ЗОБРАЖЕННЯ МІСЦЕВИХ ПРЕДМЕТІВ І РЕЛЬЄФУ НА ТОПОГРАФІЧНИХ КАРТАХ

При вивченні місцевості прийнято розрізняти такі її елементи, як місцеві предмети і рельєф, які на топографічних картах відображають картогра­фічними умовними знаками.

На топографічних картах зображають усі найважливіші елементи місцевості: рельєф, гідрографію, рослинний покрив та грунти, населені пункти і шляхову сітку доріг, кордони, промислові, сільськогосподарські, соціально-культурні та інші об'єкти. Чим більший масштаб карти, тим більше об'єктів і з більшими подробицями показують на карті. З метою підвищення наочності зображення проводять картографічну генералізацію, тобто об'єкти, що мають другорядне значення і невеликі розміри, на картах не показують.

Топографічні елементи місцевості зображують на топографічних картах у вигляді умовних знаків, знаючи, як можна уявити характер і взаємне розташування місцевих предметів.

Картографічні умовні знаки являють собою прийняті на картах позначки різних об'єктів, їхні якісні та кількісні характеристики. Вони стан­дарт­ні та обов'язкові для всіх відомств та закладів, що займаються створенням топографічних карт (додаток 9).

Картографічні умовні знаки за призначенням та геометричними власти­востями поділяють на три види: лінійні, позамасштабні та площинні. Крім них, застосовують підписи, які пояснюють вигляд зображених на карті об'єк­тів, а також їхні кількісні та якісні характеристики.

Лінійними картографічними умовними знаками зображають об'єкти ліній­ного характеру, довжина яких передається в масштабі карти: дороги, нафто­п­роводи, лінії електропередач та ін.

Площинними картографічними умовними знаками заповнюють площі об'єктів, що відображаються в масштабі карти. Площинні знаки, викреслені всередині контуру об'єкта (болота, лісні масиви, сади та ін.), не показують їхнього розташування на місцевості.

Позамасштабні умовні знаки застосовують для зображення об'єктів, розміри яких не можна показати в масштабі карти (башти, колодязі, пам'ят­ники, окремі дерева тощо), а отже, не можна визначити площу об'єкта за кар­тою шляхом вимірювань. Точне розташування цих предметів визначається головними точками (рис. 2.10), якими і користуються при визначенні коор­динат, вимірюванні відстаней та вирішенні інших завдань.

Для підвищення наочності топографічні карти друкують у кольорах, що відповідають за­бар­в­ленню об'єктів місцевості: ліс – зеленим, гідрографія – си­­­нім, рельєф і піски – корич­не­вим, щільно забудовані квар­тали населених пунктів та ав­тош­ляхи з покриттям – жовто­гарячим.

Кожен умовний знак несе певну інформацію про місцевий предмет. Дуже важливо вміти якомога повніше розкрити зміст умовного знака. За його формою і накресленням знака спочатку визначають, який міс­цевий предмет зображено, а потім докладно за додатковими елементами малюнка основного умовного знака, поясню­валь­ними знаками, підписами й циф­ра­ми з'ясовують характер зображеного на карті місцевого предмета.

Рельєф

Рельєфом місцевості називають сукупність нерівностей земної поверхні.

Рельєф на топографічних картах зображують горизонталями, а деякі йо­го деталі (яри, балки, пагорби) – відповідними умовними знаками (рис. 2.11).

Рельєф на топографічних картах зображують кривими зам­кнутими лініями, що з'єднують точки місцевості, які мають однакову висоту над рів­нем поверхні, прийнятої за по­ча­ток відліку висоти. Такі лінії називають горизонталями.

Горизонталі бувають основ­ними, додатковими, допоміж­ними.

Горизонталі, які відпові­дають основному перерізу рельєфу, називають основними. Їх зображують на картах тонкими суцільними лініями. Для полегшення рахування горизонталей кожну п'яту горизонталь потовщують.

Основну висоту перерізу вказують на кожному аркуші карти під південним краєм його рамки. Наприклад, підпис "Суцільні горизонталі проведені через 10 м" означає, що на даному аркуші всі суцільні горизонталі проведені через 10 м, а потовщені – через 50 м.

Для зображення окремих вершин, улоговин і сідловин, які не можна показати на карті основними горизонталями, застосовують додаткові (через половину висоти основного перерізу) і допоміжні (приблизно через чверть основного перерізу) горизонталі. Їх зображують на картах пунктирними лініями.

Форми рельєфу можуть бути випуклими (гори, гірські хребти, пагорби і т.д.) або ввігнутими (западини, улоговини, долини річок та ін).

Кожна форма рельєфу ут­во­рюється поверхнями – схи­ла­ми різних довжини, стрім­кості, висоти. Перетинаючись між собою під різними кутами та в різних напрямках, вони ут­ворюють різні елементарні форми рельєфу. Можна ви­ділити п'ять типових форм: (рис. 2.12)

1. Гора – куполоподібне підвищення.

2. Хребет – лінійно витяг­нуте підвищення, яке посту­пово знижується. Лінію, що з'єднує протилежні схили хреб­­та, називають вододілом.

3. Улоговина – зниження, як правило, чашоподібної форми.

4. Лощина – витягнуте заглиблення, що знижується в одному напрямку. Лінію, по дну якої направлені схили, називають водозливом.

5. Сідловина – зниження між вершинами гірського хребта. Вона майже завжди є місцем початку двох лощин, які розходяться в різних напрямках.

Найбільш низьке та доступне місце в гребені гірського хребта або масиву називають перевалом. Він, як правило, знаходиться в сідловині, рідше – на нахиленій частині гребеня.

Різновидностями типових форм рельєфу можуть бути кургани, ями, яри, долини, балки, ущелини.

Для правильного визначення форми рельєфу на карті необхідно знати такі положення:

1. Форми рельєфу позначено на карті: коричневим кольором – створені природою, чорним – людиною.

2. На горизонталях є короткі покажчики, які розміщені перпендикулярно до них і вказують напрям схилу; вони розміщуються на згинах горизонталей у найбільш характерних місцях, їх називають бергштрихами.

3. Напрям схилів можна визначити і за відмітками горизонталей (цифрові підписи на деяких із них вказують у метрах висоту над рівнем моря). Верх кожної цифри завжди повернутий у бік підвищення схилу.

4. Деталі рельєфу, які неможливо показати горизонталями, зображують на картах спеціальними умовними знаками. До них відносять: урвища, скелі, яри, дорожні насипи і виїмки, кургани, ями. Цифри біля них вказують на висоту (глибину) в метрах.

Вивчення рельєфу місцевості за картою. Рельєф місцевості здебіль­шого вивчають одночасно із загальним вивченням місцевості в такій послідов­ності:

1. Вивчення загального характеру рельєфу даної поверхні місцевості (рівнинний, пагорбкуватий, гірський рельєф), визначення ступеня його розподілу луговинами, балками, лощинами та ін. шляхом розглядання на кар­ті накреслення та густоти горизонталей.

Горизонталі на карті рівнинної місцевості мають порівняно прямолінійне, трохи хвилясте накреслення. Величина закладання складає 1 см і більше. На картах рівнинної місцевості багато додаткових та другорядних горизонталей, які відображають усі деталі рельєфу, що не потрапляють в основні перетини.

Горизонталі пагорбкуватої місцевості розташовуються ближче одна до одної та мають округлу форму, утворюючи замкнуті фігури невеликих розмірів.

Горизонталі гірської місцевості на карті проходять близько одна від одної, закладання між ними на схилах гір становлять не більше 1-2 мм. На картах такої місцевості багато умовних знаків елементів рельєфу, що не виражені горизонталями.

2. Визначення взаємозв'язку характеру рельєфу з розміщенням об'єктів гідрографії (річок, струмків, озер, боліт та ін.), встановленням закономірності розташування нерівностей земної поверхні, напрямку вододілів, характеру і довжини природних рубежів. Визначення такого взаємозв'язку перевіряють та уточнюють за відмітками висот точок, горизонталей, урізування води в річках та озерах, а також за показниками напрямків схилів. У результаті отри­мують загальну картину взаємного розташування основних вододілів та долин, а також визначають найважливіші з них, які можуть виявити істотний вплив на виконання бойового завдання.

3. Докладне вивчення й оцінка розмірів і тактичних характеристик окремих форм та деталей рельєфу у взаємозв'язку з розташуванням на них елементів бойових порядків військ. Вивчення рельєфу при цьому полягає перш за все у визначенні висот точок, перевищення між ними, напрямку і стрімкості схилів.

Визначення висот точок. Абсолютну висоту будь-якої точки місцевості, відмітка якої на карті не підписана, визначають за відміткою найближчої до неї горизонталі. Тому необхідно вміти визначати відмітки горизонталей, використовуючи відмітки інших горизонталей та характерних точок місцевості, підписаних на карті.

Наприклад, відмітку горизонталі а можна визначити за відміткою висоти 197,4 та висотою перерізу рельєфу 10 м. Відмітка горизонталі а дорівнює 190 м. Знаючи відмітку горизонталі а, можна легко визначити відмітки всіх інших горизонталей. Так, горизонталь б буде мати відмітку 160 м, оскільки вона розташована нижче горизонталі а на величину, що дорівнює трьом висотам перерізу рельєфу (30 м) (рис. 2.13).

Якщо точка розташована між горизонталями, визна­чають висоту найближчої до неї горизонталі й до отриманої висоти додають перевищення даної точки над горизонталлю, визначене на око. Наприклад, млин, позначення якого знахо­диться між горизонталями, має абсолютну висоту 162 м.

Місцеві предмети

Місцевими предметами на­зи­вають об'єкти, які розмі­щені на земній поверхні неза­лежно від того, створені вони приро­дою чи людиною.

Гідрографія.

Береги морів, озер, водо­сховищ. Лінія суші, що межує з морем (узбережжя), разом зі смугою моря, що межує із сушею (прибережжя), створює морський берег, який характеризується рельєфом узбережжя, розчленованістю заток, бухт, характером підводних та надводних перешкод (скелі, рифи, мілини). Морські береги можуть бути гірськими, низинними, височинними. Узбережжя гірсь­ких та височинних берегів, як правило, глибоководне, з великою кількістю перешкод. Низинні береги являють собою рівнину, незначно нахилену до мо­ря. Узбережжя таких берегів мілководне, з мілинами.

Контури морських берегів за своєрідними особливостями можна об'єднати в такі основні типи: фіордові, шхерні, лиманні, лагунні.

Річки, канали. Вода річок тече в природному руслі та забезпечується за рахунок поверхневого і підземного стоків свого басейну. Початок (верхів'я) річки знаходиться біля водозливу, нижче по течії річка приймає ряд приток і закінчується гирлом – місцем її впадання в море, озеро або іншу річку.

Лощину, по якій протікає річка, називають долиною, а її найбільш понижену частину, де проходить стік води, – руслом. Частину дна долини, що затоплюється при повені, називають заплавою річки. Береги річок бувають високими або низькими, а дно твердим (піщаним, каменистим, гальковим) або в'язким (глиняним, мулистим, торф'яним). Основним елемен­том річки є її русло. Воно складається з вузьких глибоких ділянок, що ма­ють порівняно спокійну течію і називаються плесами, та широких мілко­водних ділянок з порівняно швидкою течією, що називаються перекатами. Русло річки утворює численні вигини. Ділянки русла, впродовж яких спостерігається різке падіння річки при великій швидкості течії, називають порогами. Вони утворюються в місцях пересікання річкою скелястих гряд або виходів важко­розмиваючих гірських порід, а також там, де скупчуються валуни, продукти гірських обвалів та ін.

Лінія найбільших глибин русла утворює фарватер, який відповідно до розташування плесів та перекатів наближається то до одного, то до іншого берега річки, лінія найбільших швидкостей течії води – бистрину. Різницю ви­сот рівнів води гирла річки та її верхів'я називають падінням річки, а відно­шення падіння річки або окремих її ділянок до їх довжини – уклоном річки (ділянки).

Особливості річки залежать від її водного режиму. Під режимом річки розуміють сезонні коливання рівня води в ній та пов'язані з цим зміни ширини, глибини та швидкості течії, а також явище висихання, замерзання та скресання. За водним режимом річки, тобто за зміною в часі розливу води, визначають повінь (кожного року в одну і ту саму пору року повто­рюється відносне збільшення рівня води), паводок (порівняно короткочасне та неперіодичне збільшення рівня води в річці, що виникає, як правило, за рахунок розтавання снігу, льоду, сильних дощів), межень (тривале сезонне стояння низького рівня води в річці).

Усі річки зображують однією або двома лініями залежно від їхньої ши­рини.

Берегова лінія річок, зображених зі збереженням їх дійсної ширини в масштабі карти, відповідає лінії урізування води в межень (табл. 2).

Таблиця 2

Поиск по сайту: