Що таке загальнолюдські моральні цінності

Для розгляду цього питання в підручнику наведено завдання у формі дидактичної гри та визначення поняття «загальнолюдські цінності». Наведений матеріал використовується для неве­ликого вступного слова перед тим, як учні будуть виконувати завдан­ня, або для того, щоб поглибити свої знання з цієї проблеми.

Додаткова інформація.

Загальнолюдськими називають такі цінності, зміст яких безпосередньо не пов'язаний із конкретним історичним періодом розвитку людства або звичаями і традиціями певного народу. При цьому на­буваючи власного конкретного змісту в людей різних народів і куль­тур, вони зберігають спільну визначальну основу.

Визначальною загальнолюдською цінністю впродовж усієї історії людства було саме життя людини.

Загальнолюдські цінності поділяють на кілька видів. Зокрема серед них визначають:

• культурні — свобода, творчість, любов, спілкування, діяль­ність, увічливість тощо;

• естетичні — краса, досконалість, прекрасне тощо;

• суспільні — сім'я, виховання, Батьківщина тощо;

• політичні — мир, справедливість, демократія тощо;

• моральні — сенс життя, щастя, добро, обов'язок, відповідаль­ність, совість, честь, гідність тощо.

Моральні цінності посідають особливе місце серед загальнолюд­ських цінностей. Вони уособлюють взаємозв'язок загальнолюдсько­го з традиціями народів. Загальнолюдська мораль визначає і збері­гає основні форми людського співіснування, визначає спадковість моральних вимог, пов'язаних із найпростішими формами людських взаємин.

Робота в малих групах.

Учитель об'єднує учнів у малі групи, кожна з яких отримує завдан­ня: опрацювати одне з наведених оповідань Василя Сухомлинського і виконати завдання.

Яке щастя?

Мама запитала мене:

— Яке щастя? Я сказала:

— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.

І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя.

І щоб мама ніколи не плакала й не журилася,— то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене тоді сльози на очах.

Чому не спиться Пилипкові

Пилипко дорогою в школу знайшов ручку. Писала вона двома кольорами — синім і червоним. Треба тільки по черзі натискати. Прийшов до школи та й став писати знайденою ручкою. На пе­рерві до нього підходить Петрик. Подивився пильно на ручку та й каже:

— У мене така була... Загубив...

Пилипко відчув, що все тіло його немов жаром обсипало. Він бо­явся підвести очі. Ледве дочекався, доки Петрик відійшов.

Після уроків Пилипко рушив додому не тією дорогою, що завжди ходив. Ішов берегами, через греблю. На мосту зупинився. Вийняв із кишені ручку. Довго дивився на бурхливий водопад, за яким чорнів вир. Кинув ручку в той вир і побіг додому.

Наступного дня на перерві до нього знову підходить Петрик.

— А де твоя ручка? — питає.

— Я теж її загубив,— каже Пилипко.

— Як це дивно...— прошепотів Петрик.

Тієї ночі Пилипко майже не спав.

Чорнобривці

Тихий осінній вечір. Заходить сонце. У блакитному небі — ключ журавлів. Наша бабуся сидить на лавці біля тину, дивиться на захід сонця.Я питаю:

— Бабусю, скажіть, для чого людина живе на світі?

Бабуся всміхнулася й каже:

— Щоб жити вічно.

Я не міг цього збагнути. Як це — жити вічно?

Бабуся каже:

— Ходімо до саду.

Пішли ми до саду. Там доцвітали чорнобривці.Бабуся зібрала жменьку сухого насіння квітів, зав'язала у вузлик.

— Почекай до весни,— зрозумієш,— сказала вона й поклала вузлик із насінням чорнобривців у сухий куточок.

Настала весна. Ми з бабусею посіяли на грядці насіння. Зійшло, піднялося, зацвіло. Які вони красиві, ці чорнобривці. Кращі, ніж восени.

— Ось і людина живе, щоб вічно жила її краса,— сказала бабу­ся.— Батьки живуть, щоб виховувати дітей. А діти потім народжу­ють своїх дітей, щоб вічно жив людський рід.

— А для чого живе людський рід? — знову питаю я.

— Для щастя.

Бо я людина

Вечоріло. Дорогою йшли два подорожні: батько та малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спотикнувся й забив ногу. Йому заболіло. Крекчучи, він обійшов камінь і, узяв­ши хлопчика за руку, пішов далі.

Другого дня батько із сином ішов тією самою дорогою назад. Бать­ко знов не помітив каменя; знов спотикнувся й забив ногу.

Третього дня батько й син знову йшли тією самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:

— Дивись уважно, сину. Треба оминути камінь.— Ось і те місце, де батько двічі спотикнувся й забив ногу. Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На узбіччі дороги сидів сивий дід.

— Дідусю,— питає хлопчик,— ви тут не бачили каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви теж спотикнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чого ж ви прибрали камінь?

— Бо я людина.

Хлопчик став та й думає.

— Тату,— питає він,— а хіба ви не людина?

Поиск по сайту: