Корпоративні права

Визначення поняття «корпоративні права» містить ч. 1 ст. 167 ГК, згідно з якою корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповід­но до закону, а також інші правомочності, передбачені за­коном та статутними документами.

Закон України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» визначає корпоративні права як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відпо-

відної частки прибутку такої юридичної особи, а також ак­тивів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодав­ства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, засно­ваного на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені об­меження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Механізм реалізації корпоративних прав, що належать державі, встановлено ст. 168 ГК, відповідно до якої корпо­ративні права держави здійснюються визначеними зако­ном центральними органами виконавчої влади та уповно­важеними особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

здійснюють правомочності щодо участі в управлінні гос­подарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;

ведуть реєстр державних корпоративних прав;

проводять оцінку державних корпоративних прав;

здійснюють контроль за ефективністю роботи госпо­дарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними орга­нами виконавчої влади у разі якщо:

держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді господарської організації;

суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються кор­поративні права держави, бере участь у державних та регі­ональних програмах, що фінансуються з Державного бю­джету України;

не відбувся конкурс з призначення уповноваженої осо­би через відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними права­ми держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Умови передачі повноважень та завдання з управління корпоративними правами держави, у тому числі щодо юри­дичної відповідальності уповноважених осіб, є обов'язко­вою частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з уповноваженою особою.

Управління корпоративними правами територіальних громад здійснюється відповідно до положень ст. 168 ГК, якщо інше не встановлено законом.

Корпоративні права держави та активи суб'єктів госпо­дарювання, у статутному фонді яких визначено частку дер­жави, підлягають оцінці за Методикою оцінки державних корпоративних прав, затвердженою постановою Кабінету Міністрів від 2 серпня 1999 р. № 1406[65].

Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична осо­ба, що визначена за результатами конкурсу, з якою відпо­відний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держа­ви. Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними пра­вами в органах управління господарських товариств, а та­кож Порядок проведення конкурсу з визначення уповнова­женої особи на виконання функцій з управління державни­ми корпоративними правами затверджені постановою Кабі­нету Міністрів України від 15 травня 2000 р. № 791 «Про управління корпоративними правами держави»[66].

Центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України для здійснення необхідних за­ходів з управління корпоративними правами держави, коор­динації діяльності органів виконавчої влади у цій сфері та надання необхідних відомостей іншим органам державної влади, відповідно до законодавства формує і веде реєстр кор­поративних прав держави. Положення про Реєстр корпора­тивних прав держави затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. № 1679 «Про форму­вання і ведення Реєстру корпоративних прав держави»[67].

Відповідно до цього Положення формування і ведення Реєстру - це здійснення комплексу заходів, які забезпечують збирання, накопичення і облік відомостей, а також розроблення його програмного забезпечення та відповід­них інструктивних документів.

Інформація Реєстру є державною власністю.

Реєстр утворюється і ведеться Фондом державного май­на за участю міністерств, інших центральних органів ви­конавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Розпорядником Реєст­ру є Фонд державного майна.

До Реєстру включаються відомості про акції, паї, част­ки, що належать державі у статутних фондах господарсь­ких товариств - резидентів та нерезидентів.

Відносини, пов'язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються, крім ГК, іншими закона­ми та нормативно-правовими актами, прийнятими відпо­відно до Кодексу.

Важливу роль у вдосконаленні системи управління кор­поративними правами держави має відіграти реалізація Основних концептуальних підходів до підвищення ефек­тивності управління корпоративними правами держави, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 115[68].

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які елементи включає правовий режим майна суб'єктів гос­подарювання?

2. Назвіть види майна суб'єктів господарювання.

3. Які об'єкти належать до державного майна у сфері господа­рювання?

4. Назвіть повноваження органів управління майном державної власності.

5. У чому полягають організаційно-установчі повноваження влас­ника?

6. Що таке право господарського відання?

7. Що таке право оперативного управління?

8. Дайте визначення поняття корпоративних прав.

9. Яким чином здійснюється управління корпоративними пра­вами держави?

10. Що являє собою Реєстр корпоративних прав держави?

ГЛАВА 11

Правові засади приватизації державного та комунального майна

§ 1. Поняття і головні цілі приватизації. Законодавство про приватизацію

Поняття приватизації вживається в економічному і формально-юридичному розумінні.

В економічному аспекті приватизація означає перетво­рення (трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна у недержавні, тобто (згідно із Законом «Про власність») у приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відно­сини приватної чи колективної власності на засоби вироб­ництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р. (в редакції від 19 лютого 1997 р.) «Про приватиза­цію державного майна»[69].

Згідно з зазначеним законом приватизація - це відчу­ження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1).

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обста­вин, що складаються у країні. В силу своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програ­мою приватизації.

Варто згадати, що на самому початку свого формування законодавство, яким визначався порядок зміни форми дер­жавної власності на недержавну, не називалося привати­заційним, оскільки і процес зміни власності не визнавав­ся приватизацією в нинішньому розумінні.

Так, пунктом 1 статті 10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, прийнятих 23 листопада 1989 року, передбачалося, що орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначалися договором оренди.

Після викупу орендованого майна орендне підприєм­ство за рішенням його трудового колективу могло бути пе­ретворено в колективне підприємство, кооператив, акціо­нерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності (отже за відсутності приват­ної власності мова йшла не про приватизацію, а про роз­державлення власності).

Згодом Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність» розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з пунктом 1 статті 12 цього Закону власність колек­тивного підприємства виникала у разі переходу всього май­на державного підприємства у власність трудового колек­тиву, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими законом способами.

Цим же законом хоча і в дещо спрощеному вигляді виз­начався механізм перетворення державного підприємства в акціонерне товариство (тобто, якщо оцінювати з сучас­них позицій - визначався механізм роздержавлення влас­ності): державне підприємство за спільним рішеньям тру­дового колективу і уповноваженого на те державного орга­ну могло бути перетворено в акціонерне товариство шля­хом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходили до відповідного бю­джету.

Ще за часів існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР в постанові від 3 серпня 1990 р. «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР»[70] доручила Раді Міністрів Української РСР у двомісячний строк підго­тувати серед інших проект законодавчого акту про роздер­жавлення власності.

Фактично початок формуванню приватизаційного (у вузькому, спеціальному розумінні) законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств», який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республі­канської (Республіка Крим) та комунальної власності з ме­тою створення багатоукладної соціально орієнтованої рин­кової економіки України.

6 березня 1992 р. приймаються: Закон «Про приватиза­цію невеликих державних підприємств (малу приватиза­цію)», яким встановлювався правовий механізм привати­зації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного по­купця одним актом купівлі-продажу, а також Закон «Про приватизаційні папери»[71], який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використан­ня та погашення.

З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі стали: а) об'єкти приватизації; б) суб'єкти приватизації; в) порядок, способи та умови приватизації.

Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію держав­ного майна» (в редакції від 19 лютого 1997 p.).

Визначаючи систему законодавства про приватизацію, стаття 3 цього акта зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього закону, інших за­конів України з питань приватизації. З зазначеною нор­мою важко погодитися, оскільки вона, по-перше, не відоб­ражає реального стану речей. Як буде показано нижче, систему законодавства складають не тільки власне зако­ни, але й підзаконні нормативні акти. По-друге, зазначе­на норма вступає в суперечність з іншими нормами цього ж Закону, які допускають регулювання відносин приватизації в інших формах нормативних актів. Як приклад, можна назвати пункт 2 статті 9 Закону, в якому йдеться про те, що порядок створення і діяльності довірчих това­риств, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначається законодавчими актами України; пункт З статті 13 Закону, в якому зазначається, що діяльність комісії з приватизації об'єкта регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна; статтю 16 Закону про те, що продаж об'єктів приватизації на аукці­оні, за конкурсом тощо здійснюється в порядку, що зат­верджується Фондом державного майна України, Антимо-нопольним комітетом України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Можна назвати й інші подібні посилання в Законі, які свідчать про те, що відне­сення до законодавства про приватизацію лише норматив­них актів у формі власне законів є дещо поспішним і, що­найменше, некоректним.

Таким чином, законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з су­купності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відноси­ни щодо приватизації державного майна.

За своїм характером законодавство про приватизацію -це комплексне законодавство, яке об'єднує норми госпо­дарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права.

Важливою ознакою і особливістю приватизаційного за­конодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публіч­но-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової кон­цепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охо­пити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Доцільно в зв'яз­ку з цим нагадати, що відповідно до статті 13 Конституції України «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки». Тут важливо відзначити ще одну, чи не най­головнішу, причину домінування саме публічно-правових норм в приватизаційному законодавстві: держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного про­цесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею прин­ципів приватизації, діє при цьому не лише як носій по­літичної влади, але і як власник основних засобів вироб­ництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник, держава встановлює механізм відчуження дер­жавної власності на користь недержавних суб'єктів.

Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи при­ватизації майна будь-яких державних об'єктів привати­зації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим в Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:

приватизацію об'єктів державного земельного та жит­лового фондів, а також об'єктів соціально-культурного при­значення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;

зміну організаційно-правових форм власності кол­госпів, підприємств споживчої кооперації.

Таким чином, вже з самого початку приватизаційних процесів законодавець, надаючи величезного значення трансформації державної власності і вигляді основних за­собів виробництва, враховуючи відмінності її від привати­зації житлового фонду, земельних ділянок, виокремив за­конодавство про приватизацію державного майна в окрему систему нормативно-правових актів.

В статтях 3 та 7 Закону «Про приватизацію державного майна» вміщено норми про те, що положення Закону по­ширюються на відчуження майна, що є у комунальній влас­ності. Це стало підставою для звернення Президента Ук­раїни з конституційним поданням щодо відповідності Кон­ституції України згаданих положень Закону. Зокрема, суб'єкт права на конституційне подання вважав, що по­ширення положень Закону «Про приватизацію державно­го майна» на відчуження майна, що є комунальною власн­істю, автоматично включає останню до складу державної власності. Разом з тим, виходячи з назви Закону, в ньому мають бути врегульовані питання приватизації лише об'єктів державного майна.

Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний Суд України виходив з низки законів, що регулюють

відносини власності, в тому числі, з Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому, зокрема, визначено поняття та зміст права кому­нальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження ко­мунального майна, в тому числі, шляхом приватизації. Кон­ституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норми Закону України «Про при­ватизацію державного майна», оскільки в статтях 3, 7 За­кону є посилання на відповідну компетенцію органів місце­вого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особ­ливості механізму приватизації комунального майна.

Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд виз­нав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включен­ня цих питань до закону, що регулює приватизацію держав­ного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

До законодавства про приватизацію також належать:

- вже згадуваний Закон України від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції Закону від 15 травня 1996 p.), що діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону «Про приватизацію державного майна». Він вста­новлює правовий механізм приватизації цілісних майно­вих комплексів невеликих державних підприємств;

- також згадуваний вже Закон України від 6 березня 1992 р. «Про приватизаційні папери», який визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майно­вих сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, роз­міщення серед громадян України, використання та пога­шення;

- Закон України від 10 липня 1996 р. «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»[72];

- Закон України від 18 травня 2000 р. «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управлі­ння Міністерства оборони України»[73];

- Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особли­вості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»[74];

- Державна програма приватизації, що розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верхов­ною Радою України законом України один раз на три роки не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюд­жетного року та діє до затвердження чергової Державної про­грами приватизації. Державна програма приватизації вно­ситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з про­ектом Державного бюджету України на відповідний рік.

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в дер­жавній власності, та державного майна, що належить Ав­тономній Республіці Крим;

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення в процесі приватизації інвес­торів;

особливості участі в процесі приватизації громадян Ук­раїни, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напря­ми їх використання.

Саме ці закони складають фундамент приватизаційно­го законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виді­лити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема,:

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства»[75], який визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяль­ності;

Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 р.[76], яке визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їх діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників;

Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Ука­зом Президента України від 11 травня 1994 р.[77], яким виз­начено порядок створення та діяльності холдингових ком­паній, що створюються в процесі корпоратизації та прива­тизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведе­ний у відповідність із законодавством України.

Крім зазначених документів, законодавство про при­ватизацію охоплює постанови Кабінету Міністрів Украї­ни, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.

Ряд статей, покликаних регулювати відносини прива­тизації державних та комунальних підприємств, є і в ГК. Вміщені в них норми містять ряд новел, серед яких можна виділити: виключення з переліку об'єктів приватизації законсервованих об'єктів, а з переліку об'єктів малої приватизації - окремого індивідуально визначеного майна (ч. 1 ст. 146 ГК); обмеження особливостей правового регу­лювання приватизації майна державних підприємств лише окремими галузями (ч. 6 ст. 146 ГК), тоді як чинні закони регулюють особливості приватизації груп об'єктів (незавершене будівництво) або окремих об'єктів (ВАТ «Ук-ртелеком»).

Уявляється, що далеко не всі із зазначених положень ГК відповідають реаліям сьогоднішніх процесів привати­зації, а тому мають бути уточнені при подальшому вдоско­наленні приватизаційного законодавства.

Поиск по сайту: