Рішення загальних зборів

Ріїнення, прийняті загальними зборами, набувають чинності для всіх учасників, незалежно від того, чи брали вони участь у зборах, чи ні, чи голосували вони за це рішення, чи голосували проти нього. Тобто рішен­ня, прийняті загальними зборами, є обов'язковими для всіх учасникш.

Разом з тим учасники можуть не погоджуватися з таким рішенням, вважаючи його з тих чи інших підстав незаконним. У цих випадках учасник (учасники) можуть звернутися до суду з оскарженням рішення зборів. До прийняття рішення судом про скасування рішення загальних зборів воно є дійсним.

Так, відповідно до Закону «Про акціонерні товариства», якщо ріїнен-ня загальних зборш або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про за­гальні збори AT, акціонер може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття. Але, якщо йдеться про вимогу акці­онера - власника простих акцій AT здійснити викуп AT належних йому

голосуючих акцій, якщо він зареєструвався для участі в загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами ріїнення про злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділ товариства, зміну його типу з публічного на приватне; щодо вчинення товариством значного правочину; щодо змши розміру статутного капіталу, акціонер може оскаржити рішен­ня загальних зборів виключно після отримання письмової відмови в реа­лізації свого права вимагати здійснення обов'язкового викупу AT належних йому голосуючих акцій або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом ЗО днів від дати її направлення на адресу товариства (ст. 50).

У випадку оскарження рішення загальних зборів учасником товари­ства правила підсудності і підвідомчості визначаються актами процесу­ального законодавства.

З приводу оскарження рішень загальних зборів існує чимало проблем, пов'язаних із захистом і надуманим захистом прав акціонерів. В останньому випадку, як правило, дрібні акціонери прагнуть (або їх використовують рей­дери заради своєї мети) не тільки оскаржити рішення загальних зборів, при­зупинити його дію, а й паралізувати діяльність товариства. Відносно цього існують акти судової влади, якими узагальнено розгляд справ з корпоративних спорш і надані рекомендації з приводу застосування підходів до захисту корпоративних прав. Це Практика розгляду судами корпоративних споров Верховного Суду України¹, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних споров», Ре­комендації президії Вищого господарського суду Україїш від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», що будуть прокоментовані нижче.

Рішення акціонера з питань, що належать до компетенції за­гальних зборів, оформляється ним письмово (у формі наказу) та за­свідчується печаткою товариства або нотаріально. Обрання персональ­ного складу наглядової ради, ревізійної комісії здійснюється без застосування кумулятивного голосування.

6.4. Виконавчий орган товариства

Виконавчий орган товариства здійснює керівництво його поточною Діяльністю.

Компетенцією виконавчого органу є:

- забезпечення повсякденної (підприємницької або іншої) діяльнос­ ті товариства:

Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 2. - С 20-33.

tffe

- питання, віднесені до компетенції загальних зборів учасників і передані у встановленому порядку виконавчому органу;

- питання, віднесені до компетенції наглядової ради й передані у встановленому порядку виконавчому органу.

Виконавчий орган у товаристві може бути тільки один. Він може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноособовим (директор, генеральний директор) - ч. 2 ст. 161 ЦК.

Увага! У товаристві не може бути одночасно і правління, і дирекції, та й ще декількох одноособових виконавчих органів зі своєю компетенцією, наприклад, крім голови правління, президента й генерального директора.

Виконавчого органу в товаристві може й не бути, якщо його функції передаються керуючій компанії. Професійні менеджери, які здійснюють від імені керуючої компанії діяльність з управління юридичною особою, перебувають у відповідних правовідносинах (як правило, трудових або цивільно-правових) з керуючою компанією. А керуюча компанія - у договірних відносинах з юридичною особою, зацікавленою в цьому виді управління. Рішення про це повинен приймати вищий орган управ­ління юридичною особою, наприклад загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства.

Для такої моделі управління характерно, що в юридичної особи є вищий орган управління, може бути контрольний орган (наприклад, наглядова рада). Однак у ньому немає виконавчого органу, функції якого передані керуючій компанії.

Юридична особа

Проте інше встановлено в Законі України «Про акціонерні товариства». у _ч 2 ст. 33 цього Закону, де врегульовується компетенція загальних збо-оів не міститься взагалі згадки про виконавчий орган. Навіть у тому ви­гляді як це зроблено в його Прикінцевих положеннях стосовно внесення змін до ч. 2 ст. 159 ЦК, згідно з чим до компетенції загальних зборів на­лежить «утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів това­риства, обрання та відкликання членів наглядової ради». Очевидно, під чим слід розуміти, що законодавець намагався без істотних змін ЦК пере­вести питання обрання виконавчого органу до компетенції наглядової ради. Однак таке регулювання є надто суперечливим, оскільки, по-перше, залишилася без змін ст. 99 ЦК, в якій припис обрання складу виконавчо­го органу знаходиться в компетенції загальних зборів (якщо не розуміти під складом не конкретних осіб, а їх кількість), а по-друге, важко погоди­тися, що загальні збори приймуть рішення про утворення виконавчого органу і на цьому завершать це питання, а вже формування його складу перебуватиме в компетенції наглядової ради. Адже яке тоді навантажен­ня несе таке рішення, бо хіба є варіант не створювати виконавчий орган, якщо він має бути обов'язково в товариства згідно з ч. 2 ст. 97 ЦК¹?

Таким чином, можна стверджувати, що між ст. 99 ЦК, ст. 159 ЦК та ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» існують розбіжності, які не подо­лані внесенням змін до ЦК Перехідними положеннями вказаного Закону.

Водночас можна припустити, що на практиці ці нюанси та огріхи регулювання формування виконавчого органу товариства навряд чи будуть замічені. Корпоративна громадськість привітала передання питання обрання складу виконавчого органу до компетенції наглядової ради і всіляко намагалася й раніше обійти припис ст. 99 ЦК.

Корпоративні правовідносини

Т

Вищий орган (загальні збори)

Контрольний орган (наглядова рада)

_____ » __________.__ І_____ т. -----------.-----------------------.

Виконавчий орган (відсутній) ■«--------------- 1

Виконавчий орган товариства створюється загальними зборами, якими визначається також його компетенція і склад (ч.І ст. 99 ЦК). Аналогічне положення міститься в п. З ч. 4 ст. 145.

6.5. Засновник і дієздатність юридичної особи. Співвідношення поняття засновника й органу

юридичної особи

Ці питання є досить складними й перебувають поза сферою регулю­
вання ЦК. Вони стосуються тих випадків, коли поняття засновника й
учасника не збігаються. Особливо яскравою демонстрацією останньо-
^го є розмежування функцій засновника унітарного підприємства (дер­
жавного або комунального), який не може вважатися учасником цієї
і "Z '-------

°а тими рідкими винятками, коли управління передається управлінській компанії. І то

^цс'^як правило, має місце не в AT, а в невеликих товариствах.

юридичної особи. Це пов'язане з тим, що між засновником унітарного підприємства й самим підприємством не виникають корпоративні пра­вовідносини. Із цього виходить, що на засновника не можуть поклада­тися функції органу такого підприємства (або їхні окремі прояви).

Так, засновник унітарного підприємства ухвалює рішення щодо його створення, призначає його керівника, укладає з ним трудовий договір (контракт) і контролює його діяльність. Тобто дії засновника унітарного підприємства з управлшня ним опосередковані фіїурою керівника підпри­ємства. Безпосередніх функцій з управління підприємством засновник не здійснює й тим більше не може вважатися органом цієї юридичної особи. Таким чином, схема управління юридичною особою, запропонована в ст. 65 ГК, повинна розглядатися не тільки критично щодо терміна «власник підприємства», яким може бути як сама юридична особа, так й інша особа (його засновник), а й щодо того, чи має місце унітарна або корпоративна юридична особа.

Якщо юридична особа являє собою так зване корпоративне підпри­ємство (за термінологією ГК), воно, по-перше, завжди буде власником свого майна; по-друге, управління в ньому здійснюватиметься на корпо­ративних засадах, тобто його учасниками; по-третє, моделі цих відносин щодо управління в корпоративних підприємствах розглянуті вище.

Якщо юридична особа є унітарним підприємством (за терміноло­гією ГК), вона за ГК власником не є. Відносини щодо управління в ньому мають подвійну природу. Зовнішні управлінські відносини (щодо призначення керівника унітарного підприємства й контролю за його діяльністю) відносяться до публічної сфери. Так, публічним правом регулюються відносини щодо призначення керівника державного або комунального підприємства, укладення з ним контракту тощо. Здійс­нення ж керівником унітарного підприємства своїх повноважень пови­нно відноситися до приватної сфери (хоча в цілому ці види юридичних осіб винесені зі сфери регулювання ЦК).

Тому засновник державного або комунального підприємства, виконавши функції щодо його створення й призначення керіїшика, жодних іїшшх повно­важень щодо управління цими юридичними особами здшснювати не може. Його функції' зовніїпнього контролю (а не внутріїннього, як це має місце при здійсненні контрольних функщй наглядовою радою AT) не є функціями органу управління юридичною особою. Однак вони є функціями управлш­ня в цілому як адмшістративної функції' державного органу.

Ше більше ускладнюється питання з приватними підприємствами, о мають місце в дійсності й збережені в ГК (правда, у зміненому виді). Якшо приватне підприємство є компанією однієї особи, тобто господар­ським товариством, сто відсотків вкладів у статутний фонд (або акцій) якого належать одній особі, управління ним здійснюється так само, як у господарському товаристві (з урахуванням наявності одного учасника). Тобто мають місце корпоративні відносини щодо управління.

Якщо ж приватне підприємство створюється як прообраз держав­ного або комунального підприємства, що має одного засновника і під­ходить до моделі унітарного підприємства (за термінологією ГК), воно повинне управлятися з урахуванням зазначеного вище про унітарні підприємства. В останньому випадку зміст ч. 4 ст. 128 ГК про те, що фізична особа здійснює управління заснованим ним приватним підпри­ємством безпосередньо або через керівника полягає в тому, що в уні­тарному приватному підприємстві засновник не має функцій його ви­щого органу, а здійснює зовнішній контроль за діяльністю керівника підприємства. Проте засновник приватного підприємства (за аналогією з органом, уповноваженим управляти об'єктами права державної влас­ності) може давати дозвіл на укладення керівником приватного підпри­ємства певних правочинів, зазначених у статуті підприємства, припи­нити повноваження керівника приватного підприємства та ін.

Учасники товариств здійснюють його дієздатність в окремих випад­ках - у повних і командитних товариствах.

Стосовно питань управління або діяльності органів товариств важливе їх співвідношення з діяльністю представників. Тим більше, що часто вказується на те, що органи представляють товариство у відноси­нах з третіми особами. До представників юридичної особи законодавець відносить і членів органу юридичної особи.

Отже, спостерігається переплетення питань представництва по гл.17

ЦК і

представництва юридичних осіб.

Увага! Слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснення юридичних дій за тих суб'єктів цивільного права -фізичних чи юридичних осіб, які за певних обставин позбав­лені здатності або можливості їх самостійно здійснювати, ¹ представництво як інституціонально-функціональне представни-

П8 %ф*3>-

цтво органів управління юридичної особи через яке остання, як само­стійний суб'єкт права, бере участь у цивільному обороті.

Юридичні особи хоча й діють через своїх представників, якими є ке­рівник виконавчого органу або учасник (учасники), однак їхні представ­ницькі функції мають свою специфіку й повинні в першу чергу регулю­ватися нормами ЦК про юридичні особи, а не про представництво.

Здійснення повноважень органом юридичної особи або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону висту­пає від її імені, повинно відповідати вимогам добросовісності і розумності, що спрямоване не тільки на захист інтересів самої юридичної особи, а й інтересів її учасників. За допомогою таких категорій, як добросовісність і розумність, закон установлює межі здійснення повноважень органом юридичної особи або особи, яка на легальних підставах виступає від її імені, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх. Від­повідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України розумність і добросовісність дій органу юридичної особи або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, презюмуються.

Закон покладає на членів органу юридичної особи, як і на інших осіб, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи (особи, належним чином уповноважені), порушуючи свої обов'язки щодо представництва, тобто діючи недобросовісно або нерозумно, солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридич­ній особі. З погляду на те, що особи, належним чином уповноважені, не розглядаються як самостійні суб'єкти права, бо їх діяльність у цьому ви­падку вважається діяльністю самої юридичної особи і всі наслідки, які настають унаслідок такої діяльності, настають саме для останньої, від­повідальність для них настає перед юридичною особою тільки за умови доведення вчинення ними правопорушення, передбаченого положення­ми ЦК України про деліктну відповідальність (ст. 1166).

Увага! В установчих документах юридичної особи можуть бути встановлені обмеження повноважень її органів щодо пред­ставництва. Але у відносинах із третіми особами такі обме­ження не мають юридичної сили доти, доки юридична особа не доведе, що третя особа була ознайомлена з її установчими до­кументами, а отже, знала чи не могла не знати про такі обмеження.

Зазначена норма стосується обмежень повноважень, перш за все, виконавчого органу юридичної особи, який, на відміну від інших її органів, представляє юридичну особу в цивільному обороті, здійсню­ючи без довіреності від її імені дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків.

Компетенція виконавчого органу юридичної особи може бути об­межена установчими документами в порівнянні з тим, як вона визна­чена законом, за умови, якщо інше не передбачено законом. Так, відпо­відно до ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства» рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності AT, приймається на­глядовою радою, а статутом AT можуть бути визначені додаткові кри­терії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. Звідси, для визнання дійсними правочинів, які вчинюються з третіми особами, необхідним є дотримання виконавчим органом такої вимоги, як дія в межах компетенції, яка визначається для нього не тільки законом, ін­шими нормативно-правовими актами, а й установчими документами.

Діючий ЦК України не містить норми, яка б передбачала наслідки об­меження повноважень на здійснення правочину, хоча законодавство інших країн, зокрема РФ, досвід якої можливо було б запозичити, у ст. 174 ЦК це прямо передбачає. Звідси, якщо, наприклад, у статуті АГ будуть визна­чені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних, а виконавчий орган АГ при вчиненні такого правочину не врахує цього і таким чином вийде за межі встановлених обмежень, то цей правочин буде оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом юридичної особи, в інтересах якої і були встановлені обмеження, якщо вона доведе, що контрагент знав чи не міг не знати про це.

Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи по­винна бути зазначена в законі і знайти своє відображення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен довести, що контрагент знав або міг знати про такі обмеження (довести факт ознайомлення онтрагента з установчими документами юридичної особи в момент ідписання правочину, вказати на укладений з банком договір на озрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить ро те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повноважень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов'язкового внесення відомостей і щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК України, ч. 2 ст. 82 ГК України, статті 4, 37, 51, 67, 65, 76 За­кону «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 ст. 13, 33, 52, 58-59 Закону «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри­ємців»), на практиці все зводиться до того, що до статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплю­ються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послугувати юри-• дичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б доцільним, щоб статут юридичної особи містив не перелік питань, які відносяться до компе­тенції її органів, зокрема виконавчого органу як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи (а це означає здій­снення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відображення в статуті), а містив норми, які б встановлювали обмеження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов'язки.

Між тим ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання щодо нього її уповноваженим органом.

При вирішенні питань у межах своєї компетенції виконавчий орган юридичної особи діє самостійно і жодний інший орган не має права давати йому юридично обов'язкові вказівки. Повноваження виконавчо­го органу на вчинення правочинів визначаються відповідно до принци­пу загальної правоздатності юридичної особи, тобто виконавчий орган може вчиняти будь-які правочини, не заборонені законом. Проте слід ураховувати, що підприємницькі товариства, які займаються виключ­ними видами підприємницької діяльності (страховою, банківською тощо) і не можуть займатися жодними іншими видами діяльності, мають спеціальну правоздатність (див. коментар до ст. 91 ЦК України).

П»и укладанні договору з керуючою компанією, крім інституту дичних _осіб_; використовуються норми договірного права, а при регулюванні діяльності установи - норми спадкового права.

Так якщо в заповіті було зазначено про використання певних коштів для діяльності установи, то ці питання повинні регулюватися поряд з нормами про юридичні особи також і спадковим правом. Тоді можуть виникнути проблеми з тим, хто здійснюватиме функції органу управ­ління установи, адже це питання:

- за загальним правилом є прерогативою засновника, що приймає установчий акт (ст. 101 ЦК);

- а якщо установчий акт містився в заповіті, то вирішуватися відпо­відно до волі заповідача;

- згідно з ч. З ст. 88 ЦК може перебувати в компетенції органу, що здійснює державну реєстрацію юридичної особи, якщо в заповіті ці питання не вирішені;

- можливо вирішуватиме виконавець заповіту (ст. 1286 ЦК), якому заповідач міг доручити або підібрати кандидатури членів органів управління установи, або здійснювати управління особисто;

- можуть вирішувати й спадкоємці (ч. 2 ст. 1287 ЦК), які в певних випадках вправі самі обрати виконавця заповіту (у тому числі щодо участі в управлінні установою);

- або це може зробити нотаріус;

- крім усього іншого, мабуть, це питання може бути передане на розгляд суду.

При цьому варто мати на увазі, що в ЦК не чітко розмежовані повно­важення виконавця заповіту й повноваження щодо створення установи й формування його органів, а також не чітко визначено строк повно­важень виконавця заповіту. Очевидно, вони обмежуються моментом перетворення спадкових правовідносин на відносини власності (при прийнятті спадщини спадкоємцями) і відносини, пов'язані з діяльністю створеного з волі заповідача установи.

игОфьЯ^

§ 7. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб

1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

 

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відпо­відає за зобов'язаннями їїучасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями їїучасників (за­сновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

7.1. Принципи відповідальності юридич­ної особи

л к. Цивільно-правова відповідальність юридичної особи є

одним з найскладніших і найсуперечливіших питань право-застосовчої практики. Важливими для застосування відповідальності юридичної особи є загальні принципи, на яких ґрунтується притягнення певного суб'єкта до відповідальності. Принцип повного відшкодування шкоди існує поряд і змикається з принципом поступового обмеження відповідальності засновників юридичної особи залежно від ускладнення її організаційно-правової форми. Принцип рівної відповідальності неза­лежно від суб'єкта права власності (державного, комунального або при­ватного) стикується з проявом принципу збереження майна, необхідно­го для державних та суспільних потреб, унаслідок чого деякі державні юридичні особи (казенні підприємства, державні установи) не відповіда­ють своїм майном за власними зобов'язаннями, а субсидіарну відпові­дальність за них несе держава. Отже, принципи відповідальності є склад­ними і такими, що взаємопроникають та мають взаємоузгоджуватися.

7.2. Юридична особа як самостійний учасник

цивільних відносин і самостійний суб'єкт

відповідальності

Юридична особа як самостійний учасник цивільних відносин є й самостійним суб'єктом відповідальності. Із цього слідує, що за загаль­ним правилом до механізму притягнення юридичної особи до відпо­відальності не залучаються інші особи, зокрема учасники, засновники,

працівники тощо.

Самостійна цивільно-правова відповідальність є однією з ознак юри­дичної особи, що є виразником її сутності і однією зі складових цивіль­ної дієздатності або як деліктоздатність юридичної особи.

Разом з тим із загального правила про самостійну відповідальність юридичної особи є винятки, на існування яких вказують частини 3,4 ст. 96, частини 2, З ст. 1172 ЦК. Зазначені винятки із загального прави­ла можуть бути передбачені законом, установчими документами юри­дичної особи,договором.

Про відповідальність інших осіб (крім юридичної особи) може йти­ся в таких випадках: (а) коли зобов'язання виникло до державної реє­страції юридичної особи, але воно пов'язано з її створенням: (б) коли учасники господарського товариства (ТОВ, ТДВ або AT) не повністю сплатили вартість вкладів/акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи; (в) коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами (ст.41 Закону «Про господарські товариства»), не було ними затверджено; (г) коли керівник юридичної особи або інша особа, яка діяла від його імені, вступаючи до договірних стосунків, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі юридичної особи.

7.3. Відповідальність учасників (засновників)

юридичної особи

Як перший відомий приклад залучення до механізму відповідальнос­ті юридичної особи інших осіб є відповідальність учасників (засновни­ків) юридичної особи.

У той час, коли учасники ТОВ не відповідають за боргами товариства,

несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, в межах вартості

своїх вкладів (ч. 2 ст. 140 ЦК), то для повного та командитного товариств

124 ®фь%^

відповідальність повного учасника за боргами товариства є істотною ознакою в характеристиці цих різновидів господарських товариств.

Законодавчим підтвердженням можливості залучення учасників юридичної особи до цивільно-правової відповідальності останньої за її зобов'язаннями є, зокрема ст. 124, ч. 1 ст. 135, ч. З ст. 1172 ЦК.

Можливість залучення до відповідальності юридичної особи її учас­ників може бути передбачена й установчими документами першої, що прямо допускає ч. З ст. 96 ЦК.

Учасники несуть субсидіарну відповідальність за боргами юридичної особи, тобто якщо в останньої не вистачить майна, власником якого вона є, лише тоді притягуються до відповідальності учасники. Водночас в законо­давстві йдеться про солідарну відповідальність учасників (наприклад, повно­го товариства). Це означає, що по відношенню між собою їх відповідальність солідарна, а по відношенню до юридичної особи - субсидіарна.

Утім, не виключаються й ситуації, коли учасники відповідають за боргами юридичної особи під час її діяльності. Це буває у випадку, коли учасники, запобігаючи банкрутству юридичної особи, вносять кошти на погашення її заборгованості.

7.4. Відповідальність юридичної особи

за зобов'язаннями^ що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників

Окрему увагу ЦК приділяє регулюванню відповідальності юридич­ної особи за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників.

Безумовно, в подібних випадках можна говорити про відповідальність засновників за власними зобов'язаннями, оскільки на момент виник­нення останніх юридичної особи не існує. Проте наявність подібної норми в межах ст. 96 ЦК, тобто позначення відповідальності заснов­ників там, де йдеться про відповідальність юридичних осіб, не є випад­ковим, оскільки після схваленням юридичною особою цих правочинів, суб'єктом відповідальності за цими зобов'язаннями є сама юридична особа. Подібна ситуація є цілком логічною, оскільки виникнення цих зобов'язань було обумовлено певною метою - створенням юридичної особи, а тому майнові витрати за цими зобов'язаннями має вигодона-бувач - яким можна розглядати створену юридичну особу.

Коли зобов'язання було пов'язано зі створенням юридичної особи, то вона його стороною бути не могла, оскільки вона як суб'єкт права

існувала до державної реєстрації. Це може бути договір з адвока-про надання послуг зі створення юридичної особи, розробки її установчих документів тощо, договір на оренду приміщення, в якому „„зміщуватиметься апарат управління юридичної особи. І хоча За­коном «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців» (ст. 24) сьогодні не передбачається надання докумен­та про юридичну адресу, де розміщуватиметься створювана юридична особа, укладання такого договору ще до її державної реє­страції можливе. У такому разі орендарем буде засновник (заснов­ники), який укладатиме договір оренди на користь створюваної юридичної особи. Після державної реєстрації AT і схвалення дій за­сновника з укладення договору оренди відбувається заміна сторони в договорі за правилами статей 520-522 ЦК.

Відповідальність за цими зобов'язаннями несуть учасники юридичної особи як сторона відповідного договору, і їх відповідальність має солідар­ний характер (ч. З ст. 153 ЦК,ч. 1 ст. 12 Закону України «Про акціонерні товариства»). Між тим у подальшому можлива заміна суб'єкта відпові­дальності - із засновників на юридичну особу. Це, зокрема, передбачаєть­ся в ч. 2 ст. 12 вказаного Закону, а в абз. 2 ч. З ст. 153 ЦК встановлюється, що це здійснюється за рішенням загальних зборів акціонерів. Отже, оче­видним є загальний підхід: відповідальність за договорами, укладеними засновниками юридичної особи, може нести юридична особа.

7.5. Відповідальність учасників, які не повністю

внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій

Коли учасники не повністю внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 152 ЦК (а також ст.12 Закону

«Про

акціонерні товариства»), учасники у випадках, установлених

татутом, відповідають за зобов'язаннями юридичної особи в межах

внесеної частини вкладу/неоплаченої вартості акцій.

Увага! Слід звернути увагу на певну суперечність такого

виразу про відповідальність учасників/акціонерів, адже вони

відповідають не за боргами юридичної особи, а за своїми

власними боргами перед юридичною особою. Це стає очевидним,

Щ° з ясувати питання, хто був порушником та за якими

126 £*&**- \

зобов'язаннями. Виявляється, що порушником є учасник/акціонер за власними зобов'язаннями щодо сплати ним протягомроку вартості акцій. І нестиме він відповідальність перед юридичною особою, а не перед її кредиторами.

7.6. Відповідальність за договорами,

які не було затверджено загальними зборами

З приводу того, коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами, не було ними затверджено, склалася різноманітна судова практика. Іноді суди визнавали такі правочини не­дійсними, але вже в п. 9.3 Роз'яснення Вищого господарського суду (на той час - Вищого арбітражного суду) від 12.03.1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказувалося, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборш AT віднесено затвердження (а не укладення) договорів, укладених на суму, що переви­щує вказану в його статуті. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом AT право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. Тоб­то в будь-якому разі відповідальність за такими договорами нестиме AT.

7.7. Відповідальність керівника AT або іншої особи, яка діяла від його імені, вступаючи в договірні відносини, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі AT

Згідно з ч. З ст. 92 ЦК орган юридичної особи або особа, яка виступає від її імені, зобов'язані діяти в іїітересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. При порушенні цього правила/принципу ч. 4 ст. 92 ЦК передбачається солідарна відповідальність членів колегіального органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно виступають від її імені, за збитки, заподіяні ними цій юридичнії* особі.

При запровадженні до ЦК цієї норми до КЗпП відповідні зміни вне-ено не було. Тому, враховуючи ст. 9 ЦК і положення ст. 132 КЗпП, по­ширеним залишається підхід до матеріальної відповідальності будь-якого працівника (у тому числі й керівника або члена виконавчого органу юри­дичної особи) у межах середнього місячного заробітку. При цьому ви­кликає багато питань зіставлення цивільно-правової відповідальності та відповідальності за трудовим законодавством. Ця проблема є показовою для реформування всієї сукупності законодавства в Україні.

Отже, з наведених міркувань виходить, що і в цьому випадку відпові­дальність за укладеними договорами нестиме AT Навіть якщо ці догово­ри були збитковими для нього, їх невиконання тягне за собою відпові­дальність. А вже після цього в порядку регресу притягуватимуться до відповідальності відповідні посадові особи AT, про яких іїіілося вище.

7.8. Відповідальність засновників приватних

та дочірніх підприємств

Достатньо складним для правозастосовчої практики залишається пи­тання відповідальності засновників приватних та дочірніх підприємств.

Зазначені утворення мають статус юридичної особи, однак з огляду на їх особливості та суперечності їх правового регулювання може йтися про від­повідальність засновників цих підприємств. Передусім про це може зазна­чатися в установчих документах цих підприємств, хоча припущення про це маловірогідне. При вирішенні проблеми про відповідальність засновників вказаних підприємств у загальному порядку слід виходити з такого.

1. Потреба в закріпленні відповідальності для засновника(ів) при­ватного підприємства є нагальною у випадку, коли власником майна цього підприємства є засновник, адже в царині приватного права під­приємство, що не є власником, фактично не може бути реальним суб'єктом Цивільно-правової відповідальності. Виходячи з цього, логічно або ліквідувати саму законодавчу можливість створення приватних підпри-мств, або передбачати створення приватних підприємств виключно як ласників належного їм майна, або передбачити обов'язкову субсидіар-г відповідальність засновників приватних підприємств за зобов'язаннями нніх. Допущення ж того, що приватні підприємства і статутний італ не формуватимуть хоча б у мінімальному розмірі (як це перед-но для ТОВ та AT, учасники/акціонери яких не несуть відповідаль-за боргами цих товариств), і їх учасники не несуть відповідаль-

ності за боргами приватних та дочірніх підприємств - не відповідає загальній тенденції розвитку уявлення про юридичні особи.

2. Не менш складним у питанні відповідальності є відносини, що склада­ються за участю дочірніх підприємств. У випадку існування корпоративної залежності однієї юридичної особи, що є господарським товариством, від іншого господарського товариства внаслідок володіння пакетом акцій чи часткою статутного капіталу вбачається відсутність особливостей відпові­дальності материнської компанії (товариства), яка є звичайним акціонером або учасником дочірнього (залежного) товариства, а отже, його відповідаль­ність обмежується вартістю акцій чи розміром частки відповідно.

3. Дещо інша ситуація складається щодо дочірніх підприємств, які створені та існують саме в такій організаційно-правовій формі. Незважа­ючи на те що дочірня компанія є самостійною юридичною особою, із чого слідує й її самостійна цивільно-правова відповідальність за власними зобов'язаннями, категорично стверджувати про це немає можливості.

Убачається, що критерієм залучення материнської компанії' до цивільно-правової відповідальності дочірнього підприємства має слугувати на­явність фактів активної участі першої в управлінні дочірнім підприєм­ством та повноважень щодо прийняття рішення стосовно майна дочірнього підприємства тощо.

Вплив материнської компанії на дочірнє підприємство не обмежуєть­ся правом на створення останнього та одержання майна після його ліквідації, а є більшим: материнська компанія впливає на прийняття рішень щодо відчуження майна дочірнього підприємства. Відтак, цілком логічним та справедливим буде висновок, що в таких ситуація материн­ська компанія має брати відповідний (еквівалентний) обсяг цивільно-правової відповідальності за діяльність дочірнього підприємства.

4. У питаннях відповідальності учасників (засновників) приватних
та дочірніх підприємств за діяльність останніх є свого роду й зворотний
бік, пов'язаний з тим, що як субсидіарні суб'єкти цивільно-правової
відповідальності вбачаються вже й самі ці підприємства, однак вже за
боргами учасників (засновників).

Такі ситуації пов'язані з тим, що певна алогічність сутності організаційно-правових форм таких юридичних осіб, як приватне та дочірнє підприємства, істотно впливає на ознаку самостійності цих учасників цивільних відносин. Відтак, як учасники (засновники) цих підприємств залучаються до виконання обов'язків створених ними під-

ємств, так і останні мають залучатися в певному порядку до відносин відповідальності своїх учасників (засновників).

Прикладом є притягнення до субсидіарної відповідальності дочірньо-о підприємства за боргами материнської компанії-банкрута. У противному разі після ліквідації материнської компанії залишиться існувати дочірнє підприємство, яке не матиме засновника. Іноді на практиці для уникнення подібних казусів приватні та дочірні підприємства залучаються до відпо­відальності за боргами їх учасників (засновників). Для вирішення цієї проблеми необхідний аналіз кількох понять через їх зіставлення.

Так, ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»¹ встановлюється, що до скла­ду ліквідаційної маси включаються всі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського віда­ння, за окремими винятками. Як майнові активи Закон визначає майно та майнові права.

Використання цієї норми не дає вичерпної відповіді на питання про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського, оскільки важливо не тільки те, чи має материнське підприємство майнові права по відношенню до дочірнього, але й те, які це майнові права. Адже в наведеній нормі вказується, що до складу ліквіда­ційної маси включаються майнові активи, що належать банкруту на речо­вих правах (власності або господарського відання) і нічого не зазначаєть­ся ані про договірні, ані про корпоративні права. Навряд чи взагалі такий підхід є вірним, оскільки до активів належать і права вимоги.

5. Майно ж у материнського і дочірнього підприємств, безсумнівно, різне, незалежно від права, на якому воно передане дочірньому підпри­ємству - у власність чи господарське відання (як це сьогодні поширене на практиці). А відтак, повинна діяти норма про самостійну майнову відповідальність материнського підприємства і неможливість притяг­нення до відповідальності дочірнього за його боргами.

Водночас таке міркування викликає складнощі при визначенні долі дочірнього підприємства, адже воно настільки тісно пов'язане з материн­ським, що після припинення останнього самостійно існувати не може.

Між тим не викликає сумнівів і те, що материнське підприємство має по відношенню до дочірнього майнові права як в тому випадку, коли воно є власником майна дочірнього підприємства, так і тоді, коли дочірнє під-

відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст.378.

ізо &&«**

приємство вважається власником, а материнське залишає за собою кор­поративне право на управління створеним ним підприємством. При тако­му підході застосування ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приводить до діаметрально протилежного висновку про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського.

Таке становище викликає багато непорозумінь і неминуче приводить до напівправомірних способів вирішення проблем правового статусу дочірнього підприємства. Це стає можливим через відсутність належно­го правового регулювання, тим більше, що чинне законодавство України не містить перешкод до перетворення в процесі банкрутства дочірніх підприємств на інші види, незалежні від материнського. Так, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» установлюється низка заходів, покликаних зберегти майно боржника від необгрунтованого відчуження не в інтересах креди­торів. Проте ані в п. 13 ст. 13 зазначеного Закону, в якій передбачається перелік дій керівника або органу управління боржника, які вони здійсню­ють виключно за погодженням з розпорядником майна, ані в ст. 17 щодо повноважень керуючого санацією заборон проти прийняття рішення про зміну статусу дочірнього підприємства не міститься.

Неможливо однозначно стверджувати, що передбачений в них механізм укладення угод щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого складає понад один відсоток балансової вартості активів боржника або визнання недійснимиугод боржника, у тому числі укладених до прийнят­тя господарським судом рішення про санацію, поширюються на заборону перетворення дочірнього підприємства з метою уникнення від урахування його майна в ліквідаційній масі материнського підприємства.

Дійсно, при перетворенні дочірнього підприємства не відбувається розпорядження майном боржника в розумінні цього Закону, оскільки майно дочірнього підприємства належить останньому. Проте, якщо уповноваженими органами материнського підприємства приймається таке рішення відносно надання права власності дочірньому підприємству на закріплене за ним майно з можливістю подальшого перетворення вже за рішенням самого дочірнього підприємства на якийсь інший вид підприємства, то тим самим здійснюється розпорядження власністю материнського підприємства.

Відповідь на питання, чи можливо звернути стягнення на майно до-• нього підприємства, тісно пов'язана з попередніми висновками про авовий режим майна останнього і з розумінням поняття майнових і корпоративних прав.

Ситуація І.Якщо дочірнє підприємство є власником свого майна, а материнське має по відношенню до нього корпоративні права, то вони повинні реалізуватися у складі ліквідаційної маси:

а) якщо дочірнє підприємство створено у формі AT, практично не
виникає питань щодо реалізації його акцій, які належать материнському
підприємству;

б) якщо дочірнє підприємство являє собою ТО В, права материнсько­
го підприємства як учасника слід реалізувати з урахуванням вимог ст. 53
Закону України «Про господарські товариства», п. 12 ст. 17, п. 2 ст. 19
і п. 6 ст. ЗО Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом». Отже, слід ураховувати пере­
важне право учасників товариства на придбання частки (її частини)
учасника, яким є материнське підприємство, пропорційно їх часткам у
статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними
розмірі. При відсутності бажань учасників на придбання цієї частки
вона може реалізуватися на конкурентних засадах;

в) якщо дочірнє підприємство визначене як власник майна, що має
одного засновника - материнське підприємство, якому відповідно на­
лежать 100 відсотків корпоративних прав по відношенню до дочірньо­
го підприємства, ці права слід реалізувати на конкурентних засадах.
Особа, що придбає ці корпоративні права, набуде права засновника
Дочірнього підприємства.

Ситуація 2. Якщо дочірнє підприємство не є власником свого майна, а материнське має по відношенню до його майна право власності, мож­ливо ставити питання про:

^aJ реалізацію майна дочірнього підприємства на конкурентних за­ездах як власності материнського, у результаті чого дочірнє підприємство припинить своє існування. Однозначне застосування цього способу ирщіення проблеми потребує доповнень п.2 ст. 19 Закону України «Про Дновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру-

^Іл) оскільки в ньому йдеться тільки про цілісний майновий комплекс

'РЖника. Тобто поняття «інших прав, які належать боржнику, за ви-

нятком прав і обов'язків, які не можуть бути передані іншим особам» потребує деталізації. До його складу слід включити право власності на майно дочірнього підприємства;

б) ліквідацію дочірнього підприємства через неможливість його існу­вання без материнського. У такому випадку становлять труднощі визна­чення підстав для його ліквідації і співвідношення порядку задоволення вимог кредиторш дочірнього і материнського підприємств. Вбачається за можливе застосувати таку підставу для ліквідації дочірнього підприємства, як закшчення строку, на який його було створено, але варто зауважити, що вона стосується добровільної, а не примусовоїліквідації. Дшсно, ство­рення дочірнього підприємства, що має одного засновника, який є влас­ником його майна, обумовлює пов'язаність і строку існування дочірнього і материнського підприємств. Зрозуміло, що при цьому робиться певне припущення, яке потребує конкретизації в чинному законодавстві.

Увага! При ліквідації дочірнього підприємства на зазна­ченій підставі слід ураховувати, що його майно буде спрямо­ване на задоволення вимогу першу чергу його членів трудово­го колективу, за його платежами до бюджету і розрахунками з його кредиторами, тобто з дотриманням вимог cm. 112 ЦК. І тільки кошти, що залишилися після проведення розрахунків з кредиторами дочірнього підприємства, можуть направлятися на задоволення вимог кредиторів материнського.

Навряд чи останній запропонований спосіб вирішення проблеми стосунків «материнське - дочірнє» підприємство можна визнати при­йнятним, оскільки він не забезпечує задоволення вимог кредиторів материнського і не зберігає існування дочірнього підприємства як юридичної особи, що знаходиться в правовідносинах зі своїми креди­торами, які не зацікавлені в його ліквідації. До того ж, воно могло б достатньо прибутково працювати і в подальшому.

Слід також відзначити, що дочірнє підприємство в останньому ви­падку не відповідатиме за боргами материнського, а несе ризик свого існування як пов'язане з ним.

Структурні підрозділи (філії, представництва), не є самостійним, субсидіарним чи іншим суб'єктом відповідальності за юридичну особу, оскільки учасниками цивільних відносин можуть бути лише особи. Подібне твердження неспростовне й у тих випадках, коли зазначені та інші

_шгпурні підрозділи юридичної особи мають власний код державного „У _окремий баланс, рахунки в банківській установі тощо. Ці струк-vvni підрозділи юридичної особи не є суб'єктами в розумінні положень 2 ЦК України, а тому не можуть відповідати взагалі.

7.9- Особливості цивільно-правової відповідальної юридичних осіб; щодо яких або щодо майна

яких наявна заборона (мораторій)

Потенційними суб'єктами цивільно-правової відповідальності можуть бути юридичні особи, механізм притягнення яких до такої відповідаль­ності обумовлений рядом обмежень чи застережень. Одним з таких обмежень є застосування мораторію щодо задоволення вимоги креди­торів або щодо окремих суб'єктів, або щодо їх майна.

Прикладами дії мораторію щодо майна окремих видш юридичних осіб є:

- Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.2001 p., згідно з яким встановлено мораторій на за­стосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків;

- Закон України від 15.01.2009 р. «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації при­міщень та майна».

Увага! Учинення нотаріальних дій при визначенні порядку чи фактичному притягненні зазначеного кола суб'єктів до цивільно-правової відповідальності потребує врахування по­ложень зазначених нормативно-правових актів, що встанов­люють обмеження в застуванні цього інституту.

7.10. Особливості цивільно-правової відповідаль­ної юридичних осіб публічного права

часниками цивільних відносин можуть бути також юридичні особи

У лічного права, основною проблемою участі яких у цих відносинах

' ^ш,° ^в°ни не є власниками належного їм майна, що значною мірою

аднює процес притягнення цих осіб до цивільно-правової відпо-

^ВіДальності.

^4 в^Р5м-

Порядок та обсяг цивільно-правової відповідальності цих осіб без сумнівів потребує належного врегулювання. При цьому потребує вдо­сконалення залучення цих осіб до відповідальності як за зобов'язаннями держави Україна, територіальної громади, що в загальних рисах перед­бачена в статтях 174,175, 1173-1177 ЦК, так і за свого роду власними зобов'язаннями.

З метою узагальнення судової практики господарських судів Вищий господарський суд України Листом від 27.06.2001р. № 01-2.2/165 «Що­до відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління» зазначив на певному механізмі цивільно-правової відповідності окремих видів юридичних осіб публічного пра­ва - державних установ та казенних підприємств, у яких майно пере­буває на праві оперативного управління.

Відповідно до цієї правової позиції ВГСУ юридична особа, що фінан­сується власником, і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа, казенне підприємство), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності, відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.

7.11. Умови притягнення юридичної особи до відповідальності

Умовами притягнення юридичної особи до відповідальності є: про­типравна поведінка; негативні наслідки, які нею спричинені; відтак -причинний зв'язок між ними; вина. Не вдаючись до характеристики кожної з них, розглянемо найважливіші моменти.

Усі зазначені умови виявляються та доводяться стосовно юридичної особи як сторони за договором, невиконання якого (або неналежне ви­конання) і тягне за собою її відповідальність. Тому викладене вище сто­совно суб'єкта відповідальності, яким є юридична особа, а не її учасники (засновники, акціонери), якраз і підтверджується ще й аналізом умов притягнення до відповідальності конкретної особи, тобто визначення належного відповідача. Учасники/акціонери ніяк не проявляють і не можуть демонструвати свою протиправну поведінку у відносинах з контр­агентами юридичної особи. Навіть якщо, скажімо, договір з

боку AT було

укладено головою правління, який є й акціонером, то відповідати за цим договором буде AT, а не його акціонер, який уклав цей договір.

Учасники/акціонери не мають до цих процесів жодного відношен-

скільки відсутній безпосередній причинний зв'язок між наслідком

вопорушення, яке вчинила юридична особа, та протиправними

ями які призвели до нього, оскільки це були не їх дії, а дії юридич­ної особи.

Дещо по-іншому це відбувається в повних та командитних товариствах, в яких повні учасники діють активно і діють від імені юридичної особи.

Аналогічні розсуди можна навести й стосовно вини. Очевидно, що учаснику/акціонеру не можна аж ніяк поставити за вину те, що юри­дична особа притягується до відповідальності, за виключенням вказаних вище випадків (повного товариства, командитного товариства, залеж­ного товариства/дочірнього підприємства).

7.12. Негативні наслідки при відповідальності

юридичної особи

Негативні наслідки, які були спричинені протиправною поведінкою, також мають бути в юридичної особи. Вони проявляються у зменшен­ні її майна внаслідок сплати ним коштів як відповідачем. Це може потягти за собою необхідність зменшення розміру статутного капі­талу ТОВ та AT за правилами, передбаченими в ч. З ст. 155, ст. 157 ЦК, якщо вартість чистих активів буде меншою за розмір статутного ка­піталу. Найнегативнішим наслідком для юридичної особи може бути її ліквідація або якщо вартість чистих активів буде меншою за статут­ний капітал, який і так є мінімальним чи стане нижче мінімального при виконанні вимог ст. 155 ЦК, або в разі банкрутства юридичної особи. У першому випадку це може призвести до зниження курсу акцій, а в другому - взагалі до неможливості їх продати внаслідок їх знецінення.

Ьезумовно, це не може не відбитися на майновому становищі учас-

иків/акціонерів, які таким чином утрачають свої кошти, що були

кладені в акції. Однак такі негативні для них наслідки могли й не бути

езультатом протиправних дій, які були просто ризиковими, оскільки

и є підприємницька діяльність, яку здійснює AT. Акціонери ж, вкла-

^ чи кошти в акції, були про це поінформовані. Аналогічна ситуація

икає й в ТОВ. Звичайно, що в повних та командитних товариствах

овідальність цих юридичних осіб безпосередньо відбивається на

вому становищі повних учасників, про що йшлося вище.

7.13. Процесуальні питання відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству

Цікавими є процесуальні питання щодо відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 92 ЦК такі збитки повинні бути від­шкодовані. Однак ці положення мають вкрай обмежену сферу застосу­вання, оскільки не можуть застосовуватися до випадків прийняття ко­легіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше - інших господарських рішень. Вони застосо­вуються тільки при порушенні членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.

Утім, у будь-якому випадку відповідальність перед кредиторами за дії посадових осіб юридичної особи за укладеними нею договорами (або за інші дії) нестиме сама юридична особа. Лише після відшкодування нею шкоди третім особам - контрагентам за правилами ЦК починає діяти правило ч. 4 ст. 92 ЦК. Це вказує на те, що настає регресна відповідальність. Передувати цій регресній відповідальності повинні положення статей 35, 36 ЦПК, за якими у справі, де юридична особа була відповідачем за по­зовом кредитора щодо відповідальності, особи, які діяли від імені цієї юридичної особи, в обов'язковому порядку повинні притягатися до учас­ті у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на сторо­ні відповідача. У даному випадку їх участь у такій справі передбачається двома умовами: по-перше, рішення у справі може вплинути на їх права і обов'язки щодо відповідача, у якого може виникнути право вимоги до цієї третьої особи, по-друге, їх обов'язок у процесі довести, що їхні дії, внаслідок яких виник судовий спір, є законними.

У літературі правова суть відповідальності працівника перед юридичною особою є дискусійною. Є бачення, що вона не має регресного характеру, оскільки юридична особа відповідає за свої дії, які виражаються у винних діях її працівників¹. Є й протилежне: що таку відповідальність слід визна­ти як регресну, розмір відшкодування за якою визначається законодавством, що регулює відносини працівника з юридичною особою - трудовою, корпоративною, цивільною. Так, статті 132, 134 КЗпП, як і ст. 1191 ЦК, вказують саме на регресний характер відповідальності винної особи, яка завдала шкоди, п еред особою, яка цю шкоду відшкодувала. Це суть права

¹ Див.: Кравчук В.М. Корпоративне право. - К.: Істина, 2005. - С.132.

ротної вимоги (регресу). При цьому юридична особа відшкодовує AV саме за дії їхніх працівників, а підприємницькі товариства - за дії • іх учасники* під час здшснення підприємницької діяльності від імені вариства (ст. 1172 ЦК), а не за свої дії. Тобто юридична особа відшко-_овує шкоду, яку не завдавала, і цією особою є працівник (учасник). Цю відповідальність можна ще назвати делегованою законом відповідальніс­тю адже законом фактично визнається, що вина працівника є виною юридичної особи, однак дії вчинялися не юридичною особою.

Не виникає питання щодо суб'єктного складу сторін у судовому спорі, коли юридична особа пред'являє регресний позов до осіб, винних у спри­чиненні збиткш юридичній особі, які нею відшкодовано кредитору. По­зивачем буде юридична особа, а відповідачем - посадова особа, яка діяла від імені юридичної особи,, і у справі вона виступає як фізична особа.

Однак, як правило, особою, яка завдала шкоди юридичній особі за вка­заних вище обставин, є посадові особи (кершники) цієї юридичної особи, які й повинні подати до суду позов (тобто до себе). Таких випадків судова практика не знає (мається на увазі розгляд справи по суті з ухваленням рішення, оскільки позови подаються, однак провадження у справі не від­кривається на підставі п. З ч. З ст. 121 або п. 1 ст. 122 ЦПК, а якщо про­вадження у справі відкрите, то воно закривається на підставі п.1 ст. 205 ЦПК, або позов залишається без розгляду згідно з п. 2 ст. 207). На жаль, ані закони «Про господарські товариства» та «Про акціонерні товари­ства», ані процесуальні закони (ЦПК, ГПК) не надають права учасникам/ акціонерам пред'явити такі вимоги до суду в інтересах юридичної особи.

В інших країнах для таких випадків застосовується конструкція не­прямого (похідного) позову, тобто позову акціонера, що подається в інтересах товариства про притягнення посадових осіб цього товариства До відповідальності у випадках, передбачених законом¹. Зокрема, у США, -Японії, Канаді та деяких європейських країнах право на пред'явлення похідного позову розглядається як одне з важливих суб'єктивних кор­ поративн их прав міноритарного акціонера, яке забезпечує його мож-

априклад, у Рф інститут похідного позову ґрунтується на нормах ч. З ст. 53 ЦК РФ та -т. /1 Федерального закону РФ «Про акціонерні товариства» від 26.12.1995 р. Разом з в російській юридичній літературі неодноразово відмічалось, що відповідне про­хальне законодавство не передбачає процесуального порядку розгляду вказаних вів, тому відповідної судової практики практично не має. З цього питання див.: _п ^{онин г}-°- Групповые иски. - И.: Изд-во НОРМА, 2001. - С. 45-47; Чугунова ЕМ. зводные иски в гражданском и арбитражном процессе: Автореф. дис.... канд. ^ЮРИД. наук. - Екатеринбург, 2003. - С. 4,6,11.

ливістю суттєво впливати на мажоритарних акціонерів і менеджерів у випадках внутрішнього корпоративного конфлікту.

Єдине, що за чинним вітчизняним законодавством можуть зробити акціонери, так це вимагати скликання зборів AT та прийняття рішення про звернення до суду з відповідним позовом. Однак для подання до суду такого позову він повинен бути підписаний уповноваженою на це стату­том AT особою, оскільки рішення зборів за правилами ЦПК та ГПК не є процесуальним засобом відкриття провадження у справі. Реалізувати це буде неможливо навіть за наявності такого рішення зборів, якщо, на­приклад; відповідальною за збитки товариству особою є голова правлін­ня, який таку позовну заяву не підпише. У цьому разі спочатку слід вирі­шити питання про припинення правовідносин із цією посадовою особою, а потім ухвалювати рішення про її відповідальність.

Водночас, якщо відповідальною особою за завдану товариству шко­ду, є мажоритарний акціонер, то вирішення цього питання практично неможливе. Таким чином, міноритарні акціонери повністю не захище­ні. Не завжди в цьому випадку може бути реалізована функція пред­ставництва прокурора, передбачена ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК чи ст. 29 ГПК, оскільки таке представництво можливе лише щодо інтересів громадянина або держави, в тому числі господарських това­риств з часткою державної власності у статутному капіталі¹.

Оскільки, як уже було зазначено, відповідачем за позовом про від­шкодування шкоди, завданій третім особам, буде сама юридична особа, а не її учасники/акціонери, бо вони не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, то притягнення до участі у справі (а відтак і до відпо­відальності) учасників/акціонерів неприпустимо. Так само неприпус­тимо притягнення учасників/акціонерів до відповідальності за рішенням самого товариства, наприклад, для покриття збитків. Тобто не може бути притягнутий до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності учасник/акціонер, якщо він не перебуває з юридичною особою в тру­дових відносинах. Так само не може бути притягнутий до корпоратив­ної відповідальності найманий працівник товариства, якщо він не є його учасником. Таке рішення може бути оскаржене до суду з урахуван­ням положення ч. 5 ст. 98 ЦК.

Див.: Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. щодо представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді // Вісник Конституційного Суду України. -1999.- №2.

^Щ?&139

§ 8. ФІЛІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Поиск по сайту: