ВИВЧЕННЯ ЗА КАРТОЮ УМОВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ, МАСКУВАННЯ І ЗАХИСНИХ ЯКОСТЕЙ МІСЦЕВОСТІ. ПРАВИЛА НАНЕСЕННЯ НА КАРТУ ОРІЄНТИРІВ ТА ІНШИХ ОБ'ЄКТІВ

Вивчення умов спостереження. Умови спостереження можуть сприяти веденню розвідки, організації системи вогню й управлінню підрозділами або обмежувати їх. Вони характеризуються дальністю оптичної (радіолокаційної) видимості навколишньої місцевості та цілей із висот у визначеному секторі (смузі), а також розмірами полів невидимості.

Умови спостереження залежать від характеру рельєфу, наявності рослинності, населених пунктів та інших об'єктів місцевості. Суттєво впли­вають на них також пора року, час доби та погодні умови.

У результаті вивчення умов спостереження визначають:

1. Висоти та місцеві предмети, на яких доцільно розмістити командно-спостережні пункти і з яких найкраще проглядається місцевість, зайнята противником.

2. Природні схованки (ліси, сади, чагарники, населені пункти, форми рельєфу) для потайного розташування своїх підрозділів.

3. Віддалені межі спостереження.

4. Можливі перешкоди для спостереження (укриття), межі ділянок, які не проглядаються із спостережних пунктів (поля невидимості).

Так само вивчають та оці­нюють умови спостереження і за противника.

Для визначення умов спос­те­реження за картою розра­ховують дальність видимості горизонту й об'єктів на міс­цевості, наносять на карту поля невидимості, визначають взаємовидимість точок.

Визначення за картою полів невидимості. Поля невидимості – ді­лян­ки місцевості, які не прогля­даються зі спостережних пунктів. Якщо район (ділянка) місцевості невелика і на ній мало місцевих предметів, які обмежують видимість, поля невидимості визначають на око (рис. 2.31), показуючи їх штриховкою на карті з кожного спостережного пункту.

Визначення полів невидимості цим способом потребує великого досвіду, постійних тренувань в об'ємному сприйнятті рельєфу та об'єктів місцевості й відображенні їх на карті. Якщо місцевість дуже пересічена елементами рельєфу і має багато природних перешкод, поля невидимості наносять на карту побудовою профілей місцевості. Сутність цього способу полягає ось у чому. На карті позначають точку на висоті, й із неї прок­рес­­люють лінії сектора, в яко­му необхідно вес­ти спостере­ження. У секторі прокреслю­ють декілька нап­рям­ків про­­­­філь­них ліній, кож­ній з яких надають номер. По­тім по про­фільних лініях буду­ють про­­філь місцевості, після чого по кож­ній проведеній у секторі спос­те­реження лінії, кількість яких залежить від характеру місце­вості, на карті проводять олів­цем межі полів невиди­мості. Для цього з'єд­нують плавними кривими всі отримані на профільних лініях межі окремих невидимих ділянок місцевості, враховуючи форми рельє­фу. Поля невидимості заштриховують олівцем паралельними тонкими лініями.

При необхідності штриховку полів невидимості в розташуванні противника наносять червоним олівцем, а у своєму розміщенні – синім.

При цьому потрібно пам'ятати, що противник постійно веде розвідку спостереженням усіма сучасними засобами (оптичною, радіолокаційною телевізійною та інфрачервоною технікою).

Вивчення маскувальних властивостей місцевості. Маскувальні властивості характеризуються, головним чином, наявністю природних схованок (сховищ), які утворюються формами рельєфу, рослинним покривом, населеними пунктами та іншими місцевими предметами, а також кольором і плямистістю місцевості, тобто, чим більше кольорових плям, тим кращі умови маскування.

Природні схованки – елементи місцевості, які дають можливість ефек­тивно маскувати війська від спостереження противником з повітря та з йо­­го спостережних пунктів. Надійними природними схованками є: масиви лісу, сади, чагарники, лісосмуги вздовж доріг, житлові квартали і промислові під­приємства населених пунктів, а також форми рельєфу (яри, балки, байраки).

Вивчення маскувальних властивостей місцевості полягає у виявленні при­родних схованок та їх маскувальної ємкості, яка визначається кількістю умов­них батальйонних одиниць, що можуть таємно розміститися на ділянці на відстані 2-3 км одна від одної при використанні всієї площі схованок. Так, одна умовна батальйонна одиниця може розташуватися в лісі площею 0,4 км2, в яру завдовжки 1 км, у лісосмузі до 3 км або в населеному пункті, в якому 75 дворів.

Для вивчення маскувальних властивостей лісу і чагарників визначають їх площу, висоту дерев (кущів), густоту та зімкнутість крон. При цьому не­обхідно враховувати пору року, оскільки восени і навесні маскувальні властивості листяного лісу мінімальні, а взимку – майже відсутні.

У населених пунктах визначають характер розташування, щільність забудови, наявність підземних споруд, густоту парків тощо.

Надійними природними схованками є глибокі яри та балки, які поросли чагарником, байраки та інші елементи рельєфу.

Для оцінки маскувальних властивостей місцевості в обороні визначають видимість із висот, розташованих на місцевості, яка зайнята противником, поля невидимості з цих висот, а також природні схованки, що забезпечують маскування своїх підрозділів від повітряного спостереження.

Вивчення захисних властивостей місцевості. Загальновійськовий бій можна вести із застосуванням звичайної зброї та з урахуванням можли­вості зруйнування об'єктів ядерної енергетики, хімічного виробництва, наяв­ності в деяких країнах зброї масового ураження, тому вивчення захисних властивостей місцевості є одним із найважливіших завдань захисту особового складу від цієї зброї. Захисні властивості місцевості послаблюють дію ура­жаючих факторів зброї масового ураження та звичайної зброї і визна­чаються, головним чином, характером рельєфу, рослинного покриву та метеоумовами.

Вивчення захисних властивостей рельєфу. На рівнинній відкритій місцевості ударна хвиля ядерного вибуху розповсюджується в усі сторони рівномірно, а на горбистій і, особливо, гірській місцевості з віддаленням від епіцентра вибуху послаблюється нерівномірно. На зустрічних до вибуху схилах її дія посилюється, а на зворотних – знижується. Тому для визначення захисних властивостей рельєфу необхідно враховувати напрямок і розміри великих хребтів, глибоких річних долин, ярів, балок, лощин зі стрімкими схилами. Ці характеристики можна отримати з карти за накресленням і густотою горизонталей, їх конфігурацією, позначками висот і поясню­вальними підписами. Форми рельєфу зумовлюють нерівномірне радіоактивне зараження окремих ділянок. На висотах понад 100 м на прямих схилах рівень радіації буде у 2 рази більшим, ніж на зворотних.

Після сформування зони радіоактивного зараження в результаті дії вітру і дощу відбувається перерозподіл радіоактивного пилу на місцевості. На вершинах і навітряних схилах горбів рівень радіації різко знижується, тоді як у низинах, на узліссях і в густих чагарниках радіоактивний пил накопи­чується, що значно збільшує зараження.

Надійними природними схованками можуть бути печери, гроти, шахти, штольні, тунелі та інші підземні споруди. Невеликі підрозділи можуть хова­тись в ярах, ямах, вимоїнах, канавах.

У населених пунктах схованками можуть бути міцні кам'яні й залізо­бетон­ні будівлі та підземні споруди (метро, каналізаційні та водогінні трубо­проводи).

Вивчення захисних властивостей лісу. З метою оцінки захисних властивостей лісу необхідно враховувати породу, густоту, висоту і товщину дерев. Для цього потрібно прочитати на карті умовні знаки та цифрові характеристики, вказані на масиві лісу. Знаючи такі характеристики, можна зменшити дію уражаючих факторів зброї масового ураження і вжити заходів щодо захисту від неї.

Великі масиви лісу послаблюють вплив ударної хвилі ядерного вибуху в 2-3 рази, а дія світлового випромінювання знижується в 6-8 разів, порівняно з відкритою місцевістю. Рівень радіації в лісі, а відповідно, і доза опромінення особового складу на 20-40 % менші, ніж на відкритій місцевості.

Найкращі захисні властивості від впливу ядерної зброї мають молодий густий ліс та високий листяний чагарник, тому що, чим старіший ліс, тим імовірніше збільшення травм особового складу від падіння старих дерев.

Вивчення й оцінку захисних властивостей місцевості проводять з урахуванням поставленого бойового завдання, і в кожному випадку висновки про місцевість мають свої особливості. Наприклад, для оцінки місцевості в обороні необхідно встановити:

1. Вплив місцевості на вибір переднього краю оборони і позицій в її глибині.

2. Наявність і характер природних перешкод перед переднім краєм оборони та їх вплив на вибір противником напрямків атаки, особливо наступу його танків.

3. Ділянки місцевості, які підвищують стійкість оборони.

4. Густоту і напрямок доріг, які можуть бути використані противником для наступу, і можливість руху підрозділів ворога поза дорогами.

Під час підготовки до наступу визначають:

1. Захисні властивості місцевості та їх вплив на організацію захисту від ядерної зброї під час наступу.

2. Маскувальні властивості місцевості та їх дія на таємне зосередження розгортання і маневр під час бою.

3. Наявність і стан дорожньої мережі, можливості руху поза дорогами.

4. Наявність природних перешкод у напрямку наступу та їх вплив на хід бою.

Дії підрозділів при застосуванні противником зброї масового ураження викладено в настановах і статутах. Крім цього, особовий склад у бою, на марші й при розташуванні на місці повинен знати та вміло використовувати захисні властивості місцевості.

Правила нанесення на карту орієнтирів та інших об'єктів. Під час виконання бойового завдання командирам підрозділів (екіпажів, обслуги), які в сучасному бою можуть діяти у відриві від основних сил, необхідно вміти наносити на карту (схему) цілі, орієнтири, елементи бойових порядків та інші об'єкти, які не позначені на ній. Такі об'єкти офіцери медичної служ­би наносять на карту такими основними способами: на око за найближ­чими орієнтирами, за напрямком і відстанню до об'єкта, за перпендикуляром і створом, за прямокутними координатами. Вибір способу залежить від бойової обстановки, місцевості, характеру об'єкта, погодних умов.

На око за найближчими орієнтирами. На зорієнтованій карті (схемі) розпізнають найближчі до об'єкта орієнтири, оцінюють відстань до об'єкта і ку­ти на нього від орієнтирів і, відповідно до масштабу карти (схеми), наносять об'єкт на карту. За певних навичок цей спосіб дозволяє наносити об'єкти на карту з необхідною точністю.

За напрямком і відстанню об'єкти наносять на карту з точки стояння, яка точно визначена за картою. На зорієнтованій карті за допомогою лінійки прокреслюють напрямки на об'єкти, які необхідно нанести. Потім за допомогою приладів спостереження або будь-яким іншим способом визначають відстані до об'єктів, відкладають їх на прокреслених лініях у масштабі карти й отримують місцезнаходження об'єкта на карті.

Якщо за певних умов обстановки картою користуватись неможливо (дощ, підвищені вимоги щодо умов маскування), напрямки на об'єкти визначають за допомогою баштового кутоміра або компаса відносно віддаленого орієнтира, який є на карті й місцевості, тобто спочатку визначають полярні координати об'єктів, а потім наносять їх на карту. Полюсом є точка стояння, а полярною віссю – напрямок на віддалений орієнтир або напрямок магнітного меридіана. Точність нанесення на карту об'єктів цим способом залежить від помилок у визначенні кутів напрямків і відстаней до об'єктів.

За перпендикуляром і створом використовують під час руху вздовж лінійного орієнтира. Вибирають об'єкт, який необхідно нанести на карту, продовжують рух доти пір, поки об'єкт не опиниться в напрямку, перпендикулярному до лінійного орієнтира. Потім знаходять на карті точку стояння, відстань до об'єкта, яку відкладають у масштабі карти на перпендикулярі, й наносять об'єкт на карту. Під час руху вздовж лінійного орієнтира в бойовій машині перпен­дикуляр на об'єкт мож­на лег­ко визначити за допомогою кутомірного прис­трою, якщо встановити відлік на його шкалі 15-00 або 45-00.

Спосіб прямої засічки по­лягає у візуванні й крес­ленні напрямку з двох-трьох точок стояння, позначених на карті, на потрібну ціль або орієнтир (рис. 2.32). Для цьо­­го в кожній точці стоян­ня орієнтують карту за нап­рям­ком на орієнтир. Потім, під час прямого візування, креслять напрямок на ціль. Перетин двох напрямків і буде місцем розташування цілі. Правильність засічки завжди необхідно перевіряти проведенням третього напряму. Якщо трикутник помилок має сторони, не більші за 2 мм, то ціль, яку шукають, буде знаходитись у центрі. Коли ж сторони трикутника більші ніж 2 мм, необхідно провести напрямок із четвертої точки стояння. Найточніше визначити ціль можна, якщо на точці, з якої її визначають, будуть кути від 300до 1500.

Необхідні напрямки можна знайти за допомогою компаса. За умов поганої погоди на точках стояння визначають магнітні азимути напрямків на об'єкт, переводять їх у дирекційні кути і за ними наносять на карту (прокреслюють на карті напрямки) об'єкт. Таку засічку називають компасною.

Спосіб за прямокутними координатами застосовують під час роботи з навігаційною апаратурою, яка має координатор цілі. Кутомірним пристроєм знаходять кут візування на ціль, а віддалеміром – відстань до неї. Визначені дані (полярні координати) встановлюють на шкалах координатора, що автоматично перераховує полярні координати в прямокутні, які зчитують зі шкал Х та У координатора, і наносять ціль на карту.

Спосіб прокладання компасного ходу використовують на закритій місцевості або за умов обмеженої видимості. Вихідною точкою ходу повинен бути місцевий предмет (перехрестя доріг, просік тощо), який легко розпізнати на місцевості й карті.

На вихідній точці за компасом визначають азимут напрямку руху, переводять його в дирекційний кут і прокреслюють на карті лінію напрямку руху. Рухаючись у цьому напрямку до першої поворотної точки, визначають відстань, рахуючи пари кроків, і відкладають її в масштабі карти на прокресленій лінії. Те саме роблять під час руху до наступного повороту.

Якщо за певних погодних умов (дощ, сніговій, сильний вітер) картою користуватись неможливо, визначені магнітні азимути і відстані записують у блокнот. Потім за цими да­ни­ми переводять магнітні ази­мути в дирекційні кути, нано­сять хід на карту і визначають на ній місцезна­ходження об'єктів.

Цей спосіб застосовують також, якщо ціль виявлено в лісі або за інших умов, коли визначити своє місцезнахо­дження відразу неможливо. У цих випадках компасний хід прокладають у зворотній по­слі­довності (рис. 2.33).

Спочатку з точки спосте­реження № 1 визначають азимут і відстань до об'єкта (ці­лі), а потім від цієї точки прокладають хід до точки № 3, яку можна легко знайти на карті. У цьому випадку азимути на поворотних точках ходу переводять на зворотні, зворотні азимути – в дирекційні кути, за якими прокреслюють на карті компасний хід від точки № 3 на карті до об'єкта (цілі). Середня помилка нанесення на карту об'єкта (цілі) цим способом складає приблизно 5 % довжини компасного ходу.

Спосіб компасного ходу часто застосовують для нанесення на карту (схему) позицій свого підрозділу і переднього краю оборони противника. Хід прокладають від об'єкта, який надійно розпізнаний на карті й місцевості, рухаючись уздовж переднього краю. Правильність ходу контролюють за контурними точками місцевості й зворотними засічками. Під час прокладання ходу елементи бойових порядків свого підрозділу і військ противника наносять на карту (схему) також і способами, розглянутими вище.

Поиск по сайту: