Характеристика грунту

Основні типи грунту під дією клімату розташовуються зонами (смугами) від полюсів до екватора.

Тундрові грунти займають північні райони з вологим та холодним кліматом. Вони насичені водою, значною мірою заболочені, на деякій глибині частіше вічномерзлі, в теплу пору року важкопрохідні.

Підзолисті грунти утворилися в районах помірного клімату, де опадів випадає більше, ніж випаровується вологи. Верхній шар підзолів містить невелику кількість розчинних солей, вапна, заліза та алюмінію. Тут багато кварцу, що фарбує їх у білуватий колір, схожий на колір попелу. Нижні шари підзолів містять більше частинок глини, ніж верхні, вони твердіші та важкопроникні для води, що сприяє утворенню боліт. Місцевість із підзолистими грунтами, особливо супіщаними, порівняно добре прохідна.

Чорноземні грунти характеризуються чорним кольором та високою родючістю, за складом здебільшого глинисті та суглинисті. У період весняного та осіннього бездоріжжя вони важкопрохідні для колісних машин. У складі чорнозему мало елементів, здатних утворювати наведену радіацію, але трохи більше, ніж у підзолистих грунтах.

Каштанові грунти знаходяться на південь від чорноземних грунтів, за механічним складом здебільшого глинисті та суглинисті, у зволоженому стані мають значні пластичність та прилипання, за прохідністю близькі до чорноземів. Каштанові грунти трохи засолені, в зоні їх розташування зустрічаються солончаки.

Сіроземи – грунти напівпустинь та пустинь, у зоні їх розташування особливо багато солончаків. Прохідність сіроземів задовільна. Однак на весні та восени, коли в їх верхніх шарах накопичується велика кількість во­логи, вони стають важкопрохідними для колісних машин.

Червоноземи – грунти субтропічних та тропічних районів.

На картах позначають лише ті грунти, які суттєво відрізняються харак­тером своєї поверхні від навколишнього середовища (солончаки, піски, кам'янисті поверхні тощо). Кожен із цих різновидів грунту легко розпізнати на карті за коричневим забарвленням умовного знака, за винятком боліт і солончаків, які виділяють горизонтальною та вертикальною штриховками синього кольору. Схема грунтів усього району та текстова довідка про них наводяться на зворотному боці карти масштабу 1: 200 000.

Болота на картах показують синьою горизонтальною штриховкою. При цьому їх ділять за ступенем прохідності для пішоходів на прохідні, важкопрохідні та непрохідні.

Прохідними вважають болота, якими влітку в будь-якому напрямку можливий рух пішоходів. До них відносять мохові болота з твердим торфом на поверхні або під невеликим (0,3-0,4 м) шаром води, покриті торф'яною рослинністю, а також болота із суцільним моховим покриттям та великою кількістю чагарників (богульника, вереску).

Важкопрохідними є болота, по яких рух пішоходів можливий із вели­кими труднощами (грузнуть ноги, сліди швидко заповнюються водою). До них належать болота з великою кількістю осоки, пухівки, плавні, що поросли очеретом та тростиною, купинні болота з березою та вільхою, що не мають суцільного трав'яного покриву.

Непрохідні болота глибокі, топкі, по них рух пішоходів практично неможливий. До них відносять сплавинні та трясовинні болота, а також болота з в'язким грунтом, що покриті протягом літа великим шаром води.

Зображуючи болoта, показують рослинний покрив: трав'янистий, моховий, очеретяний, тростинний. Різні за ступенем прохідності та рослинного покриву болота на картах контурами не розподіляють.

Болота позначають на карті штриховкою синього кольору з поділом їх на прохідні (перервана штриховка), важкопрохідні та непрохідні (суцільна штриховка). Глибину прохідних боліт на картах, як правило, не підписують. Глибину важкопрохідних і непрохідних боліт підписують поруч із вертикальною стрілкою, яка вказує на місце проміру.

Сітка доріг

Автомобільні та грунтові дороги. Автомобільні дороги можуть бути з покриттям (автостради, вдосконалені шосе та шосе) та без покриття (покращені грунтові, грунтові дороги). Найбільш істотно впливають на рух техніки ширина проїжджої частини, тип покриття, величина повздовжніх схилів та радіусів поворотів, наявність та характер дорожніх споруд.

Тип покриття визначає міцність дороги та строки її служби. Основними є асфальтоване, брусоване, гравійне, щебеневе, бруковане покриття.

Грунтові, польові та лісні дороги придатні для руху автотранспорту в основному в суху пору року. Прохідність їх залежить від характеру грунту та ступеня його вологості. При інтенсивному русі вони швидко руйнуються.

На топографічних картах позначають усі наявні на місцевості дороги з покриттям. Їх зображують у дві лінії і зафарбовують жовтогарячим кольором.

Зображення автострад та шосейних доріг супроводжується підписом їхніх характеристик: ширина проїжджої частини (для автострад – ширина одного ряду та кількість рядів), ширина земляного полотна (для шосейних доріг) та матеріал покриття (А – асфальт, Б – бруківка, Г – гравій і т.д.). Позначають також кордони зміни матеріалу покриття. Наприклад, на шосе підпис 8 (12) А означає: 8 – ширина проїжджої частини в метрах, 12 – ши­­ри­на земляного полотна в метрах, А – матеріал покриття (асфальт).

На топографічних картах також зображають: автомобільні дороги без покриття (покращені грунтові дороги), грунтові дороги (путівці), польові й лісові дороги та стежки.

На автомобільних дорогах позначають мости, тунелі, труби, насипи, виїм­ки, наявність яких впливає на пересування військ по дорогах. Вони, як прави­ло, є об'єктами руйнування з метою створення перешкод для військ противника.

Залізниці при зображенні на картах поділяють: за шириною колії – на ширококолійні (1435 мм та більше) та вузькоколійні (менше 1435 мм); за кількістю колій – на одноколійні, двоколійні, триколійні; за видом тяги – на елек­трифіковані, неелектрифіковані та інші (з дизельною чи паровою тягою); за станом – на діючі, що будуються, і розібрані.

На картах показують монорельсові залізниці, ділянки ліній метрополітену, що проходять по поверхні землі, а також трамвайні лінії, підвісні дороги, фунікулери та бамсберги.

Дороги, що будуються, та вузькоколійні залізниці зображають без розпо­ділу за кількістю ліній та видом тяги. Особливим умовним знаком показують полотно розібраної залізниці. Ділянку залізниці зі схилом понад 20 % виді­ляють штриховим умовним знаком у вигляді кута. Вантажно-розвантажу­вальний майданчик довжиною більше 1,5 км у масштабі карти показують по її дійсній довжині. На картах масштабом 1:25 000 позначають здебільшого всі станції метрополітену.

Населені пункти. Залежно від характеру виробничої діяльності насе­лення та кількості жителів, населені пункти поділяються на міста, селища міського типу, поселення біля промислових підприємств, залізничні станції, селища сільського та дачного типів. Найбільш важливе значення мають міста: великі – понад 100 тис. мешканців, середні – від 50 до 100 тис.; малі – менше 50 тис.

Основними показниками міста, що впливають на бойові дії військ, є площа та конфігурація міської території, особливо місцевості в зоні міста і на підступах до нього, характер планування, щільність забудови, наявність підземних споруд.

Регулярне планування відзначається прямими вулицями та геометрично правильної форми кварталами. Квартал може бути прямокутної, радіальної та комбінованої форм. Прямокутне планування характеризується перевагою кварталів, обмежених системою перехрещених під прямим кутом вулиць та провулків. При радіальному плануванні магістральні вулиці йдуть від центру до околиці по радіусах, а проміжні – по замкнутих кривих. Систему вулиць та кварталів важливо враховувати при плануванні бойових дій у місті. Вулиці використовують як основні шляхи маневру і дій військ, а правильне розташування кварталів і перехресть вулиць збільшує їхнє значення як основних орієнтирів.

Для нерегулярного планування характерні вузькі вулиці та неправильної форми квартали. Таке планування сильно перешкоджає здійснювати маневри військам, які наступають.

Змішане планування здебільшого властиве містам, які мають стару частину з нерегулярним плануванням та нову частину, як правило, околиці з регу­лярним плануванням.

Типи (категорії) населених пунктів і чисельність мешканців у них позначають на картах накресленням шрифтів офіційних назв цих пунктів. Міста підписують прямим шрифтом великими літерами, селища міського типу – нахиленим вправо шрифтом великими літерами, селища сільського типу – прямим шрифтом малими літерами.

Під назвою населеного пункту сільського типу вказують кількість мешканців у тисячах. Чим більшими літерами написана назва населеного пункту, тим більший він за своїм адміністративним значенням або кількістю жителів.

Неофіційні назви населених пунктів, прийняті серед місцевих мешканців, вказують у дужках під офіційною назвою. Якщо назву населеного пункту під­креслено тонкою лінією, це означає, що поблизу є залізнична станція або пристань із такою ж назвою.

Геодезичні пункти. На картах зображають різними умовними знаками такі геодезичні пункти: пункти державної геодезичної сітки, точки знімальної сітки, закріплені на місцевості центрами, астрономічні пункти, репери та марки державної нівелірної сітки.

Центральні точки умовних знаків геодезичних пунктів, що вказують місцезнаходження пункту, наносять на карти з великою точністю (по коор­динатах). Під умовними знаками геодезичних пунктів зазначають висоту в метрах.

Місцеві предмети наносять на топографічну карту з великою точністю: до 0,2 мм – місцеві предмети, що виділяються висотою (геодезичні пункти, труби, башти тощо); до 0,5 мм – інші точки місцевих предметів і контурів (доріг, річок тощо); до 1 мм – нечітко виражені контури (межі боліт, чагарників тощо).

Зарамкове оформлення карт. За рамками аркуша карти розміщують різні відомості, необхідні для роботи з нею.

У заголовку аркуша карти дають назву найбільшого населеного пункту із зображених на ньому, якщо населеного пункту на даній карті немає, вказують назву будь-якого важливого або великого об'єкта (гори, перевалу, озера та ін.).

Зліва над рамкою розташовують систему координат та зазначають політико-адміністративну належність території, що зображена на карті, праворуч – гриф карти, номенклатуру та рік видання.

Під нижньою (південною) стороною рамки наводять дані про магнітне схилення, зближення меридіанів та поправки напрямку. В пояснювальному тексті про схилення магнітної стрілки зазначають, на який рік дається схилення, вказують величину його річної зміни. Величини схилення магнітної стрілки, річна зміна схилення та зближення меридіанів подаються у градусному вимірі та позначках кутоміра.

У пояснювальному тексті та на кресленні, що розміщене праворуч від тексту, наводять також поправку до дирекційного кута для переходу від нього до магнітного азимута в позначках кутоміра. Якщо в даному районі спостерігається магнітна аномалія, то на відповідних аркушах карти величину схилення магнітної стрілки на кресленні не підписують, а величину схилення магнітної стрілки та зближення меридіанів вказують у тексті.

Під південною рамкою карти посередині розміщують лінійний та числовий масштаби карти, вказують висоту перерізу рельєфу, правіше масштабу дають шкалу закладання, що застосовується для визначення стрімкості схилів.

Під рамкою праворуч наводять текст, в якому викладають відомості про спосіб створення карти, час зйомки, а також про матеріали, що використо­вувались при створенні та оновленні аркуша карти.

За рамкою аркуша (зі східного боку) можуть приводитись додаткові дані (про геодезичну основу, прохідність місцевості та ін.), а також додаткові умовні знаки.

Між внутрішньою та зовнішньою лініями рамки аркуша карти вказують цифрове значення вертикальних та горизонтальних ліній координатної (кілометрової) сітки та підписи географічних координат кутів рамки. Сторони рамки розбиті на хвилини (по широті та довготі), а кожний хвилинний проміжок розбитий на шість частин по десять секунд кожний.

При виході за рамку карт залізниць та шосейних доріг розміщують назву найближчого міста або поселення, куди веде ця дорога, із зазначенням відстані в кілометрах від рамки до цього населеного пункту.

Поиск по сайту: