимно-секретний орган про втрату або недостачу секретних документів і виробів, посвідчень, перепусток, ключів від приміщень, сховищ, сейфів, де збе­рігаються секретні документи, особистих печаток, а також про факти вияв­лення зайвих і необлікованих документів та виробів;

з) при звільненні, перед відбуттям у відпустку, на лікування, у відрядження (строком понад 15 діб) своєчасно здати або відзвітуватись перед секретними органами за всі секретні документи (вироби), за які він відповідає, а також здати у відповідні бібліотеки секретні видання, науково-технічну доку­ментацію та інші документальні матеріали;

и) своєчасно здавати в секретний орган секретні документи, потреба в яких минула;

і) надавати працівникам режимно-секретного органу для перевірки всі секретні документи, які є на обліку, і виконувати вимоги режимно-секретних органів щодо дотримання режиму секретності, давати усні або письмові пояснення стосовно фактів розголошення секретних відомостей, втрати доку­ментів (виробів), інших порушень режиму секретності;

ї) своєчасно повідомляти кадрові органи штабу (установи) про зміни анкетних і автобіографічних даних.

Основні керівні документи, які регламентують навчання студентів на кафедрі екстремальної та військової медицини за програмою офіцера медичної служби запасу:

1. Наказ Міністерства освіти України № 161 від 2.06.1993 р. "Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах".

2. Наказ Міністра оборони України № 399 від 30.10.1998 р.”Про введення в дію Інструкції” Про організацію освітньої діяльності у вищих військових навчальних закладах Міністерства оборони України”.

3. Наказ Міністра оборони України № 36 від 23.02.1996 р. "Про введення в дію Норм навчального навантаження, планування та обліку праці про­фесорсько-викладацького складу вищих військово-навчальних закладів Мініс­терства оборони України".

4. Наказ Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства оборони України № 215/202 від 18.06.1996 р. "Про введення в дію Положення, Нав­чальної програми, Типового штатного розкладу кафедр екстремальної і війсь­кової медицини та організацію їх роботи".

5. Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 18.06.1999 року.

Поиск по сайту: