Робота з художнім твором

Учитель ознайомлює учнів із казкою італійського письменника Джанні Родарі «Принц Дурень», після чого вони виконують завдання до неї.

Принц Авреліо був гарним юнаком, сміливим воїном і мав та­кож багато інших чеснот. Але ніхто не називав його ані Мужнім, ані Відважним — народ прозвав його Дурнем. І справді, хоча він був сильним і спритним, на жаль, великим розумом не відрізнявся.

Дуже вже повільно все до нього доходило, і часто він сприймав гори за шпалери, а небо — за стелю.

Одного разу він вирушив на війну. Командуючиййому доручив разом із солдатами відібрати у ворога міст. Принц Авреліо здійснив операцію дуже добре: атакував супротивника, відігнав його від мосту, а потім... наказав солдатам розібрати міст на камени, узяти й від­нести до командуючого.

— Я взяв міст, як ви наказали,— доповів принц. – Ось він перед вами.

— Молодець! І як тепер ми будемо переслідувати ворога?

А супротивник тим часом із криками «Ура! Ура!» перейшов у на­ступ. Усі стали тікати, але Авреліо ніколи не відступав. До того ж він за криками «Ура! Ура!» вирішив, що війна завершилася пере­могою.

Авреліо захопили в полон, але коли дізналися, що це він наказав розібрати міст, стали вшановувати як героя.

— Дивіться,— дивувався принц,— як вони люблять мене!

Він часто сприймав гарбуз за моркву. І не зрозумів, чому його раптово посадили до темної камери.

— Що за дурні?.. Спочатку вшановують, потім тримають у в'язниці.— Через маленьке заґратоване віконце він побачив нав­проти інше вікно, також із ґратами, а за ним сумне обличчя гарної дівчини. Гарної? Вона здавалася Авреліо такою прекрасною, якої він не бачив ніколи, і з його очей потекли сльози.

— Чому ти плачеш, юначе? — спитала дівчина.

— Не знаю,— відповів Авреліо.— Мабуть, мої співвітчизники були праві, коли називали мене принцем Дурнем. Дівчина посміхнулася.

— Я чула про тебе. Кажуть, що тебе будуть тримати у в'язниці доти, доки твій батько не дасть стільки золота, скільки ти важиш.

«Ось чому вони так зраділи, коли захопили мене в полон...» -здогадався юнак.

— Не плач,— сказала дівчина.— Рано чи пізно ти повернешся додому. Моя доля сумніша. Я сицилій- ська принцеса Роза. Мене за­хопили пірати й продали на Схід. І тепер мене ув'язнив жахливий чаклун. Він хоче, щоб я стала його дружиною. Це його володіння. Ти також тепер його власність. Він отримав тебе в подарунок від султа­на, у подяку за чари, які допомогли йому здобути перемогу.

Авреліо слухав сумну історію Рози, і сльози, великі, як горіхи, котилися його щоками. «Дивно,— думав він,— я плачу і сам не знаю, чому. Лише відчуваю, що мені стає легше. Що ж зі мною від­бувається?»

— Розо,— вигукнув він, відірвавшись від своїх думок,— не впа­дай у відчай! Твоя доля стане моєю долею, і я одружуся з тобою!

— Дякую тобі, добрий принце! У тебе благородне серце. Але як ти зможеш перемогти чаклуна Берсанте?

— Подумаю.

Мабуть, уперше в житті принц використав слово «подумаю». Хтозна, можливо, так на нього подіяли любов і горе.

«Ні, звичайно,— вирішив принц Аврєліо,— тепер я зовсім не ду­рень. Я був ним, це я зрозумів завдяки Розі та в'язниці. Як, вияв­ляється, важко думати, і я не звик це робити..Ну нічого. Звикну... І тоді

тримайся, Берсанте, жалюгідний чаклуне. Побачимо, хто переможе!»

Роза також замислилася. Вона давно звикла розмірковува­ти — чаклун тримав її в ув'язненні більше року. Але їй завжди не вистачало сміливості розпочати з ним боротьбу. Тепер, після зустрічі з принцем Авреліо, у її душі вперше з'явилася надія на звільнення.

Імовірно, принц Авреліо надав мені частку своєї мужності,— по­думала вона.— Це якраз те, чого мені не вистачало.

Тієї ночі Роза обережно пробралася до кабінету Берсанте, де зберігалася «Велика Книга Заклинань». При світлі місяця вона від­шукала «заклинання, щоб звільнитися з в'язниці» і прочитала його, намагаючись запам'ятати кожне слово, найкоротше з яких вигляда­ло так: «Бороскватрискафулькавалькалазіно».

Переконавшись, що добре запам'ятала заклинання, дівчина по­вернулася до своєї камери й стала чекати світанку.

На світанку чаклун Берсанте поїхав у своїх справах, а Роза підбіг­ла до віконця і повідомила Авреліо, що має заклинання, необхідне для звільнення з в'язниці.

— Перш ніж ми промовимо його,— сказала Роза,— я хочу подя­кувати тобі, що ти дав мені мужність боротися за свободу.

— Я також вдячний тобі,— відповів Авреліо,— що ти примусила мене думати. А тепер — промовимо.

Не встигли вони сказати останнє слово, як мури в'язни ці зникли, і молоді люди опинилися в кареті.

— Розо!

— Авреліо!

Авреліо схопив повіддя, і коні понесли карету.

- Уперед! — кричав Авреліо.— Ми вільні! Повертаємося до­дому!

Проте через деякий час посеред дороги вдарила сліпуча блискав­ка, коні зупинилися й перетвори- лися на малесеньких равликів. Ав­реліо схопив Розу за руку, і вони побігли через поле до лісу.

За спиною в них пролунав сміх. Це чаклун наздоганяв їх у коляс­ці, до якої було запряжено тигрицю. На колінах у Берсанте лежала «Велика Книга Заклинань», і вітер гортав її сторінки.

— Я перетворив ваших коней на равликів! — кричав Берсанте.— Але це дрібниця. Це лише початок! Побачите, що буде далі.

— Не бійся,— заспокоював, біжачи, Авреліо Розу.— Ми тепер сильніші за чаклуна...

Раптово нова перешкода, річка, з'явилася на їхньому шляху. Біля берега гойдався човник. Авреліо обережно опустив Розу в чо­вен, схопив весла і почав гребти. Чаклун зупинився біля води і га-рячково став гортати сторінки книги.

— Ось те, що мені потрібно! — вигукнув він і швидко прочитав заклинання. У ту ж хвилину човен зник. Авреліо та Роза впали у во­ду, але юнак став гребти до берега й незабаром опинився р;\зом із дівчиною на другому березі, де починався ліс.

Чаклун, одним оком стежачи за втікачами, знову став шукати заклинання.

— Ось воно! — зрадів він.— Ще одне зусилля...

І в той час, коли Авреліо ніс на руках Розу, чаклун промовив нове заклинання. Дерева на березі ожили і стали оточувати втікачів щільним колом. Чаклун дуже зрадів, ускочив і став плескати в до­лоні. Книга, яка лежала на колінах, упала у воду, а течія підхопила її і понесла геть.

— Допоможіть! — заволав Берсанте.— Мій скарб!

Тим часом тигриця з колісниці чаклуна вискочила з хомута і втекла. Вона більше не підкорялася своєму господарю.

Ніхто не прийшов на допомогу злому чаклуну. Роза та Авреліо були врятовані — дерева раптово відступили і знову завмерли на своїх місцях.

— Яке щастя! — зрадів Авреліо,— ми і справді сильніші за чак­луна!

Що було далі, можна розповісти двома словами: вони понернулися додому й справили весілля. І всі забули прізвисько принца.

Поиск по сайту: