Форми реорганізації

Існують чотири форми реорганізації, якщо під реорганізацією ро­зуміти припинення юридичної особи: злиття, приєднання, поділ, пере­творення (ст.104 ЦК, ч. 1 ст. 59 ГК). Виділ такою формою не є, а вре­гульований окремо у ст. 109 ЦК, оскільки його проведення схоже з поділом юридичної особи і навіть ідентичне процедурі припинення юридичної особи з правонаступництвом й саме правонаступництво має місце при виділі однієї юридичної особи з іншої. Але внаслідок ви­ділу жодна юридична особа не припиняється. Навпаки - виділ приводить до створення нової юридичної особи.

Якщо під реорганізацією розуміти створення юридичної особи -суб'єкта господарювання (злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення)¹, визначаються п'ять форм реорганізації

Здебільшого аналогічним є вирішення відповідного питання й в інших актах чинного цивільного законодавства (Закон України «Про госпо­дарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ (ч. 1 ст. 19); Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХІІ (ч. 1 ст. 31); Закон України «Про інформацій­ні агентства» від 28.02.1995 р. № 74/95-ВР (ч. 1 ст. 18); Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 р. № 249/95-ВР (ч. 1 ст. 10); Закон України «Про страхування» від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР (ч. 7 ст. 43); Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15.05.1996 р. № 192/96-ВР (ч. 2 ст. 7); Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІП (ст. 2); Закон Укра­їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-ІИ (ч. 1 ст. 20); Закон України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. № 1087-PV (ч. 1 ст. 28)).

Разом з тим деякі законодавчі акти містять інший перелік форм реоргані­зації певних видів юридичних осіб. Так, Закон України «Про свободу сові­сті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. № 987-ХІІ (ч. 1 ст. 16) та Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. № 2908-ІП (ч. 1 ст. 9) до­держуються з цього питання підходів ЦК УРСР 1963 року, закріплюючи три форми реорганізації - поділ, приєднання та злиття. А Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-Ш (ч. 1 ст. 7) взагалі вказує лише на злиття та поділ.

¹ Саме так вказується в ст. 56 ГК.

^Щ^&189

Утім, вказані «усічені» переліки можливих форм реорганізації певних видів юридичних осіб не повинні тлумачитися як спеціальні щодо за­гальноприйнятого підходу, який міститься в ЦК, адже зі змісту відпо­відних законодавчих актів такого висновку прямо не випливає, а в силу ст. 4 ЦК його приписи з питань урегулювання цивільних відносин мають вишу юридичну силу, порівняно з іншими законами України.

Злиття. Злиття - це форма реорганізації юридичної особи, що пе­редбачає припинення двох або більше юридичних осіб (правопоперед-ників) з переданням усього їх майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав до нової юридичної особи (правонаступника), яка утворюється в результаті злиття.

Аналогічні за ключовими положеннями визначення злиття містять­ся й у чинному законодавстві України, а саме: щодо злиття банків - ч. З ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ИІ; щодо злиття страховиків - абз. З п. 1.3 По­ложення про особливості забезпечення правонаступництва за укла­деними договорами страхування у разі реорганізації страховиків, за­твердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913.

Легальне визначення злиття інвестиційних фондів певним чином відрізняється від наведених вище. Згідно з абз. 5 п. 1.4 Положення про особливості реорганізації інвестиційних фондів шляхом злиття або приєднання, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку від 05.11.1999 р. № 228, злиття інвестиційних фондів - це реорганізація інвестиційних фондів, унаслідок якої відбу­вається припинення діяльності двох (або кількох) інвестиційних фондів як юридичних осіб та передача всіх майнових прав і зобов'язань до інвес­тиційного фонду правонаступника, що створюється зазначеним шляхом реорганізації.

Аналогічний підхід міститься й у ч. 2 ст. 59 ГК, відповідно до якої в разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. Отже, у цих визначеннях наголошується на переході до правонаступника в порядку злиття тільки майнових прав та обов'язків, що не відповідає дійсному змісту конструкції злиття (як і будь-якої іншої форми реорганізації юридичної особи), як це буде більш доклад-

но розглянуто нижче під час характеристики особливостей приватно­правових наслідків реорганізації юридичної особи.

Приєднання. Приєднання - це форма реорганізації юридичної особи, що передбачає припинення однієї або більше юридичних осіб (правопо-передників) з переданням усього їх майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав до іншої юридичної особи (правонаступника), яка іс­нувала до приєднання й продовжує існувати після приєднання. Створення нової юридичної особи внаслідок приєднання не відбувається.

Аналогічне за ключовими положеннями визначення приєднання міститься в чинному законодавстві України щодо реорганізації банків - ч. 4 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-НІ. Щоправда, банківське законодавство вказує на припинення в процесі приєднання лише одного банку. Утім, концеп­туально не має істотного значення, скільки саме юридичних осіб при­єднуються до іншої юридичної особи одночасно - одна або декілька. У будь-якому разі юридичні наслідки реорганізації та етапи її процеду­ри будуть незмінними, хоча технічні заходи з реалізації реорганізаційних процедур під час приєднання декількох юридичних осіб будуть, звичай­но, набагато складнішими, ніж під час приєднання однієї.

Щодо приєднання страховиків аналогічне вказаним (але із прямою вказівкою на можливість приєднання декількох страховиків) визначен­ня цієї форми реорганізації містить абз. 4 п. 1.3 Положення про особ­ливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого Розпоря­дженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913.

Легальні визначення приєднання в ч. З ст. 59 ГК України та (щодо інвестиційних фондів) в абз. 6 п. 1.4 Положення про особливості реор­ганізації інвестиційних фондів шляхом злиття або приєднання, затвер­дженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 05.11.1999 р. № 228, мають ті самі звуження обсягу поняття приєднання як юридичної конструкції, про яке йшлося при характерис­тиці злиття юридичних осіб.

Поділ. Поділ - це форма реорганізації юридичної особи, що перед­бачає припинення однієї юридичної особи (правопопередника) з пере­данням усього її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав у частках, визначених розподільчим актом (балансом), до двох або

більше нових юридичних осіб (правонаступників), які утворюються в результаті поділу.

Аналогічне за ключовими положеннями визначення поділу містить­ся в чинному законодавстві України щодо реорганізації банків - ч. 5 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. №2121-111.

Щодо поділу страховиків аналогічне вказаним визначення цієї фор­ми реорганізації містить абз. 5 п. 1.3 Положення про особливості забез­печення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого розпорядженням Дер­жавної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. №913.

Легальне визначення поділу в ч. 4 ст. 59 ГК України має те саме зву­ження обсягу поняття поділу як юридичної конструкції, про яке йшло­ся при характеристиці злиття юридичних осіб.

Перетворення. На відміну від раніше розглянутих форм реоргані­зації юридичної особи, перетворення безпосередньо визначено в ч. 1 ст. 108 ЦК, відповідно до якої перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. При цьому згідно з ч. 2 ст. 108 ЦК у разі перетворення до нової юридичної особи переходять усі майно, права та обов'язки попередньої юридичної особи.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що конструкції окремих форм реорганізації юридичних осіб (зокрема, перетворення) у ЦК передбачають наступництво не тільки в майнових, айв особистих немайнових правах.

Отже, перетворення юридичної особи може бути визначене як форма реорганізації юридичної особи, що передбачає зміну організаційно-правової форми юридичної особи (правопопередника) з переданням усього її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав нової юридичної осо­би (правонаступника), яка утворюється в результаті перетворення.

У науково-практичній літературі останніх років зустрічається твер­дження, що перетворення не призводить до припинення юридичної осо­би, адже остання при цьому продовжує існувати як така, а змінюється лише її організаційно-правова форма. Утім, така позиція не тільки супе­речить чітким і недвозначним приписам ЦК, які визначають перетво­рення як спосіб припинення юридичної особи з правонаступництвом

192 &ф***

(ч. 1 ст. 104, ст. 108), а є неточною й по суті. Дійсно, у ч. 1 ст. 80 ЦК прямо і недвозначно вказується, що юридична особа є організацією. У свою чергу, організація є певним соціальним утворенням, тобто систе­мою істотних соціальних зв'язків, через які люди чи їх групи об'єднуються для досягнення поставлених цілей в єдине структурно та функціональ­но диференційоване соціальне ціле. Зазначене в площині цивільного права знаходить своє вираження в такій класичній ознаці юридичної особи, як організаційна єдність - здатність виступати в цивільному обороті як єдине ціле. При цьому організаційна єдність юридичної особи - це сплав більшої чи меншої кількості певних соціальних зв'язків, конкретні суб'єкти яких можуть змінюватися при незмінності їх функ­ціональних ролей. Отже, зворотною стороною організаційної єдності виступає структурна та функціональна диференціація внутрішніх зв'язків юридичної особи. Причому деякі із цих зв'язків (щодо організації управ­ління, щодо статусу учасників (членів), щодо майнової основи діяльнос­ті тощо) є настільки істотними з позицій закону, що та чи buna перед­бачена законодавством модель їх поєднання та взаємодії, модель взаємного «розташування» суб'єктів у цих зв'язках стає відносно імпе­ративною, тобто можна обрати ту чи іншу модель, але обравши її слід підпорядковуватися приписам закону щодо неї¹. Організаційно-правова форма юридичної особи саме і є такою моделлю, законодавчо визна­ченою моделлю структурної та функціональної диференціації органі­заційної єдності юридичної особи.

Зважаючи на наведене, зміна організаційно-правової форми не може бути охарактеризована як «просто» порівняно другорядна зміна у правовому статусі юридичної особи на кшталт створення чи ліквідації її філіалу, представництва чи якогось нестатутного органу управліїїня. Навпаки, зміна організаційно-правової форми (перетворення) юридичної особи означає, що в результаті цього процесу повністю знищується струк­тура юридичної особи, що реорганізується, й створюється нова струк­тура за іншою моделлю, з іншими істотними соціальними зв'язками, з іншим набором та характером функцій її складових. За таких умов юри-

¹ Зазначена особливість, зокрема, дозволяє відносити імперативні цивільно-правові нор­ми, які закріплюють особливості побудови організаційно-правових форм юридичних осіб, до абсолютно імперативних у розумінні ст. 6 ЦК, тобто до таких, відступлення від приписів яких за згодою суб'єктів цивільних правовідносин не допускається, виходячи з їх змісту та із суті відносин між сторонами.

дична особа, що реорганізується, позбавляється організаційної єднос­ті, відразу ж набуваючи її знов як нова за структурно-функціональною моделлю юридична особа. Тому законодавець цілком обґрунтовано визначає перетворення як один зі способів припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст. 104, ст. 108 ЦК).

Оскільки ЦК України та інші акти цивільного законодавства не містять легального визначення організаційно-правової форми, а ч. 1 ст. 83 ЦК недвозначно закріплює відкритий перелік організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, у конкретному випадку на практиці можуть виникнути труднощі у визначенні того, чи змінюється організаційно-правова форма юридичної особи внаслідок певних про­цедур. Для більш-менш задовільного вирішення цього питання слід керуватися Державним класифікатором ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та спо­живчої політики від 28.05.2004 р. № 97. При цьому відсутність держав­ної реєстрації цього Наказу в Міністерстві юстиції України в судовій практиці не вважається перешкодою для його застосування при вирі­шенні спорів (див. наприклад ухвалу ВАСУ від 15.05.2007 р. у справі № 6/32¹ та постанову ВГСУ від 11.05.2006 р. у справі № 8/840²).

Аналогічне ЦК за ключовим положенням щодо зміни організаційно-правової форми визначення перетворення міститься в чинному зако­нодавстві України щодо реорганізації банків - ч. 7 ст. 26 Закону Укра­їни «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ИІ. Щоправда, вказане законодавче положення визначає перетворення лише як зміїгу організаційно-правової форми товариства, хоча за змістом ч. 1 ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш банки в Україні створюються у формі відкри­того акціонерного товариства або кооперативного банку. Разом з тим окреслена суперечність може бути досить просто згладжена з позицій класифікації організаційно-правових форм юридичних осіб у ЦК Укра­їни, адже за логікою глави 8 ЦК виробничі кооперативи є різновидом підприємницьких товариств. Тобто не можна вважати, що ч. 7 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. №212 1-111 виключає можливість реорганізації кооперативних банків.

Все про бухгалтерський облік. - 2008. - № 75. ² База даних «Ліга: Закон», файл SD0622S3.LHT.

194 €qpK**»

Визначення перетворення страховиків, яке міститься в абз. 7 п. 1.3 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укла­деними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, за­твердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913, аналогічне тому, що міститься у ст. 108 ЦК. Легальне визначення перетворення в ч. 5 ст. 59 ГКУкраїни є досить оригінальним - уразі перетворення одного суб'єкта господарювання на інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта госпо­дарювання. Не кажучи про вже згадане вище безпідставне обмеження правонаступництва сферою майнових прав та обов'язків, ГК не конкре­тизує, яким саме чином один суб'єкт господарювання перетворюється на інший (тобто що саме має змінитися в суб'єкті, що реорганізується). Більше того, розглядуване положення ГК позбавлене навіть розумних обмежень змісту конструкції перетворення, адже оскільки за змістом ч. 2 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання є як юридичні особи, так і фі­зичні особи - підприємці, то за логікою ч. 5 ст. 59 ГК допустимим є пере­творення фізичної особи - підприємця на юридичну особу, і навпаки.

Виділ'. Згідно зі ст. 109 ЦК виділом є перехід за розподільчим балан­сом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Примітно, що аналогічно до положень ст.108 ЦК вказане поняття виділу не акцентує увагу на переході до правонаступника лише майна правопопередника. Зазначене підтверджує раніше зроблений висновок, що конструкції окремих форм реорганізації юридичних осіб (у тому числі й виділу) у ЦК передбачають наступництво не тільки в майнових, айв особистих немайнових правах.

Отже, виділ може бути визначений як форма реорганізації юридичної особи, що передбачає передання її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав в частині, визначеній розподільчим балансом, до однієї або більше нових юридичних осіб (правонаступників), які утворюються в результаті виділу.

' Значна кількість актів цивільного та господарського законодавства, прийнятих як до, так і після набрання чинності ЦК України 2003 року, застосовують термін «виділення». Звичайно, позначення одного поняття двома різними (хоча б і схожими) термінами є порушенням правил юридичної техніки, але з практичної точки зору між цими терміна­ми різниці немає. Тому в подальшому будемо використовувати їх як ідентичні, орієнту­ючись на те, який з цих термінів вживається в тому чи іншому законодавчому акті, про який ідеться в конкретному випадку.

Характерною особливістю виділу є те, що реорганізована юридична особа (правопопередник) продовжує своє існування як така - відбува­ється лише зміна складу її майна (майнових прав та обов'язків) та/або особистих немайнових прав. Зазначена особливість спричинила від­носно окреме врегулювання процедури виділу в ЦК - йому присвячена окрема стаття (ст. 109), відповідно до якої загальна для усіх форм реор­ганізації юридичної особи з припиненням правопопередника процеду­ра застосовується до виділу за аналогією частково.

Утш, до ч. 2 ст. 109 ЦК слід висловити певні нарікання.

Перш за все, слід зазначити, що правозастосовча аналогія усіх видів (аналогія закону, міжгалузева аналогія чи аналогія права) є особливим різновидом правозастосовчих дії за наявності пробілу в праві¹. Водночас прогалина у праві - це стан відсутності юридичних норм стосовно фактів та соціальних зв'язків, що знаходяться у сфері правового регу­лювання². Саме тому ст. 8 ЦК, установлюючи ступінчастість застосу­вання аналогії (спочатку аналогія закону, а за її неможливості - аналогія права), як умову аналогії закону зазначає про неврегульованість відпо­відних відносин ЦК, іншим актом цивільного законодавства або дого­вором. За умов, коли в законі міститься конкретна відсильна норма (в нашому випадку - ч. 2 ст. 109 ЦК) про будь-яку прогалину у праві та відповідно про застосування будь-якого виду аналогії йтися не може. Відтак, урегулювання процедури виділу має здійснюватися безпосеред­ньо на підставі ст. 109 ЦК та тих положень закону, до яких вона прямо відсилає, без звернення до ст. 8 ЦК та поза режимом аналогії, який має свої особливості.

Крім того, аналіз законодавчих положень, до яких відсилає ч. 2 ст. 109 ЦК доводить, що частковість застосування до виділу процедурних вимог ЦК щодо реорганізації юридичних осіб є уявною. Справа в тому, що законодавець прямо виключив застосування до процедури виділу лише положень ч. З ст. 105 ЦК, які передбачають перехід повноважень щодо управління справами юридичної особи до комісії з припинення. Але відповідні положення не можуть бути застосовані до виділу в принципі, адже продовження існування правопопередника при виділі виключає

¹ Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. - 2-е изд. - М.: ТК Велби, Изд-во «Про­спект», 2008. - С 551-553.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1996. - С. 250.

необхідність змін у порядку управління в процесі здійснення цієї фор­ми реорганізації юридичної особи.

Отже, процедура виділу є в цілому ідентичною процедурі припинення юридичної особи з правонаступництвом з поправкою на вищевказану головну юридичну особливість виділу - збереження існування правопопе­редника як суб'єкта цивільного права.

Визначення виділу (виділення) страховиків, яке міститься в абз. 6 п. 1.3 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання рин­ків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913, аналогічне тому, що міститься у ст. 109 ЦК.

Натомість легальне визначення виділу (виділення) банків у чинному законодавстві України є досить загадковим. Так, у ч. 6 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вказується, що виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється внаслідок реорганізації.

Перш за все в цьому визначенні переплітаються дві різні форми ре­організації - виділ (виділення) та перетворення. Крім того, у наведено­му визначенні не відображається основна, визначальна юридична ха­рактеристика виділу - збереження існування правопопередника як суб'єкта цивільного права. Отже, спеціальне визначення виділу (виді­лення) щодо банків позбавлене будь-якого конкретного змісту й у від­повідних випадках слід керуватися положеннями ЦК (ст. 109).

Легальне визначення виділу (виділення) у ч. 4 ст. 59 ГК України також не акцентує увагу на збереженні існування правопопередника як суб'єкта цивільного права, маючи при цьому й вищезазначене звуження обсягу правонаступництва при реорганізації юридичної особи.

Поиск по сайту: